— Ні, я не помру, — впевнено відповіла я без жодного сумніву.

— Але…  — пробурмотів Ферез, дивлячись в сторону палацу імператриці. Яким би малим він не був, певно, вже знав, що це імператриця вбила його матір, відібрала все, що він колись мав, і тепер повільного труїла його самого. Якусь мить він вражено дивився на мене, а тоді похитав головою: — Ні. Всі, хто допомагав мені мертві, поранені або зниклі. Те ж трапиться і з тобою. Тому тебе не повинно тут бути.

Це мене засмутило. Хіба ти не маєш просити про допомогу? Просити, аби тебе врятували?

Я відкрила сумочку і взяла пляшечку, яку привезла з собою.

Я відчувала на собі погляд його уважних червоних очей.

— Не хвилюйся, вони не зможуть нічого мені зробити, — запевнила я.

— Чому?

— Тому, що…

Дуже кортіло вилаятися. Але, зважаючи, що я все ще перед дитиною, я якомога м’якіше сказала:

— Тому, що мій дідусь в тисячу разів крутіший від людини, яка тебе кривдить.

— Дідусь?

— Угу.

— Заздрю тобі…

Чи варто було розповідати про дідуся дитині, що лишилася сама-самісінька?

Я поплескала другого принца по плечу.

— Ось чому я допомагаю тобі. Тож не хвилюйся за мене і випий це.

Я хутко налила в кришку рекомендовану Естерою дозу. Вона зробила мелконові ліки настільки концентрованими, що мені довелося випити чимало води, аби збити гіркий присмак. Але зараз пити їх у чистому вигляді — найкраще для Фереза рішення.

Другий принц глянув на кришку у моїх руках, обережно взяв її та одним ковтком випив.

— Ферезе…

— Так?

Мені стало зле. Моєю шкірою виступили сироти, а він навіть не здригнувся.

— Ти не маєш їсти все, що тобі дають інші. Чому ти без сумнівів випив те, що я дала?..

Я боялася, що через таку довірливість він втрапить в халепу в майбутньому. Я знала минуле, теперішнє та майбутнє Фереза, тому відчувала, ніби ми вже давно знайомі; але ж для нього я була лише незнайомкою, з якою він сьогодні вперше зустрівся.

Помітивши моє збентеження, він схилив голову.

— Я і так помираю. Навіть якщо ти дала мені отруту, це мало що змінить.

Ох, то він чудово розумів, що відбувається…

Цікаво, чи знала імператриця, що він вже про все здогадався.

Але я щиро хотіла, аби Ферез не знав…

— До того ж ти сказала, що допомагаєш мені, — від його слів я мимоволі стиснула кулаки, зминаючи в них м’яку тканину сумочки. — Небагато людей пропонувало мені свою допомогу. Тому не важливо, навіть якщо все це не щир… умф!

Перш ніж Ферез встиг продовжив цю похмуру промову, я пхнула льодяник йому до рота. Я збиралася віддати їх разом з гіркими ліками.

— Діти не мають такого казати. Краще їж цукерки.

Краще хай буде, як Бельзак чи Астал — трохи розбещений та вередливий. Для мене, що все минуле життя блукала у темряві, тепер було нестерпно чути Ферезові слова.

Помітивши моє невдоволення, він спитав:

— Але ти теж дитина?

Чорт, взагалі-то він правий.

— Мені одинадцять. А тобі?

— М-мені вісім.

— Ти менша, тож їсти цукерки — теж тобі.

— Може, ти й старший, але у мене їх все одно багато, — сказала я, простягаючи йому баночку з цукерками. Я недовго спостерігала за тим, як він набиває рота солодощами, перш ніж продовжити: — Сьогодні у мене мало часу, тому скажу коротко. Відтепер приймай ці ліки двічі на день. Стільки ж, скільки щойно випив.

Ферез покірно прийняв пляшечку з ліками та баночку з льодяниками.

— Вони знешкодять отруту, і ти знову станеш здоровим.

— Це справді ліки? — прошепотів він, спостерігаючи, як золота рідина переливається на сонці. — Я… можу жити?

В моєму горлі з’явився клубок. Я не знала, що варто було відповісти.

— Моя мати сказала мені жити. Що я мушу вижити. Але це важко.

Ферез був виснаженим. Його худе дитяче тільце тремтіло від прохолодного вітру. Мені хотілося втішити його, тож я тихо відповіла:

— Звісно, ти маєш подолати всі труднощі та вижити. Твоя мати так сказала, отже ти обов’язково зможеш.

— Правда?..

— Так, правда.

Другий принц мовчав якусь мить. А тоді раптом спитав:

— А як щодо тебе? Чи хотіла б ти, щоб я жив? Як думаєш, чи зможу я жити?

— Так. Я хочу, аби ти жив. Ні, я думаю, ти мусиш жити.

Тому що ти сяятимеш яскравіше від усіх. Можливо, зараз ти виглядаєш, як обшарпаний вуличний кіт, але коли настане час, ти піднесешся вище будь-кого іншого, станеш спадкоємним принцом цієї імперії та скоїш свою заслужену помсту.

— Мені вже час. Але наостанок маю ще дещо сказати, — я встала і струсила бруд зі спідниці. — Якщо приймаєш ліки, краще не їсти погану їжу. Але якщо припиниш — помітять. Тож доведеться їсти.

Мене охопив сум. Просто зараз я наказала дитині свідомо вживати отруту. Але іншого способу переконати імператрицю, що все йде за її планом, не було. Тільки так я можу врятувати Фереза від спроб імператриці позбутися його.

— Тобі приносить їжу одна й та сама покоївка?

Другий принц кивнув.

— Коли вона приходитиме, завжди лягай і вдавай, що тобі погано. Просто лежи, ніби зовсім не маєш сил.

— Гаразд.

— І… У тебе є дерев’яний меч?

На моє питання Ферез відійшов і скоро повернувся з дерев’яним мечем у руках. 

— Няня подарувала його мені на останній день народження, — з тугою у погляді пояснив він. Схоже, няня справді була йому дуже близька.

— Добре. У тебе поки що немає вчителя, але все одно щодня маєш практикуватися з мечем.

Другий принц випустився з академії, відомий як найкращий фехтувальник, при тому, що почав вивчати фехтування він незадовго до вступу. Якщо він вже зараз почне практикуватися…

Після моїх слів Ферез взяв меч та змахнув ним кілька разів.

Шух! Шу-ух!

— Ось так?

Дивовижно, але виглядало не так вже й погано. Я не знаюся на фехтуванні, але хіба одинадцятирічна дитина, що просто махає мечем має виглядати такою вправною? До того ж хіба він не виснажений отрутою? Меч хоч і дерев’яний, але все ще меч.

На відміну від збентеженої мене, Ферез спокійно махнув мечем ще кілька разів.

Шу-у! Вшух!

Не було схоже, що йому складно. Навпроти, це більше походило на дитячі забавки.

Меч дзвінко розсікав повітря.

Я зовсім не знайома з фехтуванням, але навіть я відчула якусь надлюдську силу в тому, як він орудував мечем.

— Здуріти…

Одинадцятирічна дитина, знесилена отрутою і не навчена фехтуванню, має такі здібності. Тепер зрозуміло, чому він так швидко освоївся в імперській академії, куди втік подалі від впливу імператриці.

Я думала, він просто милий хлопчик, але такий і вбити може!

— Тебе раніше навчали фехтування? — уточнила я.

— Ні.

— Тоді, чи були у тебе до цього дерев’яні мечі?

— Ні.

Однозначно божевілля якесь.

— Я роблю щось не так? — спитав Ферез, схиливши голову на бік.

Чорт, схоже, через те, що йому немає з чим порівнювати, він справді гадки не має наскільки талановитий.

Трохи подумавши, я відповіла: 

— Ні, все гаразд, гадаю, ти чудово впораєшся, якщо продовжиш практикуватися в тому ж дусі!

Я думала, чи варто казати правду. «У тебе величезний потенціал». Але що як нинішній Ферез зробить відмінний від минулого життя вибір? Хтозна, можливо, одне моє слово спровокує його жагу до помсти, яка зараз ховалася десь далеко всередині.

Він відкрив рота, щоб щось сказати, але…

— Тіє! Де ти?!

…раптом пролунав голос мого батька.

Ох, точно. Треба швидше вертатися.

— Мушу йти. Побачимося.

— Ем…

Ферез похнюпився. Було очевидно, що він не хоче знову лишатися на самоті.

— Гей, я шукатиму зустрічі з тобою при першій же нагоді. А до того обов’язково приймай ліки та слухайся моїх настанов.

Він мовчки спостерігав за мною своїми багряними очима.

Я прийшла, аби завоювати довіру другого принца, який стане кронпринцом, але тепер відчувала відповідальність за нього. Проте, поки що єдине, що я зараз здатна зробити для цього хлопчика — дати йому ліки.

— Я пішла. Бувай.

— Бувай…

Що ж, він став би кронпринцом навіть без моєї допомоги. Але хіба погано, що тепер він ростиме здоровим?

Я відвернулася і пішла, лишаючи Фереза самого.

Ніколи не знаєш, чим обернеться вчасно простягнута рука допомоги. Можливо, Ферез завжди пам’ятатиме те, що я сьогодні сказала. Але, щиро кажучи, я не мала жодних очікувань.

***

Я вибігла з високої трави й вигукнула:

— Татку!

— Тіє! — батько побіг мені на зустріч. — Де ти була? Не поранилася?

На щастя, здається, він не дуже злякався, адже мене не було зовсім недовго. Втім, його погляд все одно був сповнений хвилювання.

— Ви знайшли її? — з лісу вийшло двоє лицарів, що, мабуть, допомагали в моїх пошуках.

— Хоч ми й знаходимося всередині імператорського палацу, тобі не варто так раптово зникати. Я хвилювався.

— Вибач.

— Чому ти раптом вийшла з карети?

— Ті дядьки сказали мені вийти… Ось я і вийшла…

Лицарі здригнулися.

— Але коли вийшла, побачила милу білочку, от і пішла за нею…

От так другий принц і став «милою білочкою».

Але батько тільки зітхнув та поблажливо розсміявся.

— Вибачте… — озвалися лицарі, ніяково чухаючи потилиці. 

Приємно було це чути, хоч я і знала, що вони лише виконували наказ.

— За що ви просите вибачення? — до нас неквапливо і з посмішкою підійшла прекрасна жінка в оточені покоївок.

Це була Рабіна Анґенас-Дюрелі, імператриця Ламбурзької імперії.