Сімейна справа

   Але спокійно дійти до готелю мені не судилося. Тільки-но я відійшов від банку на квартал чи два, як на мене з одного з провулків вибігла молода дівчинка, приблизно мого віку. Вона була дуже схвильована, з її очей текли сльози.

— Молодий пане! Мій братик... — промовила вона, захлинаючись від сліз. — Мій молодший братик, він там... Допоможіть! Благаю...

   Вона вхопила мене за руку і почала тягти до темного провулку.

"Вона що, серйозно думає, що я поведуся на такий дешевий трюк?" — подумав я.

   Я уважно подивився на дівчину, що тягла мене за руку. Гарненька, хоч і в брудному, старому одязі, вкритому латками. Перше, що впало мені в око, — її гарне руде волосся. Чорт, мабуть, мені просто подобаються рудоволосі.

   Не встиг я скривити обличчя від усвідомлення нового факту про себе, як неочікувано помітив іншу важливу деталь. Дівчина була дуже близько біля мене, продовжуючи тягти за руку, і я вловив її запах. Вона смачно пахла. Дуже смачно. Я не очікував подібного і здається, що від цього аромату у мене мало не потекла слина.

"Так, а оце вже погано," — подумав я. Щось не так. Я втупився в неї поглядом. Вона вже не плакала так голосно, як спочатку, але досі з силою волокла мене далі.

"Хм, події розгортаються занадто швидко. Але, може, це якраз той шанс, який я шукав?" — думав я, коли дівчинка різко відпустила мене і присіла навкарачки, прикривши руками голову.

   Не встиг я підняти голову, як мені в обличчя прилетів сильний удар якоюсь палицею, аж у голові задзвеніло. Удар був такий сильний, що якби у мене в зубах були пломби, то в мене б їх більше не було.

   Від сильного удару мене відкинуло назад. Не встигло моє тіло впасти на землю, як я вже вийшов з нього своїм духовним тілом.

"Чорт, я відволікся. А знав же, чим це закінчиться," — почав я себе відразу картати.

   З іншого боку «бідолахи» не втрачали часу дарма. Дівчина відразу кинулася обшукувати мої кишені і швидко дістала мій гаманець та кінджал.

"Схоже, сьогодні у них коротка програма. А я думав, побачу від них ще кілька творчих сцен," — думав я, спостерігаючи, як вони оббирають моє бездиханне тіло.

   Її напарником був якийсь здоровань із великою палицею, його обличчя я не розгледів, бо воно було закрите якоюсь пов'язкою. Справжні розбійники. Злагоджено працюють. Мабуть, побачили, що я виходив із банку, і вирішили пограбувати. Мило, подумав я.

— Тод, він не дихає.

— Ну, звісно, не дихаю, ви мені душу з тіла палицею щойно вибили, — сказав я вголос із великим невдоволенням, але мене, звісно, ніхто не почув.

   Дівчина вже не плакала. Її обличчя та весь вигляд змінився з неймовірною швидкістю. Тепер вона не виглядала як налякана жертва чи маленька беззахисна дівчинка. Зараз вона більше нагадувала мисливця, а не жертву. Дивна та різка зміна.

— Ти вбив його! Ти точно його вбив!

— Замовкни! — різко та грубо відповів Тод. — Забирай усе цінне і робимо ноги.

   Пограбувавши мене, вони розділилися та доволі швидко побігли провулками в темряву. Я ж лежав на землі з розбитим обличчям. Рани вже почали затягуватися. Вони не вбили мене, а просто приголомшили ударом, але все одно було дуже боляче. Я взагалі не люблю, коли мене б'ють в обличчя. Я обдумував спектр своїх емоцій, поки непомітно для людського ока переслідував дівчину.

   Бігти за Тодом немає сенсу. Моє майно у дівчини, отже, він сам її знайде, головне — не впустити її з виду.

   Пробігши кілька кварталів, вона зупинилася, притиснувшись до стіни, і виглянула з-за рогу будівлі, щоб переконатися, мабуть, що за нею ніхто не біжить. Впевнившись у цьому, вона продовжила рух далі.

   Довелося довго йти за нею тісними та брудними провулками портового кварталу, аж поки вона не дійшла до якогось на вигляд покинутого старого приміщення десь на околиці доків. Мені пощастило: я встиг вистежити їхнє лігво. Насправді, у моєї здатності, хоч я її й відтренував, є чимало вад. Зокрема, я не можу перебувати у такому стані довго, і відходити від тіла на занадто велику відстань я теж не можу.

"Що ж, тепер час грає на мою користь," — я швидко повернувся до свого тіла. Добре, що йти до нього не обов'язково. Я можу аварійно повернутися назад — зручно.

   Коли я прокинувся, мої рани на голові вже майже затяглися, але вона продовжувала боліти. Мабуть, мені пошкодили мозок або щось подібне. Важкі та об'ємні поранення довго гояться. Навіть на демонах.

   Прийшовши до тями, я відразу попрямував до тієї будівлі, плануючи, що буду робити далі.

   За якихось 20 хвилин я вже був неподалік. Для кращого розуміння ситуації я вирішив знову перейти в духовний стан. Я заліз у якийсь порожній ящик, яких тут було чимало, оскільки це портові доки, і вийшов із тіла.

   Я проник до будівлі. Всередині було тихо та темно. Це було маленьке захаращене різним сміттям приміщення, схоже на якийсь покинутий склад.

   Я почув якісь рухи на даху. Піднявшись по старих згнилих сходах, я побачив силует дівчини, що зігнулася над чимось у кутку при місячному світлі. Здається, вона якраз оглядала награбоване. Вона випотрошила мій гаманець та рахувала мої золоті монети. Мій кінджал лежав біля неї.

   Одна, дві, три, чотири, ммм... п'ять? Вона уважно вдивлялася в монети, загинаючи пальці.

"Вона що, рахувати не вміє? Боже..." — подумав я.

"Хм, а у місячному світлі вона ще гарніша. Чорт, звідки у мене такі думки?" — з докором я перебив власні, дивні для цієї ситуації, думки.

   Мої монети та мій кинджал. Ось по що я сюди припхався! Вони вже й так винні мені гаманець, тому треба якомога швидше з цим закінчувати. Скоро стража замкне двері, і я до ранку не зможу потрапити до Робітничого кварталу!

   Мій монолог перервала дівчина.

   Вона раптово відклала монети, взяла в руки кинджал та притиснула його до грудей.

— О єдиний. Ти меч і щит. Ти тіло і душа. Пробач мені гріхи мої. Хай душі всіх невинних спочивають з миром у землях твоїх.

"О, як мило. Цікаво, це вона мене мала на увазі? Може, вона не така вже й пропаща..."

   Аж тут з неприємним звуком відчинилися вхідні двері.

"Нарешті, мабуть, Тод прийшов за своєю часткою," — подумав я.

   Я побачив, як вираз обличчя дівчини змінився, і вона, здається, тремтіла. А ще я помітив, як вона сховала мій кинджал.

   І справді, це був не хто інший, як той громила з палицею, що розворотив мені обличчя одним ударом.

"Так, усі в зборі. Тепер треба придумати, як мені, беззбройному, вас двох здолати. Ну, думаю, з дівчиною проблем не виникне, а от цього громилу так просто не перемогти," — міркував я.

   Я почав перебирати в голові всі можливі варіанти.

— Лєна! Спускайся сюди й неси нашу здобич!

"Хах. Лєна? Серйозно? Боже... Ну все зрозуміло. Мені ніколи не подобалося це ім'я. Хоча це, мабуть, трохи дивно. Або не трохи," — подумав я.

   Дівчина спустилася по сходах. У руках у неї були мої монети. Вона висипала їх на стіл перед Тодом. Він почав жваво їх рахувати вголос.

— Одна, дві, три... десять... п'ятнадцять... вісімнадцять... Вісімнадцять? — Він кинув різкий погляд на Лену.

Вона зробила байдужий вираз обличчя. Тод втупився в неї, і вона відвернула голову.

— Ти взяла частину монет? Ти взяла їх?!

— Ні. Я нічого не брала, клянуся!

   Її відповідь була не дуже переконливою.

— Ах ти, мале стерво! — Тод різко встав із-за столу і кинувся на дівчину. — Ти вирішила мене обікрасти? І це після всього того, що я зробив для тебе і твоєї матері!

"Боже. Це що, зараз буде сімейна сцена? Невже це новий сюжет для «Говорить вся країна» чи «Стосується всіх і кожного»?" — з іронією подумав я.

— Ти таке ж зрадливе стерво, якою була твоя мати! — Тод схопив Лену за горло та повалив на землю.

   Обличчя дівчини перекривив страх. Тод почав її душити.

— Пробач! Я не хотіла... — Вона витягла з кишені дві монети та кинула їх на підлогу.

   Але Тод не послаблював хватку.

"Беру свої слова назад. Це сюжет для «Кохана, ми вбиваємо своїх дітей»," — сказав я рівним голосом.

— Ну нічого, зараз я навчу тебе покори! — Тод почав її роздягати, продовжуючи душити. Лєна голосно заплакала.

"Ну все. Саме час втрутитися." Я почав аварійне пробудження, але тут побачив, як Лєна витягла кинджал і вдарила ним Тода в живіт, а потім у груди кілька разів.

   Він ослабив хватку, і вона вирвалася, швидко відкотившись убік і вставши. Одяг на ній був розірваний, вона вся була в сльозах і тодовій крові.

   Але, схоже, що Тод ще живий. Рани виявилися не дуже глибокими, та й він доволі кремезний. Він кинувся до своєї палиці, стікаючи кров'ю.

— Ну все, сука. А за це я заб'ю тебе до смерті, як твою шльондру мати!

   Я поглянув йому в очі. І в них бачив лиш одне бажання... бажання вбити!