— Встановіть підніжку!
Щойно карета з емблемами «Д'юраку» зупинилася, В'єз опинився поруч та почав роздавати слугам накази. Клеріван, що помірно йшов за Лулаком, лише цокнув язиком, побачивши цю картину. Поки вони чекали на примірники тканини, він встиг провести власне розслідування щодо власника компанії, Кройтона Анґенаса. З'ясувалося, що він був одним з людей Імператриці, сином чинного Володаря Анґенаса. В родині Кройтон мав незначне положення, але через те, що виріс разом з Імператрицею, був з нею близьким.
Проте така поведінка В'єза була зайвою. Який би вплив не мала Імператриця, В'єз – найстарший син Лулака Ломбарді. Навіть, якщо Анґенаси — рід Імператриці, вони — не рівня Ломбарді.
Лулак, що йшов поряд з Клеріваном, не міг не почути його цокіт язиком, однак, сам не показував невдоволення. Тільки мовчки йшов і з пустим поглядом спостерігав за своїм старшим сином. Зрештою, коли В'єз сам, замість слуги, відкрив двері карети, вже знайомий власник «Д'юраку» зійшов на бруківку.
Кройтон привітався з Лулаком, глибоко вклонившись.
Принаймні він розуміє своє місце, — бурчав про себе Клеріван.
— Ви подолали важкий шлях, але я все ж хотів би перевірити товар, перш ніж ми зайдемо всередину для обговорення деталей.
— ...Як скажете, — насупився власник компанії «Д'юрак». — Як і обіцяв, я привіз тканину, але не очікував, що ви зажадаєте, аби я її продемонстрував...
Це була лише формальна процедура, але В'єз все одно встав перед Лулаком, перепитавши:
— Батьку, ви впевнені, що це справді необхідно?
— Геть, — наказав Лулак, гнівно глянувши на В'єза. Він не супився і не кричав, але цього погляду було достатньо, аби В'єзу стало недобре. — Невже тебе не вчили не заслоняти дорогу Володарю?
— Ах, — тільки і вирвалося у В'єза. Усвідомивши свою помилку, він квапливо відійшов.
— Зніміть брезент.
За командою Лулака, слуги зняли полотно, що вкривало віз.
— Гм-м... — Лулак торкнувся тканини, потер її. Та виявилася незвично жорсткою на дотик. — Клеріване.
Чоловік миттю опинився поруч з Володарем, мов тільки й чекав, що покличуть. Після дотику до тканини на обличчі Клерівана також відобразилося невдоволення.
— Яка була використана сировина? — звернувся він до власника «Д'юрака»
— Ох, це... — Кройтон на мить завагався, мов ніяк не міг згадати.
Ви навіть сировину назвати не спроможні, але зібралися робити з нього товар, який продаватимете за гроші, взяті у борг?
Цього було достатньо, аби зайвий раз показати байдужість та неосвіченість Анґенасів у сфері торгівлі.
— Ця тканина зроблена з листів і стеблів корою.
— Тобто, з корою? — перепитав він.
Корой був звичайною травою, яка росла по всій території імперії. Тому помітивши, що Клеріван, відомий вчений, вперше чує про таку тканину, В'єз навіть трохи знітився.
— Ця технологія дуже розповсюджена на Сході імперії. Схоже, не так вже й багато ти знаєш, — підмітив він.
Клерівана, звісно, дратувало таке ставлення В'єза, але протипоставити було нема чого: на текстилі він справді не знався. Він займався освітою дітей Ломбарді, а також гарно знався на комерції, але вперше чув тканину, сплетену з простої трави.
— Оскільки вона широко розповсюджена на Сході, але маловідома в інших регіонах, продаж тканини має бути прибутковим, — додав Кройтон.
— Он як? — тільки і сказав Лулак. Звісно, нічого доброго це не означало, адже він все так само скептично розглядав тканину у возі.
Ломбарді вже отримали від компанії «Д'юрак» письмовий звіт-запит на необхідну грошову суму та кількість робочої сили. Якби такий запит отримала будь-яка інша компанія, вони нізащо не змогли б таке виконати. Однак це були Ломбарді, для яких гроші ніколи не були проблемою. Навіть якщо цей бізнес не окупиться, вони зможуть покрити всі збитки лише за якийсь місяць чи два. Тим, що хвилювало Лулака, було зовсім не кошти. Його бентежило, що його старший син, не думаючи про наслідки, підлабузнювався до власника «Д'юраку».
Чинна Імператриця, Рабіна Анґенас, була скупою, але надміру амбітною жінкою, яка не цуралася жодних методів, аби зробити свого сина спадкоємним принцем. Компанія «Д'юрак» була заснована поквапом, адже для того, щоб роздавати дворянам хабарі необхідні були гроші. Але, якщо бізнес провалиться і Імператриця буде незадоволена сумою витрат, очевидно, на кого вона скине всю провину. В той час як В'єз щиро вірив, що одного такого бізнесу буде достатньо, щоб зблизитися з Імператрицею.
Лулак зробив остаточне рішення. Текстильна справа буде перевіркою не тільки для Імператриці, але і для В'єза.
— В'єзе.
— Так, батьку?
— За цей текстильний бізнес...
Але перш ніж Лулак завершив договорив, з-за возу почувся дитячий голос:
— Овва! Тканина, з якої роблять одяг!
Чотири чоловіки, між якими панувала напруга, озирнулися в сторону голосу.
— Флорентія? — спантеличено промовив Лулак.
Глянувши на дідуся, Флорентія променисто усміхнулася і голосно промовила:
— Татко багато знає про одяг!
***
Я сильно здивувала своєю появою дорослих, але лишень по-дитячому невинно усміхнулася.
— Як ти тут опинилася, Флорентіє? — ледь схилившись до мене, спитав дідусь.
— Ми з татком гуляли! А потім я побачила дідуся і підбігла.
Сама підійшла, аби побачитися з дідусем. Ще й сказала, що щодуху бігла до нього. Тож не дивно, що після цього кутики його губ поповзли вверх.
— Дякую, Флорентіє. Але надалі будь обережнішою. Якщо бігатимеш, можеш впасти та боляче забитися.
— Гаразд, дідусю.
Він погладив мене по голові. В той час як В'єз був вкрай роздратований моєю появою і, відігнавши мене жестом, сказав:
— Дорослі працюють, іди пограй і не заважай нам.
Я проігнорувала його слова та спитала дідуся:
— А що це таке? Тут так багато однакової тканини!
— Ця тканина зроблена з трави під назвою корой. Ми з іншими дорослими розмовляли і думали, чи зможемо заробити на її продажі.
— А, тоді зрозуміло.
Заробити? Ця справа приречена. З нею виникне так багато проблем, що навіть перераховувати не хочеться. І через ці самі проблеми бізнес провалиться, а Ломбарді понесуть величезні фінансові збитки.
Хотілося вийти наперед та голосно заявити: «Можете навіть не починати, закінчіть усе тут». Але моя задача, звісно, полягала в іншому.
— Ух! Ха-а... Тіє! Чому ти втекла?
Моя задача — доручити цю справу батькові.
Я глянула на татуся з невинним обличчям:
— Татку! Дідусь продає тканину!
— Ох... Ху-ух... Вибачте, батьку. Тіє, не можна втручатися у розмови дорослих. Ходімо, почитаємо книжку.
Батько зовсім не розумів моїх натяків! Тільки й думав про те, як би швидше забрати мене звідси.
— Дивись, тату! Ця тканина зроблена з трави корой. Дивовижно, правда?
— Га? Корою?
Я знала, що це його зацікавить. Батько повернувся до карети та взявся розглядати тканину.
— То це і є тканина з корою... Вперше таке бачу, а тим паче торкаюся... — захоплено бурмотів він, але, усвідомивши це, зашарівся та знову звернувся до мене: — Ходімо, Тіє.
«Не можна зараз піти!» — тільки-но подумала я, як почувся голос, який змусив моє серце пропустити удар.
— Ґалагане, оглянь цей текстиль.
Це був дідусь. В'єз виступив наперед, щоб заперечити, але був настільки шокований, що не зміг вимовити ані слова.
— Я небагато знаю про цю тканину, — відповів батько. — Лише те, що вона розповсюджена у східній частині Імперії, і що таким способом тканину виготовляють вже не одне сторіччя. Її легко робити, бо сировина легкодоступна і росте по всій території Сходу. Через це вона досить популярна серед простолюдин.
— Простолюдин?.. – перепитав Кройтон. Після слів батька він різко змінився в обличчі. — Цю тканину використовують простолюдини?..
— Так, як ви бачите, вона жорстка і груба, тому не підходить для одягу шляхти.
— Гм-м... — помітивши, що власник «Д'юраку» мовчить, дідусь запитав: — Що скажете, пане?
— Річ у тім, що мій інформатор наголосив, що цю тканину однаково полюбляють і аристократи, і простолюдини. Я збирався заробити на продажу її дворянам.
— Хіба ви нещодавно не казали, що особисто займалися цим питанням?
— І-інформацію мені надала дуже близька людина, я й припустити не міг, що мене так надурять.
— Схоже, ця близька людина вас зрадила.
Обличчя власника «Д'юрака» почервоніло від сорому.
— Але у тканини з корою є один значний недолік. Щойно рослини зібрали, залишається дуже мало часу на обробку. Ах, як я і думав, — батько розвернув тканину і цокнув язиком. Всередині виднілися сліди плісняви. — Готова тканина вразлива до вологи. Схоже, нещодавній сезон дощів все зіпсував.
— Боже... — розчаровано зітхнув Кройтон. Звісно, адже тепер доведеться все просто викинути, а всі його грандіозні плани пішли коту під хвіст.
Якусь мить батько ще роздумував, а тоді знову звернувся до нього:
— Але корой зростає і в нашому регіоні, тому у вас є змога заповнити нестачу, обробивши матеріал тут.
— О-о, он воно як!
— І якщо ви плануєте продавати тканину аристократам, спробуйте в процесі додати бавовну.
— Бавовну?
— Так. Насправді корой не такий вже й поганий матеріал. До того ж стане в пригоді, щоб знизити вартість виробництва. Хоч і доведеться збільшити закладений бюджет, втім, додавши бавовни, ви отримаєте міцну, але водночас м'яку і приємну на дотик тканину.
— Неймовірно!
— Але це потребує неабиякого рівня майстерності, тому необхідно буде попіклуватися про те, аби найняти вправних ткачів.
— Ткачів?.. — здивовано заблимав очима Кройтон, ніби перший раз почув про цю професію.
— Гільдія ткачів Ломбарді здатна виконати таку роботу. Але, звісно, це збільшить частку Ломбарді в цій справі, — вступив в розмову Клеріван.
— На скільки, як ви вважаєте?
— Враховуючи середню зарплату робітників Ломбарді...
І поки Клеріван з власником «Д'юраку» домовлялися, батько взяв мене за руку, щоб непомітно піти.
— Ґалагане, ти відповідатимеш за цю справу, — дідусеві слова збили батька з пантелику.
— Батьку! — ледь не кричав В'єз. Він не міг допустити, аби справа, яка була так йому потрібна, дісталася молодшому братові.
Але рішення дідуся було остаточним.
— Але, батьку, я зовсім не знаюся на торгівлі, — перелякано мовив батько.
Не даючи батькові шансу відмовити, дідусь спокійно звернувся до власника «Д'юраку»:
— Схоже, вам знадобиться радник, який знається на тканинах.
— Через моє незнання у сфері виникли проблеми. Тому, якщо молодший Ломбарді погодиться допомогти, я буду безмежно вдячний!
В'єз був у розпачі. Попри своє прислужницьке ставлення до Кройтона, він все ще вважав себе єдиним і неповторним спадкоємцем родини Ломбарді. І те, що справу забрали просто з його рук, боляче било по його гордості.
— В тому, де вам бракує знань та досвіду, я допоможу. Вам немає про що хвилюватися, Ґалагане, — Клеріван, що мав погані стосунки з В'єзом, без сумнівів запропонував батькові допомогу.
Батько вагався якусь мить. Він зустрівся зі мною поглядом.
Тобі вдасться, батьку!
— Татку, ти їм допомагатимеш? Це так здорово! — невимушено сказала я.
Мої слова стали вирішальними. Батько міцніше стиснув мою руку, зібрався з думками, а тоді кивнув дідусеві:
— Я спробую.
Я ледве втрималася, щоб на радощах не застрибати на місці. Тато точно здатен врятувати цю справу. Тепер основні проблеми буде вирішено, і як Ломбарді, так і Анґенаси зможуть отримати з цієї справи гарний прибуток. І ніякий йолоп не відважиться завадити справі, над якою сумісно працюватимуть два найвпливовіших доми імперії.
— По руках!
Звісно, це не стосувалося В'єза, який тільки й думав, якої б завдати шкоди. Хоча нічого він вдіяти так і не зможе, доки дідусь голова родини. А якщо таки спробує зруйнувати родинну справу через свої заздрощі, дідусь цього просто так не залишить.
— Це так чудово, татусю, — тихо повторювала я, але цього було достатньо, аби тато почув.
Проживши майбутнє, дещо я зрозуміла напевно: як Ломбарді придивляються до спадкоємців престолу, так і Імператриця спостерігає за тим, хто ж стане наступним Володарем Ломбарді. До сьогодні всі розглядали В'єза як єдиний можливий варіант, хоч і розуміли, що вад у нього більше, ніж достоїнств.
Щомісяця В'єз зі своєю родиною відвідував звану вечерю в Імператорському Палаці. Але, впевнена, цього разу запрошення також отримає й родина Ґалагана Ломбарді.
Адже там є той, з ким я повинна зустрітися якнайшвидше. Особлива людина, що була позашлюбною дитиною Імператора і покоївки. Я повинна заручитися його підтримкою, щоб стати Головою родини.
Другий принц, Ферез Брівашау Дюрелі, був у Імператорському Палаці.
Далі
Розділ 14
Минуло вже кілька днів, з того часу, як я заклала фундамент до початку батькової роботи у сфері торгівлі. Корой ріс цілий рік, не враховуючи зими, і зараз, одразу після сезону дощів, був кращий час для початку виробництва. Через це у батька було купа клопоту: він йшов рано зранку йшов у справах і приходив пізно вночі, тож у мене нарешті з’явилося більше часу на себе. Батько дуже хвилювався, що не може бути весь час поряд зі мною через роботу, але я лише раділа, адже набула певної свободи дій. В дні, як сьогодні, я могла займатися своїми справами, і нікому не треба було нічого пояснювати. Я чекала Альфео на сходах перед головною будівлею. Сьогодні тут було доволі тихо через незначну кількість робітників. — Альфео! Сюди! – гукнула я. Альфео озирнувся на мій голос та підбіг ближче. — Пані! — Альфео радісно простягнув мені завернуту в тканину роботу. — Ось! Зроблена Альфео скульптура виявилась більшою, ніж я очікувала, розміром майже з необроблену колоду. І це означало тільки одне: робота пройшла гладко і Альфео не довелося витесувати невдалі шматки. Я ще не побачила кінцевий результат, але стримувати захват вже було важко. — Чи можу я подивитися? — Так, звісно! На моє прохання Альфео поставив виріб на землю і обережно розгорнув тканину. Варто було жорсткій тканині впасти з витвору, як перед моїми очима постала прекрасна дерев’яна скульптура. Все, що мені вдалося сказати було: «Вау…» Я не могла відвести від скульптури погляду. Звичайна колода переродилася у руках Альфео на справжній витвір мистецтва. Я зайвий раз подумала: все ж таки, довірити роботу майбутньому геніальному митцю — було правильним вибором! Помітивши, як я мовчки розглядаю скульптуру, Альфео знітився і невпевнено запитав: — Погано вийшло? — Га? Ох, ні! Навпроти, вийшло так прекрасно, що я вмить забула всі слова. Дякую вам, Альфео! Я потиснула його праву долоню обома своїми. На його обличчі, вкритому веснянками, нарешті з’явилася усмішка. — Дякую, що дали мені такий шанс, пані. Я навіть не знаю, як вам завдячити. — А навіщо вам мені завдячувати? Це я маю дякувати. Якби не Альфео, я не змогла б підготувати цей подарунок для дідуся. Але Альфео тільки похитав головою. — Простолюдину, як мені, майже неможливо отримати в руки настільки гарну деревину. Працювати з настільки якісними матеріалом — безцінний досвід. Він ніжно обвів мозолистою долонею поверхню скульптурі. На його обличчя вигравала м’яка усмішка. Схоже, він з теплом згадував процес виготовлення цього виробу. — До того ж ви повірили в мене. Наші погляди зустрілися. — Ви знаєте, кого зображено на цій скульптурі? Від мого раптового питання Альфео налякано здригнувся, а тоді повільно кивнув. — Мій батько помітив, як я працював над скульптурою у своїй кімнаті. Я був розгублений. Знаючи, хто ця жінка, яке право я, простолюдин, мав зображати настільки шляхетну людину? Навіть якщо це скульптура, яку мене попросила створити маленька дівчинка. Альфео взяв тканину і повільно загорнув в неї скульптуру. Старанно і обережно, як найцінніший скарб. — Ви правильно зрозуміли. Жінка зі скульптури — моя покійна бабуся. І я збираюся подарувати скульптуру, яку ви, Альфео, виготовили, своєму дідусеві. Після моїх слів руки Альфео помітно затремтіли. Він кілька разів глибоко мені вклонився. — Тож… Дякую вам, пані. Дякую, що повірили у мої сили. Щось змінилося у погляді Альфео. Тепер в його очах був впевнений блиск, ніби він остаточно вирішив, що робити далі. — Раніше я лише допомагав батькові-столяру в майстерні, але тепер я достатньо дорослий, аби шукати власну роботу. Останніми днями в мене чимало турбот, — Альфео почухав потилицю і похмуро розсміявся. — Адже щоб заробити на життя, зазвичай необхідно відмовитися від захоплень. — То що ви вирішили? — обережно запитала я. У моєму минулому житті Альфео понад десяти років пропрацював столяром, перш ніж почав набувати визнання, як скульптор. Мені було страшно. Що, як він вирішив відмовитися від скульптури на користь звичайного розміреного життя? Але ніжна усмішка Альфео розігнала мої хвилювання. — Мені сподобалося виготовляти скульптури. Я стану столяром і успадкую діло свого батька, але продовжу займатися скульптурою у вихідні, щоб в майбутньому стати скульптором. Мені раптом подумалося, що, певно, і минулий Альфео був таким же у свої п’ятнадцять. Це був складний шлях, зовсім без відпочинку: в будні столярське діло, у вихідні — скульптури. Якби він не любив скульптури всім серцем, то просто не витримав би. Стільки років працювати без віддачі, чекаючи дня, коли нарешті зможеш засяяти на весь світ… І, дивлячись на високого парубка перед собою, я не сумнівалася: він розквітне всесвітньо відомим майстром наприкінці цього тяжкого життя. Тоді, коли Імператор подарує йому прізвище «Жан»*, що значить красу. Саме таким буде становлення Альфео Жана. — Альфео. — Так, пані? — Ви певні, що хочете займатися скульптурою тільки на вихідних? — Перепрошую? — …Адже нею можна займатися кожен день, чи не так? Поки що Альфео гадки не мав, що це означає. Що я мала на увазі, так це: «Як же ти будеш навчатися, якщо весь день працюватимеш столяром?» Але я більше нічого не сказала і, засміявшись, залишила збентеженого Альфео на самоті. *** У дідуся була одна звичка. Щодня, на заході сонця, він прогулювався стежинкою на самоті. І я теж провела більшість свого часу в цьому вічнозеленому лісочку. Хоч Перший Імператор і подарував родині ці вічнозелені дерева, це стало лише маленькою частиною довгої історії Ломбарді. Справжню ж причину, чому він це робив, дідусь мені розказав лише на заході своїх літ. Причина виявилася в моїй бабусі. Їй завжди було сумно, коли з дерев опадало мертве листя, тому вона часто гуляла з дідусем вічнозеленим лісочком. Коли її не стало, дідусь продовжив прогулюватися їхнім шляхом, але тепер наодинці. Навіть у свої останні дні дідусь просив мене відвести його туди. Зараз же я чекала дідусевого повернення перед його кабінетом. Довго чекати не довелося. — Дідусю! — гукнула я і підбігла до нього. — Йой, чому ж ти так бігаєш? — Я чекала на дідуся, тому що в мене є подарунок! — Подарунок? — здивовано перепитав він. Я схопила його за руку і повела в кабінет. Дідусь не пручався, лише поспішив слідом за мною. — Що ж там?.. Він підвів погляд і замовчав. На столі посеред кабінету стояла добре відполірована скульптура. Я попросила Альфео принести її сюди. — Наталія?.. — лагідно промовив бабусине ім’я дідусь. Її дерев’яний бюст нагадував кольором захід сонця у літній вечір. — Це мій подарунок дідусю! — Флорентіє, це ти підготувала скульптуру? – ще раз глянувши на мене, дідусь поквапився до столу. — Виглядає зовсім як Наталія у молодості… І він не перебільшував. Навички п’ятнадцятирічного Альфео перевершували всі очікування: він один в один відтворив батьковий малюнок. — Татусь намалював бабусю, і я попросила знайомого зробити скульптуру! — То це з Ґалаганового малюнку… Дідусь обережно торкнувся скульптури і провів пальцями по бабусиній щоці. Здавалося, скульптура ось-ось поворухнеться. На мить на дідусевому обличчі з’явилася сумна усмішка, але опісля він звично звернувся до мене: — Це ж подарунок, так? — Так! Тобі подобається? — Так, але… — дідусь гірко засміявся. — Подарунки треба дарити, не очікуючи нічого у відповідь. Він казав про завдання Клерівана. Але я очікувала, що це станеться. Знаючи характер Клерівана, він одразу ж після заняття доповів про домашнє завдання. Тому я не розгубилася: — Ця скульптура зробила дідуся щасливішим? — Щасливішим? Щасливим… У мене багато щасливих спогадів про Наталію. Тому, так, щоразу дивлячись на скульптуру дідусь буде непомірно щасливим. — Тоді все гаразд! Якщо дідусь щасливий, я теж щаслива, — і це була правда. Найбільше дідусь шкодував, що більше не міг бачити портрет бабусі, коли хвороба відібрала в нього зір. Ось чому я захотіла подарувати йому скульптуру. Щоб навіть коли з віком його зір погіршиться, він міг торкатися скульптури і відчувати рідне обличчя на кінчиках пальців. — Я завжди можу виконати інше завдання вчителя Клерівана. Це я теж сказала абсолютно щиро. Навіть якщо не цього заняття, на наступних буде купа можливостей виділитися. Головною метою цих занять все одно був вибір спадкоємця родини, тому не існує завдання, оцінка за яке була б ціннішою ніж визнання особисто від дідуся. — Флорентіє, — дідусь уважно дивився на мене, ніби намагаючись прочитати думки. Але мені нічого було більше сказати. — Я не можу просто так прийняти такий цінний подарунок. Якщо ти щось хочеш, просто скажи мені. — Що я хочу? Гм… Ось воно. Такий вже був дідусь: справедливий, і не здатний не віддячити за подарунок молодшої онуки. Зараз я могла б попросити гроші, щоб виконання завдання. Але насправді, крім цього я хотіла дещо інше. — Тоді, дідусю… — я удала, ніби замислилася. — У мене є друг, який зробив цю скульптуру. Його звати Альфео. Але… Дідусь уважно вислухав моє пояснення, а тоді весело розсміявся і кивнув. — Ха-ха-ха! Повірити не можу, що такий талант живе в стінах Ломбарді! Було приємно спостерігати за тим, як він радіє. Що в минулому житті, що зараз, його жага до колекціонування талантів була однаковою. Я стояла і насолоджувалася дідусевим сміхом, прекрасним, як музика. Адже чим краще у нього настрій, ти солодше буде винагорода. Зрештою, я ж прекрасна онучка, яка не просто подарувала дідусеві дерев’яну скульптуру бабусі, а ще й знайшла на території Ломбарді геніального митця, якому бракує належної освіти. Після такого дідусь не зможе відпустити мене з порожніми руками. А я не посмію відмовлятися від грошей. *** Настав день здачі домашньої роботи. Завчасно прийшовши в кімнату для занять, я встала у дверях і оглянула обличчя інших дітей. Близнюки ковзнули по мені байдужим поглядом і відвернулися, Бельзак же був якимось надміру напруженим. Але здивувала мене Лорейн. Від усмішки на її рожевих щоках утворилися ямочки. Вона тримала в руках мішечок монет. — Привіт, Лорейн. — Привіт, Флорентіє. Дуже гарна брошка, — сказала вона, вказуючи на мою зелену брошку. — Дякую, мені вона теж подобається. Поки ми говорили, в кімнату зайшов Клеріван і почав заняття. — Тепер, подивімось, як всі впоралися з завданням. Бельзак, як і казав, завдання не виконав, адже вирішив, що воно дурне. Близнюки продали колоди слугам на дрова. Вони кілька разів наголосили, що слугам справді потрібні були дрова, і вони нікого ні до чого не змушували. А тоді настав час Лорейн. — Кажете, ви перетворили колоду на деревне вугілля і продали його ковалю маєтку? — Так. Мені довелося заплатити слугам за роботу, але ось скільки залишилося. Вона виклала з мішечка 15 мідяків. Взагалі, торгівля була справжнім полем бою, тому те, що сором’язлива Лорейн виручила стільки зі звичайної колоди, що коштувала близько 20 мідяків, було дивовижним. Ніхто не очікував, що завжди стримана Лорейн обере такий агресивний підхід. Клеріван схвально кивнув їй і тоді звернувся до мене: — І, нарешті, Флорентіє. — Так, вчителю? — Скільки ви заробили на продажі колоди? Я знизала плечима у відповідь. — Невже ви не виконали завдання? На цих словах Бельзак, що лежав, розвалившись на дивані, раптом підвівся. — Ні, вчителю, я дуже старалася над його виконанням. — Тож, де гроші? — Ось тут. — Га?.. Я вказала на брошку, що висіла у мене на грудях. — З колоди, яку ви мені дали, я зробила скульптуру і подарувала дідусю, а він дав мені цю брошку. Це смарагд! Величезний і дорогий, до того ж! Від моєї відповіді обличчя Клерівана засяяло. Я відкинулася на спинку крісла, насолоджуючись секундами перемоги. Звісно, не тільки я виграла від цієї справи. Дідусь дав Альфео 10 срібняків за роботу, а також стипендію і можливість вчитися у відомого скульптора. Доки я насолоджувалася тим, як всі здивовано дивилися на мене, стримуючи бажання тріумфально усміхнутися, гордо закинувши ногу на ногу. Бельзак ледь не кипів від люті. Я підняла один кутик губ, так, щоб тільки він і побачив. Бельзак завжди казав, що напівкровка на кшталт мене ніколи не зрівняється з рештою своїх кузенів. Він завжди насміхався й говорив, мені ніколи не стати аристократкою, адже я дурна, як простолюдинка, і місце мені серед них. Навіть те, що мені вже краще померти, як і моїй матері. Тож дивися, як ця сама мерзенна напівкровка обійде тебе, а тоді забере все, що по праву тобі належало. Адже це тільки початок.
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!