— А тепер трохи зігни коліна… — сказала Шананет. Вона лишалася строгою, попри те, що мої ноги нещадно тремтіли. — Ще трохи… Гаразд, молодець. Це все.
— Ух! Це так важко.
Щиро кажучи, мене здивувало, наскільки складно вітатися відповідно до етикету імператорського палацу, будучи при цьому дитиною. Хоч я вживала багато поживних речовин та добре спала, все ще була меншою та слабшою від однолітків. Мені бракувало міцних м’язів, тому навіть для виконання такого простого руху довелося докласти чимало зусиль.
— Це складніше робити повільно. Поглянь, як це робиться, Тіє.
Шананет підвелася з місця та встала переді мною. Вона зігнула праву руку, торкаючись долонею серця, а лівою ледь припідняла спідницю. А тоді, піднімаючи голову, вона зігнула коліна, відвівши праву ногу назад.
Це було формальне вітання, яке аристократи з давніх-давен виконували в присутності Імператорської родини. Цей звичай існував ще з часів заснування імперії, хоч з часом і став трохи більш гнучким: тепер не всіх членів імператорської родини необхідно так вітати. Але з імператором, імператрицею, кронпринцом та кронпринцесою, безумовно, варто було дотримуватися формальностей.
— Так елегантно… круто.
Шананет виструнчилася, а я поплескала її ґречним рухам. Схиляючись в імперському вітанні, вона була схожа на лебедя, що розправляє крила.
— Як тобі це вдається?
Мені справді хотілося знати секрет її шаленої елегантності.
Шананет розсміялася та торкнулася пальцем мого носа.
— Практика.
— А…
Гей, це майже та ж ситуація, як коли я вступила до Національного Сеульського університету, а в результаті вчила все сама по підручниках.
Я надула щоки.
— Без жартів, цього можна досягнути тільки практикою. Особливо, якщо у тебе слабке тіло. Інакше рухатимешся, як суха гілка.
— Гаразд…
Шананет мала рацію. Мене теж хвилювало, що я успадкувала слабку статуру батька, тому я особливо добре їла та спала, але це майже нічого не змінило.
— Ви ще довго?
— Мамо, ми хочемо пограти з Тією, — нили близнюки, лежачи на дивані.
Поки я вивчала етикет імператорського палацу, вони чесно, як і обіцяли, тихо чекали.
— Гаразд, Тіє, тепер ти зрозуміла, як треба вітатися?
— Так. Я старатимусь! Будь ласка, нумо попрактикуємося ще й завтра.
Аби не стати посміховиськом в очах імператора та імператриці, я маю принаймні бездоганно вітатися. Особливо не хотілося чути насмішки першого принца, навіть якщо доведеться днями й ночами для цього практикуватися.
Помітивши, як я стискаю кулаки, Шананет м’яко погладила мене по голові.
— Хотіла б я мати доньку, як ти, — з жалем сказала вона. — І як так вийшло, що я стала матір’ю цих двох неслухняних близнюків…
Жінка насупилася, але тоді розсміялася і вщипнула Мейрона та Ґіліу за їхні пухкенькі щічки. Схоже, вона правда хотіла доньку.
— Хіба вже пізно? — бездумно випалила я.
— Що?..
Ох, чорт, восьмирічна дитина, яка не здобувала сексуальну освіту не могла такого сказати. Як же викрутитися…
Я розсміялася, а тоді заговорила до близнюків.
— Вам же теж хотілося б молодшу сестричку, правда?
Близнюкам завжди було нудно, тому я була певна, що вони зрадіють думці про молодшого братика чи сестричку, з яким можна буде разом бавитися. Втім, їхня реакція виявилася зовсім не такою, як я очікувала.
— Гм-м, та не дуже.
— Я теж — ні.
— Га? Чому?
Ґіліу закотив очі.
— Нам подобається грати з Тією.
— Так. Мені подобається, коли нас лише троє.
— І мені не подобаються інші діти.
Ти подиви на них.
— В майбутньому у мене буде багато інших людей для ігор, крім вас.
— Неправда! Тія, ти завжди читаєш на самоті, якщо ми не приходимо пограти!
— Ну, це зараз так.
Взагалі, вони мали слушність. Я уникнула їхнього погляду.
Хлопці усміхнулися, взяли мене за обидві руки та потягнули з кімнати.
— Ходімо гратися! Ходімо!
— Нумо знову зіграємо в хованки!
Хух, кризу благополучно уникнуто.
— Гаразд, тоді…
Тепер заговорімо їм зуби…
Раптом розчинилися двері в кімнату Шананет. Близнюки відлипли від мене і ринулися до того, хто прийшов.
— Батьку!
— Чому ти сьогодні так рано?
— Ти ж гратимешся з нами, поки не настане час спати?
Високому чоловікові, що увійшов, було трохи за тридцять. Він мав міцну статуру та акуратно зачесане блондинисте волосся. Це був Вестіан Шульц, батько близнюків та чоловік Шананет. Хоч він і увійшов в родину Ломбарді як зять, але вирішив зберегти своє прізвище.
— Божечки, ну ви тільки погляньте на них, — розсміявся Вестіан, підіймаючи близнюків на руки.
Шананет теж підійшла привітати його.
— Ти сьогодні рано.
— Сьогодні було мало роботи, тому я прийшов раніше. А ти сидиш з дітьми, Шананет? — ніжно всміхнувся він та поцілував жінку у щоку.
Помітивши цей прояв любові, я не могла не всміхнутися. Ну хіба не прекрасна пара? А головне — щаслива.
— О? Флорентія теж тут? Як ти?
Від цього простого, але щирого питання на душі стало тепло. Вестіан був гарним і, схоже, розмовляти з ним було також легко.
— Вітаю, — чемно відповіла я.
— Вибач, мені не вдалося відвідати твій святковий бенкет через роботу.
Хоч Вестіан і не походив з Ломбарді, але був достатньо компетентним, аби займатися кількома невеликими справами родини. На сьогодні найактивнішою з них був видобуток мінералів з шахт, що знаходилися у власності Ломбарді на Півночі та в Центральному регіоні, а тоді їхній подальший продаж.
Але мені здавалося, що всі шахти, з якими він працював, були вже закриті. Хіба він не має бути безробітнім до наступного року, коли Ломбарді отримають нову шахту?
Втім, видобуток — не єдина справа, яку вів Вестіан, тому я не стала надавати цьому великого значення.
— Шананет, може зробимо таку ж милу донечку, як Флорентія? Звісно, хлопчику я теж буду радий… — сказав чоловік, пригортаючи її до себе за талію.
— Гей, не кажи так, діти чують, — зашарілася жінка і штовхнула його в груди.
Як мило…
Зрозумівши, що цим двом треба трохи власного простору, я взяла печиво зі столу та розвернулася до близнюків.
— Ходімо пограємо?
На щастя, вони не сперечалися та одразу пішли за мною.
В хованках завжди шукала я. Тож я стояла і спостерігала, як Ґіліу та Мейрон побігли ховатися, голосно сміючись.
Чому така неймовірна пара розлучилася за три роки? До того ж Вестіан забрав близнюків, а Шананет самотньо жила на околиці імперії аж до краху Ломбарді. За весь цей час вона повернулася в маєток лише єдиний раз: на похорон дідуся…
Я похитала головою, відкидаючи думки, згадавши, як вони сьогодні воркували.
***
Я привідкрила вікно та визирнула назовні, насолоджуючись погодою. М’який теплий вітерець лоскотав моє обличчя на пару з опівденним сонцем.
За кілька годин, щойно батько повернеться з роботи, ми сядемо в карету та поїдемо до Імператорського палацу. Від маєтку Ломбарді до палацу було лише півтори години: годину на те, аби дістатися його території, і ще пів години — до самого палацу. Але батько запропонував поїхати трохи раніше під приводом того, що я вперше там побуваю. Тож спочатку він покаже мені його, а тоді, на заході сонця, почнеться вечеря імператриці.
Години очікування тягнулися нестерпно довго. Я вже почала дрімати, як пролунав стук у двері.
— Заходьте, — відповіла я.
Двері одразу ж відчинилися, і в приміщення увійшла Естера.
— Привіт, Естеро!
Мені було приємно, що вона завітала. Я відсунула біля себе стілець та запросила її сісти.
— Я принесла те, що ви просили. Вони вже кілька днів як готові, але ви просили принести їх саме сьогодні…
— Так, все правильно! Дякую!
— Ось.
Вона віддала мені маленьку баночку розміром з мою долоню. Естера загорнула її в щільну тканину, аби ніхто не побачив вмісту. Я обережно розгорнула її. Баночка й справді була переповнена мелконовими ліками золотавого кольору.
— Дякую, Естеро, все як я і просила.
Я обережно склала баночку в сумочку, що висіла у мене на боці. Інакше її могли б конфіскувати на в’їзді до Імператорського палацу.
— Моя пані… — нервово спитала Естера, спостерігаючи за моїми рухами.
— Так?
— Ви намагаєтеся використати мелконові ліки як протиотруту?
Я не відповіла, тільки мовчки зазирнула їй у вічі.
Вона була щирою. По погляду бачу, що питає від хвилювання за мене.
— Не хвилюйся, це не для мене, — широко всміхнулася я.
— Тоді…
— Вибач, але більше я сказати не можу. Але, як Естера і подумала, я візьму їх з собою до Імператорського палацу.
Почувши «Імператорський палац», вона насупилася. Жодна звичайна людина не могла думати про нього без важких почуттів.
— Адже там є дехто, кому вони дуже потрібні. Я віддам їх тій людині.
— …Будьте обережні, пані. Я хвилююся, що ви намагаєтеся зробити щось грандіозне.
— Дякую за хвилювання, Естеро. А, і… — я нахилилася та прошепотіла: — Ти ж розумієш, що це наш секретик?
Мої слова прозвучали по-дитячому грайливо, але Естера серйозно кивнула. Насправді я точно знала, що Естера і так нікому про це не скаже. Вона завжди тримала слово. В минулому житті я не раз чула про її сліпу віру у свого пана.
— Ах, коли вже прийде татко? — пробурмотіла я та визирнула у вікно, де досі не було видно його карети.
***
Дорогою в кареті Ґалаган вже вдесяте повторив:
— Не хвилюйся, Тіє…
— Я не хвилююся, — енергійно відповіла вона.
— Так, це чудово… — слабко розсміявся він.
— Тату, все гаразд? Ти блідий…
— Все гаразд, просто татко трошки нервує.
— А-а…
Тія погладила холодні від стресу руки Ґалагана своєю маленькою долонькою. Від її дотику Ґалагану стало трохи легше.
— Але що у твоїй сумочці, Тіє? Виглядає доволі важкою.
Ґалаган перевів тему, з усіх сил намагаючись не думати про майбутню вечерю.
— Все добре, вона не важка.
— Зазвичай ти не любиш носити її з собою. Що ж ти туди поклала?
Брунатна кругла сумочка добре пасувала до смарагдової сукні Тії. Більш того: виглядала на ній дуже мило.
— Подарунок!
— Подарунок?
— Так! Я віддам його принцу! — весело відповіла Флорентія.
— Першому принцу?
Вона не відповіла, тільки розсміялася. Ґалагану раптом стало важко на душі.
— Точно, Тія вже в тому віці. Я знав, що цей день колись настане, але…
— Ні, все не так…
Але щойно Флорентія спробувала пояснитися, карета раптом зупинилася. Ґалаган звернувся до кучера:
— Що сталося?
— Варта Імператорського палацу хоче перевірити карету…
— Бути такого не може.
Я розсунула фіранки та визирнула назовні. Карети Ломбарді ніколи не зупинялася на шляху до Імператорського палацу. Не впізнати її було неможливо: будь-яка карета Ломбарді мала особливі символи та емблеми, відомі усім.
Ґалаган насупився, намагаючись зрозуміти, що коїться. Двері розчинилися, показавши двох імператорських лицарів в сяючих обладунках.
— Перевірка. Вийдіть, будь ласка.
— Це карета родини Ломбарді. І я, Ґалаган Ломбарді, тут за запрошенням імператриці.
Але лицарі, мов ігноруючи його, ще сильніше розчинили двері.
— Просимо вибачення. Сподіваємося на ваше розуміння.
Щось було не так. Однак, якщо почати відкритий конфлікт, його донька може злякатися. Ґалаган глянув на Флорентію, що тихо сиділа на місці, широко розплющивши очі, та підвівся.
— Юна пані теж має вийти.
— Ви що, навіть дитину обшукуватимете? — розлючено підвищив голос Ґалаган.
— Наші вибачення.
Ґалаган не приховував своє невдоволення. Єдина причина, чому б лицарі наважилися обшукувати карету з символами Ломбарді — прямий наказ. Хтось, Імператор чи Імператриця, небагатозначно порушував стару домовленість.
— Це наказ імператриці? — прямолінійно спитав він.
Лицарі не відповіли, тільки уникнули його погляду.
Отже, так. І, схоже, нічого не вдієш.
— Облиште дитину, — зітхнув Ґалаган.
Це було очевидне попередження. Лицарі переглянулися та кивнули. Тож Ґалаган, не пручаючись, вийшов з карети та глянув навколо.
Вони знаходилися глибоко на території Імператорського палацу, неподалік палацу імператриці. Це була звичайнісінька дорога переважно без охорони та лицарів. Вони зупинили для перевірку карету, яка без проблем проїхала головні ворота і тепер опинилися подалі від зайвих очей.
Треба було взяти з собою лицарів родини, — з сумом подумав він.
— Тоді, ми швидко…
Один з лицарів підійшов та спробував обмацати Ґалаганові руки.
— Я б не радив вам торкатися мене, — спокійно сказав він.
Лицар перед ним здригнувся.
— Якщо бездумно торкатиметеся мене, втратите свою посаду.
Розгублений лицар задумався на мить, тоді ніяково кашлянув та кивнув.
— Схоже, все гаразд, тож завершімо перевірку на цьому. Можете повертатися до своєї карети.
Ситуація була до неймовірного абсурдна. Невдоволено глянувши лицарям в очі наостанок, Ґалаган повернувся до карети.
Принаймні збирався.
Але побачив порожню карету з розчиненими з іншого боку дверима.
— Флорентіє?
Його донька зникла.
Далі
Розділ 24
— Зазвичай ти не любиш носити її з собою. Що ж ти туди поклала? — Подарунок! — Подарунок? — Так! Я віддам його принцу! Зрештою, другий принц — теж принц. Мелконові ліки призначалися саме принцу Ферезу. Після смерті його матері імператриця наказала труїти його їжу. Але я досі не знаю, яку саме отруту вона використовувала. В минулому житті я часто навідувалася в Інформаційну гільдію, щоб дізнатися бодай щось корисне. Тоді я вважала, що це може допомогти мені хоч якось врятувати Ломбарді, тому витратила силу-силенну грошей на всю інформацію, пов’язану з другим принцом. На жаль, інформації про те, яку отруту на ньому використовувала імператриця, там не виявилося. Схоже, навіть сам Ферез не знав відповіді, адже до моєї смерті він так і не зміг вилікувати жахливе безсоння, яке лишилося після довгого періоду прийому отрути. Очевидно, що це була отрута з накопичувальним ефектом, щоб її можна було давати у маленьких непомітних дозах. Імператор не переймався дитиною, народженою в результаті одної спільної ночі з випадковою покоївкою, тож довірив піклування про Фереза імператриці. Звісно, та пообіцяла добре попіклуватися про принца, а сама надіслала його якомога далі з очей. Чомусь, не дивлячись ні на що, Ферез вижив, а три роки потому імператор виявив її брехню. На жаль, це не дуже вплинуло на життя самого Фереза; для імператора він був лише інструментом, щоб тримати під контролем Анґенасів, які почали набирати політичний вплив. Я поринула у думки про минуле, як раптом почувся тихий батьків голос. У нього була дещо дивна реакція на мої слова. — Першому принцу? Точно, Тія вже в тому віці. Я знав, що цей день колись настане, але… — Ні, все не так… Його слова боляче вдарили по моїй гордості, але правду я теж сказати не могла. Зрештою, я планую «випадково» загубитися під час прогулянки палацом. Звісно, лише заради того, аби зустрітися з принцом Ферезом. На щастя, я вже знала приблизне розташування палацу, де він свого часу проживав з матір’ю. Імператриця з самого початку планувала сховати Фереза подалі від чужих очей, тому заслала його матір в маленький палац серед лісу на заході від імператорського палацу. Там принц і жив до самого вступу в академію. Зараз йому лише одинадцять — стільки ж, скільки близнюкам. Як же він зараз виглядає? — Що сталося? — Варта Імператорського палацу хоче перевірити карету… Перевірити карету Ломбарді? Двоє лицарів неквапливо розчинили двері нашої карети. — Це наказ імператриці? Я вперше чула, щоб голос батька був настільки холодним. Лицарі не відповіли. Батько озирнувся на мене, ніби кажучи, щоб я не хвилювалася, і вийшов назовні. Ситуація мене не лякала, але я була здивована побачити батька з такого боку. Все доволі очевидно. Зараз з нашою каретою відбувалося те, що ніколи не сталося б з каретою дідуся. Доволі нудний та боягузливий крок зі сторони імператриці. Я зітхнула та відвернулася до іншого вікна. Вдалині, серед дерев, промайнула чорноволоса маківка. — Другий принц? Певно, сьогодні вдача всміхається мені. Я тільки-но подумала, як же мені його шукати, і ось тобі — як на блюдечку. Не можна втрачати таку можливість. Глянувши на батька, що все ще сварився з лицарями, я тихо відчинила двері та вийшла з іншого боку карети. На щастя, двері відкрилися м’яко і без зайвого шуму. Міцніше стиснувши в руках сумочку, я щодуху побігла, не розрізняючи перед собою дороги. Я на мить озирнулася. Ні батько, ні лицарі все ще не помітили мого зникнення. Мене накрила провина від думок, як він злякається, не знайшовши мене у кареті. Але це мій єдиний шанс зустріти другого принца в таємниці від імператриці. Треба віддати Ферезу ліки й одразу ж вертатися. Я бігла, низько пригинаючись у траві, аж поки батько та лицарі остаточно не зникли з поля зору. — Уф! Ха-ах, ху-у… Боже… Опинившись нарешті на достатній відстані, я випросталася, але з’явилася інша проблема: — Де ж він? Мало того, що тут не було жодного натяку на принца, я ще й забула, в якому напрямку карета, адже навколо був суцільний ліс. Я збиралася вдати, що загубилася, а в результаті справді загубилася. Схоже, доведеться відмовитися від пошуку Фереза та повертатися до батька. Аж раптом з сусідніх кущів долинув якийсь шум. Я озирнулася і нервово ковтнула слину. А тоді повільно наблизилася до них. Шурх, шурх, — чулися мої повільні кроки. Але з тої сторони не було жодної реакції. Я відсунула чагарник. Перше, що кинулося мені в очі — чорне волосся, довге настільки, що закривало частину шиї. Без сумнівів, це був другий принц, Ферез. Але я не знайшла в собі сили вимовити його ім’я. Єдине, що я вичавила з себе, відновивши дихання, було: — Що ти робиш… Другий принц присів біля одного з кущів і вивіреними рухами виривав гостроконечні травинки, а тоді пхав до рота. Весь його рот був переповнений нею, але він продовжував і продовжував її рвати. Навіть коли сік з трави опинився на кутику його губ, він лише стер його рукавом та продовжив жувати. Його рухи були настільки механічними й відчайдушними, що я прийшла до тями тільки через кілька секунд. — Зупинись! — зробивши кілька кроків ближче, вигукнула я. Принц на мить зупинився. Хлопчик, чиє обличчя я могла бачити тільки в профіль, підняв голову та глянув на мене. Яскраво-червоні очі з легким брунатним відтінком. Такі очі міг мати тільки другий принц. — Що ти в біса робиш? Ти нащо траву їси? — сама не знаючи чому, злісно сказала я. Маленький Ферез глянув на мене порожнім поглядом і відповів: — Бо у мене болить живіт. — Що? — У мене вже давно без причини болить живіт. В книжці написано, якщо з’їсти ці трави, то стане легше. Я ще кілька миттєвостей тупо стояла і намагалася усвідомити сказане ним. В голові було порожньо, ніби мене вдарили чимось важким. Очевидно, чому у нього болів живіт — це розповсюджений симптом отруєння. Я не могла відвести погляду від його блідого обличчя. То он як другий принц вижив. Блукаючи лісом, мов дикий звір, у пошуку трав, які допомогли б йому вгамувати біль. Другий принц ще кілька секунд дивився на мене, а тоді знову опустив погляд. Він на три роки старший за мене, йому мало б бути одинадцять, він мав би бути однолітком близнюків. Але дивлячись на маленького хлопчика переді мною, я ніколи б в це не повірила. Хлопчик ледь-ледь виглядав на дев’ять. Він був у одязі брудному і поношеному настільки, що здавалося, ніби це було його єдиним вбранням протягом тривалого часу. Повірити не можу, невже у нього зовсім немає слуг? Всередині зародилося погане передчуття. Ферез потягнувся за черговим пучком трави, і я перехопила його руку. — Не роби так! Якщо тобі погано, треба прийняти ліки. — Але коли моя мати хворіла, лікар так і не прийшов. — Ну, це… — Тому я пошукав у книжках. Ця рослина виглядає як бур’ян, але може допомогти. Сидячи на траві, ми були майже одного зросту. А Ферезове зап’ястя було настільки худим, що дивитися боляче. Я була настільки здивована, що не одразу зрозуміла, що все ще тримаю його за руку. Коли його матір помирала від хвороби, імператриця заборонила лікарям відвідувати її. Тож, коли Ферез став кронпринцом, а тоді й імператором, першим же ділом він відправив першого принца на поле бою: на північний фронт, відомий найзапеклішими битвами та найбільшою кількістю втрат. А до імператриці, враженої горем, було заборонено пускати лікарів. Коли я вперше почула про це, то подумала, що це була невиправдано жорстока помста. Але більше я не наважувалася так казати. Я бачила, як ця дитина, набагато менша однолітків, насилу їла траву, аби вижити. І весь цей час він боровся сам. Я обтрусила Ферезові руки від трави й потягнулася до своєї сумочки. — У мене є ліки, тому більше не їж нічого такого. — Хто ти? — схиливши голову, спитав він. — Мене звати Флорентія, — зітхнула я. — Флорентія Ломбарді. — Я Ферез, — відповів принц, спокійно спостерігаючи за тим, як від вітру в повітрі кружляє листя. Тоді глянув на мене. Його очі, багряні, як кров, були позбавлені будь-яких емоцій. Він спитав: — Але чому ти плачеш? — Ти про що? — Ти плачеш. — Що за дурниці… Я крізь силу всміхнулася і торкнулася руками щік. З моїх очей справді текли сльози. — Ой, і правда… Чому я плакала? Я так розгубилася, що не змогла відповісти принцові. Він знову заговорив: — Тобі мене шкода? Ох, чорт. Що ж мала пережити дитина, аби так вирішити… — Ні! Це не так! — збентежено вигукнула я. — Все гаразд. Мама та няня теж часто плакали, дивлячись на мене. Вибач, що я жалюгідний. Я не змогла підібрати слів. Ферез тільки знизав плечима, ніби й не знав значення слів, які щойно сказав. — Жодна з них більше не поряд. — Навіть няня? Я знала, що його матір нещодавно померла, але гадала, що принаймні хтось лишиться поряд. Ферез похитав головою. — Її вигнали. Няня не хотіла йти, але солдати її забрали. Клята імператриця. Як ти могла позбавити одинадцятирічну дитину всіх близьких? Хоча що ще можна очікувати від людини, яка повільно вбивала цю ж дитину отрутою. Від думок про імператрицю я мимоволі стиснула зуби. Другий принц раптом сказав: — Тож не варто мені допомагати. Через це ти можеш померти.
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!