Село Хвадзя останнім часом зазнало приємних змін.
Селяни помітили, що діти, які відвідують школу, не лише навчилися читати й писати, а й почали декламувати вірші своїм старшим удома.
Миттєво все село наповнилося атмосферою культури.
Крім того, діти, які навчалися в школі, раптом стали розумними й слухняними. Вони чемно віталися з дорослими, допомагали, коли хтось цього потребував, ввічливо дякували за допомогу, а коли помилялися — щиро вибачалися, демонструючи хороші манери. Їх легко було впізнати як учнів, яких навчав Цю Цін.
На цьому етапі селяни майже забули, яким ледарем колись був Цю Цін — образ освіченого, ввічливого чоловіка міцно закарбувався в пам’яті всіх мешканців села.
Коли селяни проходили повз школу на шляху до роботи в полі, вони часто чули веселі голоси дітей, що голосно читали: «Сонце сідає за гори, Хуанхе вливається в море» або «В куточку кілька гілочок сливи самотньо розцвіли в холоді». Хоча мешканці могли й не повністю розуміти зміст цих пам’ятних рядків, це не заважало їм насолоджуватися ними. Дехто навіть ловив себе на тому, що мимоволі їх повторює, і хизувався цим, коли ходив у гості до родичів — щоб викликати заздрість.
Усі ці зміни в дітях змусили селян повірити: Цю Цін — справді талановитий учитель. Навіть найактивніші діти в селі поводилися перед ним як чемні віслюки. Усі учні ставилися до свого вчителя як до божества, очі їхні світилися невситимою жагою до знань. Це, безсумнівно, ще більше надихало Цю Ціна на викладання, його почуття задоволення було не передати словами.
Діти дізнавалися на уроці цікаві речі й ділилися ними вдома. З часом селяни завдяки словам дітей почали краще розуміти світ, з яким раніше не стикалися.
Імператор, як виявилось, не обробляє землю золотою мотикою, пані в палаці не печуть велетенських млинців, а чиновники не живуть у казці — і в них, виявляється, є власні труднощі.
Селяни почали ще більше поважати Цю Ціна, а його ефективні методи навчання поширювались і в сусідні села.
Молодша сестра Цянь Мейхва почала вчитися в школі Цю Ціна з чотирнадцяти років. Від брата вона дізналася про вчителя, і сільські розповіді викликали в неї цікавість до Цю Ціна. Яка ж він людина, зрештою?
Насправді спочатку вона заздрила братові, що той міг ходити до школи, тоді як вона — ні, бо була дівчиною. Її сім’я вважала, що дівчат навчати нема сенсу, до того ж вона вже була заручена й скоро мала вийти заміж.
Місце, де вона мала вийти заміж, було дуже далеко, і після весілля вона могла не повертатися роками. Спочатку її родина не хотіла відпускати її з дому до шлюбу, але після численних прохань вона таки дістала можливість відвести брата до школи.
Того ранку вона прийшла до школи й нарешті побачила легендарного вчителя Цю. До зустрічі з ним вона уявляла, що він буде суворим старим із бородою, але, на її подив, це виявився молодий і вродливий чоловік середніх років з несподівано привабливим обличчям.
Цю Цін був досить високим, і хоча його коротке волосся здавалося трохи дивним, це не применшувало його витонченої та красивої зовнішності. Він зовсім не був таким холодним, як вона уявляла вченого. Коли він завів її брата всередину, то навіть ледь усміхнувся їй. Хоча вона розуміла, що це лише ввічливий жест, її серце все одно забилося трохи швидше.
Цянь Мейхва подумала, що такий чоловік напевно зачарував багатьох дівчат у селі Хвадзя.
Вона помітила, що більшість жінок, які щоранку приводили дітей до школи, не хотіли відводити очей від обличчя Цю Ціна. А коли йшли, то часто озиралися, ніби сподіваючись, що коханий ще раз кине на них погляд.
Та найбільше Мейхва зацікавила дівчина, яка сиділа в класі. Раніше вона навіть не знала, що дівчатам дозволено навчатися.
Незабаром почалися заняття, і сільські жінки розійшлися по своїм справам, залишивши її саму біля вікна.
Вона не хотіла повертатися додому так рано й була дуже зацікавлена тим, що відбувається в класі, тож підступила до вікна й, спираючись на нього, зазирала всередину на носочках.
Вдома вона часто чула, як брат із захопленням розповідав, наскільки цікаві уроки вчителя Цю, і як він щодня мчав до школи, не дочекавшись сніданку.
Спершу вона думала, що це просто дитяча цікавість, але, коли сама почула, зрозуміла — уроки справді цікаві.
З вуст учителя вона почула розповіді про талановитих поетів, захопливі історії з історії, витоки цікавих ідіом — все це ніби розгорталося перед нею мов сувій, і в тиші класу лунав лише вишуканий голос учителя Цю.
Цянь Мейхва заслухалась і навіть не помітила, що ноги в неї затекли.
Учитель Цюйнарешті помітив дівчину за вікном, якій було не більше чотирнадцяти чи п’ятнадцяти років. Побачивши, як уважно вона слухала, він вирішив вийти надвір і з усмішкою запитав:
— Хочеш зайти послухати?
Цянь Мейхва злякалася, тіло її здригнулося, а затерпла нога різко підвела її — вона впала на землю. Учитель не встиг підійти, як вона вже підхопилася й утекла.
— Ей, ти…
Цю Цін зітхнув і, дивлячись услід, повернувся до класу, сказавши:
— Нічого, продовжуємо заняття. Давайте всі разом прочитаємо цей вірш.
Насправді після початку викладання такі ситуації стали звичними. Завжди знаходилися ті, хто стояв зовні й підслуховував — переважно дівчата, інколи — жінки з мотиками. Вони мовчки слухали й ніколи не наважувалися зайти.
Цю Цін розумів, що більшість із цих дівчат хочуть вчитися, але старші не дозволяють. Це була гендерна упередженість. Тож він ніколи не виганяв їх, а навіть заохочував учнів відкривати вікна, щоб усі змогли бачити, що відбувається в класі.
Він також навчав своїх учнів поваги до вчителів і жінок, розповідав про труднощі, які матері переживають, щоб народити дітей.
Цей період навчання був простим, але наповненим змістом, і Цю Цін відчував, що знайшов своє місце.
Щоранку він вставав, снідав, готувався до уроків і вирушав до класу. Під час занять вони з Хва Дзиджов сиділи далеко один від одного та не спілкувалися. Після уроків говорили лише про навчання, іноді разом працювали в полі, але між ними не було нічого інтимного. Мов невидима стіна розділяла їх.
Цю Цін вважав, що серце його заспокоїлося. Єдиною близькістю між ними залишався спільний сон уночі — бо Хва Дзиджов боявся знову пережити параліч сну. Крім цього, вони дотримувалися певної дистанції, й емоції не ставали плутаними чи дивними.
«Це добре», — подумав він. — «Якщо все буде так і надалі, то я був би задоволений ще хоча б десять років так прожити.»
Він відчував, що, порівняно з подружжям, вони з Хва Дзиджов були більше схожі на друзів, а то й просто на знайомих. Поведінку Хва Дзиджов в класі можна було б охарактеризувати майже як поведінку мовчазної, сором'язливої людини. Щоразу, коли він дивився на Хва Дзиджов, він бачив, що той дивиться назад. У такі моменти Цю Цин відчував невимовну дивину в своєму серці, тому поступово він почав тримати себе в руках і перестав дивитися в сторону Хва Дзиджов.
Він щиро вірив, що це добре, але не усвідомлював, що це навмисне нехтування не пішло на користь Хва Дзиджов, насправді воно спричинило непорозуміння та біль.
Навчальна діяльність у школі проходила дуже гладко, діти були слухняними, але це не означало, що Цю Цин не стикався з жодними труднощами.
Наразі низькоякісні пензлі, які він виготовив, стали майже непридатними для читання та письма учнями — минуло лише пів місяця, а більшість уже були зношені. Бамбукові дощечки, які студенти використовували як письмове приладдя, також виявилися вкрай незручними. По-перше, їх було важко носити з собою, по-друге — вони часто травмували руки дітей. У багатьох учнів на долонях з’явилися подряпини від дрібних скалок бамбука.
Спостерігаючи за всім цим, Цю Цін поступово почав замислюватися: а чи не міг би він сам виготовляти папір?
Якби він зміг його виробляти, це не лише вирішило б проблему з письмом для учнів, а й дозволило б продавати власноруч зроблений папір, заробляючи гроші на потреби школи. До того ж, він міг би навчити дітей самостійно виготовляти папір — це було б справжнім, практичним знанням. Адже в цьому світі папір досі залишався відносно дорогим і недоступним.
Проте Цю Цін не знав, як виготовляється папір, тож поки що змушений був приглушити цю ідею та дочекатися нагоди дізнатися про цей процес у майбутньому.
Непомітно для нього в класі почали поширюватися чутки: нібито вчитель Цю не любить Хва Дзиджов, а прийняв його лише через свою доброту. Мовляв, Хва Дзиджов просто користується добросердям учителя, не бажаючи покинути його дім, і до того ж привів із собою того, кого люди називали «нещасливим дитинчам».
Коротше кажучи, суть пліток зводилась до того, що їхній учитель змушений жити «у гарячому вогні та глибокій воді»* через Хва Дзиджов та Мао’ер, нібито співіснує в шлюбі з «потворним» чоловіком лише з жалю.
Без участі самого Цю Ціна ці чутки ставали дедалі детальнішими. Навіть те, що він не спілкувався з Хва Дзиджов під час уроків, учні почали сприймати як доказ, що чутки — правда.
Усі казали, що Хва Дзиджов недостойний Цю Ціна. Навіть коли селяни між собою згадували вчителя з Хвадзя, часто зітхали зі смутком:
— Ох, яка ж прикрість, що такий талановитий чоловік, як Цю Цін, одружився з таким потворним чоловіком!
І що більше людей це обговорювали, то частіше сам Хва Дзиджов чув про це. Для нього болючими були не самі плітки, а те, що сказане могло виявитися правдою: що Цю Цін справді залишив його тільки з жалю, і лише його добре серце завадило вигнати бідолаху. Бо хто ще погодився б прийняти його, ще й з дитиною?
Цю Цін дізнався про цю ситуацію з плітками зовсім випадково, коли одного разу несподівано повернувся до школи, щоб щось забрати. Підійшовши до підсобки, яка ще не була відчинена, він почув розмову в задньому дворі.
— Потворо, ти просто користуєшся добротою нашого вчителя Цю Ціна, правда? Ти взагалі щось розумієш у моралі й соромі? Навіщо взагалі сидиш у класі стільки часу?
Такі різкі слова змусили Цю Ціна насупитися. Його рука, вже простягнута до дверей, завмерла в повітрі, він насторожився й почав прислухатися.
Інший голос продовжив:
— Ми ж не безпідставно говоримо. Такий, як ти, недостойний нашого вчителя. Усі бачать, що він тебе не любить. Тримати тебе з тим Мао’ер — це просто жалість. Якщо ти маєш бодай краплю совісті — піди сам. Такий чудовий учитель, як наш, без вас міг би одружитися з гарною дівчиною, а не жити в цій жалюгідній халупі з вами.
Цю Цін відчув, як його серце стиснулося. У цю ж мить йому стало зрозуміло, про кого йдеться: про Хва Дзиджов та Мао’ер. І тепер він зрозумів, чому в Мао’ер досі немає друзів — справа була не у віці, а в дискримінації.
Обидва голоси належали його учням. Після цих слів запала довга тиша — Хва Дзиджов не відповів нічого.
Коли двоє учнів побачили, що Хва Дзиджов стоїть, схиливши голову, не промовляючи ані слова, вони розлютилися ще більше й уже збиралися його штовхнути. Та саме тоді помітили фігуру позаду нього. Одразу замовкли й зі страхом вигукнули:
— В-в-в-вчителю!
Хва Дзиджов також різко підвів голову. Слізні краплі на кутиках його очей одразу впали в поле зору Цю Ціна.
У грудях у Цю Ціна щось стиснулося від болю. Він різко підійшов, обійняв Хва Дзиджов за плечі й із холодним виразом обличчя звернувся до учнів:
— Можливо, деякі мої дії викликали непорозуміння, але сам факт, що я дозволив йому сидіти в цьому класі, говорить про все. Хто поширює чутки за моєю спиною? Це — дружина вашого вчителя. Як ви смієте так з ним говорити?
Очі Хва Дзиджов широко розплющилися від здивування, він навіть забув витерти сльози, що скотилися з очей.
— Вчителю… — пробурмотів хтось із учнів.
Цю Цін подивився на них із гнівом, груди його ходили ходором:
— Я справді розчарований у вас!
За понад два тижні спілкування всі вже знали, що вчитель Цю — спокійний і терплячий. Він завжди з посмішкою підходив до учня, яким би той не був неслухняним. Учні навіть жартома казали між собою, що їхній учитель ніколи не сердиться.
Та ось зараз, через те, що двоє з них образили Хва Дзиджов, Цю Цін по-справжньому розлютився — вперше. І навіть сказав їм, що він у них розчарований. Вони впали в паніку.
Ніхто не очікував, що вчитель настільки цінуватиме Хва Дзиджов, що навіть скаже їм називати його «дружиною вчителя».
Не знаючи, що сказати, обидва почали благати:
— Вибачте, вибачте, вчителю! Ми були неправі!
— Дружино вчителя, ми просимо вибачення, ми просто чули це від інших, і тому неправильно зрозуміли…
Цю Цін не звернув на них більше уваги й мовчки пішов із Хва Дзиджов додому.
Ці учні повинні добре замислитися над своєю поведінкою.
«Жити в глибокій воді та гарячому вогні» (水深火热) - це китайська ідіома, яка описує перебування в дуже складній, болісній або нещасній ситуації. Також це відчуття перенесення сильних страждань або труднощів, ніби людина оточена непереборними викликами, від яких важко втекти.
