Вчительська кар’єра Цю Ціна в селищі Хвадзя офіційно почалася.
Джао Хвань'ер, яка спочатку ставилася до Цю Ціна з прихованим презирством, уже через два дні занять повністю змінила свою думку.
З критика вона перетворилася на палку прихильницю, навіть на маленьку шанувальницю вчителя.
Що ж до Хва Дзиджов, то після двох днів навчання він нарешті усвідомив, наскільки складно буде виконати свою обіцянку — стати найкращим учнем у класі.
Серед сорока учнів навіть наймолодший, Мао’ер, здавався йому куди кмітливішим.
Хва Дзиджов почувався незграбним в усьому: рука не слухалася, слова губилися.
Останніми днями вони вивчали «Класику трьох знаків», і спочатку йому здавалося, що він справляється. Але коли дійшло до письма — ніби пензель у його руці жив власним особистим життям.
Порівнюючи свої каракулі з каліграфічними рядками Цю Ціна та інших учнів, він усе глибше занурювався в розпач.
Після уроків, не дочекавшись учителя, він, похнюплений, сам повернувся додому й мовчки узявся готувати вечерю.
Увечері Цю Цін, помітивши пригнічений стан Хва Дзиджов, після вечері вивів його на вулицю — на коротку прогулянку, щоби трохи розвіятись і поговорити.
— Насправді ти дуже стараєшся, — сказав Цю Цін лагідно. — Сильно не переймайся.
— А як я у порівнянні з Джао Хвань'ер? — різко запитав Хва Дзиджов.
Цю Цін задумливо відповів:
— Наразі вона трохи попереду. Тобі варто більше зосередитися.
Ці слова, хоч і сказані спокійно, миттєво розвіяли його настрій. Образа та зніяковіння знову стиснули йому серце.
Цю Цін намагався розрадити:
— Не переймайся. Якщо щось не виходить — потрібно трохи більше практики. У тебе є я, твій учитель. Зі мною ти все опануєш, нічого не бійся.
Хва Дзиджов слухав, але на душі все одно залишалася тривога.
Його пригнічувало не тільки те, що він повільно вчився, а й те, як блискуче себе проявляла Джао Хвань'ер.
Вона стверджувала, що раніше ніколи не вчилася, але вже встигла вивчити «Класику трьох знаків» і могла переписати його по пам’яті.
Завдяки цьому вона стала справжньою зіркою класу — і, що найболючіше, це явно не лишилося непоміченим для Цю Ціна.
Хва Дзиджов з гіркотою думав: у очах всіх інших він — лише «той, хто живе з учителем».
Нічим не примітний. Нічого не вартий. І нічого не досяг.
З кожною хвилиною його тривога зростала.
Особливо тяжко йому було думати про дім.
Після останньої поїздки до міста Цю Цін купив нову ковдру — і відтоді спав у окремій кімнаті.
У день, коли вони почали спати окремо, Хва Дзиджов, звісно ж, був проти.
Проти був і Мао’ер — хлопчик щойно отримав батька, тільки почав звикати до нового тепла в домі... І от знову — розділення.
Але цього разу Цю Цін був непохитний.
Скільки б Мао’ер не плакав, як би не благав, він залишився твердим, стосовно свого рішенння.
Тоді він сказав лише одне:
— Або я переїжджаю, або Хва Дзиджов.
Той день спочатку став одним із найщасливіших у житті Хва Дзиджов — адже він офіційно здобув статус другої половинки в домі Цю Ціна. Але коли настав час спати окремо, щастя змінилося на тривогу.
Із кожною ніччю він усе більше шкодував, починаючи думати: а чи не тому Цю Цін захотів спати окремо, бо він сам, Хва Дзиджов, був занадто впертий, добиваючись офіційного реєстру шлюбу?
Чи не вимагав він занадто багато?
Дні минали один за одним, і щойно Хва Дзиджов змирився з думкою, що Цю Цін назавжди спатиме в окремій кімнаті, він помітив: Джао Хвань’ер, єдина дівчина в класі, явно запала на Цю Ціна.
А сам Цю Цін — ставився до неї з надзвичайною лагідністю.
В очах інших учнів вона була улюбленицею вчителя. Після уроків вона часто чіплялася до Цю Ціна по різним причинам,та завдяки своїй кмітливості стала старостою класу.
Хоч це й виглядало заслужено, для Хва Дзиджов все було зовсім інакше: коли вчителя не було поруч, Джао Хвань’ер тихцем кепкувала з нього. Називала його потворним, дурним, і питала з глузливою посмішкою — як така жалюгідна істота могла стати чоловіком гарного, розумного й шанованого пана Цю?
А що боліло найбільше — це те, що навіть Мао’ер, Дзянь Джу, та й сам Цю Цін — здавалися зачарованими цією дівчиною.
Спершу він думав, що все це лише його уява. Але одного дня, коли сам пішов до пана Дона показати обличчя, випадково натрапив на Джао Хвань’ер.
Вона роздавала цукерки всім, хто був поруч. Як можна було її не любити?
От тільки Хва Дзиджов вона не подобалася зовсім, тож цукерок не брав, хоч і обожнював солодке.
Цього разу вона підійшла відверто.
З усмішкою на вустах, але холодом у погляді, промовила:
— Мені подобається пан Цю. Я хочу стати його дружиною. Ти краще сам відійди вбік. Станеш наложницею, а я тебе не скривджу.
Слова ці прозвучали зухвало й безжально, але в них не було брехні. У її очах сяяла щира, впевнена любов — така, яку Хва Дзиджов не мав права показувати. Його почуття не мали голосу.
І раптом він усвідомив — заздрить.
Не її грошам, не солодощам, а її свободі любити відкрито.
Зблідлий, із тремтячими кулаками, він намагався заперечити:
— Ми з Цю Ціном уже офіційно зареєстровані. Ми — подружжя. І він пообіцяв, що ніколи не візьме іншу.
Але з кожним словом він звучав усе менш переконливо. Джао Хвань’ер лише зневажливо зітхнула:
— І що з того? Шлюб можна розірвати. А ти — безсоромний ґе’ер, ще й з чужою дитиною на руках. Та хто тебе серйозно сприйматиме?
Моя родина — заможна. Як тільки він одружиться зі мною, то збагатіє. Думаєш, він відмовиться?
Хва Дзиджов зціпив зуби:
— Він ніколи мене не покине.
Але і сам сумнівався, чи це правда.
Відтоді між ними розпалився вогонь війни.
Джао Хвань’ер мала все: розум, пам’ять, вроду, вбрання й гроші. Його ж — зневажали, глузували з нього, називали потворою.
З кожним днем самотність усе більше здавлювала його зсередини.
Кульмінацією став той день, коли Джао Хвань’ер удавала, що підвернула ногу, і Цю Цін, нічого не підозрюючи, поніс її на руках до лікаря.
Хва Дзиджов не витримав — і... пропустив урок.
Так, він просто демонстративно пішов із класу серед білого дня.
Коли Цю Цін увечері повернувся й побачив, як Хва Дзиджов, мовчки, наводить ідеальний порядок у домі, він суворо мовив:
— Бачу навчання пішло тобі на користь, уже навчився прогулювати? Так?
Коли Хва Дзиджов мовчав, він підійшов, махнув перед очима:
— Що трапилося? Щось сталося?
— Я не хочу більше вчитися, — тихо буркнув той.
Цю Цін здивовано поглянув, а потім просто сказав:
— Якщо не хочеш — не треба.
Хва Дзиджов миттєво занервував:
— Ні! Я не це мав на увазі. Просто... я втомився. Завтра піду. Обіцяю.
«Ще чого не вистачало, — подумав він. — Залишити школу — означає віддати Цю Ціна на поталу тій гадині!»
Він згадав слова матері: «Хто хоче тримати чоловіка — має діяти. Не чекай, доки інша забере те, що твоє.»
Тієї ночі, коли Цю Цін уже задрімав, він почув тихе ридання. Голос був до болю знайомий.
Його серце стиснулося. Невже з Хва Дзиджов щось трапилось?
Схопивши палицю, босий, він кинувся до дверей сусідньої кімнати, але ті були замкнені.
— Дзиджов! Мао’ер! Ви в порядку?! — вигукнув він.
За мить почувся дитячий голос:
— Тату! Швидше!
Маленькі рученята відчинили двері.
— Що сталося? — спитав Цю Цін, нахиляючись до хлопчика.
— Тато... він плаче, але не прокидається! Я боюся!
Цю Цін підбіг до ліжка й побачив Хва Дзиджов — той був непритомний, очі заплющені, тіло скуване, з грудей виривались лише схлипування.
Сонний параліч, — майнула думка.
Він почав трясти його, кликати на ім’я.
І нарешті — Хва Дзиджов прокинувся.
У паніці він ухопився за Цю Ціна:
— Мені було так страшно… Я не міг прокинутись! Наче хтось дихав мені у вухо… Я думав, що більше тебе не побачу…
Цю Цін пригорнув його, ніжно погладжуючи по спині:
— Тсс, я поруч. Тобі більше нічого не загрожує.
— Можна... мені сьогодні з тобою? Лише на одну ніч... будь ласка...
Почувши його тремтіння, Цю Цін зітхнув і погодився:
— Гаразд. Ходімо.
Але щойно Хва Дзиджов спробував зійти з ліжка — ноги підкосилися.
Цю Цін миттєво підхопив його на руки й поніс до спальні.
Тієї ночі Хва Дзиджов притискався до нього весь час, не відпускаючи ані на мить.
А сам Цю Цін подумки зітхав — «Дзиджов дійсно перелякався...»
А Хва Дзиджов лежав, притулившись до грудей чоловіка, й думав із подивом:
«Навіть я сам почав вірити, що справді злякався…»
