Минуло вже кілька днів, з того часу, як я заклала фундамент до початку батькової роботи у сфері торгівлі. Корой ріс цілий рік, не враховуючи зими, і зараз, одразу після сезону дощів, був кращий час для початку виробництва. Через це у батька було купа клопоту: він йшов рано зранку йшов у справах і приходив пізно вночі, тож у мене нарешті з’явилося більше часу на себе.
Батько дуже хвилювався, що не може бути весь час поряд зі мною через роботу, але я лише раділа, адже набула певної свободи дій. В дні, як сьогодні, я могла займатися своїми справами, і нікому не треба було нічого пояснювати.
Я чекала Альфео на сходах перед головною будівлею. Сьогодні тут було доволі тихо через незначну кількість робітників.
— Альфео! Сюди! – гукнула я.
Альфео озирнувся на мій голос та підбіг ближче.
— Пані! — Альфео радісно простягнув мені завернуту в тканину роботу. — Ось!
Зроблена Альфео скульптура виявилась більшою, ніж я очікувала, розміром майже з необроблену колоду. І це означало тільки одне: робота пройшла гладко і Альфео не довелося витесувати невдалі шматки. Я ще не побачила кінцевий результат, але стримувати захват вже було важко.
— Чи можу я подивитися?
— Так, звісно!
На моє прохання Альфео поставив виріб на землю і обережно розгорнув тканину. Варто було жорсткій тканині впасти з витвору, як перед моїми очима постала прекрасна дерев’яна скульптура. Все, що мені вдалося сказати було: «Вау…» Я не могла відвести від скульптури погляду. Звичайна колода переродилася у руках Альфео на справжній витвір мистецтва.
Я зайвий раз подумала: все ж таки, довірити роботу майбутньому геніальному митцю — було правильним вибором!
Помітивши, як я мовчки розглядаю скульптуру, Альфео знітився і невпевнено запитав:
— Погано вийшло?
— Га? Ох, ні! Навпроти, вийшло так прекрасно, що я вмить забула всі слова. Дякую вам, Альфео!
Я потиснула його праву долоню обома своїми. На його обличчі, вкритому веснянками, нарешті з’явилася усмішка.
— Дякую, що дали мені такий шанс, пані. Я навіть не знаю, як вам завдячити.
— А навіщо вам мені завдячувати? Це я маю дякувати.
Якби не Альфео, я не змогла б підготувати цей подарунок для дідуся. Але Альфео тільки похитав головою.
— Простолюдину, як мені, майже неможливо отримати в руки настільки гарну деревину. Працювати з настільки якісними матеріалом — безцінний досвід.
Він ніжно обвів мозолистою долонею поверхню скульптурі. На його обличчя вигравала м’яка усмішка. Схоже, він з теплом згадував процес виготовлення цього виробу.
— До того ж ви повірили в мене.
Наші погляди зустрілися.
— Ви знаєте, кого зображено на цій скульптурі?
Від мого раптового питання Альфео налякано здригнувся, а тоді повільно кивнув.
— Мій батько помітив, як я працював над скульптурою у своїй кімнаті. Я був розгублений. Знаючи, хто ця жінка, яке право я, простолюдин, мав зображати настільки шляхетну людину? Навіть якщо це скульптура, яку мене попросила створити маленька дівчинка.
Альфео взяв тканину і повільно загорнув в неї скульптуру. Старанно і обережно, як найцінніший скарб.
— Ви правильно зрозуміли. Жінка зі скульптури — моя покійна бабуся. І я збираюся подарувати скульптуру, яку ви, Альфео, виготовили, своєму дідусеві.
Після моїх слів руки Альфео помітно затремтіли. Він кілька разів глибоко мені вклонився.
— Тож… Дякую вам, пані. Дякую, що повірили у мої сили.
Щось змінилося у погляді Альфео. Тепер в його очах був впевнений блиск, ніби він остаточно вирішив, що робити далі.
— Раніше я лише допомагав батькові-столяру в майстерні, але тепер я достатньо дорослий, аби шукати власну роботу. Останніми днями в мене чимало турбот, — Альфео почухав потилицю і похмуро розсміявся. — Адже щоб заробити на життя, зазвичай необхідно відмовитися від захоплень.
— То що ви вирішили? — обережно запитала я.
У моєму минулому житті Альфео понад десяти років пропрацював столяром, перш ніж почав набувати визнання, як скульптор.
Мені було страшно. Що, як він вирішив відмовитися від скульптури на користь звичайного розміреного життя?
Але ніжна усмішка Альфео розігнала мої хвилювання.
— Мені сподобалося виготовляти скульптури. Я стану столяром і успадкую діло свого батька, але продовжу займатися скульптурою у вихідні, щоб в майбутньому стати скульптором.
Мені раптом подумалося, що, певно, і минулий Альфео був таким же у свої п’ятнадцять. Це був складний шлях, зовсім без відпочинку: в будні столярське діло, у вихідні — скульптури. Якби він не любив скульптури всім серцем, то просто не витримав би. Стільки років працювати без віддачі, чекаючи дня, коли нарешті зможеш засяяти на весь світ…
І, дивлячись на високого парубка перед собою, я не сумнівалася: він розквітне всесвітньо відомим майстром наприкінці цього тяжкого життя. Тоді, коли Імператор подарує йому прізвище «Жан»*, що значить красу. Саме таким буде становлення Альфео Жана.
— Альфео.
— Так, пані?
— Ви певні, що хочете займатися скульптурою тільки на вихідних?
— Перепрошую?
— …Адже нею можна займатися кожен день, чи не так?
Поки що Альфео гадки не мав, що це означає. Що я мала на увазі, так це: «Як же ти будеш навчатися, якщо весь день працюватимеш столяром?» Але я більше нічого не сказала і, засміявшись, залишила збентеженого Альфео на самоті.
***
У дідуся була одна звичка. Щодня, на заході сонця, він прогулювався стежинкою на самоті. І я теж провела більшість свого часу в цьому вічнозеленому лісочку. Хоч Перший Імператор і подарував родині ці вічнозелені дерева, це стало лише маленькою частиною довгої історії Ломбарді. Справжню ж причину, чому він це робив, дідусь мені розказав лише на заході своїх літ.
Причина виявилася в моїй бабусі. Їй завжди було сумно, коли з дерев опадало мертве листя, тому вона часто гуляла з дідусем вічнозеленим лісочком. Коли її не стало, дідусь продовжив прогулюватися їхнім шляхом, але тепер наодинці. Навіть у свої останні дні дідусь просив мене відвести його туди.
Зараз же я чекала дідусевого повернення перед його кабінетом. Довго чекати не довелося.
— Дідусю! — гукнула я і підбігла до нього.
— Йой, чому ж ти так бігаєш?
— Я чекала на дідуся, тому що в мене є подарунок!
— Подарунок? — здивовано перепитав він.
Я схопила його за руку і повела в кабінет. Дідусь не пручався, лише поспішив слідом за мною.
— Що ж там?..
Він підвів погляд і замовчав. На столі посеред кабінету стояла добре відполірована скульптура. Я попросила Альфео принести її сюди.
— Наталія?.. — лагідно промовив бабусине ім’я дідусь.
Її дерев’яний бюст нагадував кольором захід сонця у літній вечір.
— Це мій подарунок дідусю!
— Флорентіє, це ти підготувала скульптуру? – ще раз глянувши на мене, дідусь поквапився до столу. — Виглядає зовсім як Наталія у молодості…
І він не перебільшував. Навички п’ятнадцятирічного Альфео перевершували всі очікування: він один в один відтворив батьковий малюнок.
— Татусь намалював бабусю, і я попросила знайомого зробити скульптуру!
— То це з Ґалаганового малюнку…
Дідусь обережно торкнувся скульптури і провів пальцями по бабусиній щоці. Здавалося, скульптура ось-ось поворухнеться. На мить на дідусевому обличчі з’явилася сумна усмішка, але опісля він звично звернувся до мене:
— Це ж подарунок, так?
— Так! Тобі подобається?
— Так, але… — дідусь гірко засміявся. — Подарунки треба дарити, не очікуючи нічого у відповідь.
Він казав про завдання Клерівана. Але я очікувала, що це станеться. Знаючи характер Клерівана, він одразу ж після заняття доповів про домашнє завдання. Тому я не розгубилася:
— Ця скульптура зробила дідуся щасливішим?
— Щасливішим? Щасливим… У мене багато щасливих спогадів про Наталію. Тому, так, щоразу дивлячись на скульптуру дідусь буде непомірно щасливим.
— Тоді все гаразд! Якщо дідусь щасливий, я теж щаслива, — і це була правда.
Найбільше дідусь шкодував, що більше не міг бачити портрет бабусі, коли хвороба відібрала в нього зір. Ось чому я захотіла подарувати йому скульптуру. Щоб навіть коли з віком його зір погіршиться, він міг торкатися скульптури і відчувати рідне обличчя на кінчиках пальців.
— Я завжди можу виконати інше завдання вчителя Клерівана.
Це я теж сказала абсолютно щиро. Навіть якщо не цього заняття, на наступних буде купа можливостей виділитися. Головною метою цих занять все одно був вибір спадкоємця родини, тому не існує завдання, оцінка за яке була б ціннішою ніж визнання особисто від дідуся.
— Флорентіє, — дідусь уважно дивився на мене, ніби намагаючись прочитати думки. Але мені нічого було більше сказати. — Я не можу просто так прийняти такий цінний подарунок. Якщо ти щось хочеш, просто скажи мені.
— Що я хочу? Гм…
Ось воно. Такий вже був дідусь: справедливий, і не здатний не віддячити за подарунок молодшої онуки. Зараз я могла б попросити гроші, щоб виконання завдання. Але насправді, крім цього я хотіла дещо інше.
— Тоді, дідусю… — я удала, ніби замислилася. — У мене є друг, який зробив цю скульптуру. Його звати Альфео. Але…
Дідусь уважно вислухав моє пояснення, а тоді весело розсміявся і кивнув.
— Ха-ха-ха! Повірити не можу, що такий талант живе в стінах Ломбарді!
Було приємно спостерігати за тим, як він радіє. Що в минулому житті, що зараз, його жага до колекціонування талантів була однаковою.
Я стояла і насолоджувалася дідусевим сміхом, прекрасним, як музика. Адже чим краще у нього настрій, ти солодше буде винагорода. Зрештою, я ж прекрасна онучка, яка не просто подарувала дідусеві дерев’яну скульптуру бабусі, а ще й знайшла на території Ломбарді геніального митця, якому бракує належної освіти. Після такого дідусь не зможе відпустити мене з порожніми руками. А я не посмію відмовлятися від грошей.
***
Настав день здачі домашньої роботи. Завчасно прийшовши в кімнату для занять, я встала у дверях і оглянула обличчя інших дітей. Близнюки ковзнули по мені байдужим поглядом і відвернулися, Бельзак же був якимось надміру напруженим.
Але здивувала мене Лорейн. Від усмішки на її рожевих щоках утворилися ямочки. Вона тримала в руках мішечок монет.
— Привіт, Лорейн.
— Привіт, Флорентіє. Дуже гарна брошка, — сказала вона, вказуючи на мою зелену брошку.
— Дякую, мені вона теж подобається.
Поки ми говорили, в кімнату зайшов Клеріван і почав заняття.
— Тепер, подивімось, як всі впоралися з завданням.
Бельзак, як і казав, завдання не виконав, адже вирішив, що воно дурне.
Близнюки продали колоди слугам на дрова. Вони кілька разів наголосили, що слугам справді потрібні були дрова, і вони нікого ні до чого не змушували.
А тоді настав час Лорейн.
— Кажете, ви перетворили колоду на деревне вугілля і продали його ковалю маєтку?
— Так. Мені довелося заплатити слугам за роботу, але ось скільки залишилося.
Вона виклала з мішечка 15 мідяків.
Взагалі, торгівля була справжнім полем бою, тому те, що сором’язлива Лорейн виручила стільки зі звичайної колоди, що коштувала близько 20 мідяків, було дивовижним. Ніхто не очікував, що завжди стримана Лорейн обере такий агресивний підхід.
Клеріван схвально кивнув їй і тоді звернувся до мене:
— І, нарешті, Флорентіє.
— Так, вчителю?
— Скільки ви заробили на продажі колоди?
Я знизала плечима у відповідь.
— Невже ви не виконали завдання?
На цих словах Бельзак, що лежав, розвалившись на дивані, раптом підвівся.
— Ні, вчителю, я дуже старалася над його виконанням.
— Тож, де гроші?
— Ось тут.
— Га?..
Я вказала на брошку, що висіла у мене на грудях.
— З колоди, яку ви мені дали, я зробила скульптуру і подарувала дідусю, а він дав мені цю брошку. Це смарагд!
Величезний і дорогий, до того ж! Від моєї відповіді обличчя Клерівана засяяло.
Я відкинулася на спинку крісла, насолоджуючись секундами перемоги. Звісно, не тільки я виграла від цієї справи. Дідусь дав Альфео 10 срібняків за роботу, а також стипендію і можливість вчитися у відомого скульптора.
Доки я насолоджувалася тим, як всі здивовано дивилися на мене, стримуючи бажання тріумфально усміхнутися, гордо закинувши ногу на ногу. Бельзак ледь не кипів від люті. Я підняла один кутик губ, так, щоб тільки він і побачив.
Бельзак завжди казав, що напівкровка на кшталт мене ніколи не зрівняється з рештою своїх кузенів. Він завжди насміхався й говорив, мені ніколи не стати аристократкою, адже я дурна, як простолюдинка, і місце мені серед них. Навіть те, що мені вже краще померти, як і моїй матері.
Тож дивися, як ця сама мерзенна напівкровка обійде тебе, а тоді забере все, що по праву тобі належало. Адже це тільки початок.
Далі
Розділ 15
Всі діти Лулака Ломбарді чекали в його кабінеті. Збиратися на третій день тижня, не дивлячись ні на що, стало традицією ще за їхнього юнацтва. Останнім часом Ґалаган був сильно заклопотаний справою з текстилем, тому він дізнався, що батько вже всіх зізвав, з запізненням. Він влетів в кабінет. Троє присутніх різко на нього обернулися. Він навіть не встигнув перевести дихання, як почув: — Ти запізнився, Ґалагане, — з неприкритим незадоволенням скривився В’єз. — Вибач, брате. На щастя, батькове крісло пустувало. — Його зустріч з керівництвом банка Ломбарді ще не закінчилась. — Ох, он як? Лулак дуже вимогливо ставився до пунктуальності, тому будь-хто, хто запізнювався до нього, незалежно від віку та статусу, отримував догану, як мала дитина. Ґалаган полегшено зітхнув, промокуючи хусткою мокрий від поту лоб. — Щасливчик, — фиркнув В’єз. — Ха-ха… — Ґалаган зустрів братові слова ніяковим сміхом, а тоді звернувся до Шананет, що пила чай: — Давно не бачилися, сестро. Шананет була старшою з дітей Лулака і мала з Ґалаганом чималу різницю в віці, була не дуже балакучою. — Вітаю. Батько скоро буде. Сідай і переведи подих, — тихо сказала жінка, елегантна, як лебідь, а тоді продовжила неквапливо пити чай, роздивляючись краєвид за вікном. Ґалаган сів на вільне крісло, милуючись вишуканістю власної сестри. — Останніми днями навіть обличчя твоє побачити важко. Чим ти так зайнятий? — спитав Лорел, що сидів поряд з В’єзом. Лорел був третьою дитиною Лулака, тому мав з Ґалаганом найменшу різницю у віці. Лорел, якому важко було працювати над будь-чим, заздрив Ґалаганові, а Ґалагану було некомфортно від його поведінки. — Роботою, яку мені доручив батько. Звісно, роботою я б це не назвав, адже я лише виконую роль радника, — скромно відповів він. Якби це справді була лише робота звичайного радника, Ґалаганові не довелося пропадати цілими днями, без змоги навіть побачитися з власною дочкою. Але такого применшення виявилося недостатньо: В’єз все ще помітно гострив проти нього зуб за те, що Ґалаган в останню мить відібрав його справу. Помітивши напругу між братами, Лорел віджартувався: — Ах! Дійсно, я чув про те, як ти вкрав братову справу… Бдищ! Вʼєз різко вскочив з місця, грюкнувши кулаками по столу і розлючено подивився на Лорела. — Ти знущаєшся з мене? — Ох, ні, зовсім ні. Як я можу, брате! — налякано почав переконувати Лорел. Якби хтось їх зараз побачив, то однозначно вирішив би, що Лорел скоріше підлеглий В’єза, ніж його брат. — І ти, Ґалагане… До вподоби вперше в житті взятися за серйозну роботу? Насолоджуйся, поки можеш, адже вдруге тобі так не поталанить. Зрозумів? Всередині Ґалагана клекотала образа. Це було не чесно. Він ніколи і не думав втручатися в справи Ломбарді, не кажучи вже про спільний бізнес з Анґенасами. Він всього лише вийшов на прогулянку зі своєю донечкою, не думаючи, що все так складеться. Все, чого він бажав, це можливість читати книжки під теплим сонцем та проводити час зі своєю дочкою. Відповідальність же була для нього лише важкими кайданами, що сковували і труїли його. — Вибач, брате, але я теж цього не хотів. — Га? — Якщо ти так хочеш, можеш забрати цю справу і… — Ви тільки погляньте на нього! І хоча Вʼєзу вже було далеко за 30, його дитяча звичка підіймати руку при будь-якому зручному випадку нікуди не ділася. Сварка майже переросла в повноцінну бійку, коли… Дзинь… Шананет тихенько стукнула ложечкою по горнятку і опустила її на блюдце. — Годі, — її слова було достатньо, аби В’єз так і застигнув. — Поводишся, як скажений пес, що кидається на всіх підряд. Вона зітхнула. В’єз здригнувся. Здригнулися також і Ґалаган з Лорелем. Шананет завжди була тихою і спокійною, тому коли вона починала злитися, боялися всі. Вʼєз замовкнув і слухняно сів на своє місце. — Дякую, сестро, — шепнув Ґалаган, аби знову не розлютити В’єза. — Не варто. Просто я ненавиджу галас, — вона голодно оглянула братів і продовжила: — Ти миша, Ґалагане. — Що? — Я помітила це, щойно побачила тебе немовлям у матері на руках. Ти завжди був таким. Коли щось трапляється, ти лякаєшся і ховаєшся у свою маленьку нірку, уникаючи будь-якої боротьби. — Сестро… — Єдине, що тебе цікавить, це колекціонування книжок. Ти як миша в клітці, у якої кожен день схожий на інший. Хіба ні? — на її прекрасних устах з’явилася легка усмішка. — У тебе дуже розумна донька. Та хіба миша здатна виростити левеня? Ґалагану було погано від гіркої правди. Він не очікував, що слова Шананет можуть так боляче жалити. — Левеня треба ростити відповідно, — вона знову відпила свій чай. — Згоден? Йому було нічого відповісти. Все, що Ґалаган міг, це кусати губи в глибокій задумі. *** — Ваша Величносте, Кройтон Анґенас прибув… — Приведіть його. Рабіна, Імператриця Ламбурзької імперії, неквапливо зрізала свіжозрізаним квітам стеблі. Кройтон, керівник «Д’юраку» і за сумісництвом радник Імператриці, обережно увійшов в приміщення. Вона, не відводячи погляду від троянд, тихо привітала його. — Ваша Величносте, я прибув, — Кройтон зняв капелюха і, притиснувши його до грудей, схилив голову. — Я не чекала на тебе, Кройтоне. Сподіваюсь, ти з гарними новинами? — Як би я посмів прийти з пустими руками до Вашої Імператорської Величності? Кройтон насилу усміхався. По спині у нього біг холодний піт. — Прошу, прочитайте це, — він протягнув звіт з останніми досягненнями компанії. Знявши зі своїх тендітних рук рукавички для аранжування квітів, Імператриця розгорнула звіт. Кройтон подумки зітхнув, помітивши, що її реакція була не такою вже й поганою. — Як я вже наголосив, тканина з корою буде готова вже наступного тижня. Спочатку, ми почнемо продаж на торговій вулиці Седакюн, популярній серед шляхти, а тоді… — Як ви розв’язали проблеми з постачанням та попитом, Кройтоне? Останній раз, коли Кройтон відвідував імператорський палац, він зазначив, що була певна проблема з поставками та збутом східного текстилю. Після цього випадку Імператриця наказала йому зустрітися з Ломбарді. Згадуючи невдоволений погляд Імператриці, Кройтон промокнув холодний піт. Його хустка була виготовлена з корою і вправно вишита по краях. — Я звернувся по допомогу до Ломбарді, як ви і наказали. На щастя, Ґалаган Ломбарді має глибокі знання в текстилі та історії одягу… — Ґалаган? – Імператриця обернулась і нарешті таки глянула на Кройтона. — Не Вʼєз? Наляканий, що знов припустився помилки, Кройтон швидко пояснив: — Саме так. Спочатку, ми домовлялися про співпрацю з В’єзом, але, так вийшло… Він не дуже знається на… — Ґалаган… Наймолодший, так? – Імператриця задумалася, вперше за довгий час почувши це ім’я. — Так! Він дуже освічена людина! Чесно кажучи, його неможливо порівнювати з Вʼєзом. І, крім того, щойно В’єза було знято з цієї справи, людина на імʼя Клеріван, що теж працює не Ломбарді, став активно співпрацювати з нами, тому… — Мені дійсно треба знати всі ці подробиці, Кройтоне? Роздратований голос Імператриці змусив Кройтона зупинитися. — Ох, ні! Звісно ні! Залиште це мені, Ваша Величносте. Кройтон хутко вклонився їй. Імператриця узяла наступну троянду. — Тож, кажеш, Ґалаган… Дуже цікаво. Імператриця криво посміхнулась. Не було жодного закону, який би забороняв комусь, крім первонародженості дитини, спадкувати родину. Тому не тільки у Ломбарді та Імператорській родині, а й у решті аристократичних родів велася запекла боротьба за наступництво. І Рабіні це дуже не подобалося. Чік. З моторошним звуком листя троянди обсипались в руках Рабіни. Її серце переповняла ненависть. Троянди нагадували червоні очі тої шушвалі. Неквапливо поклавши ножиці на стіл поряд, Імператриця спитала: — Чи є в Ґалагана діти? — Так, у нього є дочка Флорентія. Він якось обмовився, що їй скоро виповниться вісім. — Дочка значить. Непогано. Дуже непогано. — Дійсно, еге ж? — спробував підтримати Кройтон, не розуміючи, до чого вона хилить. — Сьогодні Астана відправився до Ломбарді, аби зустрітися з Вʼєзом. Я поговорю з ним, коли він повернеться. Коли Імператриця згадала свого улюбленого сина, вона розквітла на очах. — Хіба йому не знадобиться партнерка? Її усміхнені губи були червоніші трояндових пелюсток, розкиданих по підлозі. *** — Гаразд, пограємо в хованки. Я рахуватиму, а ви ховайтеся. — Вау! Тія вперше погодилася грати! Буде дуже весело. — Як же здорово! Я дивилася на близнюків і усміхалась. Йо-ой, скільки ж всього вони ще не знають. — Можете ховатися будь-де, навіть за межами головної будівлі. Тільки більше не підходьте до того колодязя, куди ви ледь не впали, домовились? — Гаразд! — Тоді, я рахую до ста, — я відвернулася до колони і почала рахувати — Так! Один, два… Почали! Хлопці зірвалися в одному напрямку. Без сумнівів, вони ховатимуться разом. Думаючи про те, що так буде менше мороки, коли шукатиму їх, я продовжила лічити: — Десять! Одинадцять!.. Хух, нарешті можу зітхнути спокійно. Близнюки так далеко, що вже не змогли б мене почути. Сьогодні вранці вони знову прийшли вмовляти мене погратися з ними. Вони не заспокояться, поки з ними не пограються. Потрібно було щось, аби виграти трохи особистого часу. Тоді-то я й згадала про хованки. — Ха-а, як же добре в тиші. У мене не дзвінкий голос, тому мене навряд чи почують. Я трохи відпочила на сонечку, після чого пішла шукати близнюків. На шляху від головної будівлі до прибудови я помітила самітнього хлопчика. Він мав золотисте волосся і бліду білу шкіру. — Хто це? Хлопчик був Бельзакового віку, але мені незнайомий. А судячи з його поведінки та постави, було зрозуміло, що він точно не дитина працівників маєтку. Певно, він загубився, допоможу йому. Я вже хотіла до нього наблизитися, як раптом хлопець скинув свій капелюх на землю і почав його топтати. Здавалось, він робить це вже не вперше. Я підійшла ближче. Привертати його увагу мені перехотілося. Щось підказувало мені, що треба швидше звідти забиратися. Треба знайти близнюків. Дивлячись на це, я вже відвернулася, аби піти, як подув сильний вітер, відкинувши капелюх на галявину. Хлопець незадоволено озирнувся навкруги і нарешті помітив мене. — Гей, ти. Підніми. — Що? — Ти глуха? Я сказав, підніми мого капелюха. — Ха-а, ще чого. Я відчула обов’язок осадити цього впертюха. Хлопець, здавалося ось-ось вибухне від злості. — Ти його викинув, ти його і підіймай. Ну зовсім як Бельзак… Але, на відміну від Бельзака, він не почав кричати, а навпроти: понизив голос і спокійно сказав: — Якщо піднімеш його, я тебе пощаджу. Я схрестила руки на грудях. — Ти хоч чуєш, що мелеш? Я тобі нічого не повинна. Твій капелюх, ти і підіймай. — Щось ти забагато балакаєш, жалюгідне стерво. Не розумію, нетерплячість та невихованість в аристократів в крові, чи що? Бельзак розмовляє так само. Стривайте. Чим більше я дивилася на хлопчика, тим більше навалювалося зловісне передчуття. — Не може бути… — Принце! Принце, де ви?! — почувся чийсь голос вдалині. — Принц. В Імперії було багато принцес, але лише два принци. Тепер зрозуміло, чому я одразу його не впізнала. Я знала лише його дорослу версію. — Перший Принц?.. Замість відповіді він лише розсміявся. — Підійми. Мій. Капелюх. Це справді був він. Копія Бельзака. Той, хто став причиною краху нашої родини. Перший Принц, Астана Неремпе Дюрелі.
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!