Чому Перший Принц в маєтку Ломбарді, а не в Імперському палаці? Я так оторопіла, що й поворухнутися не могла, а Принц неквапливо наблизився.

— Тепер знаєш, хто я? — гидко посміхнувся він.

І що, мені тепер всі твої забаганки, як рабі, виконувати?

— Ні.

— Га?..

— Не знаю, — заявила я.

Його збентежила моя неочікувана відповідь.

— Тоді я представлюся. Я — Перший Принц Лабурзької Імперії…

— Га? Ти диви, продовжує тікати, — навмисно перебивши принца, я вказала на капелюх, який все кружляти далі галявиною.

— Ну так піди й принеси його! — крикнув Принц і тупнув ногою.

Ніколи не зрозумію. Міг би вже давно сам підняти, замість того, аби вишукувати, на кого б це спихнути. Сперечатися з ним не було сенсу.  

Я закотила очі, а тоді повільно пішла в сторону капелюха.

— Ха. Могла і раніше це зробити, — пробурмотів Принц.

А наш садівник дуже добре піклується про траву, така мʼяка…

Капелюх Принца лежав прямо переді мною. Якісно виконаний з шерсті дикої тварини та приємним на дотик. Я підняла погляд на принца вдалині.

— Так! Неси його сюди, — прикрикнув він, і вже збирався йти мені назустріч, коли пролунав мій смішок і… — Що ти робиш!?

Я жбурнула його капелюха ще далі. І тепер настав час вшиватися!

— Стій! Я наказую тобі зупинитися! 

А я лише сміялася на бігу.

— Я спіймаю і вб’ю тебе!

Принц кричав мені вслід, не здатний наздогнати. Раніше думала, що у нього з роками зіпсувався характер, а, як виявилося, все пішло з дитинства. Тепер зрозуміло, чому Бельзак з ним так здружився. Вирішивши, що принц, не здатний підняти власного капелюха з землі, не переслідуватиме мене, я завернула за ріг і сховалася від його очей. Він продовжував щось кричати, але це ж не призведе до проблем, правда ж? 

Подумавши так, я рушила далі на пошуки близнюків.

***

Астана, Перший принц, тремтів від люті.

— Та як вона… як вона сміє!..

Вперше в житті він відчув сором від відмови. Як законний спадкоємець престолу, Астана з народження мав все, варто було тільки побажати. Він ріс в оточенні нянь та покоївок, що тільки й виконували його забаганки. І єдине, що Астана мусив робити попри все своє небажання, це бачитись з дурнем Бельзаком. Коли річ заходила про Ломбарді, Імператриця завжди ставала неприступною.

Бельзак, що тільки й вмів вихвалятися, і так дуже сильно дратував Астану, а тепер він ще й заблукав через брак супроводу. 

Згідно з правилами, які встановили Імперська родина та Ломбарді століттями тому, імперські лицарі не моли права ступати на територію маєтку. І, не ставши дивитися, як слуги сваряться з вартою Ломбарді, він пішов сам. Та хоча це була його ініціатива, він лютував: як так, ті, хто мали наглядати за ним залишили його самого?! Ще й цей клятий маєток Ломбарді, розміром з Імператорський палац!

А тоді з’явилося це дівчисько і наважилося докучати йому!

— Принце! Ось ви де! — нарешті знайшла Астану няня, що піклувалася про нього з дитинства. — Як я хвилювалася! Якби ви загубилися…

— Нахилися, — Астана клацнув пальцями. Няня одразу замовкла, а тоді заплющила очі й схилилася.

Принц ляснув її по обличчю.

— Ти посміла залишити мене одного?

— Вибачте…

— Де лицарі? — він перевів погляд з няні на покоївку.

— Чекають коло воріт маєтку…

— Накажіть їм зайти.

— Але ж, принце, правила Ломбарді…

Астана навіть оком не кліпнув, коли знову давав няні ляпаса. Від його руки на її щоці залишився червоний слід.

— Все в Імперії належить її Величності Імператору, а я наступний Імператор. Хто взагалі ці Ломбарді?

Няня не знайшла, що відповісти.

— Накажіть лицарям зайти. Тільки посмійте не зробити це.

— Так, принце… — тремтячим голосом відповіла жінка та попрямувала до воріт.

Астана заспокоївся лише коли помітив на її щоках сльози. Подумавши про дівчину-втікачку, принц насупився.

***

— Як ти так швидко нас знайшла?

— Ага! Ми так добре сховалися! Ти що, підглядала?

Бурчали Ґіліу та Мейрон, надувши щоки.

Близнюки ховалися за мітлами у коморі в одному з коридорів і були дуже незадоволені, що я їх знайшла. 

— А хто вас вчив так погано ховатись?

— Ми не погано сховались!!! — одночасно викрикнули вони.

— Так нечесно!

— І не весело!

— Що, справді? Тоді ходімо почитаємо книжку, — запропонувала я. Близнюки незадоволено перезирнулися.

— Ні, це нудно, Тіє.

— Так, краще тоді в хованки. 

Такі простаки. Легко було зрозуміти, що їм подобається, а що ні, але Ґіліу і Мейрон не погані діти. А, порівнюючи, з Бельзаком і Першим принцом, взагалі — золоті.

— Тоді як щодо бібліотеки?

Щоправда, в бібліотеку їх не затягнеш.

— В бібліотеці дуже багато місць для хованок, — додала я.

— Чудово!

Перший принц зараз мав бути в прибудові, тому я повела близнюків через головну будівлю. На відміну від другого поверху, перший був справжнім лабіринтом. Поки ми йшли, хлопці перешіптувалися про те, де будуть ховатися, і гиготіли.

— Тоді я рахую до 100… 

Краєм ока я помітила двох чоловіків, які виходили з коридору. На поясі у них були мечі, вони були в лицарській формі, але не в тій, що носять лицарі Ломбарді. 

Зазвичай, за формою можна було визначити, якій родині служить лицар, але на цих не було жодних символів. Єдине можливе пояснення, їм необхідно ховати свою приналежність… 

Лицарський супровід принца.

З міркувань безпеки, за межами палацу, принц вдає з себе звичайного аристократа, тому лицарі теж не носять обладунків і супроводжують його у звичайному одязі.

Позаду них стояло троє вартових Ломбарді. Вони розгублено дивилися, як лицарі озиралися по сторонах та зазирали під кожен стіл.

— Здається, вони теж грають в хованки! – сказав Ґіліу, прослідкувавши за моїм поглядом.

— Чорт.

Всередині мене все похолоділо.

Вони не грають в хованки. Принц наказав лицарям шукати мене. Охорона Ломбарді намагалася їх зупинити, але була не в змозі протистояти імперським лицарям, тому тепер була вимушена їх супроводжували. 

Але їхньої провини в цьому не було. Була різниця в статусах лицарів та звичайної охорони, і якщо Імперськи лицарі та охорона Ломбарді наставлять одне на одного мечі, все остаточно вийде з-під контролю. 

Я, звісно, знала, що Перший принц телепень, але щоб настільки… Через дитячий жарт оголосити розшук? Ще і в маєтку Ломбарді? Ще з часів створення імперії Дюрелі та Ломбарді підписали угоду, що Імперськи лицарі не ступатимуть на територію маєтку.

— Ґіліу, Мейрон, швидше!

Якщо нас тут спіймають, клопоту не збудешся. Тож, схопивши хлопців за руки, я кинулася навтьоки.

— Т-Тіє! Що відбувається? — збентежено спитав Мейрон, але я не відповіла.

Я озирнулася. Лицарі помітили нас і тепер наздоганяли.

— Біжімо до кабінету дідуся!

Близнюки, налякані переслідуванням, покірно бігли за мною. Але в коридорі перед кабінетом дідуся нас чекали імператорські слуги та принц.

— Хіба я не казав, що коли спіймаю, то вб’ю? — вищирився він, помітивши мене.

Ховатися було нікуди. Тікати — теж.

Я справді недооцінила його: він зовсім божевільний!

— Невже дійсно треба було посилати по мене всю свою охорону? — спитала я, ховаючи близнюків за спиною.

Я ж бо навіть не вдарила його, лише кинула його капелюха.

— Ти наважилася порушити мій наказ і образити мене. Твоя смерть — невелика плата за це.

В той момент я зрозуміла. Перший принц і гадки немає, в яких відносинах Імперська родина і Ломбарді. Задля процвітання країни, наступний Імператор мав за будь-яку ціну підтримувати дружні відносини з Володарем родини Ломбарді. Але він цього не розумів.

Це був глухий кут. Нас було лише троє дітей та розгублена охорона, проти Першого принца та імперських лицарів.

— Ха, — Астана схрестив руки, надмірно дивлячись на мене. — Якщо благатимеш на колінах, я дозволю тобі жити.

— Чому це Тія має ставати на коліна?!

— Хто ти такий, щоб наказувати?!

Розлючені близнюки вступилися за мене.

— Заберіть цих двох, — наказав принц. 

Його лицарі вагалися. Всі, хто входили на територію Ломбарді, знали тутешні правила і про стосунки Ломбарді з іншими родинами. Увірватися в маєток Ломбарді це одне, але торкатися прямих нащадків Ломбарді — зовсім інша справа.

— Не чіпайте їх! 

Я знову відтягнула близнюків собі за спину. Не можу допустити, щоби й дітей сюди вплутали.

— Тоді ставай на коліна! — крикнув Астана.

Невже дійсно доведеться це робити? 

Поки я думала над виходом з ситуації, помітила кілька людей, що наближалися до нас коридором. Ха, як вчасно. Я спокійно схилила голову і…

Кап. Кап.

По моїх щоках, мов краплі дощу, котилися сльози.

— Гадаєш, як плакатимеш, я тебе помилую? — розсміявся принц.

Але все вже було вирішено.

— Що тут в біса коїться?!

Мій дідусь та розлючені люди Ломбарді вже наблизилася до нас.