Всі діти Лулака Ломбарді чекали в його кабінеті. Збиратися на третій день тижня, не дивлячись ні на що, стало традицією ще за їхнього юнацтва.

Останнім часом Ґалаган був сильно заклопотаний справою з текстилем, тому він дізнався, що батько вже всіх зізвав, з запізненням.

 Він влетів в кабінет. Троє присутніх різко на нього обернулися. Він навіть не встигнув перевести дихання, як почув:

— Ти запізнився, Ґалагане, — з неприкритим незадоволенням скривився В’єз.

— Вибач, брате.

На щастя, батькове крісло пустувало.

— Його зустріч з керівництвом банка Ломбарді ще не закінчилась.

— Ох, он як? 

Лулак дуже вимогливо ставився до пунктуальності, тому будь-хто, хто запізнювався до нього, незалежно від віку та статусу, отримував догану, як мала дитина.

Ґалаган полегшено зітхнув, промокуючи хусткою мокрий від поту лоб.

— Щасливчик, — фиркнув В’єз.

— Ха-ха… — Ґалаган зустрів братові слова ніяковим сміхом, а тоді звернувся до Шананет, що пила чай: — Давно не бачилися, сестро.

Шананет була старшою з дітей Лулака і мала з Ґалаганом чималу різницю в віці, була не дуже балакучою.

— Вітаю. Батько скоро буде. Сідай і переведи подих, — тихо сказала жінка, елегантна, як лебідь, а тоді продовжила неквапливо пити чай, роздивляючись краєвид за вікном.

Ґалаган сів на вільне крісло, милуючись вишуканістю власної сестри.

— Останніми днями навіть обличчя твоє побачити важко. Чим ти так зайнятий? — спитав Лорел, що сидів поряд з В’єзом.

Лорел був третьою дитиною Лулака, тому мав з Ґалаганом найменшу різницю у віці. Лорел, якому важко було працювати над будь-чим, заздрив Ґалаганові, а Ґалагану було некомфортно від його поведінки.  

— Роботою, яку мені доручив батько. Звісно, роботою я б це не назвав, адже я лише виконую роль радника, — скромно відповів він.

Якби це справді була лише робота звичайного радника, Ґалаганові не довелося пропадати цілими днями, без змоги навіть побачитися з власною дочкою. Але такого применшення виявилося недостатньо: В’єз все ще помітно гострив проти нього зуб за те, що Ґалаган в останню мить відібрав його справу.

Помітивши напругу між братами, Лорел віджартувався: 

— Ах! Дійсно, я чув про те, як ти вкрав братову справу…

Бдищ!

Вʼєз різко вскочив з місця, грюкнувши кулаками по столу і розлючено подивився на Лорела.

— Ти знущаєшся з мене?

— Ох, ні, зовсім ні. Як я можу, брате! — налякано почав переконувати Лорел.

Якби хтось їх зараз побачив, то однозначно вирішив би, що Лорел скоріше підлеглий В’єза, ніж його брат.

— І ти, Ґалагане… До вподоби вперше в житті взятися за серйозну роботу? Насолоджуйся, поки можеш, адже вдруге тобі так не поталанить. Зрозумів?

Всередині Ґалагана клекотала образа. Це було не чесно. Він ніколи і не думав втручатися в справи Ломбарді, не кажучи вже про спільний бізнес з Анґенасами. Він всього лише вийшов на прогулянку зі своєю донечкою, не думаючи, що все так складеться. Все, чого він бажав, це можливість читати книжки під теплим сонцем та проводити час зі своєю дочкою. Відповідальність же була для нього лише важкими кайданами, що сковували і труїли його.

— Вибач, брате, але я теж цього не хотів.

— Га?

— Якщо ти так хочеш, можеш забрати цю справу і…

— Ви тільки погляньте на нього!

І хоча Вʼєзу вже було далеко за 30, його дитяча звичка підіймати руку при будь-якому зручному випадку нікуди не ділася. Сварка майже переросла в повноцінну бійку, коли…

Дзинь…

Шананет тихенько стукнула ложечкою по горнятку і опустила її на блюдце.

— Годі, — її слова було достатньо, аби В’єз так і застигнув. — Поводишся, як скажений пес, що кидається на всіх підряд.

Вона зітхнула. В’єз здригнувся. Здригнулися також і Ґалаган з Лорелем.

Шананет завжди була тихою і спокійною, тому коли вона починала злитися, боялися всі. Вʼєз замовкнув і слухняно сів на своє місце.

— Дякую, сестро, — шепнув Ґалаган, аби знову не розлютити В’єза.

— Не варто. Просто я ненавиджу галас, — вона голодно оглянула братів і продовжила: — Ти миша, Ґалагане.

— Що?

— Я помітила це, щойно побачила тебе немовлям у матері на руках. Ти завжди був таким. Коли щось трапляється, ти лякаєшся і ховаєшся у свою маленьку нірку, уникаючи будь-якої боротьби.

— Сестро…

— Єдине, що тебе цікавить, це колекціонування книжок. Ти як миша в клітці, у якої кожен день схожий на інший. Хіба ні? — на її прекрасних устах з’явилася легка усмішка. — У тебе дуже розумна донька. Та хіба миша здатна виростити левеня?

Ґалагану було погано від гіркої правди. Він не очікував, що слова Шананет можуть так боляче жалити.

— Левеня треба ростити відповідно, — вона знову відпила свій чай. — Згоден?

Йому було нічого відповісти. Все, що Ґалаган міг, це кусати губи в глибокій задумі.

***

— Ваша Величносте, Кройтон Анґенас прибув…

— Приведіть його.

Рабіна, Імператриця Ламбурзької імперії, неквапливо зрізала свіжозрізаним квітам стеблі. Кройтон, керівник «Д’юраку» і за сумісництвом радник Імператриці, обережно увійшов в приміщення. Вона, не відводячи погляду від троянд, тихо привітала його. 

— Ваша Величносте, я прибув, — Кройтон зняв капелюха і, притиснувши його до грудей, схилив голову.

— Я не чекала на тебе, Кройтоне. Сподіваюсь, ти з гарними новинами?

— Як би я посмів прийти з пустими руками до Вашої Імператорської Величності?

Кройтон насилу усміхався. По спині у нього біг холодний піт. 

— Прошу, прочитайте це, — він протягнув звіт з останніми досягненнями компанії.

Знявши зі своїх тендітних рук рукавички для аранжування квітів, Імператриця розгорнула звіт. Кройтон подумки зітхнув, помітивши, що її реакція була не такою вже й поганою.

— Як я вже наголосив, тканина з корою буде готова вже наступного тижня. Спочатку, ми почнемо продаж на торговій вулиці Седакюн, популярній серед шляхти, а тоді…

— Як ви розв’язали проблеми з постачанням та попитом, Кройтоне?

Останній раз, коли Кройтон відвідував імператорський палац, він зазначив, що була певна проблема з поставками та збутом східного текстилю. Після цього випадку Імператриця наказала йому зустрітися з Ломбарді. Згадуючи невдоволений погляд Імператриці, Кройтон промокнув холодний піт. Його хустка була виготовлена з корою і вправно вишита по краях.

— Я звернувся по допомогу до Ломбарді, як ви і наказали. На щастя, Ґалаган Ломбарді має глибокі знання в текстилі та історії одягу…

— Ґалаган? – Імператриця обернулась і нарешті таки глянула на Кройтона. — Не Вʼєз?

Наляканий, що знов припустився помилки, Кройтон швидко пояснив:

— Саме так. Спочатку, ми домовлялися про співпрацю з В’єзом, але, так вийшло… Він не дуже знається на…

— Ґалаган… Наймолодший, так? – 

Імператриця задумалася, вперше за довгий час почувши це ім’я.

— Так! Він дуже освічена людина! Чесно кажучи, його неможливо порівнювати з Вʼєзом. І, крім того, щойно В’єза було знято з цієї справи, людина на імʼя Клеріван, що теж працює не Ломбарді, став активно співпрацювати з нами, тому…

— Мені дійсно треба знати всі ці подробиці, Кройтоне?

Роздратований голос Імператриці змусив Кройтона зупинитися.

— Ох, ні! Звісно ні! Залиште це мені, Ваша Величносте.

Кройтон хутко вклонився їй. Імператриця узяла наступну троянду.

— Тож, кажеш, Ґалаган… Дуже цікаво. 

Імператриця криво посміхнулась. Не було жодного закону, який би забороняв комусь, крім первонародженості дитини, спадкувати родину. Тому не тільки у Ломбарді та Імператорській родині, а й у решті аристократичних родів велася запекла боротьба за наступництво. І Рабіні це дуже не подобалося. 

Чік.

З моторошним звуком листя троянди обсипались в руках Рабіни. Її серце переповняла ненависть. Троянди нагадували червоні очі тої шушвалі.

Неквапливо поклавши ножиці на стіл поряд, Імператриця спитала:

— Чи є в Ґалагана діти?

— Так, у нього є дочка Флорентія. Він якось обмовився, що їй скоро виповниться вісім.

— Дочка значить. Непогано. Дуже непогано.

— Дійсно, еге ж? — спробував підтримати Кройтон, не розуміючи, до чого вона хилить.

— Сьогодні Астана відправився до Ломбарді, аби зустрітися з Вʼєзом. Я поговорю з ним, коли він повернеться.

Коли Імператриця згадала свого улюбленого сина, вона розквітла на очах.

— Хіба йому не знадобиться партнерка?

Її усміхнені губи були червоніші трояндових пелюсток, розкиданих по підлозі.

***

— Гаразд, пограємо в хованки. Я рахуватиму, а ви ховайтеся.

— Вау! Тія вперше погодилася грати! Буде дуже весело.

— Як же здорово!

Я дивилася на близнюків і усміхалась. Йо-ой, скільки ж всього вони ще не знають.

— Можете ховатися будь-де, навіть за межами головної будівлі. Тільки більше не підходьте до того колодязя, куди ви ледь не впали, домовились?

— Гаразд!

— Тоді, я рахую до ста, — я відвернулася до колони і почала рахувати

— Так! Один, два… Почали! 

Хлопці зірвалися в одному напрямку. Без сумнівів, вони ховатимуться разом. Думаючи про те, що так буде менше мороки, коли шукатиму їх, я продовжила лічити:

— Десять! Одинадцять!.. Хух, нарешті можу зітхнути спокійно.

Близнюки так далеко, що вже не змогли б мене почути. 

Сьогодні вранці вони знову прийшли вмовляти мене погратися з ними. Вони не заспокояться, поки з ними не пограються. Потрібно було щось, аби виграти трохи особистого часу. Тоді-то я й згадала про хованки.

— Ха-а, як же добре в тиші. 

У мене не дзвінкий голос, тому мене навряд чи почують. Я трохи відпочила на сонечку, після чого пішла шукати близнюків. 

На шляху від головної будівлі до прибудови я помітила самітнього хлопчика. Він мав золотисте волосся і бліду білу шкіру.

— Хто це?

Хлопчик був Бельзакового віку, але мені незнайомий. А судячи з його поведінки та постави, було зрозуміло, що він точно не дитина працівників маєтку. 

Певно, він загубився, допоможу йому.

Я вже хотіла до нього наблизитися, як раптом хлопець скинув свій капелюх на землю і почав його топтати. Здавалось, він робить це вже не вперше. 

Я підійшла ближче. Привертати його увагу мені перехотілося. Щось підказувало мені, що треба швидше звідти забиратися. 

Треба знайти близнюків. 

Дивлячись на це, я вже відвернулася, аби піти, як подув сильний вітер, відкинувши капелюх на галявину. Хлопець незадоволено озирнувся навкруги і нарешті помітив мене.

— Гей, ти. Підніми.

— Що?

— Ти глуха? Я сказав, підніми мого капелюха.

— Ха-а, ще чого.

Я відчула обов’язок осадити цього впертюха. Хлопець, здавалося ось-ось вибухне від злості.

— Ти його викинув, ти його і підіймай. Ну зовсім як Бельзак…

Але, на відміну від Бельзака, він не почав кричати, а навпроти: понизив голос і спокійно сказав:

— Якщо піднімеш його, я тебе пощаджу.

Я схрестила руки на грудях.

— Ти хоч чуєш, що мелеш? Я тобі нічого не повинна. Твій капелюх, ти і підіймай.

— Щось ти забагато балакаєш, жалюгідне стерво. 

Не розумію, нетерплячість та невихованість в аристократів в крові, чи що? Бельзак розмовляє так само.

Стривайте. Чим більше я дивилася на хлопчика, тим більше навалювалося зловісне передчуття.

— Не може бути…

— Принце! Принце, де ви?! — почувся чийсь голос вдалині.

— Принц.

В Імперії було багато принцес, але лише два принци. Тепер зрозуміло, чому я одразу його не впізнала. Я знала лише його дорослу версію. 

— Перший Принц?..

Замість відповіді він лише розсміявся.

— Підійми. Мій. Капелюх.

Це справді був він. Копія Бельзака. Той, хто став причиною краху нашої родини.

Перший Принц, Астана Неремпе Дюрелі.