Нурі навчився користуватися туманним горном. За словами старенької в селі, він називався «Пульсом туману*».

 

*고동 (godong) – Означає особливо гучне серцебиття.

 

Вона казала, що коли світло маяка ставало марним через густий туман, туманний горн використовувався для того, щоб указати човнам, що виходили в море, напрямок у якому повертатися. Вона казала, що він інструмент із давніх часів.

 

Чомусь назва «Пульс туману» сподобалася Нурі більше, ніж туманний горн. Хоч воно й не було схоже на серце, що б'ється.

 

О Сон Джін, єдиний механік у селі, сказав, що частина клаксона була іржавою, і він не був упевнений, чи добре звучатиме. Але швидко полагодив його після кількаразового ремонту.

 

Користуватися горном було дуже просто. Коли він розтягував ручку обома руками й складав її, як акордеон, вона видавала ріжучий вухо, високочастотний звук. Якщо притулити його до іншої труби, прикріпленої до маяка, звук ставав ще гучнішим, і його могли чути навіть ті човни, які знаходилися здалеку.

 

Одноразове лунання туманного рогу кожні п'ять хвилин було попереджувальним сигналом бути обережними, дворазове лунання – сигнал припинити риболовлю, а триразове – сигнал негайно повернутися. Навіть якщо сітка ще не піднялася, якщо тричі пролунає горн, треба було здаватись і швидко повертатись.

 

Після кількох днів тренувань із горном у Нурі боліла рука. Він робив багато речей незліченну кількість разів, але це було дещо особливе.

 

Він узяв трохи олії, котру використовували для освітлення маяка, і намастив нею місце з'єднання, тож йому стало набагато краще, але воно все ще залишалося старим і не могло не скрипіти.

 

Нурі було боляче чути звук горна, оскільки він звучав так, ніби затикав рота старому, який ось-ось помре. Його характерний гуркіт також був болісним звуком, наче щось ревіло.

 

Туману було небагато, тож він лише сподівався, що світла маяка буде достатньо, щоб попередити про небезпеку. Однак було дуже ймовірно, що вітер усе змінить.

 

Острів Чхундо був островом, часто вкритим морським туманом. Існувала також історія про те, що японські пірати якось намагалися захопити острів, але не змогли його знайти через густий морський туман.

 

Селяни сказали Нурі, щоб він тренувався дути в туманний ріг ще сильніше. Це вже коштувало п'яти життів. Острів не хотів, щоб у його первісному стані з'явилася якась тріщина. Він мав залишатися незмінним. І він мав бути здатним самостійно долати несподівані події, що траплялися на його шляху.

 

Це було відчуття спільності, якого не було в людей, які живуть на суші. Чхундо був іншою країною та нацією. Нурі ж постійно був чужинцем, який ніколи не доєднається до них. Хоча він не надто над цим замислювався.

 

Він не належав до них, але мусив працювати заради них. Ця іронія весь час турбувала Нурі, але він нічого не міг удіяти. Тому що з моменту свого народження, це було тим, з чим він не повинен був нічого робити.

 

Нурі вперше за довгий час сів на підлогу. Вранці він працював у теплицях по той бік пагорба. Коли він вийшов з усіх трьох теплиць, сонце уже яскраво сяяло. Але небо було затягнуте хмарами.

 

— Гадаю, сьогодні ми не зможемо додати добрива. Здається, погода погіршується.

 

Отримавши від власника теплиць дві купюри грошей, Нурі схилив голову й повернувся додому.

 

На зворотному шляху він зупинився в єдиному магазинчику на острові й купив трохи рису й кукурудзяного борошна. Якщо кукурудзяне борошно розчинити у воді й зварити, з нього вийде смачна й легка їжа. З краю шиферного даху закапав дощ.

 

— Починається сезон дощів.

 

Нурі не дуже любив дощ. Він приносив вологу й сирість. Оскільки це острівне село, білизна, яка погано сохла, майже не висихала, а запах сирості, здавалося, переслідував його, куди б він не пішов.

 

На додачу до всього, він не міг заробити грошей, бо ніхто не кликав його на роботу по господарству. Більше того, це було б серйозною проблемою, якби він упав на дощовій дорозі зі своєю кульгавою ногою.

 

Нурі натиснув на ногу, яка, здавалося, пульсувала без причини.

 

Пропуск кількох днів роботи не означав негайного голодування, але Нурі завжди був на межі. Бідність підкрадається до нього, коли він найменше цього очікує, і наступає на п'яти. Щойно він прибирає ногу з місця, вона вистрибує вперед і перегороджує йому шлях. Первісні страждання від голоду – це останнє, чого Нурі хотів.

 

— Нурі, що ти тут робиш? Човни сьогодні відпливають!

 

Ко Вон Тек, власник ресторану суші біля причалу, підійшов до будинку Нурі з парасолькою й закричав. Нурі підвівся з підлоги, висунув голову й сказав:

 

— Сільський голова нічого такого не говорив!

 

— А, потреба з'являється нізвідки, чи не так? Я піду прямо до маяка!

 

— Дощить же...

 

Рибалити під дощем було нелегко. Цим також ніхто не хотів займатися після нещасного випадку на морі. Нурі почухав голову й схопив парасольку в кутку будинку. Ця парасолька була достатньо велика для трьох людей. Її також дав йому Ко Чхоль Вон, кинувши, наче якесь сміття.

 

З парасолькою Нурі попрямував до маяка, звідки можна було побачити човни, які відпливали від скелястої гори.

 

Через свою необачність, Нурі тупцював на занімілій від бігу нозі. Потім він один раз блимнув ліхтарем на знак того, що прибув до маяка. Прожектор, прикріплений на кожному човні, блимав, щоб показати, що він отримав сигнал.

 

Нурі подивився на небо з маяка. Темні хмари на небі були незвичні, тому він не міг зрозуміти, чому вони вийшли на риболовлю.

 

Жителі острова Чхундо зазвичай практикували джунак. Це був метод підвішування рибальської сітки з наживкою і витягування риби під час її вилову.

 

Човни були маленькими, а рибалки пересувалися командами по двоє чи троє. Зазвичай це були люди, які жили під одним дахом.

 

Попереду йшов човен сільського голови Ко Йон Чона з його сином Ко Чхоль Воном на борту.

 

Коли сільський голова відкрив водний шлях, човни попрямували до своїх місць, розподіляючись по горизонталі. Незалежно від того, де в цьому великому океані знаходилася територія кожної людини, рибалки були обережні, прикриваючи свої позиції.

 

Територія сільського голови була найкращим місцем для вилову найбільшої кількості риби. Оскільки ресторан суші Ко Вон Тека відчинився дещо пізніше, він був змушений розташуватися в місці, де було важко ловити рибу.

 

Однак, завдяки дружбі із сільським головою, він зміг отримати досить гарне місце. В обмін на це Ко Вон Тек відкривав сільському голові свою крамницю, коли той хотів.

 

Дружина Ко Вон Тека добре готувала, а ресторан суші біля причалу приваблював людей своїм дивовижним гострим супом і супом джирі-тан*. У селі було небагато магазинів і ресторанів, тож попит і пропозиція були на одному рівні.

 

*Рибна юшка/суп.

 

Побачивши, що краплі дощу густішають, Нурі змастив мастилом з'єднання туманного горну. Він подумав, що навіть якщо це не справа рук водяного демона, погода може раптово зіпсуватись, і доведеться сурмити в нього.

 

Насувався морський туман. А за ним дощові хмари. Він не знав, чи ці люди були надто самовпевненими після проведення ритуалу куту, чи ризикували своїм життям, бо на деякий час перестати ловити рибу.

 

Це не мало нічого спільного з Нурі. Однак, якщо хоча бодна людина загине в морі, Нурі можуть вигнати за те, що він не виконує свою частину роботи. Навіть якщо це не буде його провина. Люди інстинктивно шукали винних. А Нурі завжди був мішенню номер один.

 

Нурі тихо зітхнув і подивився на морську гладь. Було приємно дивитися на океан, який настільки любив, але він не міг не думати про непередбачувані наслідки.

 

Нурі дивився на пляж, хитаючи головою над своїм жалюгідним життям. Він мріяв про власний човен. Якби у нього був човен, він міг би ловити рибу й заробляти гроші. Тоді б йому не довелося турбуватися, що його ніхто не покличе. Він навіть не знав, чи зможе кудись поплисти на човні.

 

Коли його мати ще була жива, він мріяв про човен. Але люди не продавали човни й не роздавали рибальські ділянки чужинцям. У нього навіть не було на це грошей.

 

— Якби ж то.

 

Нурі спостерігав за тим, як баржа рухається хвилястим морем. Краплі дощу ставали густішими.

 

Стук, стук, стук.

 

Нурі притиснувся лобом до вікна, коли шум дощу вдарив у прозоре скло.

 

Робити на маяку було нічого. Нурі ліниво позіхнув і подивився на море.

 

Крізь густі краплі дощу знову щось стрибнуло з гучним сплеском.

 

— Га?

 

Це була та сама велика рибина, яку він бачив у день приходу данґола. Цього разу вона була набагато ближче. Нурі поспішив спуститися з маяка. Море переповнювалося дощовими краплями. Краплі ставали все густішими й густішими.

 

Коли Нурі з великою парасолькою підійшов до передньої частини маяка, з-під скелястої гори щось вискочило. Це був водяний демон, якого він зустрів раніше. Він дивився на нього, піднявши над рівнем моря лише верхню частину тіла.

 

Нурі потер очі, думаючи, що побачив демона. Але той залишився таким же, яким був. Він кинув щось у Нурі. Нурі зловив те, що він кинув біля обличчя, разом із морською водою.

 

— Пхе, пхе. Ні, гей!

 

Він зрозумів, що це був справжній демон, водяний демон. Коли він збирався запитати, чому той облив його водою, водяний демон розтулив рота.

 

— Я чекав на тебе.

 

Це був той самий голос, який він чув уві сні. Нурі витріщився на нього, злегка розтуливши рота. Краплі дощу, здавалося, ковзали по його тілу. Його голова була мокрою, а верхня частина тіла – вологою, але він не ставав мокрішим, ніби щось захищало його.

 

Водяний демон. Чи справді це міг бути водяний демон? І те, що молода шаманка сказала про його призначення, означало, що ним оволодіє і його з'їсть водяний демон? Нурі втупився в нього.

 

— Я чекав на тебе.

 

Це були ті самі слова, які він чув уві сні. Нурі без причини стиснув кулаки. Ніби не даючи дивним почуттям вирватися назовні. Водяний демон продовжував говорити зі скорботним виразом обличчя, від якого Нурі захотілося простягнути руку й обійняти його.

 

— Сподіваюся, ти пам'ятаєш.

 

— Пам'ятаю?

 

Після запитання Нурі водяний демон зник у морі. Тоді ж морський туман почав лякаюче швидко підніматись.

 

Нурі повернувся до маяка, не знаючи, куди подівся водяний демон. Тоді він засурмив у туманний горн, за допомогою своїх рук. Горн пролунав лише раз. Треба бути обережними. З'явився водяний демон, а одразу після нього піднявся морський туман.

 

Невдовзі після того, як пролунав звук туманного горну, баржі одна за одною повернули до села, весь час яскраво блимаючи прожекторами. Ніхто не загинув. Проте думки Нурі не давали йому спокою.

 

Пам’ятати? Що він мав би пам'ятати? Він сів, опустивши голову на руки. Що б це могло бути? Нурі стиснув кулаки. Але так нічого й не зміг згадати.