Для Цю Ціна та інших усе сталося цілком неочікувано.
Вони саме садили розсаду рису, коли раптом на полі з’явилися кілька суворих солдатів і, не зволікаючи, забрали Мисливця Дзяна.
Цю Цін кинувся навздогін і почав розпитувати, що сталося, - так і дізнався, що Дзяна звинувачують у дезертирстві, а хтось із села доніс на нього, саме тому влада прийшла його заарештувати.
Цю Цін помітив, що на межах поля зібралося чимало односельців, які з цікавістю спостерігали за метушнею. Думка про те, що доносник міг бути серед них, викликала в нього гостре відчуття відрази й неспокою.
Він припускав, що винуватцем, найімовірніше, був хтось із тих, кого він раніше провчив, коли ті намагалися його ошукати, але часу на з’ясування подробиць зараз не було.
Через цю несподівану подію їм довелося відкласти всю роботу.
Цю Цін спокійно звернувся до спустошеного від горя Дзянь Джу:
— Зараз нам треба йти додому й думати, як рятувати твого батька. Ти хочеш залишитися тут і плакати, чи підеш із нами й допоможеш щось вигадати?
Від цих слів Дзянь Джу одразу перестав ридати.
Хва Дзиджов, відчуваючи тривогу, взяв Мао’ера за руку й мовчки пішов слідом за Цю Ціном.
Повернувшись додому, Цю Цін і Хва Дзиджов довго обговорювали ситуацію й дійшли згоди: рятувати Мисливця Дзяна треба за будь-яку ціну.
Але і дорога до міста, і сам процес визволення з рук влади вимагали грошей.
Зціпивши зуби, Цю Цін дістав останні двісті мідяків, сховав їх за пазуху й почав збиратися в дорогу. Спочатку він планував іти сам, але Хва Дзиджов наполіг, щоб піти разом, тож у нього не залишилося вибору - довелося брати всіх.
Усі четверо, двоє дорослих і двоє дітей, шли пішки півдня, поки не натрапили на старого з підводою. На щастя, їм вдалося підсісти й проїхати частину шляху, але після того, як зійшли, попереду залишалося ще півдня ходи. Довелося заночувати в хліві однієї селянської родини, що трапилася дорогою.
Ноги Цю Ціна були вкрити пухирцями, проте, побачивши, як діти майже беззвучно плентаються позаду, він стиснув зуби й змусив себе йти далі.
Подякувавши родині, що прихистила їх на ніч, вони вирушили в дорогу й до полудня наступного дня нарешті дісталися міста.
Довго блукаючи вулицями та розпитуючи перехожих, вони нарешті знайшли будівлю міської управи.
Вартовий біля воріт, побачивши, що Цю Цін хоч і мав дещо дивну зачіску, однак тримався гідно, не став їх проганяти.
Вислухавши причину їхнього приходу, чиновник промовив:
— О, ви трохи запізнилися. Того, кого ви шукаєте, щойно відпустили. Це було розпорядження старости. Нещодавно імператорський двір видав указ: багаторічні війни надто обтяжили народ і виснажили скарбницю. Тож за минулі злочини, чи то дезертирство, чи незначні проступки, тепер карати не будуть. Якщо провина не була тяжкою, винних відправляють додому працювати на полях. Ваш товаришу пощастило — його випустили вже наступного дня після арешту.
На мить Цю Цін не знав, чи то сміятися, чи плакати. Він сам не міг визначити, відчувати себе щасливим чи ображеним: здавалося, що вони лише трохи не встигли зустріти Мисливця Дзяня.
Трохи заспокоївшись, Цю Цін повів усіх до придорожньої ятки, де кожен отримав миску локшини й нарешті втамував голод.
Після обіду Хва Дзиджов запитав:
— Будемо повертатися додому зараз?
Цю Цін похитав головою:
— Раз ми вже тут, давай подивимося, що тут є. Така нагода буває нечасто.
— Куди саме ти хочеш іти? — поцікавився Хва Дзиджов.
— У книгарню, — відповів Цю Цін.
Він знав, що незабаром стане вчителем, і найбільшим викликом для нього зараз було підібрати відповідні навчальні матеріали.
Дізнавшись у місцевих, де шукати єдину у місті книгарню, вони якраз дійшли туди близько полудня.
Цю Цін мав намір зайти туди разом з усіма, але тільки-но вони підійшли до входу, як його впустили, а Хва Дзиджов з дітьми зупинив продавець:
— Ґе'ерам вхід заборонено.
У його голосі та погляді відчувалася відверта зверхність.
Цю Цін насупив брови й спокійно сказав Хва Дзиджов:
— Залишайся тут із дітьми. Я швидко.
Усередині книгарні він деякий час розглядав книги. Їх було небагато, проте він міг прочитати всі написи.
Розпитавши про ціни, Цю Цін склав у голові приблизну картину. Продавець, помітивши, що він уміє читати, особливо коли той почав упевнено вимовляти назви книг, із подивом і певною обережністю запитав:
— Перепрошую, а ви навчалися грамоти?
— Так, навчався, — коротко відповів Цю Цін.
Продавець, окинувши поглядом його скромний одяг, перепитав:
— Ви, бува, не вмієте писати? Чесно кажучи, у нас нестача людей для переписування книг. Якщо хочете, спробуйте свої сили.
Пропозиція зацікавила Цю Ціна, і він запитав, чи можна забрати книги додому для переписування.
— Звісно, але доведеться залишити завдаток, — відповів продавець.
Цю Цін задумався. Якщо купувати підручники оптом, це обійдеться дуже дорого. Проте якщо придбати лише одну книгу, переписати її власноруч і роздати учням копії — це було б набагато вигідніше.
Він також поцікавився цінами на чистий папір і з прикрістю виявив, що папір лишався надто дорогим і недоступним для звичайних людей, особливо для потреб школи.
Після довгих роздумів він зрештою придбав найдешевший пензлик і шматочок графіту.
Після цього група ще трохи поблукала містом, але через брак грошей майже нічого не змогла собі дозволити. Цю Цін зібрав трохи відомостей про місцеві звичаї, після чого вирішив, що час повертатися додому.
Озирнувшись, він помітив, що Хва Дзиджов зник.
Після нетривалих пошуків він побачив, як Хва Дзиджов переходить вулицю. У ту ж мить Цю Цін помітив карету, що мчала прямо на нього.
Очі Цю Цін раптово звузилися, кров у жилах пішла в зворотному напрямку. Пронизливий скрегіт гальм розітнув повітря, і в ту ж мить Цю Цін прийшов до тями.
Він кинувся вперед і рвучко відтягнув Хва Дзиджов на узбіччя.
Карета пронеслася повз них за кілька кроків, викликаючи обурені вигуки перехожих.
Хва Дзиджов, помітивши щось незвичне в погляді Цю Ціна, обережно потягнув його за руку й тихо запитав:
— Що з тобою?
Цю Цін, ще не зовсім отямившись, довго мовчки вдивлявся в нього, а тоді нарешті прошепотів:
— Я в порядку. Ходімо.
