— Що? Нащо ти прийшла? — крикнув Бельзак, підскочивши з місця. Він був на диво розлючений моєю присутністю, а в мене не було жодного бажання відповідати на його дурні питання.

— Флорентія?.. — дівочий голос був настільки тихим і м'яким, що його було б важко розчути, якби в кімнаті не панувала тиша.

Дівчинка дивилася на мене з-за плеча Бельзака. Це була Лорейн.

Я зніяковіла, бо сама не помітила, як від несподіванки забула всі слова. Ми з нею так давно не бачились. Важко було повірити, що така тендітна, мов пелюстки троянди, дівчина — близька родичка Бельзака.

Як тільки Лорейн подорослішала, вона, за наполяганням Імператриці, вийшла заміж за чоловіка набагато старшого за неї. Люди вважали, що цей шлюб принесе багато вигоди, бо її чоловік був поважним шляхтичем і героєм війни, а ще, крім всього, унаслідував титул батька. Але ніхто й подумати не міг, як швидко зав'яне квітка на самоті й вдалині від дому. В маєтку свого чоловіка, будучи так далеко від Ломбарді, але так близько до Імператриці.

Виявилося, що її чоловік зовсім не сімейна людина, а тому не мав ніякого бажання піклуватися про молоду дружину. Що вже казати, якщо навіть слуги в домі вважали її за пусте місце.

Коли Лорейн попросила про допомогу у родини, до того часу В'єз уже вів спільний бізнес зі своїм зятем. На всі її проблеми люблячі батьки просто казали, що їй треба більше старатися. Тому вона усохла і перетворилась на попіл, мов нещодавно зірваний букет квітів. У занадто молодому віці, навіть не проживши життя.

Останній раз я бачила Лорейн після її весілля, коли вона плакала і казала, що не хоче полишати Ломбарді.

— Ти тепер з нами навчатимешся?

Вона була на п'ять років старшою за мене, але виглядала такою маленькою. З першого погляду одразу можна було сказати, що вона виросла у заможній родині й з дитинства бачила лише коштовні та гарні речі.

— Так, відсьогодні, — кивнула я у відповідь на її питання.

Бельзак дуже розлютився, що його я проігнорувала, а Лорейн — ні.

— Брехня! — він підхопився з дивану, готовий щось вже накоїти, але натомість просто гордовито гмикнув і відступив. — Брехуха! Ніби комусь, як ти, дозволили б займатися з нами!

Зрозуміло. Треба було сильніше його відлупцювати.

Може, дочекатись, поки з його брудного рота посипляться інші погані слівця, про які потім можна буде розказати дорослим?

— Що, «як я»? — умисно провокувала я.

— Як ти низько...

— Мені покликати дідуся?

Почувши «дідусь» Бельзак скам'янів.

— Останнього разу дідусь наказав тобі мене не ображати. Ти його не слухаєшся?

Батько все мені розповів. Після того випадку дідусь особисто поговорив з Бельзаком і насварив за поведінку.

— Бельзаку, — з посмішкою на губах я почала наближатися до нього, — тут так багато книг, правда?

— Угх...

Його помітно налякали мої слова, він став озиратись на книги, що лежали тут і там. І правильно робив, адже в моїх руках вони ставали зброєю. Тож я добила:

— То що, мені піти поговорити з дідусем?

— Ні... — хлопчик насупився, відступився і плюхнувся на диван, де спокійно відпочивав до моєї появи. Ох, і, звісно, від образи буцнув нещасну ляльку. І як ти далі жити збираєшся, хлопче?

Я зітхнула. Принаймні, щеня, що дошкуляло мені, тепер знає своє місце.

Погляд впав на підвіконня, де сиділи одинадцятирічні близнюки Ґіліу та Мейрон — діти тітоньки Шананет, старшої сестри мого батька.

— Що? — спитала я.

Чому вони так на мене дивляться? Це бентежить.

Взагалі, зі всіх кузенів, про них я знала менше всього. Вони завжди жили у своєму особистому світі та небагато цікавились іншим. Якщо всі, окрім Лорейн, не сприймали мене, то ці були зовсім байдужими. Настільки, що навіть коли вони бачили, як з мене, то просто проходили повз, навіть не змінивши вираз обличчя.

Більш того, після розлучення батьків вони зростали у родині Шульц. Пізніше вони офіційно відмовились від прізвища Ломбарді та взяли фамілію батька. Завдяки своїй вроді й лицарським титулам вони стали відомими у багатьох колах, тож вони зовсім відрізнялись від мене, якій доводилось жертвувати сном заради роботи.

— Флорентія, — одночасно промовили вони, мов переводили дихання. А потім почали засипати мене питаннями: — Ми чули ти побилася з Бельзаком? І перемогла його?

Щось тут не те.

Ґіліу і Мейрон, що завжди ходили з беземоційними обличчями, як бездушні ляльки, пожвавішали. Окрім того, на їх губах грала легка усмішка

Які ж все-таки дивні хлопці.

Я присіла на диван навпроти Бельзака, який ніяк не міг змиритися з моєю присутністю. Цією кімнатою користувались діти, тож крісла були низькими й не треба було на них застрибувати, як в інших місцях.

Раптом Ґіліу знов заговорив зі мною, поплескавши по підвіконню поруч з собою.

— Ходи, присядь.

— Що?

— Сідай з нами, — відповів Мейрон.

Під сонцем їх волосся здавалось чистішим за золото. Я глянула на них і сказала:

— Якщо хочете сидіти разом, то самі спустіться, — вони переглянулись, — замість того, щоби казати мені лізти до вас, — і відвернулась.

Не пам'ятаю, щоб вони були до мене злими, але я була не в настрої, ба навіть залюбки посварилася б з кимось. Діти Ломбарді дуже горді, тож, не буде дивно, якщо Ґіліу та Мейрон розлютяться, як Бельзак...

Пум.

Сидіння дивану, на якому я сиділа, прогнулося.

— Що? Що ви?..

Ці двоє дійсно спустились і сіли по обидві сторони від мене, як я їм і сказала.

— Флорентія ж сказала спуститись, якщо хочемо сидіти разом?

— Ось ми й спустились, Тія.

— Так. Можна ми будемо кликати тебе Тія?

І вони весело розсміялись, ніби подумки пожартували між собою щось. Не зрозуміти мені цей їхній маленький всесвіт.

Я знизала плечима.

Я була не проти сидіти разом, але вони зовсім мене обліпили... Втім, я спустила їм це з рук.

Двері відчинились, і увійшов Клеріван.

— Всі тут. Отже, починаємо заняття.

Га? Так просто?

Я озирнулась по сторонах, але я була єдина, кого це збентежило. Але в нас ні книжок, ні ручок?

Погляд зачепився за папір і письмове приладдя в дальньому кутку. Тож, їх можна брати, якщо потрібно? Однак всі мої кузени спостерігали за Клеріваном з порожніми руками.

Он як.

Стиснувши в руках диванну подушку, я подивилася на Клерівана, який стояв біля дошки.

— З сьогоднішнього ми почнемо розглядати основи торгівлі, однієї з найважливіших галузей родини Ломбарді.

О, торгівля. Цікаво.

Почалося повноцінне заняття, а я все ще почувалася трохи ніяково.

— Торгівля — це... — спокійному і тихому голосу Клерівана вторив Бельзак, що сопів на дивані. Хоча він робив це неголосно, але Клеріван не міг не чути цього. Він поглянув на учня, але продовжив вести урок, навіть не намагавшись розбудити того.

Було не стільки ніяково, скільки некомфортно.

Клеріван був змушений викладати у цій атмосфері... Але я нарешті зрозуміла принцип. Він не змушував нікого вчитися чи концентруватись на лекції, але все, що відбувається, неодмінно піде до звіту про заняття.

Мейрон, що сидів поряд зі мною, втратив інтерес, відкрив якусь книгу і почав гортати. Клеріван кинув на нього короткий погляд.

Він бачить все.

Я швидко випрямилась, аби всім виглядом показати, що уважно слухаю. Не зводила очей з дошки й іноді кивала.

Спочатку я тільки удавала, але згодом я дійсно з цікавістю слухала все, що розповідає Клеріван. Можливо, для дитини це справді нудна лекція, але я оцінила його глибокі знання.

— На цьому на сьогодні все.

Я навіть не помітила, як швидко промайнув час. Бельзак же різко прокинувся і сонно потер очі. Ледь помітна напруга нарешті спала, як тільки закінчилось заняття.

— Сьогодні у мене є для вас домашнє завдання.

— Домашнє завдання? – здивована перепитала Лорейн, що вже встала з місця зі своєю лялькою в руках.

Судячи з реакції Бельзака і близнюків, домашнє завдання їм ще ніколи не задавали.

— Вам необхідно буде виконати його до наступного заняття. А завдання... — хитро посміхнувшись, він підійшов до свого столу і щось з-під нього дістав.

Бух, — він поклав предмет на підлогу і струсив долоні.

— Поліно?

Те, що приніс Клеріван, дійсно виявилось поліном. Саме дерево, певно, було величезним, бо колода діставала Клерівану до колін.

— Це дерево богді. Воно швидко росте, дуже міцне, але легше за інші дерева, тож його широко використовуються для різних цілей.

— І що з ним робить? — прямо спитав Бельзак.

Але не одного його здивувала така поведінка Клерівана. Лорейн і близнюки теж витріщались на поліно перед ними. Можливо, навіть у мене був такий самий вираз обличчя.

Клеріван подивився на нас, підозріло посміхнувся і дуже бадьоро сказав:

— Ви маєте продати його до наступного заняття.