В офісі Володаря Ломбарді стояла настільки важка атмосфера, що складно було дихати. Лише зробивши крок всередину будь-кому хотілося б швидше звідти піти. І причиною цьому був Лулак Ломбарді. Він сидів за столом з насупленим обличчям. Не дарма його з молоду називали «Левом Ломбарді», з роками його сила стала тільки відчутнішою.

І зараз його гнів був подібний грому. Коли Лулака щось турбувало, його вираз набував звичного владного вигляду.

Лулак дивився на бюст Наталії, що стояв на підвіконні. Той, що йому подарувала онука.

Він завжди дивився на нього з тугою та коханням по загиблій дружині, але останнім часом це дещо змінилося.

— Наталія… — шепнув він. — Нам варто було бути більш суворими батьками.

В’єз був їхнім першим сином. Звісно, їхньою першою дитиною була Шананет, але вона змалку росла стриманою, тож більшість уваги пара, в особливості Наталія, приділяла саме В’єзу з його дитячою та дещо розбещеною вдачею. Але це було помилкою.

Коли він усвідомив, що у вихованні В’єза щось пішло не так, було вже запізно.

В імперії Ламбург у суспільстві переважно практикували успадкування титулу за порядком народження. В’єз зарано це усвідомив.

Але споконвіку родина Ломбарді обирала на роль наступного Володаря спадкоємців з найвидатнішими якостями. І чим старіше ставав Лулак, а діти його ставали старшими, тим більше він цим переймався. 

Якби він міг, він би вже залюбки передав би місце Володаря комусь із дітей та відійшов би від сімейних справ, але не було нікого підходящого.

Не так давно він поділився своїми переживаннями з Шананет, але вона лише холодно відповіла:

— З усіх своїх братів я найдовше спостерігала, як багато відповідальності ви на собі несете, батьку. І я не бажаю собі такого життя.

Лулак лише гірко розсміявся та кивнув.

Якими б привілеями не володів Володар, якщо примусити когось вступити на цю посаду, вона не принесе нічого, окрім страждань.

Нещодавно В’єз зробив ще одну величезну помилку.

В’єз, що керував нерухомістю Ломбарді в центральному регіоні імперії, продав землю знайомому аристократу за сміховинно низьку ціну. Проблема в тому, що ці землі мали великі поклади заліза. І ця новина мала вибуховий ефект поза межами родини.

На щастя, шахта була невеликою, тож фінансові збитки були не такими вже й жахливими. Але Лулак розумів, що це тільки зараз їм так пощастило.

В’єз може будь-якої миті знехтувати інтересами Ломбарді задля власної вигоди.

Подумавши про це, Лулак важко зітхнув.

Тук-тук, — долинуло тихо.

— Хто там? — запитав чоловік, не впізнавши стукіт.

— Дідусю, це Тія! — голосно й весело почулося з-за дверей.

— Тіє?..

Лулак здивовано вскочив на ноги і особисто відкрив двері.

— Дідусю!

Там й справді стояла Флорентія, з рум’яними, як троянди, щічками та широкою усмішкою на губах.

— Ой, що ж наша Тія тут робить? 

Вся тяжка атмосфера враз зійшла нанівець. Лулак усміхнувся та обійняв свою онучку, що радісно підбігла та, сміючись, обійняла його ногу. На його обличчі зовсім не вгадувався той суворий вираз, що був там лише мить тому.

— Дідусю, ти зайнятий?

— Не дуже. А що, щось трапилося?

Вона енергійно відповіла:

— Дідусю, будь ласка, напиши рекомендаційного листа!

— Рекомендаційного листа?

— Ага!

Лулак розгубився на мить і посадив дівчинку на диван. Вона завжди там сиділа, коли вони з Ґалаганом приходили до офісу.

Зовсім скоро на столі опинилися сік та печиво. Флорентія взяла одне й вкусила. Вона поводилася надто буденно як для тої, що щойно просила Володаря написати рекомендацію.

Вона восьмирічна дитина. Певно, вона просто не знає, — подумав Лулак, всміхаючись онуці.

— Смачно?

— Так! Дуже солодко!

Лулак ніжно погладив дівчинку по голові.

— Напишеш рекомендацію?

Схоже, вона і правда не знала, що для того, аби отримати рекомендацію від самого Володаря не достатньо просто прийти попросити. Адже рекомендаційний лист з печаткою Володаря означатиме, що людина отримує повну підтримку Ломбарді, і, якщо з нею щось трапиться, родина обов’язково втрутиться.

— Тобі вона не потрібна, тоді для кого ж вона? 

— Естери! Вона вчиться у лікаря О’Мелі і каже, що хоче вивчати фармакологію в імперській академії! 

— Тоді їй варто отримати рекомендацію лікаря О’Мелі.

— Лікар О’Мелі вже написав свою рекомендацію іншому ви… іншій людині…

Мабуть, Флорентія прийшла до свого дідуся, сподіваючись, що він зможе чимось зарадити. Лулак розтанув від думок про це.

Але рекомендація Володаря — все ще рекомендація Володаря.

І зараз Лулак ламав голову, як донести це онуці, не зачепивши її почуттів.

— Але, Флорентіє, дідусеву рекомендацію не так просто отримати.

Флорентія сиділа і уважно слухала його з широко розплющеними очима, а Лулак стікав холодним потом, думаючи про те, що ж йому робити, якщо від цих слів онука розплачеться.

Кутики його усміхнених губ нервово сіпалися. Хто ж знав, що у нього виявиться така слабкість до дітей.

— Точно! Рекомендація Брошуля буде навіть краще за дідусеву!

Зрештою, Брошуль — вчений, який свого часу був віцепрезидентом академії, а після відставки він увійшов вченим у родину Ломбарді, всестороннє її підтримуючи. Тож, хоч його рекомендація не зрівняється з володарською, але теж дуже стане в пригоді.

— Тож, якщо Естера зможе довести свої навички Брошулю…

— Мені потрібні обидві!

Лулак замовк.

— «Обидві» що?

— Рекомендація дідуся та Брошуля. Мені потрібні дві!

Він був настільки збентеженим, що навіть не знайшовши, що відповісти.

— Ти сказав, що Естері треба довести свої навички, так?

— Так…

— Цього буде достатньо, щоб отримати два рекомендаційних листи? — спитала вона і щиро запевнила: — Естера дуже розумна і робить чудові ліки!

— Правда? — зацікавлено спитав Лулак.

— Так!

Але добре знати теорію та втілювати знання на практиці — зовсім різне. Багато вчених вміють перше, але друге вміють одиниці.

— Тоді я принесу ліки, зроблені Естерою! — запропонувала Флорентія, відкладаючи печиво, що вона тримала в руках.

— Буде важко задовольнити і мене, і Брошуля.

— Естері це вдасться!

— Схоже, ти в ній дуже впевнена, — розсміявся Лулак.

— Так! Отже, якщо тобі сподобаються ліки Естери, ти напишеш рекомендаційний лист, дідусю?

Лулак кивнув.

— Так і зробімо. Я попереджу Брошуля.

— Ура! Дідусь найкращий!

Флорентія підскочила і радісно обійняла свого дідуся.

Таке миле ставлення від онуки, яка завжди його боялася, вкотре топила Лулакове серце.

— Так-так…

Чого він не знав, так те, що дитина, яку він лагідно плескав по спині, ховала обличчя в його колінах, аби не видати свого нетерпіння.

***

У західній будівлі розташовувалися офіси та конференц-зали для тих, хто працював на Ломбарді. І першим її поверхом йшла людина, яку вкрай рідко можна було там побачити.

— Хіба це не Ґалаган? 

— Чому він здається таким знервованим?..

Всі робітники, проходячи повз, розгублено гляділи на нього та бігли далі у своїх справах.

Ґалаган важко зітхнув. Він стояв перед офісом Клерівана. Двері з позолоченою табличкою «Клеріван Фелет» здавалися йому жахаюче кремезними. 

Донька дала йому надзвичайно слушну пораду. Але опинившись тут, Ґалаган завагався. Тому що його справді лякав Клеріван. 

— Може, краще повернутися…

Це правда, що допомога Клерівана у справі з короєвого текстилю стала в нагоді. Але це не означало, що від цього холодний погляд Клерівана ставав менш лячним.

Ґалаган похнюпив плечі.

Який же він жалюгідний.  

Навіть до того, як Тія сказала йому про це, він і сам думав попросити Клерівана про допомогу, але все відкладав це, бо йому було надто ніяково підійти й заговорити до нього.

Але моя донька права.

Якщо в чомусь сумніваєшся, краще йти за порадою до знавця. Взагалі, попросити про допомогу було єдиним правильним рішенням для когось настільки невправного в торгівлі, як Ґалаган.

Глибоко вдихнувши, він пересилив себе і постукав у двері офісу.

Тук-тук.

Стримано, але доволі голосно. Однак відповіді не було.

Ще раз, тук-тук.

Але відповіді все одно не було.

— Ах, схоже, його там немає! — прояснішав Ґалаган.

Що ж поробиш, як всередині нікого немає? Але варто було йому розвернутися з наміром повернутися колись пізніше…

— Ах!

Зовсім поруч стояв Клеріван. Він, склавши руки на грудях та спершись на підвіконня, спостерігав за чоловіком.

— Клеріване…

— Мені було цікаво, коли ви постукаєте, — холодно сказав він.

Він все бачив.

Ґалаган зашарівся від сорому.

— Але це зайняло менше часу, ніж я гадав.

Замість відповіді Ґалаган ніяково всміхнувся та почухав потилицю.

— Гадаю, вам є що сказати, раз ви прийшли, — Клеріван випростався.

В той момент Ґалаган раптом подумав.

Тія точно сказала, що Клеріван завжди добрий.

І раптом він почав хвилюватися, чи не настільки ж холодно чоловік ставиться до його доньки.

— Заходьте, — заговорив Клеріван, відчинивши двері до кабінету.

— Тоді я заберу хвильку вашого часу, — ввічливо всміхнувся Ґалаган та зайшов до приміщення.

Він був настільки напружений, що, здавалося, ось-ось заскрипить. І хоча по Клерівану було цього не видно, йому це здалося кумедним.