Я можу помилятися, але невже Клеріван дійсно настільки щасливий, обтрушуючи дерев'яні скіпки з одягу?

В кімнаті все ще була тиша. Всі діти, включаючи мене, дивилися на поліно, яке приніс Клеріван.

— Продати? – першим порушив мовчання Бельзак. Він нарешті сів на дивані, на якому протягом всього заняття дрімав.

— Саме так. Ваше завдання: продати бервено й отримати за це гроші, — відповів Клеріван з незмінною усмішкою. — Ви можете використовувати будь-які засоби, аби підняти вартість: порубати, розпилити, навіть спалити, якщо потрібно.

Виходить, треба його продати, використовуючи будь-який доступний метод обробки.

— Гмм...

Я задумливо шукала в завданні підступ. Як Клеріван і сказав, це звичайна деревина, не схоже, що в ній є щось особливе. Вона міцна та легка, проте самі ми колоду не піднімемо. Дерево розповсюджене, тож продати йому можна будь-кому, хто потребує дров.

В той час як я вже думала, що можна з ним зробити, Клеріван додав:

— Однак, ви не можете використовувати свій статус. Вам потрібно продати його тому, кому воно дійсно потрібно.

— Чорт, — тихо зітхнули близнюки. По виразу їхнього обличчя стало зрозуміло, що вони не аби як засмутилися. Цікаво, що ж вони такого вигадали?

Я підозріло на них глянула. А Лорейн, яка мовчазно слухала Клерівана, обережно підняла руку для питання.

— Перепрошую...

— Так, Лорейн, кажіть.

— А нам... самим потрібно буде тягнути це поліно? — вона ледь помітно почервоніла.

— Не турбуйтесь, це лише зразок. Поліна для завдання вам доставлять в кімнати.

— Ах, це добре.

Схоже, це єдине, що її хвилювало, бо, отримавши відповідь, Лорейн усміхнулась, і на її щічках з'явилися милі ямочки.

Поки я захоплювалась Лорейн, що була прекрасна, мов весняна квітка, почувся вічно невдоволений голос:

— Не хочу, — навіть гадати, хто це сказав не потрібно було: звісно ж Бельзак. — Чому я повинен таким займатися?

Недалекий, як завжди. Клеріван все ще усміхався, але веселощі зникли з його очей.

— Що саме, Бельзаку?

— Продавати цю штуку. Чому я повинен займатися цим?

— А ви вважаєте, що не гідні цього?

— Моя мати каже, що аристократам не личить мати справу з грошима, — безтурботно відповів він, а я тільки усміхнулась.

Сера з роду Анґенас, родини середнього класу. Звісно, ну справжні «аристократи».

Раніше вважалося, що мати справу з грошима і бути залежними від них не є аристократичним. Але ці часи давно минули.

Старі установи дворян похитнули Ломбарді, які отримали величезну владу і можливості завдяки своєму статку, що тільки примножувався. Зрозумівши силу всього кількох активів, аристократи почали вкладати в них. Багато з них навіть стали доволі успішними в торгівлі.

Навіть Анґенас, які тримались до останнього, сформували компанію «Д'юрак», аби увійти на ринок текстилю. Пам'ятаю, останній раз, коли представники «Д'юрак» відвідували маєток, вони шукали допомоги Ломбарді.

Бельзак поводився як типовий Анґенас — такий же недолугий.

— Тоді, нічого не вдієш, — промовив Клеріван. — У мене не лишається вибору, окрім як поставити Бельзаку «незадовільно» за це завдання.

— «Незадовільно»? — пробурмотів Бельзак, і його обличчя почервоніло від гніву. — Чому це?!

— Завдання — продати поліно. Якщо ви, Бельзаку, відмовляєтесь його виконувати, то, відповідно, отримаєте за нього «незадовільно».

— Тоді просто змініть завдання! Проблема тільки в тому, що воно дурнувате!

— Он як. Добре.

Ось і все. Клеріван не злився і не примушував Бельзака до виконання завдання. Натомість він просто звернувся до інших:

— Зароблені кошти ви можете забрати собі. Той, хто заробить найбільше, отримає додаткову винагороду. Тож постарайтеся.

Бельзак, якого взагалі виключили з завдання, розлючено гарикнув.

Грюк!

Він голосно грюкнув дверима, коли пішов. Але ніхто навіть не звернув на це уваги.

Я підійшла до колоди, аби краще її роздивитись. Спочатку я думала, що щось пропустила, але це дійсно було звичайне поліно. Клеріван сказав, ми можемо використовувати будь-який спосіб підвищити вартість.

Я сіла навпочіпки напроти поліна і підколупнула кору дерева, роздумуючи.

Дерево. Для чого можна використати дерево? Звісно, що я ні гроша не отримаю, якщо продам його в такому вигляді. Отже, його необхідно обробити.

Варто було подумати про це, як в голові промайнула думка. Точно, він. Я знаю людину, яка зробить з цієї колоди витвір мистецтва. І він зараз у Ломбарді.

***

Наша з татом кімната більше була схожа на апартаменти. У нас тільки одні двері, вхідні, а інші чотири кімнати з'єднані з вітальнею арками. Порівняно з тим, де живуть інші брати мого тата, наша кімната дійсно була найменшою, але нам її було достатньо. Якщо тато не лишав купи книжок по всій вітальні, як сьогодні.

Коли я увійшла в кімнату, то була шокована масштабами безладу. Батько навіть мене не помітив: був сильно занурений у творчій процес. Обережно, аби не наступити на книжки, розкидані по підлозі, я підійшла до нього і побачила, що той щось старанно малює.

— Тату?..

— О, Тіє? Ти вже повернулась? – почувши мій голос, він обернувся і тепло усміхнувся.

— Ти зайнятий?

— Ні, я не зайнятий, — відповів він, відсуваючи те, що малював, у сторону.

Іноді навіть власна донька може дратувати, якщо відриває від справ. Але батько тільки пригорнув мене до себе.

— Взагалі, я хотіла про щось попросити татуся.

— Ох, моя Тія просить щось для неї зробити. Татусь уважно тебе слухає.

— Будь ласка, намалюй картинку.

— Картинку? — він задумливо похитав головою. — Добре. Що ти хочеш, щоб я намалював? Квіточку? Деревце? Може, миле звірятко?

— Бабусю.

— Бабусю? — спантеличено кліпнув очима він. Звісно, бо таке прохання було дещо несподіваним.

— Так, мені цікаво, яка була бабуся.

Моя бабуся померла за кілька років до мого народження. Я бачила її портрети, але на цьому все... Я підтягнула етюдник батька, який той раніше відсунув на край столу, поки він задумливо тер свою щоку.

— Що ж... Останній раз я бачив її дуже давно. Не впевнений, наскільки гарно її пам'ятаю, — відказав він, але рука вже пішла в хід.

Олівець в його руці витанцьовував на білому папері, а я мовчки сиділа і дивилась на тата. В кімнаті було чутно лише тихі звуки штрихів.

— Ось, готово.

— Овва! — і це було абсолютно щиро.

Коли я побачила закінчений малюнок, захват заполонив мене. Тато запам'ятав бабусю з доброзичливою усмішкою. Біля її очей зібрались зморшки, а волосся було зібрано у хвіст, як у мого тата. І хоча це був лише малюнок звичайним олівцем, в очах бабусі відчувалась материнська любов до свого сина.

— Моя мати була дуже лагідною людиною, — сказав він з легким сумом. Батько ніжно погладив малюнок пальцями, а потім вирвав його з блокноту і віддав мені. — Але чому ти раптом попросила малюнок бабусі, Тіє?

— Мені треба це декому показати.

— Кому? – спитав тато і, перш ніж він поставив інші питання, я обережно згорнула малюнок і зістрибнула зі стільця.

— Піду пограюсь на вулиці. Скоро повернусь!

— Га? На вулиці? — батька збентежили ці слова, але він тільки й встиг крикнути мені услід: — Будь ласка, будь обережною і не впади!

Не впаду, батьку. Я ж не маленька!

***

Бух!

Мій батько що, провидець?..

— Угх...

Я з таким нетерпінням бігла з головної будівлі, що зовсім не помітила, як нога застрягла між каміннями.

Може, семирічна дитина і може втримати в останній момент баланс та не шльопнутись, але сумочка — точно ні, тож вона опинилась на землі. Ох, моя торбинка зі смаколиками.

Льодяник викотився з торбинки. Хоч він і побував на землі, але, на щастя, не дуже забруднився. Я підняла і здула з нього пил. Ніхто ж не бачить, еге ж? Переконавшись, що на цукерці немає бруду, я з'їла її.

Я обернулась на звук і побачила дві знайомі маківки недалеко від стін будівлі.

— Агов! Виходьте вже! — але хлопці не зрушили з місця. — Ґіліу, Мейроне, — тільки коли я покликала їх на ім'я, вони підійшли. Однак, в обох був якийсь дивний вираз обличчя. Ґіліу просто витріщався на мене, а Мейрон помітно нервував.

— Ти з'їла те, що впало.

— Але те, що впало, треба одразу викинути.

Ой, вони бачили.

— Чому... Навіщо ти це зробила?

Було ніяково, що мене спіймали на тому, що я їм з землі, але щось заперечувати було вже марно.

— Тіє, ти ж помреш.

— Тобі потрібно до лікаря О'Мелі, Тіє! — близнюки схопили мене за руки й потягли в бік лікарні.

— Від такого не вмирають! – які ж докучливі. – Чому ви взагалі шпигуєте за мною? — я хутко змінила тему розмови.

— Ну, річ у тім...

На щастя, їх двох так спантеличило це питання, що вони нарешті зупинились і навіть замовкли.

— Якщо вам нічого сказати, то я пішла. Бувайте.

У мене немає часу на них, треба йти терміново. Але Мейрон раптом сказав:

— Ми підемо з тобою!

— Ви хоча б знаєте, куди я йду?

— Ні, але це точно буде весело!

— Так, тому що з Тією завжди весело!

Вони що, підлизуються?

Трохи подумавши, я погодилась. Бо точно знала, що вони не відчепляться.

— Гаразд, тільки не дошкуляйте. Я зайнята.

— Добре!

— Ти нас навіть не почуєш! — близнюки синхронно кивнули та засміялися.

Які милі діти.

І хоч я сказала, що поспішаю, через свої маленькі ніжки не могла швидко йти.

— Але куди йдемо? — спитав Ґіліу, що йшов спокійно, ніби на прогулянці.

— Прийдемо — побачите.

Як же з ними важко.

На щастя, людина, яку я шукала, знаходилася недалеко. Серед величезних будівель Ломбарді, це місце знаходилось віддаленіше від всіх, але було найбільш жвавим.

— Овва! Ого-о! Де ми?

— Не знав, що на території маєтку є таке місце.

Близнюки від подиву пороззявляли роти, озираючись на всі боки.

— Тут живуть наймані робітники Ломбарді зі своїми родинами, — переможно пояснила я, витираючи піт з лоба.

Лишилось тільки знайти його. Геніального скульптора, який прославився лише у свої 30 років. Митець родини Ломбарді, який створив статую Імператора.

Альфео Жан. Зараз йому шістнадцять років, і він живе саме тут.