Засідка

   Я відкрив очі в порожньому та не надто чистому ящику. Швидко вибравшись із нього, я кинувся до складу. Надійного плану в мене не було, як і часу на його створення. Проте, можливо, мені вдасться застати їх зненацька. Через кілька хвилин я вже був перед дверима складу і, з розгону, влетів у приміщення.

   Те, що я побачив усередині, трохи здивувало мене.

   Я спізнився. Тод лежав на сходах, його палиця валялася поряд. Його обличчя та тіло були вкриті дрібними чорними ранами. Здається, я вже бачив таке раніше — у шахті на тілах шахтарів. Це дія мого отруйного кінджала. Виявляється, він і справді доволі смертоносний. Мабуть, справа не в нанесеній отруті, адже я мив кінджал безліч разів, та й отруту на нього не наносив. Напевно, сам кінджал має якісь отруйні магічні властивості.

   Добре, що я так легко розправився з його першим власником, подумав я, продовжуючи оглядати приміщення.

   Лени ні живої, ні мертвої в приміщенні не було. Я піднявся на дах, але там було порожньо. Схоже, що вона втекла через нього. Я виглянув на вулицю, але вже стемніло, і, як очікувано, нікого не побачив. Вона втекла.

   Я обстежив приміщення більш детально. На Тодові не було нових ран, і, мабуть, він просто помер від отрути. А Лена тим часом втекла, прихопивши з собою мій кінджал. Що стосується моїх монет, то мені пощастило — 18 золотих я забрав зі столу, а ще дві монети підняв із підлоги. Як я вже говорив, мій гаманець був зіпсований і валявся неподалік, але тепер від нього жодної користі.

   Чорт, я зазнав жахливих збитків через цю сімейку. Де тепер шукати цю Лену? Місто величезне, як і ці трущоби. Щоб знайти її, а головне — мій кінджал, у мене можуть піти місяці! Думав я, сидячи на черговому порожньому ящику в закинутому складі разом із мертвим тілом.

   Весело, нічого не скажеш. Але добре, що хоч монети свої повернув.

   Трохи подумавши, мені спала на думку цікава ідея. Лена — дівчина з трущоб, тепер, мабуть, кругла сирота. Схоже, що вона з останніх сил бореться за своє виживання, якщо брала участь у грабунках. Навряд чи в неї є ще якісь заощадження або місце, де вона може переховуватися. Судячи з облаштування цього складу, де вони жили, їм і на їжу не вистачало. Ніяких запасів я не помітив. Навіть крихт хліба. Зате тут багато порожніх пляшок з-під алкоголю. Як мило.

   Іншими словами, вона втекла в нікуди. І вона злочинець. А злочинці завжди повертаються на місце злочину. Гадаю, найкращою стратегією для мене буде зробити тут засідку і просто почекати, поки вона повернеться сюди. З моїм кінджалом. Якщо вона зрозуміє, що Тод її не переслідує, і що тут залишилися золоті монети, то вона обов’язково повернеться за ними. І швидко.

   Я прийняв рішення. Добре, я влаштую тут засідку. Схоже, що мені доведеться пропустити не тільки вечерю, а ще й сніданок у готелі, хоча там непогано годують у порівнянні з шахтарськими та сирітськими їдальнями. Але що не зробиш задля повернення свого дорогого як пам’ять майна.

   Я розклав частину своїх монет на стіл та підлогу для надійності та прибрав тіло Тода зі сходів. Сам сховався в один із ящиків, прихопивши з собою його палицю. Для страховки. Не те щоб я збирався бити нею дівчину, хоча, можливо, вона цього і заслуговує.

   Просто сидіти в ящику було нудно, тому після декількох годин я вийшов із тіла і почав обходити околиці.

   Але, як не дивно, ніхто так і не прийшов цієї ночі. Я прочекав також і весь день. Зрозуміло, що навряд чи вона прийшла б сюди вдень і все ж. І ось наступної ночі, ближче до опівночі, із-за рогу показався чийсь силует.

   Нарешті. Ще трохи, і я б помер від нудьги. За той час, що я тут блукаю як примара, я вже запам’ятав кожного собаку в обличчя. Аж так мені було нудно.

   Так, це була вона — Лена. І вона несла мій кінджал. Я швидко повернувся в своє тіло і приготувався. Дівчина тихо зайшла через двері. Кінджал вона тримала в руках. Вона навпочіпки йшла кімнатою і, коли побачила розкидані на підлозі монети, почала тихо їх підбирати, уважно вдивляючись у темряву закинутого складу. Аж ось, нахилившись за черговою монетою, вона, здається, помітила, що хтось лежить у кутку за ящиками.

   Ну, ясна річ, що я б не став волочити Тода бозна-куди. А «сховав» його на видноті, просто прибравши зі сходів.

   Вона, здається, заціпеніла на секунду, а потім тихо, але впевнено почала йти до лежачого тіла, тримаючи кинджал напоготові в тремтячих руках. Вона наближалася крок за кроком.

   Аж тут я заскочив її зненацька, зайшовши ззаду, і штовхнув так, що вона впала на мертве тіло Тода, випустивши з руки кинджал. Від несподіванки та переляку вона, здається, втратила свідомість. А може, від того, що давно не їла і була дуже знесиленою, адже вона, мабуть, також не спала два дні. Про це я подумав, бачачи мішки під її очима, коли, скориставшись нагодою, прив’язував її до однієї з опорних балок мотузкою, яку знайшов на цьому ж таки складі. Я планував щось подібне від самого початку, але не сподівався, що в мене вийде, і вже думав, наскільки боляче буде отримати удар своїм же кинджалом, а може, й не один. Знаючи мою удачу.

   Але все пройшло несподівано добре. Мені навіть не довелося її бити, щоб обеззброїти. Зв’язавши її, я сховав свій кинджал та зібрав свої гроші. І думав, які питання я задам їй, коли вона прийде до тями. Не те щоб я очікував почути від неї щось дуже корисне чи таке, чого я ще не знаю, або що, але вона, як не як, мене пограбувала та ще й зіпсувала мій гаманець. Тому, гадаю, я в праві трохи з неї познущатися. В хорошому сенсі цього слова. Якщо, звісно, він є.

  Та й поки я її зв’язував, я зміг зблизька відчути її запах. Вона пахла просто неймовірно. Аж так, що мені хотілося її вкусити. Або що. Мабуть, ці відчуття продиктовані моєю інкубською природою. І я, звісно, міг би скористатися можливістю і віддатися хтивим та деяким іншим потягам, які мене самого дивують і трохи лякають, але, як то кажуть, перш за все я людина. А не демон. Так, це складно, але тримати себе в руках я вмію, як ніщо інше.

   Та й хіба я дозволю собі втратити контроль через першу-ліпшу немиту дівку, тим паче її звати Лена. Фууу...

   Коли вона прийде до тями, я допитаю її, а потім відпущу. Ну, може, трохи познущаюсь, але нічого такого. Правда. Їй дуже пощастило. Я продовжував переконувати себе в своїх чистих та виключно виховних намірах.

   Аж тут я почув кроки на вулиці.

   Чорт. А все так добре починалося. Судячи з усього, сюди хтось іде. І цей хтось не один. Мабуть, це варта. Я швидко оглянув приміщення.

   Посеред складу сидить зв’язана непритомна дівчинка, в кутку за ящиками валяється тіло її батька з ножовими пораненнями, у мене на поясі висить кинджал.

   Чорт. Ну я і влип, – до мене дійшло, в наскільки компрометуючу ситуацію я сам себе загнав. Так, навряд чи хтось повірить у мою чудесну історію, та мене і слухати не будуть – знесуть голову, як тому виродку-магу в склепі. Я, звісно, живучий, але ж не безсмертний. Якщо мені знесуть голову мечем, то хрін вона приросте назад!

   Кроки затихли. Схоже, вони вже біля дверей.

   Чорт! Чорт!

   Треба було вирішувати швидко. Дуже швидко.

   Я скривив доволі тривожний вираз обличчя. Загріб свої пожитки і швидко кинувся на дах. Не чекаючи, поки варта зайде до складу, я вистрибнув з даху на вулицю, пробігши метрів двісті, і швидко забився в купу дров, яку вже давно запримітив на випадок швидкого відступу. Як не дивно, ці дрова переважно раніше були ящиками та бочками. Надійно заховавшись, я, не переводячи подих, вийшов з тіла, щоб повернутися до складу. Так, я знаю, що зловживаю цією навичкою чи особливістю, але інших корисних умінь у мене особливо-то і немає.

   Я повернувся вчасно. Двері я замкнув ще коли зв’язував Лену, але їх уже встигли вибити. Я був правий – це були непрохані гості. Їх було четверо, і навіть з кинджалом я навряд чи б з ними впорався. Але це була не варта. Це були якісь озброєні палицями чоловіки, явно старші за мене. Схоже, що це якісь бандити або щось таке.

   Поки я розглядав нічних гостей, вони обшукували приміщення.

"-Чорт. Джей, дивись. Тод мертвий..." – сказав один з гостей.

"Цікаво, хто це його так?" – продовжив інший.

"Як мала? Жива?"

"Так. Ще дихає."

"Добре."

"Погляньте на дах, але обережно. Може, ми тут не одні," – віддав наказ Джей.

   Схоже, він серед них старший.

"Так. Не одні. Але можете не звертати на мене уваги. Я останнім часом лише спостерігаю та планую", – з іронією сказав я.

"Нікого."

"Переверніть тут усе, може, знайдете щось цінне", – дав новий наказ Джей.

   Хвилин десять вони обшукували приміщення, але нічого не знайшли, окрім палиці Тода.

   Лена досі була без свідомості, прив’язана до опори.