Альфео почав набувати слави, коли я вже працювала з дідусем. Ломбарді фінансували нескінчену кількість митців, але Альфео був особливим. 

За серйозну роботу він взявся тільки у свої тридцять років. На відміну від інших творців Ломбарді, яких знаходили у ранньому віці і виховували в належних умовах, аби ті розвивали талант, Альфео все життя продовжував сімейну справу і працював теслярем. Вся його родина, починаючи з діда, працювали на Ломбарді. Тому, коли мій дідусь почув про Альфео, йому стало дуже прикро, що про нього так пізно дізналися і не змогли вчасно фінансувати. 

Однак Альфео не переймався за це. Більш того, він був дуже вдячний Ломбарді за підтримку навіть у пізньому віці, тому присвятив свій перший витвір саме нашій родині. Він називався «Світове дерево». Це була величезна робота із дерева, на якій був зображений герб родини — світове дерево, для якого він майстерно об’єднав кілька дерев в одне. Після цього він швидко здобув славу на всю Імперію. 

Але де ж мені його шукати зараз? Був полудень, тож більшість жителів працювала у маєтку.  Жвавий житловий район був тихим і пустим. Певно, доведеться ходити з хати у хату і питати, чи не знають вони Альфео?

— Диви, що це?

— Дивовижно!

Ох, я зовсім забула про них. 

Близнюки захоплено бігали навколо, дивуючись різним речам, що бачили вперше.

— Ґіліу! Мейроне! Не божеволійте! — крикнула я їм, але ті навіть не почули.

— Глянь, тут вода!

— Думаю, її зачерпують цим відром.

— О! Нумо наберемо води!

О, ні, це погано. 

Ґіліу і Мейрон, які в перше в житті побачили криницю, збиралися зачерпувати з неї воду. Вони, звісно, були вищими за мене, але криниця зроблена по зросту дорослої людини. 

Мені не подобається, що вони налаштовані рішуче. 

— Гей! Хлопці, досить! Йдіть сюди!

Я підхопила спідницю і побігла до них. Але мої ноги були закороткими, а хлопці — зашвидкими.

Мейрон нахилився, аби схопити відерко, похитнувся і не втримався. Він полетів у криницю.

— Ні! — крикнула я і піднесла руку, але марно. 

Як раптом…

— Гей, що ви робите?! — велика долоня схопила Мейрона за спину і відтягнула назад. Інша долоня, підхопила Ґіліу. — Гратись біля криниці небезпечно! — суворо наказав він.

Близнюки висіли по обидві сторони від свого рятівника і намагалися вислизнути з його рук, але в них не виходило.

— Ха-а! Ха-а! Гей! Зовсім з глузду з’їхали?! Ви нащо в криницю полізли?!  — накричала я на близнюків, навіть не відновивши дихання.

Треба подякувати рятівникові… Я підняла очі і побачила обличчя підлітка, який супився, так само не задоволений ситуацією, в яку ледь не потрапили хлопці.

Очам своїм не вірю…

Руде волосся, веснянки на носі і високий зріст. Переді мною стояв сам шістнадцятирічний Альфео Жан! 

Спокійно. Треба заспокоїтись. Я відкашлялася, щоб вгамувати своє захоплення і звернулась до нього:

— Перепрошую, не могли б ви поставити цих двох на землю, будь ласка?

Альфео глянув на мене і виконав прохання. 

— Хто ви? Я вас раніше тут не бачив. 

Звісно не бачив, ми ж тут вперше. Я відповіла йому з широкою  посмішкою:

— Мене звати Флорентія, це — Ґіліу, а це — Мейрон, — люб’язно представила я себе і своїх кузенів. 

Але Альфео не представився у відповідь, тільки насупився і глянув на мене, потім на близнюків. Звісно, він мав знати ці імена. Потім він розгледів наші багаті вбрання і в його очах з’явився жах.

— Не може бути… 

Схоже, він зрозумів, що ми Ломбарді. Здалеку це зазвичай важко помітити.

— Вибачте за метушню, будь ласка.

— Прошу, вибачте мені, пані, панове! Н-не впізнав!

— Вам не треба перепрошувати… — спробувала заспокоїти його я, але Альфео зняв капелюха і повторював вибачення, навіть не слухаючи. Невже в моїй родині так жорстоко поводяться з підлеглими?

Альфео так рознервувався, що геть весь розчервонівся. Ні, схоже, просто у нього такий характер. Навіть у свої тридцять він лишався невинною і щирою людиною.

— Не переймайтесь, винні тільки близнюки, — переконала я.

— Але…

— До речі, як вас звати?

— Альфео.

Тож я не помилилась.

— Альфео, перепрошую, але могли б ви набрати нам відерце води з криниці?

Не дивлячись на ніяковість, він мовчки зробив те, що я попросила. А я повернулась до близнюків:

— Ви двоє, пограйтеся з водою. Тільки не робіть нічого небезпечного.

Гратися з відерком води. Незвично, еге ж? Однак, Ґіліу та Мейрон дійсно присіли біля дерев’яного відерка і почали плескатися у воді, як я їм і наказала. 

Проблему знешкоджено, тепер можна повернутися до справи.

— Мого батька звати Ґалаган. Ви знали?

— Так, звісно.

— Тож у мене є прохання! — перехід між темами вийшов не дуже логічним, але, на щастя, Альфео не помітив нічого дивного. — Я чула, що Альфео знається на скульптурі.

— Ну, це… Я просто роблю дитячі іграшки з дерева на продаж. Не те щоб знаюся…

— О! То ви навіть заробляєте цим! Ви справді майстер, — трохи компліментів не завадять. Він збентежено поправив своє волосся, але нервував вже помітно менше, ніж раніше. — Якщо я дам вам малюнок, зможете вирізати бюст?  Дерево в мене є.

Він вагався, коли я показала йому малюнок з бабусею. 

— Вирізати обличчя людей дуже складно, тому… 

Ох, я забагато хочу, враховуючи його нинішній рівень майстерності? Я починала нервувати. 

— Втім, я вирізав своїх родичів раніше, — о, це добре. — Але…

Ну тепер що? 

Я не втрималася і запитала:

— Думаєте, це займе багато часу?

Довго чекати я не можу. Клеріван дав лише тиждень на виконання завдання.

— Зараз у мене вихідні від роботи. Думаю, десь чотири дні…

Почувши це я з полегшенням зітхнула. Я радісно потисла обома руками долоню Альфео і віддала йому намальований татом портрет. 

— Я щедро заплачу за роботу!

Це буде однією з перших робіт поки що невідомого Альфео Жана, тому важко оцінити її вартість, але принаймні витрат точно варта.

— О, ні! Не хвилюйтеся, не треба.

— Ви що! Кожна робота має бути оплачена! — серйозно відказала я. 

Альфео на мить задумався, а втім кивнув.

— Заплачу стільки, скільки забажаєте.

— Я постараюсь з усіх сил… — неочікувано впевнено відповів він. 

Тепер можна не хвилюватися через домашнє завдання. Все в руках Альфео Жана.

— Ох, ледь не забула.

— Що таке?

— Колода для роботи. Вона дуже важка для мене, тож вам доведеться забрати її самостійно.

— Ах…

Вибач, я додам це до оплати. 

***

Лишивши скульптуру на Альфео, я повністю звільнилась на решту днів. Залишалося тільки чекати. Тож весь вільний час я спостерігала, як батько пише книгу, або бавилась у саду, якщо була гарна погода.

Близнюки приходили погратися, але я відмовила. Їх засмутила моя безапеляційна відповідь, проте щось мені підказувало, що завтра вони спробують знову.

— Тіє! Тато закінчив писати книгу! 

Хоч це далеко не перша його книга, він кожен раз цьому радів, мов дитя. Тож я підтримала його і по-дитячому підняла руки до гори, вигукнувши:

— Ура-а!

— Ох, Тія така миленька, — щасливо усміхнувшись, батько погладив мене по голові. 

— Татусю, покажи свою книгу!

Мені справді було цікаво, заради чого він не спав ночами, а весь вільний час витрачав на ілюстрації.

— Полюбляєш книги зовсім як твій тато. Думаю, ця тобі сподобається. Давай разом її погортаємо, — тато посадив мене на коліно, а іншою рукою взяв книгу.

Ця книга не походила на інші: вона була більшою, але тоншою. Щоб раптом не порвати нічого, я обережно розгорнула обкладинку. 

— Що?..

На першій сторінці батьківським почерком було написано моє ім’я.

З нетерпінням чекаю дня, коли зможу побачити дебютне* плаття Тії, моєї улюбленої доньки, — літера за літерою були виведені почерком тата. 

— Я написав цю книгу, аби показати її моїй Тії, коли вона буде достатньо дорослою, щоб цікавитися сукнями, — сказав татусь і поцілував мене у маківку. — Це не дослідження, але ти будеш знати, які сукні були популярні у різних поколінь Ламбурзької імперії. Мода завжди повертається.

У мене не було слів. З кожною сторінкою все більше щемило на серці. Як тато і сказав, книга справді була створена для мене. 

Маленькі примітки були розкидані по всій книжці, поряд з неймовірними малюнками суконь. 

Якщо Тія підросте, то ця сукня чудово пасуватиме.

Ця тканина чудово підкреслить зелені очі Тії.

— Зазвичай мати обирає дебютну сукню дочці, але твій тато попіклується про це не гірше! Тож не хвилюйся за це, добре?

В минулому житті я навіть не мала дебюту. Я лише напівкровка, тож ніхто не влаштовував мені банкет, а я була надто зайнята роботою в бібліотеці, аби зробити все самостійно.

Я закрила книгу, яку вже догортала до кінця, і міцно притиснула її до грудей. Певно, батько і в минулому житті написав для мене таку книгу. прім. він дійсно їй написав її, можна змінити “Певно” на “На щастя”.  До дня, коли ти власноруч обереш мені плаття. 

— Тобі сподобалася книга?

— Так, дуже сильно.

Татко обережно забрав книгу з моїх рук і міцніше пригорнув мене до себе.

— Я так чекаю дня, коли Тія стане дорослою, але хочеться, щоб цей момент не наставав якомога довше.

— Татусю.

— Га?

— Ти ж обереш мені сукню?

— Звісно. Ми почитаємо цю книгу і оберемо її разом, Тіє. 

Сподіваюсь, цього разу батько побачить мій дебют. І ми разом, узявшись за руки, підемо на банкет. 

Я міцно обійняла батька у відповідь.

Тигдик-тигдик. 

Наближався стукіт копит. Я вискочила з обіймів татка і швидко підбігла до вікна. Карета з прапором «Д’юрака» на даху наближалася до головних воріт. 

Але на цей раз поруч з каретою торговців їхав віз.

Нарешті приїхали! Я потягнула тата за руку і сказала:

— Татусю, нумо погуляємо в саду! Ходімо!

— Як зненацька. Хочеш піти подивитися на карети?

— Так! Тож поквапся! 

Тато ще гучніше розсміявся і навіть не звернув уваги, як я продовжила його тягнути.

Якщо ми будемо так баритися, то лише змарнуємо час, тож я відпустила батьківську руку і вигукнула:

— Я побігла! Не встигнеш за мною — загубиш! 

— Т-тіє! Не впади! 

Я усміхнулася і побачила, як тато справді побіг слідом. 

Настав час прокласти батькові дорогу!