Щойно вони увійшли до хати, Цю Цін наказав Хва Дзиджов сісти. Сердито глянув на нього й мовив:
— Ти що, дурний? Двоє дітлахів одинадцяти чи дванадцяти років насмілилися тебе так лаяти і ти просто стояв, і мовчав? Для чого ти тоді виріс таким великим? Тобі нахамили і що, не міг відповісти? Не міг сам їх присоромити?
Хва Дзиджов похмуро відповів:
— Я просто не хотів створювати тобі проблем.
Та краще б він мовчав, бо ця відповідь лише ще більше розлютила Цю Ціна.
— Що значить — не хотів створювати мені проблем? Коли тебе принижують — це вже і є проблема! Ти плачеш, а я маю при цьому почуватися нормально? Люди скажуть: "О, Цю Цін, він же поважний учитель, але навіть свого ґе'ера не здатен захистити!" — цього ти хочеш?
— Вибач… — пробурмотів Хва Дзиджов, та в глибині душі відчув легке тепло, коли почув, як Цю Цін назвав його «своїм ґе'ером».
Побачивши його сумний вигляд, Цю Цін зітхнув, витягнув хустинку, обережно витер вологі кутики його очей і м’якше заговорив:
— Я не хочу, щоб ти вибачався. Ти ні в чому не винен. Це я повинен просити вибачення за те, що не приділяв тобі достатньої уваги, не виявляв турботи перед усіма. Я думав, що так буде краще для тебе, але тепер розумію, що був надто наївним. Вони, мабуть, давно так з тобою поводяться, а я це занедбав. Відтепер наказую: якщо хтось ще хоч раз скаже тобі подібне — побий його! Якщо когось пораниш — відповідальність беру на себе.
Та ніжність, із якою він його обійняв, розірвала останні внутрішні стримування Хва Дзиджов. Його образа вирвалася назовні, мов вода з прорваної дамби, сльози потекли по щоках. Він сердито витер їх тильною стороною долоні.
Цю Цін схопив його за зап’ястя, і сам обережно витер хустинкою його обличчя.
— Ой, твої сльози скоро затоплять хату! Хва Дзиджов, чому ти завжди все тримаєш у собі? Я хіба вмер у цьому домі? Щось сталося — ти повинен сказати мені! Якби я сьогодні випадково не виявився поруч, ти так і далі дозволяв би їм тебе принижувати?
— Але ж… вони твої учні. Ти їх любиш. Як я міг підняти руку на них?
— І що з того, що вони мої учні? Це дає їм право ображати дружину вчителя? Саме тому, що вони ще малі, їх потрібно вчити, як правильно треба поводитися в соціумі. Що, чекати, вони поки когось вб’ють і тільки тоді лаяти їх за це?
Очі Хва Дзиджов на мить тьмяніли, і він опустив голову:
— Але… те, що вони сказали — це ж правда. Хай і в жорсткій формі.
Цю Цін раптово взяв його за обличчя, змусивши підняти погляд:
— Хва Дзиджов, скажи мені, які з тих їхніх слів — правда?
Хва Дзиджов опустив очі й почав тихо:
— Я як паразит для тебе, тягну тебе вниз. Я страшний, і тобі не подобаюсь. Я безсоромний…
Але не встиг він договорити, як Цю Цін легенько стиснув йому щоки, змусивши злегка надути губи. Хва Дзиджов ще хотів щось сказати, та зустрівшись із його поглядом — завмер.
Він не міг описати виразу очей Цю Ціна, у його темно-карих зіницях клубилося щось незбагненно глибоке. Там було і сум, і ніби бажання щось сказати, але Хва Дзиджов не міг зрозуміти що. Одне він знав напевно — Цю Цінові не сподобалося те, що він почув.
Цю Цін трохи помовчав, тоді відпустив його щоки й обережно розгладив волосся на його чолі. М’яко мовив:
— Не зневажай себе, Хва Дзиджов. Не принижуй себе.
Він повторив це двічі. Побачивши, що слова не справили потрібного враження, він почав розвінчувати кожну образу:
— Ти не паразит. Навпаки, це я тримаюся за тебе, не хочу, щоб ти пішов. Ти й Мао’ер — не тягар. Без вас моє життя було б пустим. Коли я щойно приїхав, я не вмів навіть землю обробляти. Пам’ятаєш? Я ж тому й випробовував тебе, бо сам нічого не знав.
— Я просто хочу сказати, що зустріти тебе в цьому світі — справжнє щастя. Якась робота по дому лягла на твої плечі, і завдяки цьому мені стало легше. Тож ні, ти не тягар. Ти мене розумієш?
Хва Дзиджов дивився на нього, серце шалено калатало:
— Ти ж раніше жив добре, не працював у полі, тож і не дивно, що не знав…
Цю Цін вів далі:
— І ще, бути незадоволеним — це добре. Тільки коли людина чимось незадоволена, вона прагне змін. Я дозволяю тобі бути незадоволеним. А всі ці образи — це дурниці. Коли ображаєш когось, то можеш казати, що він безсоромний. Але ніколи не кажи такого про себе. Зрозумів?
— І останнє, найважливіше. Ти не страшний. І мені ти не не подобаєшся.
Хва Дзиджов кліпнув очима. Сльози якось раптово зникли. Його очі ще блищали, але вже не були заплаканими:
— Не треба мене втішати, я вже почуваюся краще. Але… ти сказав, що «не не подобаєшся». Це значить, що подобаюсь, чи ні?
Цю Цін завмер і після паузи відповів спокійно:
— Це граматичне питання. Подвійне заперечення — це ствердження. Якщо зараз не розумієш, то потім поясню. Це неважливо. Важливо — все, що я сказав раніше. Я не втішаю тебе й не брешу. Та й годі, марно пояснювати. Завтра зранку йдеш зі мною до міста.
— Добре, — кивнув Хва Дзиджов, все ще гублячись у думках. Подвійне заперечення — це значить так, чи ні? І взагалі… він наче навмисно змінив тему… чи це лише здається?
Коли настав час вечері, мисливець Дзян, як завжди, прийшов у гості. Хоч він уже й міг готувати собі в новозбудованій хаті, але з тих пір, як Цю Цін одного разу скуштував його страви, більше не відпускав, умовляючи його приходити до них готувати й вечеряти разом. І переконати Дзяна було неважко, достатньо було сказати одне речення:
— Тобі все одно, але подумай про Дзянь Джу, він ще росте.
Тепер, коли не було мисливця Дзяна, то вечерю здебільшого готував Хва Дзиджов. Цю Цін допомагав тільки час від часу, бо хоч і вмів готувати, та його вміння не йшли ні в яке порівняння з талантом Хва Дзиджов. А головне — сам Цю Цін не любив цього заняття, тоді як Хва Дзиджов, навпаки, знаходив у ньому задоволення. Тож із часом ця справа повністю перейшла до нього, і він навіть не дозволяв Цю Ціну думати про куховарство.
Цю Цін у відповідь взяв на себе всі тяжкі роботи по господарству. Жили вони мирно й злагоджено — між ними не було жодної сварки, чим часто заздрив самотній мисливець Дзян.
Цього вечора, після вечері, коли Хва Дзиджов прибрав зі столу, Цю Цін покликав до себе Дзянь Джу та Мао’ера й серйозно запитав:
— За цей місяць у школі ніхто вас не ображав?
Почувши це, мисливець Дзян одразу зосередив свій погляд на синові.
Дзянь Джу замислився й похитав головою:
— Ні, взагалі ні.
— А Мао’ер?
Мао’ер теж здивовано похитав головою:
— Ніхто мене не ображав.
Цю Цін із полегшенням зітхнув. Схоже, все не так погано, як він боявся.
— А хтось казав вам щось неприємне про вас чи про Мао’ера? Плітки, образи?
Хлопці знову похитали головами. Дзянь Джу після паузи додав:
— Та ні… Хіба що… Всі ніби не дуже хочуть дружити з нами. Але мені й Мао’ера вистачає. Я сам його захищатиму.
Цю Цін ніжно потріпав його по голові, відчуваючи вдячність і тепло:
— Молодець. Оце я розумію — не даремно тебе виховував. Мао’ер ще маленький, бережи його. Тобі самому не буде від цього гірше.
Дзянь Джу надув губи й гордо відповів:
— Ти можеш не казати мені це, бо він мій молодший брат. Я його захищатиму. Хто його зачепить — отримає від мене!
— Малий, а вже такий сміливий, — сказав Цю Цін і, усміхаючись, ущипнув його за щічку, після чого перекинувся поглядом із мисливцем Дзяном.
Наступного ранку кучер справді приїхав. Мисливець Дзян збирався на полювання, а Дзянь Джу, залишившись без нагляду, вирішив приєднатися до поїздки в місто.
Цю Цін нічого не пояснив, тому Хва Дзиджов не міг зрозуміти, навіщо вони їдуть до міста. Двоє дітей теж запитували, що за особлива нагода, і чому вони зібралися усі разом.
Цю Цін лише загадково відповів:
— Їдемо вирішити важливу справу.
Коли вони приїхали на місце, Хва Дзиджов озирнувся навколо, і, побачивши, що товари тут дуже дорогі, несміливо потягнув Цю Ціна за рукав:
— Тут усе занадто дороге… Може, не варто заходити?
Цю Цін лише посміхнувся й упевнено затягнув його в крамницю рум’ян, давню крамницю косметики.
Хва Дзиджов застиг на місці, дивлячись, як Цю Цін говорить із продавчинею незрозумілими йому словами та перебирає товари. Невдовзі в руках у нього вже була ціла гора речей, і Хва Дзиджов навіть не знав, для чого більшість із них. Цю Цін почав пробувати косметику на собі, залишивши його повністю збентеженим.
Коли дійшла черга до оплати, Хва Дзиджов був шокований. Він майже схопив Цю Ціна за руку й потягнув до виходу:
— Навіщо тобі все це? — спитав він, насупивши брови, охоплений тривожними думками. — Ти що, знову марно витрачаєш гроші?
Цю Цін відповів не одразу. Потім спокійно промовив:
— Це все для тебе. Пані, чи можна скористатися вашою задньою кімнатою? Я хочу накласти йому макіяж.
Оскільки він щойно витратив чимало срібла, продавчиня радо погодилась:
— Ви двоє дуже гарна пара. Рідко побачиш, щоб чоловік так дбав про свого ґе’ера. Ви повинні його цінувати.
Хва Дзиджов зашарівся й сором’язливо усміхнувся. Коли продавчиня вийшла, він схопив Цю Ціна за руку й майже благально сказав:
— Поверни це, я не хочу таких речей. Це занадто дорого.
Але Цю Цін рішуче посадив його на стілець:
— Не рухайся.
Потім почав мити йому обличчя хусточкою з новим милом, яке щойно купив. Діти спостерігали трохи, а тоді втекли гратися у двір.
Хва Дзиджов мовчки дивився, як Цю Цін стриже йому брови, потім дістає косметику й акуратно наносить її на обличчя. Щоразу, коли він хотів заперечити, його стримував серйозний вираз обличчя Цю Ціна.
Крім того, він був так близько… що Хва Дзиджов відчував його подих на своїй шкірі — це викликало дивне, хвилююче відчуття.
Після тривалої роботи, коли Цю Цін нарешті зробив крок назад, Хва Дзиджов нарешті заговорив, почавши сердито бурмотіти:
— Це справді занадто дорого! Ми ж живемо економно. Якщо так далі піде — люди скажуть, що я не вмію вести господарство, і тоді…
Проте він не встиг договорити — Цю Цін підняв зі столу дзеркальце й підніс його до обличчя. Побачивши відображення, Хва Дзиджов миттєво забув, що хотів сказати. Він довго вдивлявся, і нарешті вражено прошепотів:
— Який красивий…
А потім, зовсім розгублено:
— Хто це?
Цю Цін легенько стукнув йому пальцем по лобі:
— Вгадай.
І подумав: ну й дурненький же він. Мабуть, у житті не бачив дурнішого за тебе.
