— Зазвичай ти не любиш носити її з собою. Що ж ти туди поклала?
— Подарунок!
— Подарунок?
— Так! Я віддам його принцу!
Зрештою, другий принц — теж принц.
Мелконові ліки призначалися саме принцу Ферезу. Після смерті його матері імператриця наказала труїти його їжу. Але я досі не знаю, яку саме отруту вона використовувала.
В минулому житті я часто навідувалася в Інформаційну гільдію, щоб дізнатися бодай щось корисне. Тоді я вважала, що це може допомогти мені хоч якось врятувати Ломбарді, тому витратила силу-силенну грошей на всю інформацію, пов’язану з другим принцом. На жаль, інформації про те, яку отруту на ньому використовувала імператриця, там не виявилося. Схоже, навіть сам Ферез не знав відповіді, адже до моєї смерті він так і не зміг вилікувати жахливе безсоння, яке лишилося після довгого періоду прийому отрути.
Очевидно, що це була отрута з накопичувальним ефектом, щоб її можна було давати у маленьких непомітних дозах.
Імператор не переймався дитиною, народженою в результаті одної спільної ночі з випадковою покоївкою, тож довірив піклування про Фереза імператриці. Звісно, та пообіцяла добре попіклуватися про принца, а сама надіслала його якомога далі з очей.
Чомусь, не дивлячись ні на що, Ферез вижив, а три роки потому імператор виявив її брехню. На жаль, це не дуже вплинуло на життя самого Фереза; для імператора він був лише інструментом, щоб тримати під контролем Анґенасів, які почали набирати політичний вплив.
Я поринула у думки про минуле, як раптом почувся тихий батьків голос. У нього була дещо дивна реакція на мої слова.
— Першому принцу? Точно, Тія вже в тому віці. Я знав, що цей день колись настане, але…
— Ні, все не так…
Його слова боляче вдарили по моїй гордості, але правду я теж сказати не могла. Зрештою, я планую «випадково» загубитися під час прогулянки палацом. Звісно, лише заради того, аби зустрітися з принцом Ферезом. На щастя, я вже знала приблизне розташування палацу, де він свого часу проживав з матір’ю.
Імператриця з самого початку планувала сховати Фереза подалі від чужих очей, тому заслала його матір в маленький палац серед лісу на заході від імператорського палацу. Там принц і жив до самого вступу в академію.
Зараз йому лише одинадцять — стільки ж, скільки близнюкам. Як же він зараз виглядає?
— Що сталося?
— Варта Імператорського палацу хоче перевірити карету…
Перевірити карету Ломбарді?
Двоє лицарів неквапливо розчинили двері нашої карети.
— Це наказ імператриці?
Я вперше чула, щоб голос батька був настільки холодним.
Лицарі не відповіли.
Батько озирнувся на мене, ніби кажучи, щоб я не хвилювалася, і вийшов назовні. Ситуація мене не лякала, але я була здивована побачити батька з такого боку.
Все доволі очевидно. Зараз з нашою каретою відбувалося те, що ніколи не сталося б з каретою дідуся. Доволі нудний та боягузливий крок зі сторони імператриці.
Я зітхнула та відвернулася до іншого вікна.
Вдалині, серед дерев, промайнула чорноволоса маківка.
— Другий принц?
Певно, сьогодні вдача всміхається мені. Я тільки-но подумала, як же мені його шукати, і ось тобі — як на блюдечку. Не можна втрачати таку можливість.
Глянувши на батька, що все ще сварився з лицарями, я тихо відчинила двері та вийшла з іншого боку карети. На щастя, двері відкрилися м’яко і без зайвого шуму.
Міцніше стиснувши в руках сумочку, я щодуху побігла, не розрізняючи перед собою дороги.
Я на мить озирнулася. Ні батько, ні лицарі все ще не помітили мого зникнення. Мене накрила провина від думок, як він злякається, не знайшовши мене у кареті. Але це мій єдиний шанс зустріти другого принца в таємниці від імператриці.
Треба віддати Ферезу ліки й одразу ж вертатися.
Я бігла, низько пригинаючись у траві, аж поки батько та лицарі остаточно не зникли з поля зору.
— Уф! Ха-ах, ху-у… Боже…
Опинившись нарешті на достатній відстані, я випросталася, але з’явилася інша проблема:
— Де ж він?
Мало того, що тут не було жодного натяку на принца, я ще й забула, в якому напрямку карета, адже навколо був суцільний ліс.
Я збиралася вдати, що загубилася, а в результаті справді загубилася.
Схоже, доведеться відмовитися від пошуку Фереза та повертатися до батька.
Аж раптом з сусідніх кущів долинув якийсь шум. Я озирнулася і нервово ковтнула слину. А тоді повільно наблизилася до них.
Шурх, шурх, — чулися мої повільні кроки. Але з тої сторони не було жодної реакції.
Я відсунула чагарник.
Перше, що кинулося мені в очі — чорне волосся, довге настільки, що закривало частину шиї. Без сумнівів, це був другий принц, Ферез.
Але я не знайшла в собі сили вимовити його ім’я.
Єдине, що я вичавила з себе, відновивши дихання, було:
— Що ти робиш…
Другий принц присів біля одного з кущів і вивіреними рухами виривав гостроконечні травинки, а тоді пхав до рота. Весь його рот був переповнений нею, але він продовжував і продовжував її рвати.
Навіть коли сік з трави опинився на кутику його губ, він лише стер його рукавом та продовжив жувати. Його рухи були настільки механічними й відчайдушними, що я прийшла до тями тільки через кілька секунд.
— Зупинись! — зробивши кілька кроків ближче, вигукнула я.
Принц на мить зупинився. Хлопчик, чиє обличчя я могла бачити тільки в профіль, підняв голову та глянув на мене.
Яскраво-червоні очі з легким брунатним відтінком. Такі очі міг мати тільки другий принц.
— Що ти в біса робиш? Ти нащо траву їси? — сама не знаючи чому, злісно сказала я.
Маленький Ферез глянув на мене порожнім поглядом і відповів:
— Бо у мене болить живіт.
— Що?
— У мене вже давно без причини болить живіт. В книжці написано, якщо з’їсти ці трави, то стане легше.
Я ще кілька миттєвостей тупо стояла і намагалася усвідомити сказане ним. В голові було порожньо, ніби мене вдарили чимось важким.
Очевидно, чому у нього болів живіт — це розповсюджений симптом отруєння.
Я не могла відвести погляду від його блідого обличчя.
То он як другий принц вижив. Блукаючи лісом, мов дикий звір, у пошуку трав, які допомогли б йому вгамувати біль.
Другий принц ще кілька секунд дивився на мене, а тоді знову опустив погляд.
Він на три роки старший за мене, йому мало б бути одинадцять, він мав би бути однолітком близнюків. Але дивлячись на маленького хлопчика переді мною, я ніколи б в це не повірила.
Хлопчик ледь-ледь виглядав на дев’ять. Він був у одязі брудному і поношеному настільки, що здавалося, ніби це було його єдиним вбранням протягом тривалого часу.
Повірити не можу, невже у нього зовсім немає слуг?
Всередині зародилося погане передчуття.
Ферез потягнувся за черговим пучком трави, і я перехопила його руку.
— Не роби так! Якщо тобі погано, треба прийняти ліки.
— Але коли моя мати хворіла, лікар так і не прийшов.
— Ну, це…
— Тому я пошукав у книжках. Ця рослина виглядає як бур’ян, але може допомогти.
Сидячи на траві, ми були майже одного зросту. А Ферезове зап’ястя було настільки худим, що дивитися боляче.
Я була настільки здивована, що не одразу зрозуміла, що все ще тримаю його за руку.
Коли його матір помирала від хвороби, імператриця заборонила лікарям відвідувати її. Тож, коли Ферез став кронпринцом, а тоді й імператором, першим же ділом він відправив першого принца на поле бою: на північний фронт, відомий найзапеклішими битвами та найбільшою кількістю втрат. А до імператриці, враженої горем, було заборонено пускати лікарів.
Коли я вперше почула про це, то подумала, що це була невиправдано жорстока помста. Але більше я не наважувалася так казати. Я бачила, як ця дитина, набагато менша однолітків, насилу їла траву, аби вижити. І весь цей час він боровся сам.
Я обтрусила Ферезові руки від трави й потягнулася до своєї сумочки.
— У мене є ліки, тому більше не їж нічого такого.
— Хто ти? — схиливши голову, спитав він.
— Мене звати Флорентія, — зітхнула я. — Флорентія Ломбарді.
— Я Ферез, — відповів принц, спокійно спостерігаючи за тим, як від вітру в повітрі кружляє листя. Тоді глянув на мене. Його очі, багряні, як кров, були позбавлені будь-яких емоцій. Він спитав: — Але чому ти плачеш?
— Ти про що?
— Ти плачеш.
— Що за дурниці…
Я крізь силу всміхнулася і торкнулася руками щік. З моїх очей справді текли сльози.
— Ой, і правда…
Чому я плакала?
Я так розгубилася, що не змогла відповісти принцові. Він знову заговорив:
— Тобі мене шкода?
Ох, чорт. Що ж мала пережити дитина, аби так вирішити…
— Ні! Це не так! — збентежено вигукнула я.
— Все гаразд. Мама та няня теж часто плакали, дивлячись на мене. Вибач, що я жалюгідний.
Я не змогла підібрати слів.
Ферез тільки знизав плечима, ніби й не знав значення слів, які щойно сказав.
— Жодна з них більше не поряд.
— Навіть няня?
Я знала, що його матір нещодавно померла, але гадала, що принаймні хтось лишиться поряд.
Ферез похитав головою.
— Її вигнали. Няня не хотіла йти, але солдати її забрали.
Клята імператриця.
Як ти могла позбавити одинадцятирічну дитину всіх близьких? Хоча що ще можна очікувати від людини, яка повільно вбивала цю ж дитину отрутою.
Від думок про імператрицю я мимоволі стиснула зуби.
Другий принц раптом сказав:
— Тож не варто мені допомагати. Через це ти можеш померти.
Далі
Розділ 25
— Ні, я не помру, — впевнено відповіла я без жодного сумніву. — Але… — пробурмотів Ферез, дивлячись в сторону палацу імператриці. Яким би малим він не був, певно, вже знав, що це імператриця вбила його матір, відібрала все, що він колись мав, і тепер повільного труїла його самого. Якусь мить він вражено дивився на мене, а тоді похитав головою: — Ні. Всі, хто допомагав мені мертві, поранені або зниклі. Те ж трапиться і з тобою. Тому тебе не повинно тут бути. Це мене засмутило. Хіба ти не маєш просити про допомогу? Просити, аби тебе врятували? Я відкрила сумочку і взяла пляшечку, яку привезла з собою. Я відчувала на собі погляд його уважних червоних очей. — Не хвилюйся, вони не зможуть нічого мені зробити, — запевнила я. — Чому? — Тому, що… Дуже кортіло вилаятися. Але, зважаючи, що я все ще перед дитиною, я якомога м’якіше сказала: — Тому, що мій дідусь в тисячу разів крутіший від людини, яка тебе кривдить. — Дідусь? — Угу. — Заздрю тобі… Чи варто було розповідати про дідуся дитині, що лишилася сама-самісінька? Я поплескала другого принца по плечу. — Ось чому я допомагаю тобі. Тож не хвилюйся за мене і випий це. Я хутко налила в кришку рекомендовану Естерою дозу. Вона зробила мелконові ліки настільки концентрованими, що мені довелося випити чимало води, аби збити гіркий присмак. Але зараз пити їх у чистому вигляді — найкраще для Фереза рішення. Другий принц глянув на кришку у моїх руках, обережно взяв її та одним ковтком випив. — Ферезе… — Так? Мені стало зле. Моєю шкірою виступили сироти, а він навіть не здригнувся. — Ти не маєш їсти все, що тобі дають інші. Чому ти без сумнівів випив те, що я дала?.. Я боялася, що через таку довірливість він втрапить в халепу в майбутньому. Я знала минуле, теперішнє та майбутнє Фереза, тому відчувала, ніби ми вже давно знайомі; але ж для нього я була лише незнайомкою, з якою він сьогодні вперше зустрівся. Помітивши моє збентеження, він схилив голову. — Я і так помираю. Навіть якщо ти дала мені отруту, це мало що змінить. Ох, то він чудово розумів, що відбувається… Цікаво, чи знала імператриця, що він вже про все здогадався. Але я щиро хотіла, аби Ферез не знав… — До того ж ти сказала, що допомагаєш мені, — від його слів я мимоволі стиснула кулаки, зминаючи в них м’яку тканину сумочки. — Небагато людей пропонувало мені свою допомогу. Тому не важливо, навіть якщо все це не щир… умф! Перш ніж Ферез встиг продовжив цю похмуру промову, я пхнула льодяник йому до рота. Я збиралася віддати їх разом з гіркими ліками. — Діти не мають такого казати. Краще їж цукерки. Краще хай буде, як Бельзак чи Астал — трохи розбещений та вередливий. Для мене, що все минуле життя блукала у темряві, тепер було нестерпно чути Ферезові слова. Помітивши моє невдоволення, він спитав: — Але ти теж дитина? Чорт, взагалі-то він правий. — Мені одинадцять. А тобі? — М-мені вісім. — Ти менша, тож їсти цукерки — теж тобі. — Може, ти й старший, але у мене їх все одно багато, — сказала я, простягаючи йому баночку з цукерками. Я недовго спостерігала за тим, як він набиває рота солодощами, перш ніж продовжити: — Сьогодні у мене мало часу, тому скажу коротко. Відтепер приймай ці ліки двічі на день. Стільки ж, скільки щойно випив. Ферез покірно прийняв пляшечку з ліками та баночку з льодяниками. — Вони знешкодять отруту, і ти знову станеш здоровим. — Це справді ліки? — прошепотів він, спостерігаючи, як золота рідина переливається на сонці. — Я… можу жити? В моєму горлі з’явився клубок. Я не знала, що варто було відповісти. — Моя мати сказала мені жити. Що я мушу вижити. Але це важко. Ферез був виснаженим. Його худе дитяче тільце тремтіло від прохолодного вітру. Мені хотілося втішити його, тож я тихо відповіла: — Звісно, ти маєш подолати всі труднощі та вижити. Твоя мати так сказала, отже ти обов’язково зможеш. — Правда?.. — Так, правда. Другий принц мовчав якусь мить. А тоді раптом спитав: — А як щодо тебе? Чи хотіла б ти, щоб я жив? Як думаєш, чи зможу я жити? — Так. Я хочу, аби ти жив. Ні, я думаю, ти мусиш жити. Тому що ти сяятимеш яскравіше від усіх. Можливо, зараз ти виглядаєш, як обшарпаний вуличний кіт, але коли настане час, ти піднесешся вище будь-кого іншого, станеш спадкоємним принцом цієї імперії та скоїш свою заслужену помсту. — Мені вже час. Але наостанок маю ще дещо сказати, — я встала і струсила бруд зі спідниці. — Якщо приймаєш ліки, краще не їсти погану їжу. Але якщо припиниш — помітять. Тож доведеться їсти. Мене охопив сум. Просто зараз я наказала дитині свідомо вживати отруту. Але іншого способу переконати імператрицю, що все йде за її планом, не було. Тільки так я можу врятувати Фереза від спроб імператриці позбутися його. — Тобі приносить їжу одна й та сама покоївка? Другий принц кивнув. — Коли вона приходитиме, завжди лягай і вдавай, що тобі погано. Просто лежи, ніби зовсім не маєш сил. — Гаразд. — І… У тебе є дерев’яний меч? На моє питання Ферез відійшов і скоро повернувся з дерев’яним мечем у руках. — Няня подарувала його мені на останній день народження, — з тугою у погляді пояснив він. Схоже, няня справді була йому дуже близька. — Добре. У тебе поки що немає вчителя, але все одно щодня маєш практикуватися з мечем. Другий принц випустився з академії, відомий як найкращий фехтувальник, при тому, що почав вивчати фехтування він незадовго до вступу. Якщо він вже зараз почне практикуватися… Після моїх слів Ферез взяв меч та змахнув ним кілька разів. Шух! Шу-ух! — Ось так? Дивовижно, але виглядало не так вже й погано. Я не знаюся на фехтуванні, але хіба одинадцятирічна дитина, що просто махає мечем має виглядати такою вправною? До того ж хіба він не виснажений отрутою? Меч хоч і дерев’яний, але все ще меч. На відміну від збентеженої мене, Ферез спокійно махнув мечем ще кілька разів. Шу-у! Вшух! Не було схоже, що йому складно. Навпроти, це більше походило на дитячі забавки. Меч дзвінко розсікав повітря. Я зовсім не знайома з фехтуванням, але навіть я відчула якусь надлюдську силу в тому, як він орудував мечем. — Здуріти… Одинадцятирічна дитина, знесилена отрутою і не навчена фехтуванню, має такі здібності. Тепер зрозуміло, чому він так швидко освоївся в імперській академії, куди втік подалі від впливу імператриці. Я думала, він просто милий хлопчик, але такий і вбити може! — Тебе раніше навчали фехтування? — уточнила я. — Ні. — Тоді, чи були у тебе до цього дерев’яні мечі? — Ні. Однозначно божевілля якесь. — Я роблю щось не так? — спитав Ферез, схиливши голову на бік. Чорт, схоже, через те, що йому немає з чим порівнювати, він справді гадки не має наскільки талановитий. Трохи подумавши, я відповіла: — Ні, все гаразд, гадаю, ти чудово впораєшся, якщо продовжиш практикуватися в тому ж дусі! Я думала, чи варто казати правду. «У тебе величезний потенціал». Але що як нинішній Ферез зробить відмінний від минулого життя вибір? Хтозна, можливо, одне моє слово спровокує його жагу до помсти, яка зараз ховалася десь далеко всередині. Він відкрив рота, щоб щось сказати, але… — Тіє! Де ти?! …раптом пролунав голос мого батька. Ох, точно. Треба швидше вертатися. — Мушу йти. Побачимося. — Ем… Ферез похнюпився. Було очевидно, що він не хоче знову лишатися на самоті. — Гей, я шукатиму зустрічі з тобою при першій же нагоді. А до того обов’язково приймай ліки та слухайся моїх настанов. Він мовчки спостерігав за мною своїми багряними очима. Я прийшла, аби завоювати довіру другого принца, який стане кронпринцом, але тепер відчувала відповідальність за нього. Проте, поки що єдине, що я зараз здатна зробити для цього хлопчика — дати йому ліки. — Я пішла. Бувай. — Бувай… Що ж, він став би кронпринцом навіть без моєї допомоги. Але хіба погано, що тепер він ростиме здоровим? Я відвернулася і пішла, лишаючи Фереза самого. Ніколи не знаєш, чим обернеться вчасно простягнута рука допомоги. Можливо, Ферез завжди пам’ятатиме те, що я сьогодні сказала. Але, щиро кажучи, я не мала жодних очікувань. *** Я вибігла з високої трави й вигукнула: — Татку! — Тіє! — батько побіг мені на зустріч. — Де ти була? Не поранилася? На щастя, здається, він не дуже злякався, адже мене не було зовсім недовго. Втім, його погляд все одно був сповнений хвилювання. — Ви знайшли її? — з лісу вийшло двоє лицарів, що, мабуть, допомагали в моїх пошуках. — Хоч ми й знаходимося всередині імператорського палацу, тобі не варто так раптово зникати. Я хвилювався. — Вибач. — Чому ти раптом вийшла з карети? — Ті дядьки сказали мені вийти… Ось я і вийшла… Лицарі здригнулися. — Але коли вийшла, побачила милу білочку, от і пішла за нею… От так другий принц і став «милою білочкою». Але батько тільки зітхнув та поблажливо розсміявся. — Вибачте… — озвалися лицарі, ніяково чухаючи потилиці. Приємно було це чути, хоч я і знала, що вони лише виконували наказ. — За що ви просите вибачення? — до нас неквапливо і з посмішкою підійшла прекрасна жінка в оточені покоївок. Це була Рабіна Анґенас-Дюрелі, імператриця Ламбурзької імперії.
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!