Ключ, що відкриває будь-яку браму

   Мені довелося трохи почекати своєї черги. Коли вона нарешті дійшла, мене, як людину без документів, відвели в окреме приміщення біля воріт. Там якийсь державний службовець почав задавати мені навідні запитання про мету мого візиту до Фалату та те, хто я "по життю".

   Чесно кажучи, я встиг трохи злякатися, адже вся моя біографія — це одна велика вигадка, а якби хтось знав хоча б частину правди, боюсь, мені було б непереливки.

   Але в цій ситуації я використав свою секретну техніку, яку відточував стільки, скільки себе пам’ятаю. Так, моя секретна зброя. Я увімкнув дурня: жартував, плутався у свідченнях і робив вигляд, що я найнаївніший та найдурніший мандрівний торговець, якого вони коли-небудь пропускали в місто. Після короткого, але яскравого діалогу з адміністрацією, мені здалося, що я зрозумів справжню мету цієї перевірки.

   Через якісь 25 хвилин та всього лише за якісь нещасні 15 золотих монет, на моїх очах сталося справжнє бюрократичне чудо. Зайшовши до «брамної канцелярії» невідомо ким і невідомо звідки, я вийшов звідти гордим підданим королівства Ренеул, Марком — молодим лісорубом із живописного селища Ліка, що знаходиться десь у непрохідних болотах на південному кордоні королівства. Як то кажуть, працьовитий син своїх працьовитих батьків. Хоча й сирота. За ще п'ять монет канцелярист обіцяв знайти мені живих, люблячих батьків, але я тактовно відмовився. Зайві родинні зв’язки мені зараз не потрібні. Одним словом, донедавна я був ніким, а тепер я щирий підданий королівства, опора та надія держави.

   На підтвердження всього вищесказаного були зроблені відповідні записи в офіційні документи та книги обліку. Заодно я сплатив річний податок підданого, який складав 5 монет, і вже був включений у загальний чек. І, нарешті, мені на руки видали невеликий бронзовий жетон, на якому лаконічно було записано мою, так би мовити, автобіографію та зазначено, чи сплатив я річний податок.

   "Мило. Мило", подумав я, виходячи з канцелярії. Свої нові документи я причепив на шию на ланцюжок до свого амулета. На цей раз мене без зайвих питань пропустила через браму стража.

   Тепер, як офіційний підданий, я мав право вільно переміщатися майже всіма районами міста і користуватися рядом корисних пільг. Я вважаю, що це, можливо, найвдаліша моя інвестиція з тих пір, як я потрапив у цей світ.

   Місто виявилося справді великим. У мене пішло кілька днів, щоб обійти лише основні вулиці та квартали. Для зручності я зняв кімнату в готелі у робітничому кварталі. Тиждень проживання з дворазовим харчуванням коштував 1 золоту монету.

   За час, проведений у місті, я встиг знайти підходящого торговця магічними речами, який оцінив мої магічні кристали в 91 золоту монету — по 13 золотих за кожен. Я продав йому всі кристали. Після цього я вирішив продати і магічну книгу, яку тягав із собою, хоча вона мені вже не потрібна, адже я вивчив її напам’ять.

   Торговець, який купив у мене кристали, порекомендував звернутися до відомого в вузьких колах книготорговця Майлза Кірка, крамниця якого знаходиться в Портовому кварталі. Я погано орієнтуюся на місцевості, але після деяких пошуків все ж знайшов потрібну крамницю. Як то кажуть, "язик до Києва доведе".

   Коли я прийшов, Майлз уже збирався зачинятися, але його зацікавила моя книга. Він запропонував за неї 35 золотих. Я трохи поторгувався, і він погодився заплатити 40 монет. Користуючись можливістю, я запитав, чи немає у нього книг з демонології.

   Він явно не очікував такого запитання. Як виявилося, ці книги знаходяться під суворою забороною церкви, і їх обіг суворо карається в королівстві Ренеул. Це пояснює, чому демонологічні записи були внесені в магічну книгу тим магом самостійно.

   На даний момент у мене була 201 золота монета, тому я вирішив проявити невластиву мені щедрість і дав Майлзу 1 золоту монету за інформацію про книги, що мене цікавлять. Виявилося, що хоч обіг цих книг і заборонений, але в архівах Святої Церкви є цілі колекції книг з демонології, і більшість священнослужителів доволі обізнані в цих питаннях. Якщо ця тема мене дійсно цікавить, я міг би дізнатися більше в архіві Великого Собору Фалату. Як сказав мені по секрету Майлз, у цей архів, звісно, не пускають будь-кого, але Собор завжди йде на зустріч своїм вірянам, особливо тим, хто дає щедрі пожертви.

   "Знову корупція," подумав я.

   "Як зручно! У цьому світі я відчуваю себе як удома," — іронічно додав я подумки.

   Загалом, це була корисна інформація і приємна розмова після всіх тих теревень, які я мав з незчисленними шахтарями та мандрівними торговцями. Тепер Майлз навряд чи стане доносити на мене за спробу купити заборонені книги, особливо враховуючи те, що я продав йому одну доволі сумнівну. Але, як я вже встиг помітити в цьому світі, коли платиш — ніхто не задає зайвих питань. Дуже зручно, особливо для людини з моїм минулим.

   Крамниця Майлза не була єдиним закладом, який я хотів відвідати до настання темряви в портовому кварталі. Тут також знаходився Континентальний банк — незалежна торгова організація, яка надає банківські послуги на всьому континенті. До речі, континент, на якому знаходиться королівство Ренеул, називається доволі банально — Центральний континент або Старий Світ. Він, до речі, і найбільший, і найбільш заселений. У нього є ще одна назва через часті війни  — Залізний або Кривавий континент. Хоча офіційно він все ж Центральний.

   Так от, після всіх моїх торгових операцій мені вже складно було переносити всі свої заощадження, тому я вирішив скористатися послугами Континентального банку. Оскільки я тепер мав офіційні документи, зробити це було доволі легко.

   Я швидко знайшов будівлю банку, який  добре охороняли. Стільки озброєних солдатів я ще не бачив в одному місці. Спокійно пройшовши через охорону, я увійшов до багато оздобленого, величного приміщення. Чесно кажучи, на хвилину здалося, що я потрапив не до банку, а до храму.

   Відстоявши невелику чергу, я підійшов до одного з багатьох віконець і, надавши свій новенький жетон, відкрив рахунок. Це зайняло буквально 5 хвилин. Гарна молода жінка взяла мій жетон і провела з ним якісь маніпуляції, в результаті яких на ньому з’явилися нові відмітки. Після відкриття рахунку я поклав на нього 180 золотих монет, чим здивував працівницю. Гадаю, вона не очікувала, що такий молодий хлопець має таку значну суму. Взявши мої монети, вона використала якусь специфічну магію, щоб перевірити їх справжність, і всі вони виявилися справжніми. Після цього вона склала їх в окрему ємність та віднесла кудись разом із моїм жетоном. Через 10 хвилин мені повернули жетон, який тепер мав ще більше відміток.

   Працівниця банку пояснила мені основні умови співпраці: я не міг відразу зняти всі свої гроші з рахунку, але міг зняти половину. За кожен місяць я отримував 5% прибутку від своїх монет. Загалом такі умови мене влаштовували. Я забрав свій жетон і, попрощавшись, вийшов із банку в гарному настрої.

 "Нарешті я хоч десь отримую пасивний дохід. Для цього всього лише треба було кілька разів померти та рік гарувати в шахті," — подумав я з іронією, спускаючись по сходах.

   Тепер у мене на руках залишилося 20 золотих монет. Цих грошей мені вистачить для реалізації поточних планів. Я планував і далі жити в готелі, а вільний час витрачати на дослідження світу та пошук способів стати кращою версією самого себе. Іншими словами, я планував розважатися в цьому світі. І в мене були великі плани.

   Після виходу з банку я відразу попрямував у Робітничий квартал. Уже було темно, і мені хотілося якнайшвидше повернутися до своєї кімнати, щоб поїсти та відпочити після насиченого дня.