Шахтарська вдача

   Коли мої вбивці пішли геть і я перестав чути їхні кроки, я повернувся у своє тіло. Рани до того часу практично загоїлися. Це не якась надзвичайна магія чи щось подібне — просто на демонах рани загоюються, як на собаках. Особливо на нижчих демонах, таких як інкуби.

   Прийшовши до тями, я поволі піднявся та пішов за своїми вбивцями. Я не поспішав, адже нижчий рівень шахти — це по суті один великий лабіринт, і ніхто, навіть Факс та Дрейк, не знають точної дороги назад. Я заздалегідь заплутав наші позначки на стінах: десь їх взагалі не наносив, десь робив неправильні. Мої колеги не контролювали цей процес, і тепер єдиним шляхом із шахти є той, який я позначив камінцями, і про нього знаю тільки я. До того ж людського зору недостатньо, щоб розгледіти ці мітки. Іншими словами, вони в моїй пастці.

   До речі, я взяв із собою свій кинджал, який забрав у того виродка, що лежав зі мною в саркофазі, і за останній час досить добре навчився ним користуватися. Коли Дрейк обшукував моє, як він думав, мертве тіло, він не знайшов зброї, бо я заздалегідь заховав її неподалік нашого привалу.

   Діставши кинджал із схованки, я неспішно рушив за своїми кривдниками, а головне — за своїм майном, яке вони забрали у мене й інших шахтарів. Я йшов повільно та впевнено, не видаючи зайвих звуків, і вже через пів години наздогнав їх. Вони встигли збитися зі шляху й зрозуміли, що заблукали.

— Малий виродок! Він не робив поміток!

— Чорт забирай! Треба було слідкувати за ним!

— Якби тільки можна було, я б убив його ще раз!

— І як нам тепер вибратися з цієї шахти?

— Звідки я знаю?

   "Схоже, далі буде тільки веселіше," подумав я.

   Вони почали шукати дорогу назад самостійно, ще більше віддаляючись від правильного шляху. Так вони блукали близько чотирьох годин, а я йшов за ними, не показуючись їм на очі.

   Згодом стало помітно, що Факс почав відставати від Свена й важко дихати. Вони пройшли ще хвилин двадцять, і несподівано Факс впав на землю — здається, він задихався.

— Допоможи! Я втрачаю сили. Що зі мною?

   Свен нічого йому не відповів.

Факс, лежачи на підлозі, розмотав руку, яку сам порізав кинджалом Свена, і побачив, що рана заражена.

— Виродок! Ти дав мені отруєний кинджал? А як же наш договір?

   Свен мовчки дістав свій кинджал і почав наближатися до лежачого Факса.

— Зрадник! Будь ти проклятий! Щоб ти ніколи звідси не в...

   Швидким рухом руки Свен перерізав Факсу горло, і той захлинувся кров'ю, не встигнувши договорити свій прокльон.

"Як мило. Саме цього я і очікував," подумав я.

   Вбивши свого напарника, Свен забрав його мішок і пішов далі тунелем. Я вирішив, що не поспішатиму, тому дам Свену час насолодитися чудовим повітрям цієї шахти та місцевими пейзажами.

   Свен виявився доволі витривалим — він блукав шахтами без відпочинку більше доби. Чесно кажучи, мені вже набридло його переслідувати. Коли він вирішив зробити привал, поїв і ліг спати, я зрозумів, що це найкращий момент для нападу.

   Я почекав, поки він засне, і почав підкрадатися до нього. Так, я знаю, що нападати на сплячого — це не дуже благородно, але він перший спробував мене вбити, тому гадаю, що це чесно.

   Я наблизився до нього на відстань удару і вже заніс руку з кинджалом, як раптом він неочікувано прокинувся й ударив мене своїм кинджалом прямо в серце. Було боляче та дуже неприємно. Я не очікував, що він нападе на мене першим у цій ситуації, але швидко перехопив ініціативу. Я схопив його руку з кинджалом, що стирчав у мене в грудях, і просто почав завдавати йому удари своїм кинджалом. Хоч він і був професійним вбивцею, десяток ударів кинджалом зміг його вбити. Хоча мені не вдалося застати його зненацька, я зміг його подолати. Він поранив мене своїм отруєним кинджалом у груди, але рана виявилася неглибокою і, хоч як повільно, але загоїлася. Що стосується отрути, то вона, здається, на демонів взагалі не діє.

   Можливо, варто було його допитати, але навряд чи я зміг би щось із нього витягти. Та й мороки було б забагато.

   Отже, я отримав отруєний кинджал і два мішки, набиті шахтарськими припасами. Переглянувши їх, я залишив майже всі інструменти та їжу, а все цінне спакував в одну сумку. Перекусивши, щоб не залишати смачну їжу, я вирушив на пошуки своєї стежки на поверхню.

   Соромно зізнатися, але мені теж довелося трохи поблукати, поки я вийшов на свій слід із камінців. Але перш ніж покинути шахту, я вирішив самостійно оглянути той рукав, про який говорили Факс і Свен. Можливо, там і справді є жила.

   Я повернувся на місце нашого привалу й знайшов потрібний рукав шахти. Чим далі я йшов, тим сильніший демонічний запах я відчував. Згодом я дійшов до вузького проходу, на іншому боці якого щось слабко мерехтіло в темряві. Пролізши через цей прохід, я потрапив до маленької камери в шахті. На стелі, підлозі та стінах були виходи кристалічної породи, але всі вони вже були виснажені. А я так сподівався на ці кристали! Я б міг багато заробити, якби мені вдалося знайти великий магічний кристал. Але, схоже, ця шахта і справді вже виснажена.

   Не знайшовши нічого цікавого. Я повернувся з порожніми руками до місця привалу. Трохи відпочивши, я за годин вісім досяг поверхні. Мені пощастило: на вулиці була ніч, а вхід до цієї шахти знаходився далеко від шахтарського поселення і не охоронявся. Гадаю, бригадири прекрасно знали, що шахта виснажена, і просто відправляли шахтарів на смерть, щоб не платити їм зарплатню. Яка цікава і оригінальна схема!

   Але цього разу, схоже, я всіх переграв.

   Я спокійно, не привертаючи зайвої уваги, залишив шахтарське поселення без прощальної вечірки і вже на ранок йшов гірським перевалом у бік західного узбережжя, де планував почати нове життя.

   Загалом ця експедиція все ж озолотила мене. Я не лише повернув свої зароблені за рік гроші, а й отримав щедру премію у вигляді отруєного кинджалу та колекції маленьких магічних кристалів, які, як я думаю, дорого коштують. Також я забрав гроші, які встигли зібрати мої вбивці. Загалом, не рахуючи кристалів, я маю 73 золоті монети, на які збираюся почати своє нове життя.
 
   Приблизно за тиждень я дістався до першого поселення, яке називалося Варцак. Воно розташоване на іншому боці гірського хребта, біля підніжжя. Це було невелике поселення, але, судячи з усього, важливий торговий вузол. На місцевому ринку я легко продав усі свої зайві речі та одяг, а натомість придбав новий — цілий і без кривавих плям, та поповнив припаси. Хоча я їм небагато, але все ж їм. Собі я залишив лише отруєний кинджал та магічні кристали. На них у мене були великі плани, і я припускав, що в якомусь портовому місті вони коштуватимуть більше, ніж тут, на місцевому ринку. Хоча один місцевий торговець пропонував мені за один кристал 10 золотих, а у мене їх аж 7.

   Загалом поки що моя подорож проходить без особливих пригод. Навряд чи за мною буде погоня, адже я не впевнений, що хтось взагалі коли-небудь дізнається, що сталося з нашою експедицією. Проте я вирішив знову змінити ім’я. Тепер я Марк — мандрівний торговець. І мій капітал зараз становить 76 золотих монет та 7 магічних кристалів.

   Відпочиваючи в місцевій таверні, я знайшов торговця, караван якого якраз прямував до узбережжя. Він погодився за 3 золоті монети безпечно довезти мене до найбільшого портового міста королівства Ренеул — Фалату. Дорога до Фалату зайняла близько місяця та коштувала мені 5 золотих монет, але загалом воно було того варте.

   Як виявилося, Фалат — це дійсно велике місто навіть за мірками України. Судячи з території, яку воно займає, там проживає не одна сотня тисяч людей, і серед них чимало жінок. Думаю, це прекрасне місце, щоб почати нове цікаве та вільне життя. З такими думками та в гарному настрої я наближався до зовнішньої міської брами. Я вже навіть приготував плату за вхід до міста: для громадян королівства вона становила 1 золоту монету, а для іноземців — 3. Загалом у мене не було жодних документів, що посвідчували б моє підданство, тому я приготував 3 золоті монети, які тримав стиснутими у своїй руці. Нарешті, я  за крок до нового життя, подумав я, коли наш караван прибув до міських воріт.