З самого ранку весь маєток стояв на вухах.

Робітники трудилися більше звичайного. Я спостерігала, як дорога від головних воріт до головної будівлі була забита десятками карет.

Поки я дивилася у вікно, мене гукнули:

— Флорентіє.

Це був Клеріван, сьогодні одягнений в темно-синю туніку.

— Лорейн щойно сказала, що найцінніший ресурс для підприємця — це «довіра».

— Га?..

Ой, а я і забула. Я ж на заняттях.

Проводити заняття навіть в такий відповідальний день, як сьогодні, так в стилі Клерівана.

— А як ви гадаєте?

Я задумалася на мить.

Що я думаю?

— Гадаю, це правильно.

Надійний клієнт для торгівця як кисень. І, без сумнівів, довіра в торгівлі мала дуже важливу роль, адже здобути її надзвичайно важко.

— Тоді, ви погоджуєтеся з думкою Лорейн? Що найважливіший ресурс для підприємця — це надійний бізнес-партнер?

— Гм… Не зовсім. Те, про що я подумала, схоже, але трохи відрізняється.

— В будь-якому випадку, ваша черга. Яка ваша відповідь на домашнє завдання?

Я здивовано почухала щоку. На це питання немає єдиної правильної відповіді, адже у кожної людини різні цінності.

— Я вважаю, що найцінніший ресурс для підприємця це «люди», — можливо, він вважатиме це стереотипною відповіддю, але вона також правильна. — Зрештою, все роблять люди. Наприклад, приймають рішення, чи купувати його.

Дивлячись на батькову роботу, я знову могла вільно дихати. В минулому справа текстилю з корою стала сильним ударом для Ломбарді. Звісно, з нашим рівнем достатку, ми швидко оговталися, але була інша сильна втрата: кредит довіри тих, хто повірив у Ломбарді та зробив передзамовлення тканини з корою. І якщо втрату грошей дідусь компенсував без проблем, репутація Ломбарді постраждала.

Але я це змінила. Втім, я не експерт, тому могла змінити тільки одне: справу віддали перед керівництво мого батька, а не В’єза. Але навіть така маленька зміна спричинила кардинально інший результат.

— З часом підприємство росте і стає більше роботи, яку підприємець не може зробити сам. То чому б не цінувати людей, з якими можна розділити цю ношу?

Насправді це стосувалося не тільки комерції. Те ж стосувалося Імператора та Ломбарді.

Імператор збудував академію для всіх верств населення та одружує членів імператорської родини з впливовими аристократами.

Все це заради того, аби знайти більше «своїх людей». Це також причина, чому дідусь так пристрасно шукає таланти та пропонує їм систему стипендій. Все заради того, аби ці таланти в майбутньому стали «людьми Ломбарді».

Всі ці інвестиції зводилося до єдиної цілі: виграти людей на свою сторону.

І сама я йду схожим шляхом. Єдина різниця між дідусем та мною: ймовірність.

Система стипендій — не рабовласницький контракт, тому завжди була ймовірність, що людина, після отримання освіти, працюватиме деінде поза межами Ломбарді. Коли таке траплялося, дідусь нічим не міг завадити й завжди почувався неприємно.

Але я інша.

Люди, з якими я товаришую та в яких інвестую, зіграють особливу роль у майбутньому. До того ж я чудово знаю їхні потреби, тому з часом вони обов’язково стануть моїми людьми.

Не Ломбарді, ні другого принца. Особисто моїми.

В голові одразу з’явився список людей, яких треба було завербувати. Шкода тільки, що мої дії обмежені, і зв’язатися з усіма у мене просто не вийде.

Я подумки зітхнула та звернулася до людини, яка стояла першою в цьому списку:

— Як гадаєте, сере Клеріване?

Клеріван Фелет — комерційний геній, який почав з нуля та за кілька років побудував одну з найбільших компаній в імперії. Я мушу переконати та завербувати його.

Тож для початку я всміхнулася, як мила й розумна дитина.

— Слушна думка.

— Хе-хе, дякую.

Я знаю про його бажання вчити когось, хто розумний, ввічливий та швидко вчиться.

— Гм…

Як і очікувалося.

Кутик Клеріванових губ піднявся, але він швидко прикрив рот рукою та кашлянув, набуваючи звичного нейтрального виразу обличчя. А тоді відвернувся до дошки та сказав:

— Зупинімося на цьому. Сьогоднішнє заняття закінчиться трохи раніше звичайного.

— Ура!

— Свобода!

Ґіліу та Мейрон одразу ж зістрибнули з місць та підбігли до мене.

Не те щоб мені це подобалося.

Клеріван мовчки складав книжки.

— Тоді побачимося на бенкеті, — нарешті сказав він.

Близнюки одразу ж схопили мене за обидві руки та потягнули.

— Тіє, ходімо-ходімо!

— Я голодний! Ходімо швидше, поки найсмачніше не розібрали!

На події, влаштованій Ломбарді, та й не буде що їсти?

Але голодні десятирічні діти не думають раціонально. Тому я сама заспокоїла їх:

— Ніхто не виноситиме їжу, поки я, головна героїня бенкету, не прийду!

— А, правда? Тоді ходімо хутчіш!

— Так! Треба швидше йти та з’їсти все смачненьке!

Зрештою, вони побігли коридором, тягнучи мене за собою. Я глибоко дихала, чула, як гупає серце в грудях, і сміялася, як дитина, долаючи коридори величезного маєтку.

Мейрон та Ґіліу крикнули:

— З днем народженням, Тіє!!!

Так.

Сьогодні був мій восьмий день народження.

***

Зала Елеонор, яку завжди використовували для бенкетів в маєтку, була переповнена людьми. Музики грали жваву музику, всюди був запах смачних тільки-но приготованих страв з кухні.

Все: від килимів на підлозі та довжелезних фіранок до прикрас на кожному столі, — було найкращої якості.

З усіх людей, що відвідали бенкет на мій день народження, особливо було помітно тих, хто вперше був на заході від родини Ломбарді. Жоден з них не міг відірвати погляд він барвистих картин та прекрасної ліпнини, що прикрашала стелю зали.

Я увійшла в бенкетну залу разом з близнюками. Озирнулася і несвідомо пробурмотіла:

— Ломбарді й правда неймовірні…

Яка ще родина цього світу могла б влаштувати настільки ж пишний та величний банкет? Ще й для восьмирічної дитини.

В минулому житті моє восьмиріччя було дуже буденним. Я весь день веселилася з батьком, а тоді повечеряла з усіма членами родини. А тоді повернулася до своєї кімнати та розпакувала подарунки. Звісно, деякі з них були доволі дорогими, але саме свято пройшло тихо за мірками будь-якого іншого з аристократичних родів.

— Вау, як класно!

— Тут ще й клоуни?!

Звісно, це ж не звичайний бенкет, а день народження дитини. Отже, буде багато дітей аристократів, яких теж треба чимось зайняти.

— Цікаво, скільки людей прийшло?

Не всі приходили тільки щоб відсвяткувати моє народження. Всі хотіли потрапити на подію, влаштовану Ломбарді, але не кожен міг. Тому більшість використала своїх дітей як привід потрапити сюди.

Я якраз озиралася по сторонах, аби вивчити гостей, як хтось торкнувся мого плеча.

— Тіє, з днем народження.

— Лорейн.

Сьогодні вона була ще прекрасніша завдяки гарній зачісці.

— Родина вже зібралася. Ходімо.

Одинадцятирічна Лорейн взяла мою руку та повела в потрібному напрямку.

— Нас не забудьте! — наздогнали нас близнюки, що ще мить тому їли якісь фрукти.

Однак, дітям продиратися через натовп буде не так вже й легко.

Га?

Тільки я подумала про це, як сталося дивне. Люди, що щойно сміялися та розмовляли між собою, розступалися перед нами, даючи дорогу.

Все-таки, вони знали, хто ми.

На відміну від мене, яку це здивувало, Лорейн і близнюки, схоже, до такого вже звикли.

Мій батько не був активним в соціумі, тому я не брала участь в аристократичних бенкетах, але з моїми кузенами все було інакше. Вони часто їздили з батьками по різних прийомах, як Бельзак минулого разу.

Вся увага була прикута до нас, але ми спокійно йшли вперед, і зовсім скоро я побачила решту Ломбарді, як Лорейн і сказала.

Родини Шананет, В’єза та Лореля — всі зібрані в одному місці. Між ними панувала приємна атмосфера.

Але я помітила, що решта аристократів тримається на шанобливій дистанції. Навіть я відчувала від них силу, яку неможливо просто описати словами.

— Флорентіє, ходи сюди, — всміхнувся дідусь, помітивши мене.

Лорейн відпустила мою долоню, і я, сміючись, підбігла до дідуся.

— Як тобі бенкет на честь твого дня народження?

Щира правда прозвучала б дивно. Але я ж гарна онука, правда? Тож я відповіла:

— Я так здивувалася, дідусю. Не знала, що мій день народження відвідає стільки людей.

Він розсміявся, гладячи мене по голові.

— Дідусь покликав деяких знайомих, ось вони й прийшли привітати нашу Флорентію з днем народження.

— Ого, он як?

— Поки що ти не знаєш, бо ти ще маленька, але іноді дорослим набагато важливіше хто приходить святкувати, ніж те, чи раді їм.

Після дідусевих слів я свіжим поглядом оглянула бенкетну залу. Більшість гостей були аристократи високо статусу, що відображало безпосередньо як мій, так і статус Ломбарді у суспільстві.

— Ох, звісно, твій батько запросив не менше гостей, ніж я.

Не зважаючи на дітей, які навряд розуміли ціль свого перебування тут, схоже, багато хто хотів мати вплив на мого батька. Батькова текстильна справа спричинила величезний ажіотаж, інакше і бути не могло.

— Але де татко, дідусю?

Він знітився від мого питання.

— Трошки запізнюється. Він ненадовго заїхав у текстильну майстерню, але скоро повернеться.

— А, гаразд.

Краще вже хай батько розвиває справу, ніж нудитиметься на цьому бенкеті.

Дідусь всміхнувся та підніс келих.

Вся зала в мить затихла.

— Тепер, коли іменинниця прибула, почнімо бенкет…

Тільки-но дідусь почав промову про відкриття бенкету, як двері в залу розчинилися і хтось увійшов.

Спочатку я подумала, що це батько, але той, хто йшов, привертаючи до себе загальну увагу, виявився зовсім не ним.

— Що… — розгублено пробурмотіла я.

Той, хто, схоже, звик до вічної уваги на його адресу, повільно підійшов та привітався першим:

— Вітаю, Флорентіє.

Дідусь сказав, що набагато важливіше те, хто приходить, ніж те, чи радий ти їм.

Я глянула на дідуся з німим питанням.

Гей, дідусю…

А що як в гості приходить перший принц, якого ніхто не кликав?