Альфео почав набувати слави, коли я вже працювала з дідусем. Ломбарді фінансували нескінчену кількість митців, але Альфео був особливим.
За серйозну роботу він взявся тільки у свої тридцять років. На відміну від інших творців Ломбарді, яких знаходили у ранньому віці і виховували в належних умовах, аби ті розвивали талант, Альфео все життя продовжував сімейну справу і працював теслярем. Вся його родина, починаючи з діда, працювали на Ломбарді. Тому, коли мій дідусь почув про Альфео, йому стало дуже прикро, що про нього так пізно дізналися і не змогли вчасно фінансувати.
Однак Альфео не переймався за це. Більш того, він був дуже вдячний Ломбарді за підтримку навіть у пізньому віці, тому присвятив свій перший витвір саме нашій родині. Він називався «Світове дерево». Це була величезна робота із дерева, на якій був зображений герб родини — світове дерево, для якого він майстерно об’єднав кілька дерев в одне. Після цього він швидко здобув славу на всю Імперію.
Але де ж мені його шукати зараз? Був полудень, тож більшість жителів працювала у маєтку. Жвавий житловий район був тихим і пустим. Певно, доведеться ходити з хати у хату і питати, чи не знають вони Альфео?
— Диви, що це?
— Дивовижно!
Ох, я зовсім забула про них.
Близнюки захоплено бігали навколо, дивуючись різним речам, що бачили вперше.
— Ґіліу! Мейроне! Не божеволійте! — крикнула я їм, але ті навіть не почули.
— Глянь, тут вода!
— Думаю, її зачерпують цим відром.
— О! Нумо наберемо води!
О, ні, це погано.
Ґіліу і Мейрон, які в перше в житті побачили криницю, збиралися зачерпувати з неї воду. Вони, звісно, були вищими за мене, але криниця зроблена по зросту дорослої людини.
Мені не подобається, що вони налаштовані рішуче.
— Гей! Хлопці, досить! Йдіть сюди!
Я підхопила спідницю і побігла до них. Але мої ноги були закороткими, а хлопці — зашвидкими.
Мейрон нахилився, аби схопити відерко, похитнувся і не втримався. Він полетів у криницю.
— Ні! — крикнула я і піднесла руку, але марно.
Як раптом…
— Гей, що ви робите?! — велика долоня схопила Мейрона за спину і відтягнула назад. Інша долоня, підхопила Ґіліу. — Гратись біля криниці небезпечно! — суворо наказав він.
Близнюки висіли по обидві сторони від свого рятівника і намагалися вислизнути з його рук, але в них не виходило.
— Ха-а! Ха-а! Гей! Зовсім з глузду з’їхали?! Ви нащо в криницю полізли?! — накричала я на близнюків, навіть не відновивши дихання.
Треба подякувати рятівникові… Я підняла очі і побачила обличчя підлітка, який супився, так само не задоволений ситуацією, в яку ледь не потрапили хлопці.
Очам своїм не вірю…
Руде волосся, веснянки на носі і високий зріст. Переді мною стояв сам шістнадцятирічний Альфео Жан!
Спокійно. Треба заспокоїтись. Я відкашлялася, щоб вгамувати своє захоплення і звернулась до нього:
— Перепрошую, не могли б ви поставити цих двох на землю, будь ласка?
Альфео глянув на мене і виконав прохання.
— Хто ви? Я вас раніше тут не бачив.
Звісно не бачив, ми ж тут вперше. Я відповіла йому з широкою посмішкою:
— Мене звати Флорентія, це — Ґіліу, а це — Мейрон, — люб’язно представила я себе і своїх кузенів.
Але Альфео не представився у відповідь, тільки насупився і глянув на мене, потім на близнюків. Звісно, він мав знати ці імена. Потім він розгледів наші багаті вбрання і в його очах з’явився жах.
— Не може бути…
Схоже, він зрозумів, що ми Ломбарді. Здалеку це зазвичай важко помітити.
— Вибачте за метушню, будь ласка.
— Прошу, вибачте мені, пані, панове! Н-не впізнав!
— Вам не треба перепрошувати… — спробувала заспокоїти його я, але Альфео зняв капелюха і повторював вибачення, навіть не слухаючи. Невже в моїй родині так жорстоко поводяться з підлеглими?
Альфео так рознервувався, що геть весь розчервонівся. Ні, схоже, просто у нього такий характер. Навіть у свої тридцять він лишався невинною і щирою людиною.
— Не переймайтесь, винні тільки близнюки, — переконала я.
— Але…
— До речі, як вас звати?
— Альфео.
Тож я не помилилась.
— Альфео, перепрошую, але могли б ви набрати нам відерце води з криниці?
Не дивлячись на ніяковість, він мовчки зробив те, що я попросила. А я повернулась до близнюків:
— Ви двоє, пограйтеся з водою. Тільки не робіть нічого небезпечного.
Гратися з відерком води. Незвично, еге ж? Однак, Ґіліу та Мейрон дійсно присіли біля дерев’яного відерка і почали плескатися у воді, як я їм і наказала.
Проблему знешкоджено, тепер можна повернутися до справи.
— Мого батька звати Ґалаган. Ви знали?
— Так, звісно.
— Тож у мене є прохання! — перехід між темами вийшов не дуже логічним, але, на щастя, Альфео не помітив нічого дивного. — Я чула, що Альфео знається на скульптурі.
— Ну, це… Я просто роблю дитячі іграшки з дерева на продаж. Не те щоб знаюся…
— О! То ви навіть заробляєте цим! Ви справді майстер, — трохи компліментів не завадять. Він збентежено поправив своє волосся, але нервував вже помітно менше, ніж раніше. — Якщо я дам вам малюнок, зможете вирізати бюст? Дерево в мене є.
Він вагався, коли я показала йому малюнок з бабусею.
— Вирізати обличчя людей дуже складно, тому…
Ох, я забагато хочу, враховуючи його нинішній рівень майстерності? Я починала нервувати.
— Втім, я вирізав своїх родичів раніше, — о, це добре. — Але…
Ну тепер що?
Я не втрималася і запитала:
— Думаєте, це займе багато часу?
Довго чекати я не можу. Клеріван дав лише тиждень на виконання завдання.
— Зараз у мене вихідні від роботи. Думаю, десь чотири дні…
Почувши це я з полегшенням зітхнула. Я радісно потисла обома руками долоню Альфео і віддала йому намальований татом портрет.
— Я щедро заплачу за роботу!
Це буде однією з перших робіт поки що невідомого Альфео Жана, тому важко оцінити її вартість, але принаймні витрат точно варта.
— О, ні! Не хвилюйтеся, не треба.
— Ви що! Кожна робота має бути оплачена! — серйозно відказала я.
Альфео на мить задумався, а втім кивнув.
— Заплачу стільки, скільки забажаєте.
— Я постараюсь з усіх сил… — неочікувано впевнено відповів він.
Тепер можна не хвилюватися через домашнє завдання. Все в руках Альфео Жана.
— Ох, ледь не забула.
— Що таке?
— Колода для роботи. Вона дуже важка для мене, тож вам доведеться забрати її самостійно.
— Ах…
Вибач, я додам це до оплати.
***
Лишивши скульптуру на Альфео, я повністю звільнилась на решту днів. Залишалося тільки чекати. Тож весь вільний час я спостерігала, як батько пише книгу, або бавилась у саду, якщо була гарна погода.
Близнюки приходили погратися, але я відмовила. Їх засмутила моя безапеляційна відповідь, проте щось мені підказувало, що завтра вони спробують знову.
— Тіє! Тато закінчив писати книгу!
Хоч це далеко не перша його книга, він кожен раз цьому радів, мов дитя. Тож я підтримала його і по-дитячому підняла руки до гори, вигукнувши:
— Ура-а!
— Ох, Тія така миленька, — щасливо усміхнувшись, батько погладив мене по голові.
— Татусю, покажи свою книгу!
Мені справді було цікаво, заради чого він не спав ночами, а весь вільний час витрачав на ілюстрації.
— Полюбляєш книги зовсім як твій тато. Думаю, ця тобі сподобається. Давай разом її погортаємо, — тато посадив мене на коліно, а іншою рукою взяв книгу.
Ця книга не походила на інші: вона була більшою, але тоншою. Щоб раптом не порвати нічого, я обережно розгорнула обкладинку.
— Що?..
На першій сторінці батьківським почерком було написано моє ім’я.
З нетерпінням чекаю дня, коли зможу побачити дебютне* плаття Тії, моєї улюбленої доньки, — літера за літерою були виведені почерком тата.
— Я написав цю книгу, аби показати її моїй Тії, коли вона буде достатньо дорослою, щоб цікавитися сукнями, — сказав татусь і поцілував мене у маківку. — Це не дослідження, але ти будеш знати, які сукні були популярні у різних поколінь Ламбурзької імперії. Мода завжди повертається.
У мене не було слів. З кожною сторінкою все більше щемило на серці. Як тато і сказав, книга справді була створена для мене.
Маленькі примітки були розкидані по всій книжці, поряд з неймовірними малюнками суконь.
Якщо Тія підросте, то ця сукня чудово пасуватиме.
Ця тканина чудово підкреслить зелені очі Тії.
— Зазвичай мати обирає дебютну сукню дочці, але твій тато попіклується про це не гірше! Тож не хвилюйся за це, добре?
В минулому житті я навіть не мала дебюту. Я лише напівкровка, тож ніхто не влаштовував мені банкет, а я була надто зайнята роботою в бібліотеці, аби зробити все самостійно.
Я закрила книгу, яку вже догортала до кінця, і міцно притиснула її до грудей. Певно, батько і в минулому житті написав для мене таку книгу. прім. він дійсно їй написав її, можна змінити “Певно” на “На щастя”. До дня, коли ти власноруч обереш мені плаття.
— Тобі сподобалася книга?
— Так, дуже сильно.
Татко обережно забрав книгу з моїх рук і міцніше пригорнув мене до себе.
— Я так чекаю дня, коли Тія стане дорослою, але хочеться, щоб цей момент не наставав якомога довше.
— Татусю.
— Га?
— Ти ж обереш мені сукню?
— Звісно. Ми почитаємо цю книгу і оберемо її разом, Тіє.
Сподіваюсь, цього разу батько побачить мій дебют. І ми разом, узявшись за руки, підемо на банкет.
Я міцно обійняла батька у відповідь.
Тигдик-тигдик.
Наближався стукіт копит. Я вискочила з обіймів татка і швидко підбігла до вікна. Карета з прапором «Д’юрака» на даху наближалася до головних воріт.
Але на цей раз поруч з каретою торговців їхав віз.
Нарешті приїхали! Я потягнула тата за руку і сказала:
— Татусю, нумо погуляємо в саду! Ходімо!
— Як зненацька. Хочеш піти подивитися на карети?
— Так! Тож поквапся!
Тато ще гучніше розсміявся і навіть не звернув уваги, як я продовжила його тягнути.
Якщо ми будемо так баритися, то лише змарнуємо час, тож я відпустила батьківську руку і вигукнула:
— Я побігла! Не встигнеш за мною — загубиш!
— Т-тіє! Не впади!
Я усміхнулася і побачила, як тато справді побіг слідом.
Настав час прокласти батькові дорогу!
Далі
Розділ 13
— Встановіть підніжку! Щойно карета з емблемами «Д'юраку» зупинилася, В'єз опинився поруч та почав роздавати слугам накази. Клеріван, що помірно йшов за Лулаком, лише цокнув язиком, побачивши цю картину. Поки вони чекали на примірники тканини, він встиг провести власне розслідування щодо власника компанії, Кройтона Анґенаса. З'ясувалося, що він був одним з людей Імператриці, сином чинного Володаря Анґенаса. В родині Кройтон мав незначне положення, але через те, що виріс разом з Імператрицею, був з нею близьким. Проте така поведінка В'єза була зайвою. Який би вплив не мала Імператриця, В'єз – найстарший син Лулака Ломбарді. Навіть, якщо Анґенаси — рід Імператриці, вони — не рівня Ломбарді. Лулак, що йшов поряд з Клеріваном, не міг не почути його цокіт язиком, однак, сам не показував невдоволення. Тільки мовчки йшов і з пустим поглядом спостерігав за своїм старшим сином. Зрештою, коли В'єз сам, замість слуги, відкрив двері карети, вже знайомий власник «Д'юраку» зійшов на бруківку. Кройтон привітався з Лулаком, глибоко вклонившись. Принаймні він розуміє своє місце, — бурчав про себе Клеріван. — Ви подолали важкий шлях, але я все ж хотів би перевірити товар, перш ніж ми зайдемо всередину для обговорення деталей. — ...Як скажете, — насупився власник компанії «Д'юрак». — Як і обіцяв, я привіз тканину, але не очікував, що ви зажадаєте, аби я її продемонстрував... Це була лише формальна процедура, але В'єз все одно встав перед Лулаком, перепитавши: — Батьку, ви впевнені, що це справді необхідно? — Геть, — наказав Лулак, гнівно глянувши на В'єза. Він не супився і не кричав, але цього погляду було достатньо, аби В'єзу стало недобре. — Невже тебе не вчили не заслоняти дорогу Володарю? — Ах, — тільки і вирвалося у В'єза. Усвідомивши свою помилку, він квапливо відійшов. — Зніміть брезент. За командою Лулака, слуги зняли полотно, що вкривало віз. — Гм-м... — Лулак торкнувся тканини, потер її. Та виявилася незвично жорсткою на дотик. — Клеріване. Чоловік миттю опинився поруч з Володарем, мов тільки й чекав, що покличуть. Після дотику до тканини на обличчі Клерівана також відобразилося невдоволення. — Яка була використана сировина? — звернувся він до власника «Д'юрака» — Ох, це... — Кройтон на мить завагався, мов ніяк не міг згадати. Ви навіть сировину назвати не спроможні, але зібралися робити з нього товар, який продаватимете за гроші, взяті у борг? Цього було достатньо, аби зайвий раз показати байдужість та неосвіченість Анґенасів у сфері торгівлі. — Ця тканина зроблена з листів і стеблів корою. — Тобто, з корою? — перепитав він. Корой був звичайною травою, яка росла по всій території імперії. Тому помітивши, що Клеріван, відомий вчений, вперше чує про таку тканину, В'єз навіть трохи знітився. — Ця технологія дуже розповсюджена на Сході імперії. Схоже, не так вже й багато ти знаєш, — підмітив він. Клерівана, звісно, дратувало таке ставлення В'єза, але протипоставити було нема чого: на текстилі він справді не знався. Він займався освітою дітей Ломбарді, а також гарно знався на комерції, але вперше чув тканину, сплетену з простої трави. — Оскільки вона широко розповсюджена на Сході, але маловідома в інших регіонах, продаж тканини має бути прибутковим, — додав Кройтон. — Он як? — тільки і сказав Лулак. Звісно, нічого доброго це не означало, адже він все так само скептично розглядав тканину у возі. Ломбарді вже отримали від компанії «Д'юрак» письмовий звіт-запит на необхідну грошову суму та кількість робочої сили. Якби такий запит отримала будь-яка інша компанія, вони нізащо не змогли б таке виконати. Однак це були Ломбарді, для яких гроші ніколи не були проблемою. Навіть якщо цей бізнес не окупиться, вони зможуть покрити всі збитки лише за якийсь місяць чи два. Тим, що хвилювало Лулака, було зовсім не кошти. Його бентежило, що його старший син, не думаючи про наслідки, підлабузнювався до власника «Д'юраку». Чинна Імператриця, Рабіна Анґенас, була скупою, але надміру амбітною жінкою, яка не цуралася жодних методів, аби зробити свого сина спадкоємним принцем. Компанія «Д'юрак» була заснована поквапом, адже для того, щоб роздавати дворянам хабарі необхідні були гроші. Але, якщо бізнес провалиться і Імператриця буде незадоволена сумою витрат, очевидно, на кого вона скине всю провину. В той час як В'єз щиро вірив, що одного такого бізнесу буде достатньо, щоб зблизитися з Імператрицею. Лулак зробив остаточне рішення. Текстильна справа буде перевіркою не тільки для Імператриці, але і для В'єза. — В'єзе. — Так, батьку? — За цей текстильний бізнес... Але перш ніж Лулак завершив договорив, з-за возу почувся дитячий голос: — Овва! Тканина, з якої роблять одяг! Чотири чоловіки, між якими панувала напруга, озирнулися в сторону голосу. — Флорентія? — спантеличено промовив Лулак. Глянувши на дідуся, Флорентія променисто усміхнулася і голосно промовила: — Татко багато знає про одяг! *** Я сильно здивувала своєю появою дорослих, але лишень по-дитячому невинно усміхнулася. — Як ти тут опинилася, Флорентіє? — ледь схилившись до мене, спитав дідусь. — Ми з татком гуляли! А потім я побачила дідуся і підбігла. Сама підійшла, аби побачитися з дідусем. Ще й сказала, що щодуху бігла до нього. Тож не дивно, що після цього кутики його губ поповзли вверх. — Дякую, Флорентіє. Але надалі будь обережнішою. Якщо бігатимеш, можеш впасти та боляче забитися. — Гаразд, дідусю. Він погладив мене по голові. В той час як В'єз був вкрай роздратований моєю появою і, відігнавши мене жестом, сказав: — Дорослі працюють, іди пограй і не заважай нам. Я проігнорувала його слова та спитала дідуся: — А що це таке? Тут так багато однакової тканини! — Ця тканина зроблена з трави під назвою корой. Ми з іншими дорослими розмовляли і думали, чи зможемо заробити на її продажі. — А, тоді зрозуміло. Заробити? Ця справа приречена. З нею виникне так багато проблем, що навіть перераховувати не хочеться. І через ці самі проблеми бізнес провалиться, а Ломбарді понесуть величезні фінансові збитки. Хотілося вийти наперед та голосно заявити: «Можете навіть не починати, закінчіть усе тут». Але моя задача, звісно, полягала в іншому. — Ух! Ха-а... Тіє! Чому ти втекла? Моя задача — доручити цю справу батькові. Я глянула на татуся з невинним обличчям: — Татку! Дідусь продає тканину! — Ох... Ху-ух... Вибачте, батьку. Тіє, не можна втручатися у розмови дорослих. Ходімо, почитаємо книжку. Батько зовсім не розумів моїх натяків! Тільки й думав про те, як би швидше забрати мене звідси. — Дивись, тату! Ця тканина зроблена з трави корой. Дивовижно, правда? — Га? Корою? Я знала, що це його зацікавить. Батько повернувся до карети та взявся розглядати тканину. — То це і є тканина з корою... Вперше таке бачу, а тим паче торкаюся... — захоплено бурмотів він, але, усвідомивши це, зашарівся та знову звернувся до мене: — Ходімо, Тіє. «Не можна зараз піти!» — тільки-но подумала я, як почувся голос, який змусив моє серце пропустити удар. — Ґалагане, оглянь цей текстиль. Це був дідусь. В'єз виступив наперед, щоб заперечити, але був настільки шокований, що не зміг вимовити ані слова. — Я небагато знаю про цю тканину, — відповів батько. — Лише те, що вона розповсюджена у східній частині Імперії, і що таким способом тканину виготовляють вже не одне сторіччя. Її легко робити, бо сировина легкодоступна і росте по всій території Сходу. Через це вона досить популярна серед простолюдин. — Простолюдин?.. – перепитав Кройтон. Після слів батька він різко змінився в обличчі. — Цю тканину використовують простолюдини?.. — Так, як ви бачите, вона жорстка і груба, тому не підходить для одягу шляхти. — Гм-м... — помітивши, що власник «Д'юраку» мовчить, дідусь запитав: — Що скажете, пане? — Річ у тім, що мій інформатор наголосив, що цю тканину однаково полюбляють і аристократи, і простолюдини. Я збирався заробити на продажу її дворянам. — Хіба ви нещодавно не казали, що особисто займалися цим питанням? — І-інформацію мені надала дуже близька людина, я й припустити не міг, що мене так надурять. — Схоже, ця близька людина вас зрадила. Обличчя власника «Д'юрака» почервоніло від сорому. — Але у тканини з корою є один значний недолік. Щойно рослини зібрали, залишається дуже мало часу на обробку. Ах, як я і думав, — батько розвернув тканину і цокнув язиком. Всередині виднілися сліди плісняви. — Готова тканина вразлива до вологи. Схоже, нещодавній сезон дощів все зіпсував. — Боже... — розчаровано зітхнув Кройтон. Звісно, адже тепер доведеться все просто викинути, а всі його грандіозні плани пішли коту під хвіст. Якусь мить батько ще роздумував, а тоді знову звернувся до нього: — Але корой зростає і в нашому регіоні, тому у вас є змога заповнити нестачу, обробивши матеріал тут. — О-о, он воно як! — І якщо ви плануєте продавати тканину аристократам, спробуйте в процесі додати бавовну. — Бавовну? — Так. Насправді корой не такий вже й поганий матеріал. До того ж стане в пригоді, щоб знизити вартість виробництва. Хоч і доведеться збільшити закладений бюджет, втім, додавши бавовни, ви отримаєте міцну, але водночас м'яку і приємну на дотик тканину. — Неймовірно! — Але це потребує неабиякого рівня майстерності, тому необхідно буде попіклуватися про те, аби найняти вправних ткачів. — Ткачів?.. — здивовано заблимав очима Кройтон, ніби перший раз почув про цю професію. — Гільдія ткачів Ломбарді здатна виконати таку роботу. Але, звісно, це збільшить частку Ломбарді в цій справі, — вступив в розмову Клеріван. — На скільки, як ви вважаєте? — Враховуючи середню зарплату робітників Ломбарді... І поки Клеріван з власником «Д'юраку» домовлялися, батько взяв мене за руку, щоб непомітно піти. — Ґалагане, ти відповідатимеш за цю справу, — дідусеві слова збили батька з пантелику. — Батьку! — ледь не кричав В'єз. Він не міг допустити, аби справа, яка була так йому потрібна, дісталася молодшому братові. Але рішення дідуся було остаточним. — Але, батьку, я зовсім не знаюся на торгівлі, — перелякано мовив батько. Не даючи батькові шансу відмовити, дідусь спокійно звернувся до власника «Д'юраку»: — Схоже, вам знадобиться радник, який знається на тканинах. — Через моє незнання у сфері виникли проблеми. Тому, якщо молодший Ломбарді погодиться допомогти, я буду безмежно вдячний! В'єз був у розпачі. Попри своє прислужницьке ставлення до Кройтона, він все ще вважав себе єдиним і неповторним спадкоємцем родини Ломбарді. І те, що справу забрали просто з його рук, боляче било по його гордості. — В тому, де вам бракує знань та досвіду, я допоможу. Вам немає про що хвилюватися, Ґалагане, — Клеріван, що мав погані стосунки з В'єзом, без сумнівів запропонував батькові допомогу. Батько вагався якусь мить. Він зустрівся зі мною поглядом. Тобі вдасться, батьку! — Татку, ти їм допомагатимеш? Це так здорово! — невимушено сказала я. Мої слова стали вирішальними. Батько міцніше стиснув мою руку, зібрався з думками, а тоді кивнув дідусеві: — Я спробую. Я ледве втрималася, щоб на радощах не застрибати на місці. Тато точно здатен врятувати цю справу. Тепер основні проблеми буде вирішено, і як Ломбарді, так і Анґенаси зможуть отримати з цієї справи гарний прибуток. І ніякий йолоп не відважиться завадити справі, над якою сумісно працюватимуть два найвпливовіших доми імперії. — По руках! Звісно, це не стосувалося В'єза, який тільки й думав, якої б завдати шкоди. Хоча нічого він вдіяти так і не зможе, доки дідусь голова родини. А якщо таки спробує зруйнувати родинну справу через свої заздрощі, дідусь цього просто так не залишить. — Це так чудово, татусю, — тихо повторювала я, але цього було достатньо, аби тато почув. Проживши майбутнє, дещо я зрозуміла напевно: як Ломбарді придивляються до спадкоємців престолу, так і Імператриця спостерігає за тим, хто ж стане наступним Володарем Ломбарді. До сьогодні всі розглядали В'єза як єдиний можливий варіант, хоч і розуміли, що вад у нього більше, ніж достоїнств. Щомісяця В'єз зі своєю родиною відвідував звану вечерю в Імператорському Палаці. Але, впевнена, цього разу запрошення також отримає й родина Ґалагана Ломбарді. Адже там є той, з ким я повинна зустрітися якнайшвидше. Особлива людина, що була позашлюбною дитиною Імператора і покоївки. Я повинна заручитися його підтримкою, щоб стати Головою родини. Другий принц, Ферез Брівашау Дюрелі, був у Імператорському Палаці.
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!