— Я прибув, аби привітати тебе з днем народження.

— Це так неочікувано…

Мені нічого не лишалося, крім як вдавати, що ми в гарних стосунках.

Невже дідусь його покликав? Я озирнулася, але, судячи з його виразу обличчя, той теж не розумів, що відбувається.

— Неймовірно, що ви, принце, вирішили до нас завітати, — продовжила я.

Минулого разу Астана здійняв жахливий галас та залишив маєток злий настільки, що клявся жодною ногою більше сюди не ступати. Але тепер він без запрошення завітав на мій святковий бенкет та стояв усміхався.

І правда, дванадцятирічний перший принц не може бути таким же, як решта дітей. Можливо, він не такий простак, яким я його клеймила.

— Того дня, по поверненню в палац, я отримав від матері догану. Тож сьогодні, як вибачення, вона особисто відправила мене з подарунком для Флорентії.

Я очікувала, що справа належала рукам Імператриці, але все ще була розгублена. Вона змусила свого гордовитого сина запхати свою гордість якнайдалі та піти вибачитися? Ще й на очах стількох людей…

Точно, вона ж не могла впустити таку нагоду. Без сумнівів, завдяки великому впливу на вище суспільство, їй не склало клопоту дізнатися про кількість гостей на святкуванні.

— Зрозуміло, — було єдиним, що сказав дідусь.

Але його погляд був красномовнішим: він дивився на принца, як на мале розбещене щеня, за яким треба весь час пильнувати.

— З днем народженням, Флорентіє, — мовив Астана і відкрив маленьку скриньку для прикрас, яку тримав в руках.

Чорна коробочка була розміром з дві мої долоні. Ух, як же не хотілося її приймати… Що як в ній вибухівка чи щось таке?..

Але попри велике небажання брати щось з рук принца, я просто не мала вибору: погляди всіх присутніх в банкетній залі були зосереджені на нас. Побачивши мій сумнів, він кивнув, ніби кажучи, що дідусь теж цілком може взяти дарунок.

Я все ж прийняла скриньку з рук Астани та привідкрила її, примружившись, коли мене на мить засліпило.

— Ого!

— Таке багатство з імператорської скарбниці…

Варто було відкрити кришку, і зміст коробочки одразу викликав у гостей миттєву реакцію.

В подарунок на день народження я отримала від принца рубінове намисто. Воно було товщиною з палець дорослої людини, а по краях оздоблене крихітними топазами. Що ж, маю визнати, виглядало воно непогано.

— Мати обрала його. Гарне, правда ж? — сказав він, ніби наголошуючи: «Бачиш, яке дороге?»

Аристократи бурмотіли між собою, не вірячи тому, що імператриця віддала щось настільки цінне.

Мені це не подобається. Хизуватися статком перед Ломбарді — марудна справа.

Ховаючи роздратування, я всміхнулася.

— Так. Дякую вам, принце.

— Звісно.

Виконавши все, що від нього повинно було, Астана пожвавішав.

— Пані, я віднесу подарунок до вашої кімнати, — вклонився мені слуга, що очікував поряд, та обережно взяв з моїх рук скриньку.

Боже, як же хочеться вимити руки. А тоді стряхнути бризки принцові в обличчя та витерти долоні об спідницю своєї сукні.

— Давно не бачилися. Дякую, що подолали такий шлях, аби привітати мою онуку, Флорентію, з днем народження, — сказав дідусь, знову піднімаючи келих, аби гамір знову згаснув. — Тоді, почнімо банкет.

Варто було дідусеві сказати це, як з дверей до банкетної зали ринулися слуги, розносячи срібні таці зі свіжоприготованою їжею. На кожному столі опинилися закуски, розкладені пірамідками на етажерках.

На щастя, всі продовжили веселі та невимушені розмови, як до того, коли Астана прийшов.

— Мені теж треба поїсти.

Побачивши всі ці смаколики, я раптом відчула голод. Помітивши біля сусіднього столика близнюків, що вже на повну наминали закуски, я попрямувала до них.

Ох, як би я хотіла, щоб він не ходив за мною…

— Чому ви слідуєте… Ні. Чому ти мене переслідуєш? — озирнулася я.

Принц озирнувся по сторонах та, переконавшись, що навколо нікого немає, з усмішкою відповів:

— Я теж роблю це не з власного бажання.

Як я і думала. Імператриця наказала йому прийти сюди, аби виправити зіпсовані стосунки з Володарем Ломбарді.

— Я маю трохи побути з тобою, і тоді зможу повернутися. Тож закрий рота і не базікай.

— Закрити рота?.. Ха.

Та у нього молоко ще на губах не всохло, а він вже не контролює свого брудного язика.  По минулому життю я добре знаю, чим разом займалися перший принц, Бельзак та Астал, коли збиралися. Певно, він гадає, якщо я маленька, то зовсім зелена. Теж мені павич.

— Тоді я піду, адже мені треба провести час із кузенами. Бувайте.

Пізніше, коли він стане дорослішим, і з нього буде хоч якась політична користь, він безумовно стане шестернею в моїх планах. Але я не збиралася зайвий раз його терпіти. Зараз назвати його «незрілим щеням» було б образою для собак.

— Гей, куди пішла?

Він звичайний дванадцятирічний хуліган, який задирає восьмирічну дівчинку. Хоч в минулому Ломбарді й зазнали краху, я раділа, що успадкував престол другий принц, а не ця дитина.

— Перший принце, — знайомий голос гукнув Астану. — Дуже шкода, що минулого разу нам так і не довелося провести час разом.

Це був Бельзак. І, звісно ж, у нього за плечем стояв Астал.

— Минулого разу? А-а. Та я і не шкодую, — байдуже відповів принц, і Бельзак побагрянів від сорому.

Але на цьому все і закінчилося. Хлопець проковтнув образу та ніяково розсміявся. Типовий прояв слабкості. Бельзак, як і його батько, В’єз, боявся сили.

Астана повернувся до мене:

— Гей, з тобою цікавіше, ніж з ним.

Мене його заява зовсім не радувала.

Я мимоволі зітхнула, думаючи про те, якого дідька не можу повеселитися на власному дні народженні.

Але обличчя Бельзака варто було бачити. Якщо він стерпів те, що принц його проігнорував, то, почувши як нас порівнюють, хлопець стиснув кулаки, грізно зиркаючи на мене.

Га? А чому на мене? Це ж принц тебе образив, не я. Однак, Бельзаку, звісно, було чхати, адже він тільки й вмів спрямувати свою лють на слабших.

— Флорентіє, — в ту ж мить гукнув мене прекрасний голос. — Ходи-но сюди.

Це була Шананет.

— Я мушу йти.

— Га? Стривай…

— Ваша Високосте, пограйте з…

Астана хотів було піти за мною, але Бельзак перешкодив йому дорогу, намагаючись привернути увагу до себе.

Хоч десь цей бовдур знадобився.

І, перш ніж у принца з’явиться шанс мене наздогнати, я ринулася до Шананет.

— Все гаразд? 

Певно, Шананет хвилювалася, що перший принц щось мені зробить. Вона, як і я, не повірила в щирість його вибачень.

— Це було трохи неприємно, але все гаразд! Навіщо ти мене кликала, тітонько?

— Всі принесли свої подарунки, тому, звісно, героїня вечора має їх відкрити.

— А, подарунки!

В мені знову прокинувся дитячий азарт, який зник з появою першого принца. Звісно, це ж святкування дня народження, як же без подарунків? Більшість гостей мали високий статус, тому я чекала цього з особливим нетерпінням.

— Було б добре весь банкет тільки подарунки відкривати, — розсміялася я.

Однак Шананет не поділяла мого ентузіазму, вона тільки м’яко сказала:

— Хіба це буде не складно?

Я на мить задумалася, що ж може бути складного в відкриванні подарунків, а тоді похитала головою.

— Гаразд, тоді зробимо, як ти хочеш, — відповіла вона і відвела мене туди, де були складені мої подарунки. Я нарешті зрозуміла сенс її минулих слів.

— Це все — мої подарунки?

— Подарунки від мене, близнюків, твого батька та дядька вже чекають у твоїй кімнаті. Тут тільки подарунки від гостей банкету.

— Як же я їх всі відкрию…

Якщо я відкрию їх усі, мене однозначно понесуть до лікаря О’Мелі з жахливою перевтомою… Тут же ціла гора! Слуги добре постаралися з їхньою організацією: більші були знизу, менші — зверху. У банкета було сотні відвідувачів, тож така величезна кількість була очікуваною.

Побачивши смуток на моєму обличчі, Шананет усміхнулася:

— Можеш просто відкрити декілька та піти.

— Ага…

З її допомогою я відкрила кілька із коробок. Звісно, всі гості — аристократи високого гатунку, тож мотлоху в їх подарунках не могло бути за визначенням. Переважно то були дитячі коштовні прикраси та книжки з картинками. Певно, хто розповів, що я люблю читати.

Відкривати подарунки виявилося веселішим, ніж я очікувала. Мені подобалося це передчуття невідомого. Не знаю, скільки я так пробула, але пізніше Лорейн, близнюки та Крені, — молодший брат Астала, — теж прийшли подивитися. На щастя, їм теж сподобався процес.

— Тепер цей! Відкрий цей! — подав мені величезну коробку Ґіліу.

— Так і знала.

Я очікувала небагато. Іронічно, але чим менше коробка, тим краще сам подарунок.

— О, це лялька!

— Плюшевий ведмедик!

У великих коробках зазвичай були очевидні подарунки для маленької дівчинки. На відміну від мене, яка іграшки не любила, Лорейн та Крені були дуже вражені. Мені вони все одно не потрібні, може, просто віддати їм?

Коли я думала про це, раптом пролунало:

— Тіє!

— Га? Татку!

Я відклала подарунки та широко розкинула руки в сторону батька, що мчався до мене.

— Вибач, що татко запізнився на день народження! Я так хотів прийти вчасно! — міцно обійняв мене він та підняв на руки, ледь не плачучи.

— Все гаразд! Мені було весело!

— Як добре, — а тоді, побачивши купу пустих коробок за моєю спиною, спитав: — Ви разом дивилися подарунки? 

— Ми так багато відкрили, а тут ще стільки ж! — захоплено гмикнув Мейрон.

— Стільки подарунків… — батько злякано глянув на гору подарунків.

— Так! Я така рада! Стільки людей прийшло!

— Правда? Тія іноді так відрізняється від татка.

Мій батько був спокійною людиною, яка не любила гучні вечірки.

— Це у неї від мене.

До нас підійшов дідусь. За його спиною стояли В’єз та Лорел. В’єз, все ще ображений, з невдоволенням дивився на мого батька.

— Як добре збиратися отак всією родиною, — щасливо розсміявся дідусь. 

Зазвичай усі були заняті власними справами й бачилися рідко. Тож зараз дідусь з певною гордістю дивився на своїх дітей та онуків, зібраних в одному місці.

— Кхм-кхм.

Але в сімейну ідилію втрутився непроханий гість.

— Що ви хотіли, перший принце? — відповів дідусь, так само невдоволений втручанням Астани, як і я.

— Я маю дещо сказати.

— Що? — дідусь скептично вигнув брови. — Якщо я правильно пам’ятаю, ви вже зробили Флорентії подарунок.

— О, це не для Флорентії.

Дідусь та решта родичів розгублено переглянулися. Астана дістав з внутрішньої кишені свого піджака листа у темно-фіолетовому конверті та з золотою імператорською печаткою.

— Це ж… — пробурмотів В’єз.

Але не один він одразу ж впізнав його. Я здивовано вирячила на конверт, який в минулому житті деколи бачила серед дідусевої пошти.

— Імператриця попросила передати запрошення на вечерю в імператорському палаці, — підходячи, мовив перший принц.

Я думала, він піде до дідуся, але на подив всіх оточуючих, Астана попрямував до мого батька, що тримав мене на руках.

— Сподіваємося, ви порадуєте нас своєю присутністю, Ґалагане Ломбарді.

Тремтячими руками батько прийняв листа. До цієї миті конверт завжди було підписано «Лулаку Ломбарді» або, рідше, «В’єзу Ломбарді», як старшому сину.

Але цього разу все було інакше. На дорогому фіолетовому конверті було обережно виведену «Ґалагану Ломбарді».

Я сховала обличчя в батькове плече, щоб присутні не побачили щастя на моєму обличчі.

У мене аж серце підскочило на радощах.

Нарешті я зможу зустрітися з ним в Імператорському палаці.