Остання Експедиція

   Я прокинувся рано і, як завжди, почав займатися фізичними вправами. Для занять спортом я вибрав один із покинутих складів. Там був дах над головою, і мені ніхто не заважав.

   Після зарядки я поснідав з іншими шахтарями та відразу відправився до головного майстра шахти, Джона. Він знав, що я прийду, тому вже приготував мою зарплатню. За цей рік чистими я заробив 40 золотих монет — доволі непогана сума. Як виявилося, за 5 монет можна купити корову, тому, в деякому сенсі, я озолотився. Хоча, звісно, для реалізації моїх подальших життєвих планів цього явно не вистачало.

   Саме тому я вирішив, що час рухатися далі, проявити, так би мовити, академічну мобільність. Як і очікувалося, головний майстер почав переконувати мене залишитися, але я вже вирішив, що йду з цього місця.

   Тоді він запропонував мені доволі щедру пропозицію. Через тиждень він хоче відправити групу досвідчених шахтарів до старої копальні кристалів. Хоч вона й виснажена та давно занедбана, він вірить, що десь на нижніх рівнях могли залишитися невидобуті кристалічні жили.

   Ця шахта занедбана вже сто років, і з того часу технології пішли далеко вперед. Тому власник шахти хоче провести додаткову розвідку старої копальні й готовий доволі щедро за це заплатити. Кожен, хто вирушить в експедицію, отримає 5 золотих незалежно від того, знайдуть вони кристали чи ні. Ну, а якщо експедиція буде вдалою, то всі учасники отримають свою долю. Але це дуже ризикована експедиція, саме тому за неї і платитимуть, як за місяць звичайної роботи.

   Я не азартний, але 5 золотих — це 5 золотих. До того ж він пообіцяв безкоштовно годувати мене цей тиждень, і я можу далі жити в бараку, поки чекаю на експедицію. Загалом, я погодився, але свою платню забрав.

   Тиждень пролетів непомітно. Я їв, відпочивав та тренувався, а ще збирав плітки для загального різноманіття. Ніколи б не подумав, що нетверезі шахтарі можуть бути такими говіркими і обізнаними.

   Загалом, в експедицію зібралося 10 чоловік, і я разом із ними. Моя робота була, мабуть, найлегшою — я мав просто нести факел та частину спорядження. Більшість своїх колег я знав доволі добре: вони всі були шахтарями-ветеранами, і дехто з них, як і я, вже планували йти у відставку. Але ми не просто так чекали тиждень. З міста прибув спеціаліст, якого найняв власник шахт. Це був маг, який знається на магічних кристалах, дослідник. Це був не молодий сивий чоловік років п'ятдесяти. Він був доволі говірким та компанійським. Він прибув на шахту за день до дня експедиції і встиг уже з усіма познайомитися.

   Його звали Свен Дрейк — так він представлявся, у будь-якому разі. Скажу чесно, я не особливо компанійський і не дуже люблю людей, які лізуть до всіх. Але заради 5 золотих я здатний потерпіти безкінечні розмови.

   Ми зібралися і, після хорошого сніданку, вирушили до старої шахти. Я йшов десь посередині нашого бойового порядку, ніс факел та спорядження. Під землю ми спускалися приблизно п'ять годин. Не скажу, що це було легко, але після року на копальнях до подібного починаєш звикати.

   Після того, як ми спустились на солідну глибину, шахта, яка була до цього доволі вузьким тунелем, почала розходитися і перетворилася на доволі великий лабіринт. Щоб не заблукати, ми робили помітки. Загалом, я не дуже люблю лабіринти. Тобто взагалі ненавиджу їх. Я доволі тривожний, тому також вирішив трохи підготуватися. Я назбирав та натовк багато маленьких камінців. Це був один із видів породи, якої доволі багато в шахтах, де ми добуваємо руду. Її особливість — те, що ця порода сама по собі слабко світиться в темряві. Мабуть, вона містить у собі, окрім осаду, частки, які мають люмінофорні властивості. Цей осад ми відсіюємо, тому було легко запастися ним для експедиції. Йдучи шахтою, я час від часу викидав камінчики собі під ноги по нашому шляху. Так, на всякий випадок.

   Ближче до кінця дня ми досягли нижнього рівня шахти, після чого розділилися по двоє й відправилися в різні рукави шахти в пошуках кристальних жил. Я був у парі з Яковом — це старий шахтар, якого я добре знаю. Він був більш досвідчений, тому я просто ніс інструменти та факел, а він досліджував стіни рукава в пошуках жили.

   Наша експедиція розрахована на три дні. В кінці першого дня ми мали досягти дна шахти, а протягом наступного дня досліджувати нижні рівні. А потім одразу повернутися на поверхню.

   Таке обмеження по часу мало багато причин. Одна з головних — це те, що сама шахта вважається забрудненою впливом кристалів, і людям не можна довго перебувати в ній. Коли ця копальня ще функціонувала, середній термін праці на шахті був близько року, але багато шахтарів гинули, не пропрацювавши й року. До того ж у той час на шахтах працювали не вільні шахтарі, як зараз, а раби та в'язні. Тому можна сказати, що сучасний стан гірничої справи вже доволі цивілізований — нам навіть платять за нашу роботу.

   Загалом, одна з причин закриття цієї копальні полягає в тому, що просто не було кому далі працювати. Але я думаю, досвідчені шахтарі вже якось витримають три дні в цій шахті. А що стосується мене, то ще до того, як ми увійшли в шахту, я відчув знайомий запах. Як не дивно, це був демонічний запах. Пахло майже так, як у тих руїнах у пеклі. І чим глибше ми спускалися, тим більш насиченим ставав цей запах. Мабуть, те забруднення, про яке всі говорять, має демонічне походження.

   Ми йшли тунелем ще декілька годин, але безуспішно. Коли ми дійшли до кінця тунелю, повернулися назад у місце збору на нижньому рівні, на жаль, з порожніми руками. Ми були однією з перших груп, що повернулися. Але протягом години до місця зібрання прийшли й всі інші групи. Як виявилося, лише ми з Яковом повернулися з порожніми руками. Мабуть, я переоцінив його здібності або нам просто не пощастило.

   Усі інші групи принесли зразки кристалів. А група, у складі якої був наш провідник Факс (так, я теж довго сміявся, якби його звали Яковом або Олегом, я б і не запам'ятав, а так — Факс), окрім зразків кристалів вони заявили, що знайшла нову кристальну жилу. Завтра, після привалу, ми всі підемо з ними, щоб її розробити. Загалом, це успіх. Як добре, що я погодився взяти участь у цій експедиції. Можливо, мені навіть вдасться подвоїти свій річний заробіток, коли ми добудемо та доставимо кристали на поверхню.

   Усі були в піднесеному настрої. "Не така вже це й небезпечна експедиція," — думав я, наминаючи вечерю зі своїми колегами. Хоча це й заборонено, дехто приніс до шахти випивку і досить активно нею пригощався ще до того, як ми закінчили те, за чим сюди прийшли. Я ж просто їв свій перекус, який завчасно приготував для експедиції. Після вечері ми виставили вартового, а самі розташувалися біля вогнища й заснули. Я хотів першим нести варту, щоб потім спокійно поспати до ранку, або до вечора, бо чесно кажучи, втратив лік часу в цій шахті. Але першим викликався бути нашим вартовим Факс, тож я погодився. Моя черга була четвертою.

   Чесно кажучи, сон мені не особливо був потрібен. За цей рік я доволі добре розвинув і вивчив свої демонічні сили. Як виявилося в ході багатьох експериментів та тренувань, сон і їжа не особливо потрібні демону, зокрема інкубу. Я насичуюся їжею і силую себе спати здебільшого для того, щоб придушити інші свої більш нагальні потреби. Тож після вечері я просто ліг спати, як і всі інші. Ну майже. Оскільки за цілий тиждень я добре відпочив і набрався сил, то вирішив перестрахуватися. Замість того щоб спати тут одну ніч, я просто перейшов у форму духа — практично заснув, але вийшов своєю свідомістю з тіла, щоб продовжувати стежити за нашим загоном на випадок неприємностей. За довгий час практики я навчився покидати своє тіло за власним бажанням і без особливих проблем.

   Загалом, усе йшло нормально. Факса змінив інший шахтар, а його — Свен, а далі настала моя черга. Я чесно кажучи вже знудився вдивлятися в темряву і слухати, як хропуть не дуже тверезі тіла шахтарів біля мене. Але потім сталося те, чого я й боявся. Я трохи відволікся. Уже підходила моя черга прокидатися, я збирався повертатися до свого тіла, коли до мене підійшов Свен. Замість того щоб розбудити мене, він здається, з усією силою всадив мені в серце кинджал.

   "Боже, як же це мило з його боку," — подумав я.

   Чесно кажучи, я очікував чогось подібного, бо занадто тривожний, а ще не вірю в щасливі збіги. Хоча, по щасливому збігу обставин, серце в інкуба знаходиться з іншого боку, ніж у людини. А ще, щоб вбити демона, навіть такого слабкого як інкуб, треба докласти набагато більше зусиль, ніж просто заколоти кинджалом  дитину уві сні. Це я теж дізнався експериментальним шляхом.

   "Так. Як для мага ти, Свен, забагато базікаєш, а ще від тебе практично не було чутно демонічного запаху. Ти не маг, Свен Дрейк, ти просто найманий вбивця. Мені навіть цікаво, скільки йому заплатили за моє вбивство. Напевно, набагато менше, ніж мій річний заробіток. Сподіваюся, моє життя оцінили хоча б в одну золоту монету, бо якщо ні, то клянуся, я сам виріжу серце тому бригадиру, який вирішив розплатитися зі мною за мою роботу  моєю ж кров'ю. Здається, я починаю розуміти, чому на шахті немає профспілки."

   Поки я насолоджувався своєю далекоглядністю і травив подумки жарти, лежачи в калюжі власної крові з пробитими грудьми, я помітив, що Дрейк не сховав свого кинджала, а поліз далі. Бачу, не лише зі мною сьогодні мали розрахуватися. Моя рана вже почала гоїтися, але я не поспішав цим хвалитися, як і не поспішав повертатися у своє тіло. Дрейк розбудив Факса, який і так не спав. Разом вони вбили всіх інших напівтверезих і напівсплячих шахтарів, після чого обібрали наші тіла та забрали все цінне, набивши свої, як виявилося, порожні мішки.

   Теоретично я міг би втрутитися і зупинити їх, але це все сильно ускладнило б. Чесно кажучи, у мене вже є план, як вийти переможцем із цієї ситуації. Я б навіть сказав, єдиним переможцем.

   Коли все закінчилося, рана мого тіла перестала кровоточити й боліти. Я міг повертатися до свого тіла та починати грати тепер у свою гру.

"Все. Тут ми закінчили."

"На цей раз було навіть легше, ніж завжди. Ніхто з цих недоумків навіть не зрозумів, що з ними сталося."

"Так. На цей раз нам попалися занадто легкі жертви."

"Якщо Джон не захоче платити за них звичайну плату, скажемо, що нас розкусили і був жорстокий бій."

"Так. Так і скажемо."

"Але якщо він не повірить?"

"Ось, візьми кинджал та поріж собі руку. Скажеш, що вони боролися до останнього."

Факс взяв кинджал у Дрейка і порізав собі руку. Обмотавши місце порізу шматком тканини, яку відірвав від одягу одного з мертвих шахтарів.

"Так. Особливо той малий недоумок."

"Хах, так. Точно, той дурень так хотів вислужитися. Мало того, що ніс найважчі сумки, так щей ходив ставити відмітки на стінах."

"Так. Як мило, що ви це запам'ятали," — подумав я, досі прикидаючись мертвим.

"Його навіть шкода. Малий недоумок думав, що зможе почати нове життя на зароблені гроші."

"Ну й дурень."

   Вони щиро сміялися.

   Я теж сміявся.

"Ну й дурні," — подумав я.

   Але їх мені не було шкода.