Я можу помилятися, але невже Клеріван дійсно настільки щасливий, обтрушуючи дерев'яні скіпки з одягу?
В кімнаті все ще була тиша. Всі діти, включаючи мене, дивилися на поліно, яке приніс Клеріван.
— Продати? – першим порушив мовчання Бельзак. Він нарешті сів на дивані, на якому протягом всього заняття дрімав.
— Саме так. Ваше завдання: продати бервено й отримати за це гроші, — відповів Клеріван з незмінною усмішкою. — Ви можете використовувати будь-які засоби, аби підняти вартість: порубати, розпилити, навіть спалити, якщо потрібно.
Виходить, треба його продати, використовуючи будь-який доступний метод обробки.
— Гмм...
Я задумливо шукала в завданні підступ. Як Клеріван і сказав, це звичайна деревина, не схоже, що в ній є щось особливе. Вона міцна та легка, проте самі ми колоду не піднімемо. Дерево розповсюджене, тож продати йому можна будь-кому, хто потребує дров.
В той час як я вже думала, що можна з ним зробити, Клеріван додав:
— Однак, ви не можете використовувати свій статус. Вам потрібно продати його тому, кому воно дійсно потрібно.
— Чорт, — тихо зітхнули близнюки. По виразу їхнього обличчя стало зрозуміло, що вони не аби як засмутилися. Цікаво, що ж вони такого вигадали?
Я підозріло на них глянула. А Лорейн, яка мовчазно слухала Клерівана, обережно підняла руку для питання.
— Перепрошую...
— Так, Лорейн, кажіть.
— А нам... самим потрібно буде тягнути це поліно? — вона ледь помітно почервоніла.
— Не турбуйтесь, це лише зразок. Поліна для завдання вам доставлять в кімнати.
— Ах, це добре.
Схоже, це єдине, що її хвилювало, бо, отримавши відповідь, Лорейн усміхнулась, і на її щічках з'явилися милі ямочки.
Поки я захоплювалась Лорейн, що була прекрасна, мов весняна квітка, почувся вічно невдоволений голос:
— Не хочу, — навіть гадати, хто це сказав не потрібно було: звісно ж Бельзак. — Чому я повинен таким займатися?
Недалекий, як завжди. Клеріван все ще усміхався, але веселощі зникли з його очей.
— Що саме, Бельзаку?
— Продавати цю штуку. Чому я повинен займатися цим?
— А ви вважаєте, що не гідні цього?
— Моя мати каже, що аристократам не личить мати справу з грошима, — безтурботно відповів він, а я тільки усміхнулась.
Сера з роду Анґенас, родини середнього класу. Звісно, ну справжні «аристократи».
Раніше вважалося, що мати справу з грошима і бути залежними від них не є аристократичним. Але ці часи давно минули.
Старі установи дворян похитнули Ломбарді, які отримали величезну владу і можливості завдяки своєму статку, що тільки примножувався. Зрозумівши силу всього кількох активів, аристократи почали вкладати в них. Багато з них навіть стали доволі успішними в торгівлі.
Навіть Анґенас, які тримались до останнього, сформували компанію «Д'юрак», аби увійти на ринок текстилю. Пам'ятаю, останній раз, коли представники «Д'юрак» відвідували маєток, вони шукали допомоги Ломбарді.
Бельзак поводився як типовий Анґенас — такий же недолугий.
— Тоді, нічого не вдієш, — промовив Клеріван. — У мене не лишається вибору, окрім як поставити Бельзаку «незадовільно» за це завдання.
— «Незадовільно»? — пробурмотів Бельзак, і його обличчя почервоніло від гніву. — Чому це?!
— Завдання — продати поліно. Якщо ви, Бельзаку, відмовляєтесь його виконувати, то, відповідно, отримаєте за нього «незадовільно».
— Тоді просто змініть завдання! Проблема тільки в тому, що воно дурнувате!
— Он як. Добре.
Ось і все. Клеріван не злився і не примушував Бельзака до виконання завдання. Натомість він просто звернувся до інших:
— Зароблені кошти ви можете забрати собі. Той, хто заробить найбільше, отримає додаткову винагороду. Тож постарайтеся.
Бельзак, якого взагалі виключили з завдання, розлючено гарикнув.
Грюк!
Він голосно грюкнув дверима, коли пішов. Але ніхто навіть не звернув на це уваги.
Я підійшла до колоди, аби краще її роздивитись. Спочатку я думала, що щось пропустила, але це дійсно було звичайне поліно. Клеріван сказав, ми можемо використовувати будь-який спосіб підвищити вартість.
Я сіла навпочіпки напроти поліна і підколупнула кору дерева, роздумуючи.
Дерево. Для чого можна використати дерево? Звісно, що я ні гроша не отримаю, якщо продам його в такому вигляді. Отже, його необхідно обробити.
Варто було подумати про це, як в голові промайнула думка. Точно, він. Я знаю людину, яка зробить з цієї колоди витвір мистецтва. І він зараз у Ломбарді.
***
Наша з татом кімната більше була схожа на апартаменти. У нас тільки одні двері, вхідні, а інші чотири кімнати з'єднані з вітальнею арками. Порівняно з тим, де живуть інші брати мого тата, наша кімната дійсно була найменшою, але нам її було достатньо. Якщо тато не лишав купи книжок по всій вітальні, як сьогодні.
Коли я увійшла в кімнату, то була шокована масштабами безладу. Батько навіть мене не помітив: був сильно занурений у творчій процес. Обережно, аби не наступити на книжки, розкидані по підлозі, я підійшла до нього і побачила, що той щось старанно малює.
— Тату?..
— О, Тіє? Ти вже повернулась? – почувши мій голос, він обернувся і тепло усміхнувся.
— Ти зайнятий?
— Ні, я не зайнятий, — відповів він, відсуваючи те, що малював, у сторону.
Іноді навіть власна донька може дратувати, якщо відриває від справ. Але батько тільки пригорнув мене до себе.
— Взагалі, я хотіла про щось попросити татуся.
— Ох, моя Тія просить щось для неї зробити. Татусь уважно тебе слухає.
— Будь ласка, намалюй картинку.
— Картинку? — він задумливо похитав головою. — Добре. Що ти хочеш, щоб я намалював? Квіточку? Деревце? Може, миле звірятко?
— Бабусю.
— Бабусю? — спантеличено кліпнув очима він. Звісно, бо таке прохання було дещо несподіваним.
— Так, мені цікаво, яка була бабуся.
Моя бабуся померла за кілька років до мого народження. Я бачила її портрети, але на цьому все... Я підтягнула етюдник батька, який той раніше відсунув на край столу, поки він задумливо тер свою щоку.
— Що ж... Останній раз я бачив її дуже давно. Не впевнений, наскільки гарно її пам'ятаю, — відказав він, але рука вже пішла в хід.
Олівець в його руці витанцьовував на білому папері, а я мовчки сиділа і дивилась на тата. В кімнаті було чутно лише тихі звуки штрихів.
— Ось, готово.
— Овва! — і це було абсолютно щиро.
Коли я побачила закінчений малюнок, захват заполонив мене. Тато запам'ятав бабусю з доброзичливою усмішкою. Біля її очей зібрались зморшки, а волосся було зібрано у хвіст, як у мого тата. І хоча це був лише малюнок звичайним олівцем, в очах бабусі відчувалась материнська любов до свого сина.
— Моя мати була дуже лагідною людиною, — сказав він з легким сумом. Батько ніжно погладив малюнок пальцями, а потім вирвав його з блокноту і віддав мені. — Але чому ти раптом попросила малюнок бабусі, Тіє?
— Мені треба це декому показати.
— Кому? – спитав тато і, перш ніж він поставив інші питання, я обережно згорнула малюнок і зістрибнула зі стільця.
— Піду пограюсь на вулиці. Скоро повернусь!
— Га? На вулиці? — батька збентежили ці слова, але він тільки й встиг крикнути мені услід: — Будь ласка, будь обережною і не впади!
Не впаду, батьку. Я ж не маленька!
***
Бух!
Мій батько що, провидець?..
— Угх...
Я з таким нетерпінням бігла з головної будівлі, що зовсім не помітила, як нога застрягла між каміннями.
Може, семирічна дитина і може втримати в останній момент баланс та не шльопнутись, але сумочка — точно ні, тож вона опинилась на землі. Ох, моя торбинка зі смаколиками.
Льодяник викотився з торбинки. Хоч він і побував на землі, але, на щастя, не дуже забруднився. Я підняла і здула з нього пил. Ніхто ж не бачить, еге ж? Переконавшись, що на цукерці немає бруду, я з'їла її.
Я обернулась на звук і побачила дві знайомі маківки недалеко від стін будівлі.
— Агов! Виходьте вже! — але хлопці не зрушили з місця. — Ґіліу, Мейроне, — тільки коли я покликала їх на ім'я, вони підійшли. Однак, в обох був якийсь дивний вираз обличчя. Ґіліу просто витріщався на мене, а Мейрон помітно нервував.
— Ти з'їла те, що впало.
— Але те, що впало, треба одразу викинути.
Ой, вони бачили.
— Чому... Навіщо ти це зробила?
Було ніяково, що мене спіймали на тому, що я їм з землі, але щось заперечувати було вже марно.
— Тіє, ти ж помреш.
— Тобі потрібно до лікаря О'Мелі, Тіє! — близнюки схопили мене за руки й потягли в бік лікарні.
— Від такого не вмирають! – які ж докучливі. – Чому ви взагалі шпигуєте за мною? — я хутко змінила тему розмови.
— Ну, річ у тім...
На щастя, їх двох так спантеличило це питання, що вони нарешті зупинились і навіть замовкли.
— Якщо вам нічого сказати, то я пішла. Бувайте.
У мене немає часу на них, треба йти терміново. Але Мейрон раптом сказав:
— Ми підемо з тобою!
— Ви хоча б знаєте, куди я йду?
— Ні, але це точно буде весело!
— Так, тому що з Тією завжди весело!
Вони що, підлизуються?
Трохи подумавши, я погодилась. Бо точно знала, що вони не відчепляться.
— Гаразд, тільки не дошкуляйте. Я зайнята.
— Добре!
— Ти нас навіть не почуєш! — близнюки синхронно кивнули та засміялися.
Які милі діти.
І хоч я сказала, що поспішаю, через свої маленькі ніжки не могла швидко йти.
— Але куди йдемо? — спитав Ґіліу, що йшов спокійно, ніби на прогулянці.
— Прийдемо — побачите.
Як же з ними важко.
На щастя, людина, яку я шукала, знаходилася недалеко. Серед величезних будівель Ломбарді, це місце знаходилось віддаленіше від всіх, але було найбільш жвавим.
— Овва! Ого-о! Де ми?
— Не знав, що на території маєтку є таке місце.
Близнюки від подиву пороззявляли роти, озираючись на всі боки.
— Тут живуть наймані робітники Ломбарді зі своїми родинами, — переможно пояснила я, витираючи піт з лоба.
Лишилось тільки знайти його. Геніального скульптора, який прославився лише у свої 30 років. Митець родини Ломбарді, який створив статую Імператора.
Альфео Жан. Зараз йому шістнадцять років, і він живе саме тут.
Далі
Розділ 12
Альфео почав набувати слави, коли я вже працювала з дідусем. Ломбарді фінансували нескінчену кількість митців, але Альфео був особливим. За серйозну роботу він взявся тільки у свої тридцять років. На відміну від інших творців Ломбарді, яких знаходили у ранньому віці і виховували в належних умовах, аби ті розвивали талант, Альфео все життя продовжував сімейну справу і працював теслярем. Вся його родина, починаючи з діда, працювали на Ломбарді. Тому, коли мій дідусь почув про Альфео, йому стало дуже прикро, що про нього так пізно дізналися і не змогли вчасно фінансувати. Однак Альфео не переймався за це. Більш того, він був дуже вдячний Ломбарді за підтримку навіть у пізньому віці, тому присвятив свій перший витвір саме нашій родині. Він називався «Світове дерево». Це була величезна робота із дерева, на якій був зображений герб родини — світове дерево, для якого він майстерно об’єднав кілька дерев в одне. Після цього він швидко здобув славу на всю Імперію. Але де ж мені його шукати зараз? Був полудень, тож більшість жителів працювала у маєтку. Жвавий житловий район був тихим і пустим. Певно, доведеться ходити з хати у хату і питати, чи не знають вони Альфео? — Диви, що це? — Дивовижно! Ох, я зовсім забула про них. Близнюки захоплено бігали навколо, дивуючись різним речам, що бачили вперше. — Ґіліу! Мейроне! Не божеволійте! — крикнула я їм, але ті навіть не почули. — Глянь, тут вода! — Думаю, її зачерпують цим відром. — О! Нумо наберемо води! О, ні, це погано. Ґіліу і Мейрон, які в перше в житті побачили криницю, збиралися зачерпувати з неї воду. Вони, звісно, були вищими за мене, але криниця зроблена по зросту дорослої людини. Мені не подобається, що вони налаштовані рішуче. — Гей! Хлопці, досить! Йдіть сюди! Я підхопила спідницю і побігла до них. Але мої ноги були закороткими, а хлопці — зашвидкими. Мейрон нахилився, аби схопити відерко, похитнувся і не втримався. Він полетів у криницю. — Ні! — крикнула я і піднесла руку, але марно. Як раптом… — Гей, що ви робите?! — велика долоня схопила Мейрона за спину і відтягнула назад. Інша долоня, підхопила Ґіліу. — Гратись біля криниці небезпечно! — суворо наказав він. Близнюки висіли по обидві сторони від свого рятівника і намагалися вислизнути з його рук, але в них не виходило. — Ха-а! Ха-а! Гей! Зовсім з глузду з’їхали?! Ви нащо в криницю полізли?! — накричала я на близнюків, навіть не відновивши дихання. Треба подякувати рятівникові… Я підняла очі і побачила обличчя підлітка, який супився, так само не задоволений ситуацією, в яку ледь не потрапили хлопці. Очам своїм не вірю… Руде волосся, веснянки на носі і високий зріст. Переді мною стояв сам шістнадцятирічний Альфео Жан! Спокійно. Треба заспокоїтись. Я відкашлялася, щоб вгамувати своє захоплення і звернулась до нього: — Перепрошую, не могли б ви поставити цих двох на землю, будь ласка? Альфео глянув на мене і виконав прохання. — Хто ви? Я вас раніше тут не бачив. Звісно не бачив, ми ж тут вперше. Я відповіла йому з широкою посмішкою: — Мене звати Флорентія, це — Ґіліу, а це — Мейрон, — люб’язно представила я себе і своїх кузенів. Але Альфео не представився у відповідь, тільки насупився і глянув на мене, потім на близнюків. Звісно, він мав знати ці імена. Потім він розгледів наші багаті вбрання і в його очах з’явився жах. — Не може бути… Схоже, він зрозумів, що ми Ломбарді. Здалеку це зазвичай важко помітити. — Вибачте за метушню, будь ласка. — Прошу, вибачте мені, пані, панове! Н-не впізнав! — Вам не треба перепрошувати… — спробувала заспокоїти його я, але Альфео зняв капелюха і повторював вибачення, навіть не слухаючи. Невже в моїй родині так жорстоко поводяться з підлеглими? Альфео так рознервувався, що геть весь розчервонівся. Ні, схоже, просто у нього такий характер. Навіть у свої тридцять він лишався невинною і щирою людиною. — Не переймайтесь, винні тільки близнюки, — переконала я. — Але… — До речі, як вас звати? — Альфео. Тож я не помилилась. — Альфео, перепрошую, але могли б ви набрати нам відерце води з криниці? Не дивлячись на ніяковість, він мовчки зробив те, що я попросила. А я повернулась до близнюків: — Ви двоє, пограйтеся з водою. Тільки не робіть нічого небезпечного. Гратися з відерком води. Незвично, еге ж? Однак, Ґіліу та Мейрон дійсно присіли біля дерев’яного відерка і почали плескатися у воді, як я їм і наказала. Проблему знешкоджено, тепер можна повернутися до справи. — Мого батька звати Ґалаган. Ви знали? — Так, звісно. — Тож у мене є прохання! — перехід між темами вийшов не дуже логічним, але, на щастя, Альфео не помітив нічого дивного. — Я чула, що Альфео знається на скульптурі. — Ну, це… Я просто роблю дитячі іграшки з дерева на продаж. Не те щоб знаюся… — О! То ви навіть заробляєте цим! Ви справді майстер, — трохи компліментів не завадять. Він збентежено поправив своє волосся, але нервував вже помітно менше, ніж раніше. — Якщо я дам вам малюнок, зможете вирізати бюст? Дерево в мене є. Він вагався, коли я показала йому малюнок з бабусею. — Вирізати обличчя людей дуже складно, тому… Ох, я забагато хочу, враховуючи його нинішній рівень майстерності? Я починала нервувати. — Втім, я вирізав своїх родичів раніше, — о, це добре. — Але… Ну тепер що? Я не втрималася і запитала: — Думаєте, це займе багато часу? Довго чекати я не можу. Клеріван дав лише тиждень на виконання завдання. — Зараз у мене вихідні від роботи. Думаю, десь чотири дні… Почувши це я з полегшенням зітхнула. Я радісно потисла обома руками долоню Альфео і віддала йому намальований татом портрет. — Я щедро заплачу за роботу! Це буде однією з перших робіт поки що невідомого Альфео Жана, тому важко оцінити її вартість, але принаймні витрат точно варта. — О, ні! Не хвилюйтеся, не треба. — Ви що! Кожна робота має бути оплачена! — серйозно відказала я. Альфео на мить задумався, а втім кивнув. — Заплачу стільки, скільки забажаєте. — Я постараюсь з усіх сил… — неочікувано впевнено відповів він. Тепер можна не хвилюватися через домашнє завдання. Все в руках Альфео Жана. — Ох, ледь не забула. — Що таке? — Колода для роботи. Вона дуже важка для мене, тож вам доведеться забрати її самостійно. — Ах… Вибач, я додам це до оплати. *** Лишивши скульптуру на Альфео, я повністю звільнилась на решту днів. Залишалося тільки чекати. Тож весь вільний час я спостерігала, як батько пише книгу, або бавилась у саду, якщо була гарна погода. Близнюки приходили погратися, але я відмовила. Їх засмутила моя безапеляційна відповідь, проте щось мені підказувало, що завтра вони спробують знову. — Тіє! Тато закінчив писати книгу! Хоч це далеко не перша його книга, він кожен раз цьому радів, мов дитя. Тож я підтримала його і по-дитячому підняла руки до гори, вигукнувши: — Ура-а! — Ох, Тія така миленька, — щасливо усміхнувшись, батько погладив мене по голові. — Татусю, покажи свою книгу! Мені справді було цікаво, заради чого він не спав ночами, а весь вільний час витрачав на ілюстрації. — Полюбляєш книги зовсім як твій тато. Думаю, ця тобі сподобається. Давай разом її погортаємо, — тато посадив мене на коліно, а іншою рукою взяв книгу. Ця книга не походила на інші: вона була більшою, але тоншою. Щоб раптом не порвати нічого, я обережно розгорнула обкладинку. — Що?.. На першій сторінці батьківським почерком було написано моє ім’я. З нетерпінням чекаю дня, коли зможу побачити дебютне* плаття Тії, моєї улюбленої доньки, — літера за літерою були виведені почерком тата. — Я написав цю книгу, аби показати її моїй Тії, коли вона буде достатньо дорослою, щоб цікавитися сукнями, — сказав татусь і поцілував мене у маківку. — Це не дослідження, але ти будеш знати, які сукні були популярні у різних поколінь Ламбурзької імперії. Мода завжди повертається. У мене не було слів. З кожною сторінкою все більше щемило на серці. Як тато і сказав, книга справді була створена для мене. Маленькі примітки були розкидані по всій книжці, поряд з неймовірними малюнками суконь. Якщо Тія підросте, то ця сукня чудово пасуватиме. Ця тканина чудово підкреслить зелені очі Тії. — Зазвичай мати обирає дебютну сукню дочці, але твій тато попіклується про це не гірше! Тож не хвилюйся за це, добре? В минулому житті я навіть не мала дебюту. Я лише напівкровка, тож ніхто не влаштовував мені банкет, а я була надто зайнята роботою в бібліотеці, аби зробити все самостійно. Я закрила книгу, яку вже догортала до кінця, і міцно притиснула її до грудей. Певно, батько і в минулому житті написав для мене таку книгу. прім. він дійсно їй написав її, можна змінити “Певно” на “На щастя”. До дня, коли ти власноруч обереш мені плаття. — Тобі сподобалася книга? — Так, дуже сильно. Татко обережно забрав книгу з моїх рук і міцніше пригорнув мене до себе. — Я так чекаю дня, коли Тія стане дорослою, але хочеться, щоб цей момент не наставав якомога довше. — Татусю. — Га? — Ти ж обереш мені сукню? — Звісно. Ми почитаємо цю книгу і оберемо її разом, Тіє. Сподіваюсь, цього разу батько побачить мій дебют. І ми разом, узявшись за руки, підемо на банкет. Я міцно обійняла батька у відповідь. Тигдик-тигдик. Наближався стукіт копит. Я вискочила з обіймів татка і швидко підбігла до вікна. Карета з прапором «Д’юрака» на даху наближалася до головних воріт. Але на цей раз поруч з каретою торговців їхав віз. Нарешті приїхали! Я потягнула тата за руку і сказала: — Татусю, нумо погуляємо в саду! Ходімо! — Як зненацька. Хочеш піти подивитися на карети? — Так! Тож поквапся! Тато ще гучніше розсміявся і навіть не звернув уваги, як я продовжила його тягнути. Якщо ми будемо так баритися, то лише змарнуємо час, тож я відпустила батьківську руку і вигукнула: — Я побігла! Не встигнеш за мною — загубиш! — Т-тіє! Не впади! Я усміхнулася і побачила, як тато справді побіг слідом. Настав час прокласти батькові дорогу!
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!