Порятунок

   Дійшовши до центру кладовища, я помітив світло, що виходило з розграбованої гробниці. Вони точно там. Я зупинився, дістав і відкрив пляшку з кислотою. Ну все, виродку, зараз ми познайомимося ближче. Я почав повільно підкрадатися до зламаних дверей гробниці. Підійшовши впритул, я притулився до зовнішньої стіни і зазирнув усередину.

   У тісному приміщенні було двоє людей. Діана, зв'язана з кляпом у роті, сиділа в кутку, її очі були повні сліз. Над саркофагом стояв і щось робив той самий виродок-маг з крамниці.

   Ну от ми й зустрілися. Тобі кінець, – подумав я.

   Не довго думаючи, я підняв камінець, що лежав у мене під ногами, і кинув його в склеп. Маг відволікся на шум, і я миттю заскочив усередину, обливши його кислотою з ніг до голови. Він встиг зреагувати і прикрив очі, але все його тіло, на яке потрапила Валідійська олія, почало шкварчати й диміти. Кислота роз’їдала одяг і шкіру – ефект був саме таким, як я очікував. Маг закричав і почав розмахувати руками, намагаючись схопити мене. Я використав уламок дзеркала з пекла як зброю і, поки він бився в агонії, вдарив його кілька разів, розрізавши йому шию.

   Все йшло добре, але під час бійки я перечепився за щось і впав. Той виродок встиг оговтатися від моєї атаки. Він витяг свій кинджал і вдарив мене кілька... ні, кілька десятків разів. Мені здається  критично не пощастило. Я взагалі не дуже обізнаний у вбивствах, і реальні бої завжди давалися мені важко. Схоже, що я помер. Знову. І на цей раз, судячи з усього, по-справжньому. Я відчував кожну свою рану.

   Але його я теж сильно поранив... Він стікав кров'ю, його тіло було сильно обпечене. Я лежав на підлозі склепу у калюжі своєї крові і бачив, як той маг напівживий повз до Діани з ножем... Я нічого не міг зробити.

   Але далі сталося те, чого я не очікував. Схоже, що під час нашої бійки ми підняли знатний шум. До склепу увірвалися озброєні стражники з поселення. З ними увійшов і ще хтось – якийсь лицар у гарній броні. Його чоботи... я їх уже бачив і впізнав. Це був той незнайомець із видіння.

   Закривавлений маг не очікував подібного. Він упустив свій кинджал і впав на коліна.

«Все не так. Я лише...»

   Швидкий удар меча зрубав йому голову... Його страждання закінчилися.

   Мені ставало все гірше. Хотілося спати. Кров заливала очі.

«Ми знайшли її. Заберіть її звідси». Це було останнє, що я почув. І я заснув. Діана. Вона врятована? Добре, – подумав я.

   Здавалося, що я заснув і ніяк не можу прокинутися.

   Не знаю, скільки часу пройшло з моменту моєї смерті. Але, як не дивно, я прокинувся. І здається, на це ніхто не розраховував. Я відкрив очі і зрозумів, що лежу в саркофазі. В тій самій гробниці. Як я це зрозумів? Ну, я швидко намацав своїх "сусідів". Старий скелет милостивої сестри і тіло того виродка поруч із його довбешкою. Ха. Неймовірно. Схоже, що кришка саркофага після кількох відкривань уже не прилягала так щільно, і до саркофага потрапляло повітря. А ще я обмацав своє тіло й зрозумів, що мої поранення загоїлися. На відміну від ран того виродка – його голова так і не приросла до тіла. Виродок. Я чимало разів дав йому копняка за час, проведений у саркофазі.

    Я відчував страшний голод. Треба було якось вибиратися. Доклавши чимало зусиль, я зміг розгойдати кришку саркофага і вибратися з поховання. Вибиті двері гробниці теж ніхто не відремонтував. Схоже, пройшов якийсь час, бо на вулиці вже лежав сніг.

   От вам і Новий рік, – подумав я. Схоже, що я досі виглядаю як дитина, незважаючи на все, що зі мною сталося. Але моє волосся та нігті явно сильно відросли за час мого сну. Мій амулет залишився зі мною, але кільце світла зникло. Трохи пошукавши, я знайшов свій уламок. Моя заначка в черевику теж залишилася зі мною.

   Ну, це вже щось. Чорт, я буквально міг померти і помер би, якби не був мертвим усередині, – подумав я, і це дуже мене розвеселило. Але якщо серйозно, то все це має бути для мене уроком. Більше ніякого героїзму.

   Схоже, що Сирота Тео помер. І тепер мені знову немає куди повертатися. Я знову один. Виглядав я не дуже. Я зняв із тіла мага все, що могло бути корисним. Забрав його одяг, який був завеликий для мене, але все ж тепліший за мій одяг сироти. Я так-сяк одягнув його поверх свого. Виглядав я, звісно, не дуже. І все ж. Також я забрав його кинджал і пояс. О, так, у цьому одязі нарешті були кишені.

   Привівши себе в порядок більш-менш, я вирушив до мосту, де сховав книгу. Хоч вона й пролежала бозна-скільки часу захована, але, наче, не дуже пошкодилася. Добре. У мене на неї великі надії. Подивившись у своє відображення в річці, я підмітив, що у мене не просто виросло волосся. Я сам явно став трохи старшим. Я вмився і промив плями крові на своєму одязі.

   Зібравши все своє барахло, я піднявся на схил біля поселення, з якого відкривався гарний вид на всі околиці. Я довго дивився на сиротинець та церкву біля нього. Мені немає куди повертатися. Для всіх Тео давно загинув.

   Навряд чи хтось взагалі мене пам'ятає. Та й сліпа Діана, здається, не зрозуміла, хто її врятував. Це місце себе вичерпало, і мені варто йти далі. Головне — знайти щось поїсти. Я накинув на голову капюшон і вирушив на північ, до гір. Я чув, що там є шахти, а значить, потрібні шахтарі. Їх добре годують і непогано платять. А це саме те, що мені зараз потрібно. Думаю, експлуататорам байдуже, кого заганяти під землю.

   Я йшов декілька днів сам, через засніжені ліси та поля, обходячи поселення стороною. Майже без сну і їжі. Звідки в мене тільки сили на таке? Схоже, що демони дуже витривалі і їх важко вбити, як виявилося. Я йшов далі, наче на автоматі.

   Мені пощастило. Шукаючи переправу через річку, я знайшов міст і дорогу, що вела в потрібному мені напрямку. Йти нею було набагато зручніше, ніж пробиратися лісами. До того ж зима була не дуже сніжна. Через декілька днів, йдучи дорогою, я зустрів групу мандрівних робітників, яких везли на роботу в шахти. Там я і завербувався в шахтарі. Сказав, що я з бідної родини і мені дуже потрібні гроші, адже я залишився сам. Назвався Тетфордом. Нова робота — нова особистість. Моя фантазія майже безмежна.

   Мені вдалося отримати скромний пайок авансом. Через тиждень наша підвода доїхала до гір, і я офіційно став шахтарем. Як я і думав, майстри не задавали зайвих питань, їм було важливо лише, щоб хтось важко працював за копійки. Поки що це саме те, що мені потрібно.

   Поселили мене в бараці разом з іншими шахтарями. Годували нас непогано, платили мало, але стабільно. Спочатку було дуже важко, а зараз... досі важко. Фентезійні шахти — те ще задоволення. Але, здається, я втягнувся. Вже майже не втрачаю свідомості від важких фізичних навантажень. Загалом, з часу як я виліз із гробниці і спустився до шахти, я став почуватися набагато краще.

   Ми добували переважно руди різних металів, інколи вугілля. Шахти були старими і схожими на лабіринти. Що стосується охорони праці, то скажемо так: якби мені давали золоту монету за кожен нещасний випадок, що стався за моєї каденції на цій шахті, то я б уже міг до пенсії не працювати.

   Так пройшов ще рік. За цей час я ще більше виріс і, серед іншого, нарешті зміг накачати собі гарну по моїм міркам фізичну форму. Хоча жир з боків все ніяк не зникав. За цей час я багато чому навчився і дізнався багато нового. Зокрема, я вздовж і впоперек вивчив книгу магії, яку позичив у того мага-виродка.

   Як виявилося, я її переоцінював. Корисної в житті інформації там було дуже мало. Я дізнався трохи більше про магію. Після довгих тренувань нарешті зміг видобути трохи магії. Фаєрболами я, звісно, ще не стріляю, але можу розпалити факел голими руками. Схоже, що магія чотирьох елементів — це найпростіша магія цього світу, а магія вогню — найпоширеніша і найпростіша. Вона сильно залежить від емоційного фону та деяких інших факторів, які досить розпливчасто пояснені в книзі. Коротше кажучи, я навчився видобувати вогонь без сірників. Далі цього я поки що не просунувся. Але в мене був час на оволодіння своєю здатністю виходити з тіла під час сну. І тепер, не хочу хвалитися, але, здається, я можу доволі вільно переходити в стан духа та блукати шахтами... Так, це дуже весело. У шахтарських поселеннях взагалі багато веселощів. Якщо серйозно, я не бачив жінок уже більше року. Тут одні чоловіки, і ті доволі специфічні та побиті життям.

   Чому я згадав про жінок? Багато причин. Зокрема, одна з них — те, що в книзі був короткий довідник із демонології. І через опис та нескладний аналіз я виявив, що насправді я не просто чорт або демон... я за всіма ознаками інкуб. Демон, який, скажімо так, зваблює жінок. І... все.

   Боже, я 30-річний незайманий, переродився дитинчам безпонтового інкуба... Це жах. Не так я собі уявляв життя у фентезійному світі. Якщо заглибитися, то інкуби доволі витривалі, але фізично слабкі демони, які займають найнижчий ранг у демонічній ієрархії, судячи з записів у книзі.

   Навіть сукуби стоять вище за інкубів. Боже! Як це несправедливо. А ще інкуби практично не володіють магією. Тому мої особисті здобутки в магії — це справжній успіх. Вони ефективні тільки у звабленні жінок.

   Загалом, інформації було не дуже багато. Це просто нотатки на полях, а не енциклопедія з демонології. Але ця інформація була для мене новою. Та й взагалі, там був малюнок, який доволі детально описував мене.

   Якщо відкинути моє ниття, то схоже, що я переродився в найнижчого людиноподібного демона. Ну, і на цьому дякую, звісно. Але з такими вміннями важко буде врятувати світ чи захопити його. Або для чого там я взагалі існую?

   Багато питань без відповіді. За останній рік багато чого сталося. Зокрема, я зміг стати на ноги та спланувати свої подальші дії. У шахтах, звісно, дуже весело та цікаво. Але здається, що з моїми талантами мені краще шукати себе в якійсь іншій галузі господарства. У будь-якому випадку, там, де більше жінок. Якщо раніше я цього не дуже відчував, то тепер з кожним днем буквально відчуваю жагу до спілкування з представницями жіночої статі. Якщо ви розумієте, про що я.

   Зима закінчується. Завтра буде рівно рік, як я став шахтарем. Я нарешті отримаю грошову винагороду за свою працю і планую перейти через гори та вирушити до великого міста на узбережжі океану, яке, як виявилося, відносно недалеко на заході. Єдине, що псує мені плани, — це те, що нещодавно, десь пів року тому, знову почалася війна. Я живу в королівстві Ренеул, на яке напало сусіднє королівство Мальта. Мальта — менша за розмірами, але дуже мілітаризована і агресивна. Місцеві дворяни не настільки корумповані, як у Ренеулі, та дуже войовничі. Шахтарські язики кажуть, що Мальта б не напала на Ренеул, якби її не підтримувала імперія Тарт, яка межує з обома королівствами, але відділена від них потужним гірським хребтом.
 
   Коротше кажучи, все як ми любимо — розділяй і володарюй. З тієї інформації, що в мене є, війна йде доволі мляво. Жодна зі сторін не здатна на великий прорив, але наше королівство вже сильно постраждало. Що стосується шахтарів, то вони тільки виграли: їх в армію не беруть, а державні замовлення на руду та вугілля сильно виросли через війну. Зокрема, я, як і інші шахтарі, очікую щедру зарплатню.