Минуло вже кілька днів, з того часу, як я заклала фундамент до початку батькової роботи у сфері торгівлі. Корой ріс цілий рік, не враховуючи зими, і зараз, одразу після сезону дощів, був кращий час для початку виробництва. Через це у батька було купа клопоту: він йшов рано зранку йшов у справах і приходив пізно вночі, тож у мене нарешті з’явилося більше часу на себе.

Батько дуже хвилювався, що не може бути весь час поряд зі мною через роботу, але я лише раділа, адже набула певної свободи дій. В дні, як сьогодні, я могла займатися своїми справами, і нікому не треба було нічого пояснювати.

Я чекала Альфео на сходах перед головною будівлею. Сьогодні тут було доволі тихо через незначну кількість робітників.

— Альфео! Сюди! – гукнула я. 

Альфео озирнувся на мій голос та підбіг ближче.

— Пані! — Альфео радісно простягнув мені завернуту в тканину роботу. — Ось!

Зроблена Альфео скульптура виявилась більшою, ніж я очікувала, розміром майже з необроблену колоду. І це означало тільки одне: робота пройшла гладко і Альфео не довелося витесувати невдалі шматки. Я ще не побачила кінцевий результат, але стримувати захват вже було важко.

— Чи можу я подивитися?

— Так, звісно!

На моє прохання Альфео поставив виріб на землю і обережно розгорнув тканину. Варто було жорсткій тканині впасти з витвору, як перед моїми очима постала прекрасна дерев’яна скульптура. Все, що мені вдалося сказати було: «Вау…» Я не могла відвести від скульптури погляду. Звичайна колода переродилася у руках Альфео на справжній витвір мистецтва.

Я зайвий раз подумала: все ж таки, довірити роботу майбутньому геніальному митцю — було правильним вибором!

Помітивши, як я мовчки розглядаю скульптуру, Альфео знітився і невпевнено запитав:

— Погано вийшло?

— Га? Ох, ні! Навпроти, вийшло так прекрасно, що я вмить забула всі слова. Дякую вам, Альфео!

Я потиснула його праву долоню обома своїми. На його обличчі, вкритому веснянками, нарешті з’явилася усмішка.

— Дякую, що дали мені такий шанс, пані. Я навіть не знаю, як вам завдячити.

— А навіщо вам мені завдячувати? Це я маю дякувати. 

Якби не Альфео, я не змогла б підготувати цей подарунок для дідуся. Але Альфео тільки похитав головою.

— Простолюдину, як мені, майже неможливо отримати в руки настільки гарну деревину. Працювати з настільки якісними матеріалом — безцінний досвід. 

Він ніжно обвів мозолистою долонею поверхню скульптурі. На його обличчя вигравала м’яка усмішка. Схоже, він з теплом згадував процес виготовлення цього виробу.

— До того ж ви повірили в мене. 

Наші погляди зустрілися.

— Ви знаєте, кого зображено на цій скульптурі?

Від мого раптового питання Альфео налякано здригнувся, а тоді повільно кивнув.

— Мій батько помітив, як я працював над скульптурою у своїй кімнаті. Я був розгублений. Знаючи, хто ця жінка, яке право я, простолюдин, мав зображати настільки шляхетну людину? Навіть якщо це скульптура, яку мене попросила створити маленька дівчинка.

Альфео взяв тканину і повільно загорнув в неї скульптуру. Старанно і обережно, як найцінніший скарб.

— Ви правильно зрозуміли. Жінка зі скульптури — моя покійна бабуся. І я збираюся подарувати скульптуру, яку ви, Альфео, виготовили, своєму дідусеві. 

Після моїх слів руки Альфео помітно затремтіли. Він кілька разів глибоко мені вклонився.

— Тож… Дякую вам, пані. Дякую, що повірили у мої сили.

Щось змінилося у погляді Альфео. Тепер в його очах був впевнений блиск, ніби він остаточно вирішив, що робити далі.

— Раніше я лише допомагав батькові-столяру в майстерні, але тепер я достатньо дорослий, аби шукати власну роботу. Останніми днями в мене чимало турбот, — Альфео почухав потилицю і похмуро розсміявся. — Адже щоб заробити на життя, зазвичай необхідно відмовитися від захоплень.

— То що ви вирішили? — обережно запитала я.

У моєму минулому житті Альфео понад десяти років пропрацював столяром, перш ніж почав набувати визнання, як скульптор.

Мені було страшно. Що, як він вирішив відмовитися від скульптури на користь звичайного розміреного життя? 

Але ніжна усмішка Альфео розігнала мої хвилювання.

— Мені сподобалося виготовляти скульптури. Я стану столяром і успадкую діло свого батька, але продовжу займатися скульптурою у вихідні, щоб в майбутньому стати скульптором.

Мені раптом подумалося, що, певно, і минулий Альфео був таким же у свої п’ятнадцять. Це був складний шлях, зовсім без відпочинку: в будні столярське діло, у вихідні — скульптури. Якби він не любив скульптури всім серцем, то просто не витримав би. Стільки років працювати без віддачі, чекаючи дня, коли нарешті зможеш засяяти на весь світ… 

І, дивлячись на високого парубка перед собою, я не сумнівалася: він розквітне всесвітньо відомим майстром наприкінці цього тяжкого життя. Тоді, коли Імператор подарує йому прізвище «Жан»*, що значить красу. Саме таким буде становлення Альфео Жана.

— Альфео.

— Так, пані?

— Ви певні, що хочете займатися скульптурою тільки на вихідних? 

— Перепрошую?

— …Адже нею можна займатися кожен день, чи не так?

Поки що Альфео гадки не мав, що це означає. Що я мала на увазі, так це: «Як же ти будеш навчатися, якщо весь день працюватимеш столяром?» Але я більше нічого не сказала і, засміявшись, залишила збентеженого Альфео на самоті.

***

У дідуся була одна звичка. Щодня, на заході сонця, він прогулювався стежинкою на самоті. І я теж провела більшість свого часу в цьому вічнозеленому лісочку. Хоч Перший Імператор і подарував родині ці вічнозелені дерева, це стало лише маленькою частиною довгої історії Ломбарді. Справжню ж причину, чому він це робив, дідусь мені розказав лише на заході своїх літ.

Причина виявилася в моїй бабусі. Їй завжди було сумно, коли з дерев опадало мертве листя, тому вона часто гуляла з дідусем вічнозеленим лісочком. Коли її не стало, дідусь продовжив прогулюватися їхнім шляхом, але тепер наодинці. Навіть у свої останні дні дідусь просив мене відвести його туди.

Зараз же я чекала дідусевого повернення перед його кабінетом. Довго чекати не довелося.

— Дідусю! — гукнула я і підбігла до нього.

— Йой, чому ж ти так бігаєш?

— Я чекала на дідуся, тому що в мене є подарунок!

— Подарунок? — здивовано перепитав він.

Я схопила його за руку і повела в кабінет. Дідусь не пручався, лише поспішив слідом за мною. 

— Що ж там?..

Він підвів погляд і замовчав. На столі посеред кабінету стояла добре відполірована скульптура. Я попросила Альфео принести її сюди.

— Наталія?.. — лагідно промовив бабусине ім’я дідусь.

Її дерев’яний бюст нагадував кольором захід сонця у літній вечір. 

— Це мій подарунок дідусю!

— Флорентіє, це ти підготувала скульптуру? – ще раз глянувши на мене, дідусь поквапився до столу. — Виглядає зовсім як Наталія у молодості… 

І він не перебільшував. Навички п’ятнадцятирічного Альфео перевершували всі очікування: він один в один відтворив батьковий малюнок.

— Татусь намалював бабусю, і я попросила знайомого зробити скульптуру! 

— То це з Ґалаганового малюнку… 

Дідусь обережно торкнувся скульптури і провів пальцями по бабусиній щоці. Здавалося, скульптура ось-ось поворухнеться. На мить на дідусевому обличчі з’явилася сумна усмішка, але опісля він звично звернувся до мене: 

— Це ж подарунок, так?

— Так! Тобі подобається?

— Так, але… — дідусь гірко засміявся. — Подарунки треба дарити, не очікуючи нічого у відповідь.

Він казав про завдання Клерівана. Але я очікувала, що це станеться. Знаючи характер Клерівана, він одразу ж після заняття доповів про домашнє завдання. Тому я не розгубилася:

— Ця скульптура зробила дідуся щасливішим?

— Щасливішим? Щасливим… У мене багато щасливих спогадів про Наталію. Тому, так, щоразу дивлячись на скульптуру дідусь буде непомірно щасливим.

— Тоді все гаразд! Якщо дідусь щасливий, я теж щаслива, — і це була правда.

Найбільше дідусь шкодував, що більше не міг бачити портрет бабусі, коли хвороба відібрала в нього зір. Ось чому я захотіла подарувати йому скульптуру. Щоб навіть коли з віком його зір погіршиться, він міг торкатися скульптури і відчувати рідне обличчя на кінчиках пальців.

— Я завжди можу виконати інше завдання вчителя Клерівана.

Це я теж сказала абсолютно щиро. Навіть якщо не цього заняття, на наступних буде купа можливостей виділитися. Головною метою цих занять все одно був вибір спадкоємця родини, тому не існує завдання, оцінка за яке була б ціннішою ніж визнання особисто від дідуся.

— Флорентіє, — дідусь уважно дивився на мене, ніби намагаючись прочитати думки. Але мені нічого було більше сказати. — Я не можу просто так прийняти такий цінний подарунок. Якщо ти щось хочеш, просто скажи мені.

— Що я хочу? Гм…

Ось воно. Такий вже був дідусь: справедливий, і не здатний не віддячити за подарунок молодшої онуки. Зараз я могла б попросити гроші, щоб виконання завдання. Але насправді, крім цього я хотіла дещо інше.

— Тоді, дідусю… —  я удала, ніби замислилася. — У мене є друг, який зробив цю скульптуру. Його звати Альфео. Але…

Дідусь уважно вислухав моє пояснення, а тоді весело розсміявся і кивнув.

— Ха-ха-ха! Повірити не можу, що такий талант живе в стінах Ломбарді!

Було приємно спостерігати за тим, як він радіє. Що в минулому житті, що зараз, його жага до колекціонування талантів була однаковою.

Я стояла і насолоджувалася дідусевим сміхом, прекрасним, як музика. Адже чим краще у нього настрій, ти солодше буде винагорода. Зрештою, я ж прекрасна онучка, яка не просто подарувала дідусеві дерев’яну скульптуру бабусі, а ще й знайшла на території Ломбарді геніального митця, якому бракує належної освіти. Після такого дідусь не зможе відпустити мене з порожніми руками. А я не посмію відмовлятися від грошей.

***

Настав день здачі домашньої роботи. Завчасно прийшовши в кімнату для занять, я встала у дверях і оглянула обличчя інших дітей. Близнюки ковзнули по мені байдужим поглядом і відвернулися, Бельзак же був якимось надміру напруженим. 

Але здивувала мене Лорейн. Від усмішки на її рожевих щоках утворилися ямочки. Вона тримала в руках мішечок монет.

— Привіт, Лорейн.

— Привіт, Флорентіє. Дуже гарна брошка, — сказала вона, вказуючи на мою зелену брошку. 

— Дякую, мені вона теж подобається. 

Поки ми говорили, в кімнату зайшов Клеріван і почав заняття.

— Тепер, подивімось, як всі впоралися з завданням.

Бельзак, як і казав, завдання не виконав, адже вирішив, що воно дурне. 

Близнюки продали колоди слугам на дрова. Вони кілька разів наголосили, що слугам справді потрібні були дрова, і вони нікого ні до чого не змушували.

А тоді настав час Лорейн.

— Кажете, ви перетворили колоду на деревне вугілля і продали його ковалю маєтку?

— Так. Мені довелося заплатити слугам за роботу, але ось скільки залишилося. 

Вона виклала з мішечка 15 мідяків.

Взагалі, торгівля була справжнім полем бою, тому те, що сором’язлива Лорейн виручила стільки зі звичайної колоди, що коштувала близько 20 мідяків, було дивовижним. Ніхто не очікував, що завжди стримана Лорейн обере такий агресивний підхід.

Клеріван схвально кивнув їй і тоді звернувся до мене: 

— І, нарешті, Флорентіє.

— Так, вчителю?

— Скільки ви заробили на продажі колоди?

Я знизала плечима у відповідь. 

— Невже ви не виконали завдання?

На цих словах Бельзак, що лежав, розвалившись на дивані, раптом підвівся.

— Ні, вчителю, я дуже старалася над його виконанням.

— Тож, де гроші?

— Ось тут.

— Га?..

Я вказала на брошку, що висіла у мене на грудях.

— З колоди, яку ви мені дали, я зробила скульптуру і подарувала дідусю, а він дав мені цю брошку. Це смарагд!

Величезний і дорогий, до того ж! Від моєї відповіді обличчя Клерівана засяяло.

Я відкинулася на спинку крісла, насолоджуючись секундами перемоги. Звісно, не тільки я виграла від цієї справи. Дідусь дав Альфео 10 срібняків за роботу, а також стипендію і можливість вчитися у відомого скульптора. 

Доки я насолоджувалася тим, як всі здивовано дивилися на мене, стримуючи бажання тріумфально усміхнутися, гордо закинувши ногу на ногу. Бельзак ледь не кипів від люті. Я підняла один кутик губ, так, щоб тільки він і побачив.

Бельзак завжди казав, що напівкровка на кшталт мене ніколи не зрівняється з рештою своїх кузенів. Він завжди насміхався й говорив, мені ніколи не стати аристократкою, адже я дурна, як простолюдинка, і місце мені серед них. Навіть те, що мені вже краще померти, як і моїй матері. 

Тож дивися, як ця сама мерзенна напівкровка обійде тебе, а тоді забере все, що по праву тобі належало. Адже це тільки початок.