— Зазвичай ти не любиш носити її з собою. Що ж ти туди поклала?

— Подарунок!

— Подарунок?

— Так! Я віддам його принцу!

Зрештою, другий принц — теж принц.

Мелконові ліки призначалися саме принцу Ферезу. Після смерті його матері імператриця наказала труїти його їжу. Але я досі не знаю, яку саме отруту вона використовувала.

В минулому житті я часто навідувалася в Інформаційну гільдію, щоб дізнатися бодай щось корисне. Тоді я вважала, що це може допомогти мені хоч якось врятувати Ломбарді, тому витратила силу-силенну грошей на всю інформацію, пов’язану з другим принцом. На жаль, інформації про те, яку отруту на ньому використовувала імператриця, там не виявилося. Схоже, навіть сам Ферез не знав відповіді, адже до моєї смерті він так і не зміг вилікувати жахливе безсоння, яке лишилося після довгого періоду прийому отрути.
Очевидно, що це була отрута з накопичувальним ефектом, щоб її можна було давати у маленьких непомітних дозах.
Імператор не переймався дитиною, народженою в результаті одної спільної ночі з випадковою покоївкою, тож довірив піклування про Фереза імператриці. Звісно, та пообіцяла добре попіклуватися про принца, а сама надіслала його якомога далі з очей.

Чомусь, не дивлячись ні на що, Ферез вижив, а три роки потому імператор виявив її брехню. На жаль, це не дуже вплинуло на життя самого Фереза; для імператора він був лише інструментом, щоб тримати під контролем Анґенасів, які почали набирати політичний вплив.

Я поринула у думки про минуле, як раптом почувся тихий батьків голос. У нього була дещо дивна реакція на мої слова.

— Першому принцу? Точно, Тія вже в тому віці. Я знав, що цей день колись настане, але…

— Ні, все не так…

Його слова боляче вдарили по моїй гордості, але правду я теж сказати не могла. Зрештою, я планую «випадково» загубитися під час прогулянки палацом. Звісно, лише заради того, аби зустрітися з принцом Ферезом. На щастя, я вже знала приблизне розташування палацу, де він свого часу проживав з матір’ю.

Імператриця з самого початку планувала сховати Фереза подалі від чужих очей, тому заслала його матір в маленький палац серед лісу на заході від імператорського палацу. Там принц і жив до самого вступу в академію.

Зараз йому лише одинадцять — стільки ж, скільки близнюкам. Як же він зараз виглядає?

— Що сталося?

— Варта Імператорського палацу хоче перевірити карету…

Перевірити карету Ломбарді?

Двоє лицарів неквапливо розчинили двері нашої карети.

— Це наказ імператриці?

Я вперше чула, щоб голос батька був настільки холодним.

Лицарі не відповіли.

Батько озирнувся на мене, ніби кажучи, щоб я не хвилювалася, і вийшов назовні. Ситуація мене не лякала, але я була здивована побачити батька з такого боку.

Все доволі очевидно. Зараз з нашою каретою відбувалося те, що ніколи не сталося б з каретою дідуся. Доволі нудний та боягузливий крок зі сторони імператриці.

Я зітхнула та відвернулася до іншого вікна.

Вдалині, серед дерев, промайнула чорноволоса маківка.

— Другий принц?

Певно, сьогодні вдача всміхається мені. Я тільки-но подумала, як же мені його шукати, і ось тобі — як на блюдечку. Не можна втрачати таку можливість.

Глянувши на батька, що все ще сварився з лицарями, я тихо відчинила двері та вийшла з іншого боку карети. На щастя, двері відкрилися м’яко і без зайвого шуму.

Міцніше стиснувши в руках сумочку, я щодуху побігла, не розрізняючи перед собою дороги.

Я на мить озирнулася. Ні батько, ні лицарі все ще не помітили мого зникнення. Мене накрила провина від думок, як він злякається, не знайшовши мене у кареті. Але це мій єдиний шанс зустріти другого принца в таємниці від імператриці.

Треба віддати Ферезу ліки й одразу ж вертатися.

Я бігла, низько пригинаючись у траві, аж поки батько та лицарі остаточно не зникли з поля зору.

— Уф! Ха-ах, ху-у… Боже…

Опинившись нарешті на достатній відстані, я випросталася, але з’явилася інша проблема:

— Де ж він?

Мало того, що тут не було жодного натяку на принца, я ще й забула, в якому напрямку карета, адже навколо був суцільний ліс.

Я збиралася вдати, що загубилася, а в результаті справді загубилася.

Схоже, доведеться відмовитися від пошуку Фереза та повертатися до батька.

Аж раптом з сусідніх кущів долинув якийсь шум. Я озирнулася і нервово ковтнула слину. А тоді повільно наблизилася до них.

Шурх, шурх, — чулися мої повільні кроки. Але з тої сторони не було жодної реакції.

Я відсунула чагарник. 

Перше, що кинулося мені в очі — чорне волосся, довге настільки, що закривало частину шиї. Без сумнівів, це був другий принц, Ферез.

Але я не знайшла в собі сили вимовити його ім’я.

Єдине, що я вичавила з себе, відновивши дихання, було:

— Що ти робиш…

Другий принц присів біля одного з кущів і вивіреними рухами виривав гостроконечні травинки, а тоді пхав до рота. Весь його рот був переповнений нею, але він продовжував і продовжував її рвати.

Навіть коли сік з трави опинився на кутику його губ, він лише стер його рукавом та продовжив жувати. Його рухи були настільки механічними й відчайдушними, що я прийшла до тями тільки через кілька секунд.

— Зупинись! — зробивши кілька кроків ближче, вигукнула я.

Принц на мить зупинився. Хлопчик, чиє обличчя я могла бачити тільки в профіль, підняв голову та глянув на мене.

Яскраво-червоні очі з легким брунатним відтінком. Такі очі міг мати тільки другий принц.

— Що ти в біса робиш? Ти нащо траву їси? — сама не знаючи чому, злісно сказала я.

Маленький Ферез глянув на мене порожнім поглядом і відповів:

— Бо у мене болить живіт.

— Що?

— У мене вже давно без причини болить живіт. В книжці написано, якщо з’їсти ці трави, то стане легше.

Я ще кілька миттєвостей тупо стояла і намагалася усвідомити сказане ним. В голові було порожньо, ніби мене вдарили чимось важким.

Очевидно, чому у нього болів живіт — це розповсюджений симптом отруєння.

Я не могла відвести погляду від його блідого обличчя.
То он як другий принц вижив. Блукаючи лісом, мов дикий звір, у пошуку трав, які допомогли б йому вгамувати біль.

Другий принц ще кілька секунд дивився на мене, а тоді знову опустив погляд.

Він на три роки старший за мене, йому мало б бути одинадцять, він мав би бути однолітком близнюків. Але дивлячись на маленького хлопчика переді мною, я ніколи б в це не повірила. 

Хлопчик ледь-ледь виглядав на дев’ять. Він був у одязі брудному і поношеному настільки, що здавалося, ніби це було його єдиним вбранням протягом тривалого часу.

Повірити не можу, невже у нього зовсім немає слуг?

Всередині зародилося погане передчуття.

Ферез потягнувся за черговим пучком трави, і я перехопила його руку.

— Не роби так! Якщо тобі погано, треба прийняти ліки.

— Але коли моя мати хворіла, лікар так і не прийшов.

— Ну, це…

— Тому я пошукав у книжках. Ця рослина виглядає як бур’ян, але може допомогти.

Сидячи на траві, ми були майже одного зросту. А Ферезове зап’ястя було настільки худим, що дивитися боляче.

Я була настільки здивована, що не одразу зрозуміла, що все ще тримаю його за руку.

Коли його матір помирала від хвороби, імператриця заборонила лікарям відвідувати її. Тож, коли Ферез став кронпринцом, а тоді й імператором, першим же ділом він відправив першого принца на поле бою: на північний фронт, відомий найзапеклішими битвами та найбільшою кількістю втрат. А до імператриці, враженої горем, було заборонено пускати лікарів.

Коли я вперше почула про це, то подумала, що це була невиправдано жорстока помста. Але більше я не наважувалася так казати. Я бачила, як ця дитина, набагато менша однолітків, насилу їла траву, аби вижити. І весь цей час він боровся сам.

Я обтрусила Ферезові руки від трави й потягнулася до своєї сумочки.

— У мене є ліки, тому більше не їж нічого такого.

— Хто ти? — схиливши голову, спитав він.

— Мене звати Флорентія, — зітхнула я. — Флорентія Ломбарді.

— Я Ферез, — відповів принц, спокійно спостерігаючи за тим, як від вітру в повітрі кружляє листя. Тоді глянув на мене. Його очі, багряні, як кров, були позбавлені будь-яких емоцій. Він спитав: — Але чому ти плачеш?

— Ти про що?

— Ти плачеш.

— Що за дурниці…

Я крізь силу всміхнулася і торкнулася руками щік. З моїх очей справді текли сльози.

— Ой, і правда…

Чому я плакала?

Я так розгубилася, що не змогла відповісти принцові. Він знову заговорив:

— Тобі мене шкода?

Ох, чорт. Що ж мала пережити дитина, аби так вирішити…

— Ні! Це не так! — збентежено вигукнула я.

— Все гаразд. Мама та няня теж часто плакали, дивлячись на мене. Вибач, що я жалюгідний.

Я не змогла підібрати слів.

Ферез тільки знизав плечима, ніби й не знав значення слів, які щойно сказав.

— Жодна з них більше не поряд.

— Навіть няня?

Я знала, що його матір нещодавно померла, але гадала, що принаймні хтось лишиться поряд.

Ферез похитав головою.

— Її вигнали. Няня не хотіла йти, але солдати її забрали.
Клята імператриця.

Як ти могла позбавити одинадцятирічну дитину всіх близьких? Хоча що ще можна очікувати від людини, яка повільно вбивала цю ж дитину отрутою. 

Від думок про імператрицю я мимоволі стиснула зуби.

Другий принц раптом сказав:

— Тож не варто мені допомагати. Через це ти можеш померти.