Сільський голова прислухався до слів данґола й молодої шаманки. І незалежно від волі Нурі, він став доглядачем маяка.

 

Багато людей заперечували проти того, щоб Нурі був доглядачем маяка влітку, коли він мав допомагати в польових роботах. Це було пов'язано з тим, що хоча Нурі й кульгає, проте його руки були швидшими, ніж у більшості людей.

 

— Ні! Що він буде робити з ногою, яка навіть не може піднятися по сходах?

 

— Він не можеш навіть працювати в полі, не кажучи вже про те, щоб залізти на цю штуку.

 

— Нам ще довго будуть потрібні робочі руки, і якщо випаде молодий чоловік, то весь рік буде зіпсовано.

 

— Хіба це не краще, ніж якщо хтось ще помре?

 

У сільській ратуші голосно обговорювали долю Нурі. Думка самого Нурі їх не цікавила.

 

Нурі сидів у кутку і їв рис, змішаний із супом, що приготувала старенька сільська жінка. Рис коштував дорого.

 

Він витратив багато грошей на похорон матері. Як наслідок, у його банці для рису залишилося небагато.

 

Нурі був тим, хто слідував за нею, незважаючи на наслідки. Він не хотів бунтувати проти цього. Незалежно від того, що він робив, він просто хотів отримати гроші.

 

Але була одна річ, яка стримувала його. Він не міг викинути з голови дивний голос молодої шаманки, яка міцно тримала його за руку.

 

Нурі взяв металеву ложку й згадав голос молодої шаманки. Вона казала що проведе ритуали для нього і його матері, і що йому потрібно слідувати за картою. Нурі возився зі шматочком коряги лівою рукою. Слова продовжували дзвеніти в його вухах.

 

— Ти їси рис?

 

Це був Ко Чхоль Вон. Нурі глянув на нього й набрав ще одну велику порцію рису. Ніби передбачаючи його реакцію, Ко Чхоль Вон сів навпроти Нурі.

 

— Це дівча дратує.

 

— Справді?

 

Відповів Нурі, жуючи рис. Чхоль Вон ударив би його за те, що він не відповів, а також за те, що йому не сподобалася його відповідь. Тому найкраще було дати розпливчасту відповідь.

 

— Ти що, не бачив, як вона дивилася на мого батька? Я хотів виколоти їй око, але не зробив цього. Як вона посміла?

 

Нурі кивнув. Сільський голова нічим не відрізнявся від бога на острові Чхундо. Він знав усі важливі й дріб'язкові справи кожної сім'ї та приймав рішення за них.

 

Селяни слухалися його без жодних заперечень. Єдиною причиною, чому вони могли так розмовляти зараз, було те, що сільського голови не було поруч. Незабаром, коли голова повернеться, всі замовкнуть, як молюски. 

 

Нурі поклав до рота ще рису, думаючи, що треба поквапитись і з'їсти більше.

 

— Гей, у тебе що, хтось забирає їжу? Навіть мій собака не буде їсти те, що ти їси.

 

— Я мушу доїсти, поки не прийшов сільський голова.

 

— Ти думаєш, що моєму батькові є діло до того, що він годує таких, як ти?

 

Нурі кивнув. Але не зупинив своїх зайнятих рук. Слова сім'ї сільського голови мали таку ж силу, як і слова сільського голови. Хоч би якими вимушеними вони не були, вони були б абсолютно правильними. Ні. Він мусив сказати, що вони правильні. Тільки так можна вижити на цьому острові. Чхоль Вон копнув ногою собан*, ніби йому не сподобалося, як Нурі ковтає його їжу.

 

*Собан – це невеликі столики, схожі на таці, зазвичай дерев'яні, що використовуються в Кореї для перенесення їжі та як окремі обідні столики.

 

— Божечки.

 

Старенька в кутку зали здивовано витріщилася на них. Потім лагідно усміхнулась.

 

— Нурі, тобі треба було їсти обережніше.

 

— Так, мені шкода. Я приберу.

 

Ніхто не звинувачував Чхоль Вона. Нурі підвівся й узяв ганчірку для посуду, наче звик до цього. І, ніби й цим незадоволений, Чхоль Вон спробував штовхнути Нурі ногою, але опустив її, коли сільський голова кашлянув.

 

— Ти став головою молодіжної асоціації, але все ще не можеш виправити свою звичку?

 

— …

 

— Візьми себе в руки.

 

Сільський голова різко сказав Чхоль Вону й попрямував до місця, де знаходилися дорослі чоловіки в селі.

 

— О, сільський голова тут.

 

Усі піднялися зі своїх місць і привіталися з ним. Усі, хто сперечався про те, чия правда, а чия ні, здавалося, зникли. Сільський голова кивнув і сів.

 

— Я дізнався, що ту дівчину звати Кан Шин Му. Вона користується ножем* і виконує ґонсу**. Не кожному це до снаги.

 

*Важлива зброя, яку шаман використовує під час екзорцизму.

 

**Ґонсу(공수) – слова богів або оракулів, передані через одержимого шамана під час шаманського ритуалу або сеансу ворожіння.

 

— Вона виконує ґонсу? Ця малеча?

 

Сільський голова кивнув.

 

— Бодман* розповів, що завждяки її зануренню в транс, п'ятнадцятьом людям удалось уникнути великої трагедії. Деякі ж люди, які проігнорували її, через юний вигляд, навпаки, спіткнулися з катастрофами.

 

 *Гінець або слуга гінця.

 

— Ух-хух!..

 

Люди, які намагалися використати Нурі для польових робіт, мовчали. Хоча в Чхундо займалися сільським господарством, основним заняттям жителів усе таки було рибальство. Смерть п'ятьох людей, які померли один за одним до настання півріччя, не дозволяло хеньйо* вийти в море, і баржі також були прив'язані вздовж берегової лінії.

 

*Хеньйо – ниряльниці в корейській провінції Чеджу. Хеньйо занурюються в море і збирають різноманітних молюсків, водорості та інших морських мешканців з океану.

 

— Що ви збираєтеся робити з його заробітною платою?

 

— Ті гроші мають бути позичені зі спільного фонду села.

 

— Йдеться про захист маяка, тож можна дати трохи грошей.

 

— Якщо йому не вистачатиме, чому б йому просто не піти й не заробити трохи? Чужоземці не дбають про процвітання нашого села.

 

Нурі сидів, удаючи, що не має жодних думок. У підлітковому віці в такі моменти, як цей, він дуже хотів розкривати свої думки та емоції.

 

Мати затикала йому рота й благала не робити цього. Вона просила його не конфліктувати з сином сільського голови, не конфліктувати з сільським головою, не злитися, коли його називають чужоземцем, і не ображатися, коли його називають дитиною без батька.

 

Нурі прислухався до цього всього. Єдине, чого він не зробив, так це не відмовився від манери говорити, якої навчився від матері.

 

Сусіди відчували себе незручно з Нурі, який, здавалося, розмовляв іншою мовою, ніж вони. Однак Нурі знав, що навіть якби він розмовляв тією ж мовою, він ніколи не зможе стати одним із них, тому краще мати на руках сліди вчення батька й матері. Принаймні так думав маленький Нурі. І тепер, у 25 років, він переконався, що не помилився у своєму рішенні.

 

Нурі намагався здаватися якомога дурнішим, ніби він погодиться з будь-яким рішенням. 

 

Сільський голова подивився на Нурі й сказав:

 

— Подумаймо про зарплату після того, як він почне працювати. Перш за все, почнімо плавати на вітрильнику. Тож, припустимо, що він буде охороняти маяк тільки тоді, коли ми працюватимемо в морі. Тоді на світанку він зможе піти в будь-який будинок, який захоче.

 

Усі кивнули на знак згоди, коли сільський голова запропонував розумне рішення. Це було рішення, яке зовсім не відображало думку Нурі. Але він не став сперечатись і просто підвівся. Безглуздий бунт часто призводив до насильства. Нурі звик бути безпорадним перед обличчям накопиченого насильства.

 

— Я можу йти додому, пане?

 

— Так, можеш йти. Ти теж, Чхоль Воне, не вештайся ніде й швидко йди додому.

 

— Так.

 

Нурі та Чхоль Вон разом вийшли з ратуші. Сільська ратуша, збудована з землі з використанням цілої колоди як стовпа, була гордістю села. Вона також була соціальним центром, де збирались усі. Крім того, це також було місцем, де Нурі завжди відчував себе незатишно.

 

— Як ти можеш залишатися там на одинці? Там же ж навіть драбина поламана.

 

— Я полагоджу її. Попрошу Сон Джін-хьона.

 

— Навіщо тобі просити Сон Джіна? А як же я?

 

— Тому що, Чхоль Воне, ти зайнятий на посаді голови молодіжної асоціації й повинен допомагати сільському голові.

 

— Я маю зробити крок уперед як голова молодіжної асоціації, тому що це важливо для села, – гордо сказав Чхоль Вон. 

 

Усе, що йому потрібно було відповісти, це те, що йому потрібна нова драбина. Однак Ко Чхоль Вон хотів улаштувати цілий рік метушні у відповідь на прохання Нурі. Нурі відкрив рота, думаючи про цю очевидність.

 

— Тоді голова молоді подасть мені руку? Бо в мене такі ноги.

 

— Подам. Я мушу. Якщо не я, то хто? Твої ноги…

 

— …

 

— Ні, нічого. Йди в дім і відпочинь. Я приніс тобі багато рисових коржів з полинового дерева, тож поїж.

 

— Дякую.

 

Губи Чхоль Вона завжди сіпалися, коли Нурі хвалив його. В нього був довгий шрам через увесь рот, який залишився з дитинства від однієї забави з вудкою, і на який було неприємно дивитися, тому що в цей час здавалося, що шрам рухався. Однак Нурі більше нічого не сказав і попрямував додому.

 

Будинок у кінці селища, ледь укритий блакитним шифером. На потрісканій дерев'яній підлозі лежала купа рисових коржів, які Ко Чхоль Вон відкинув на друшляк.

 

Що б він не давав, Ко Чхоль Вон завжди поводився так. Він кидав його, як собачий корм. І робив це нишком, наче ніхто не повинен був цього бачити.

 

Нурі відніс друшляк на кухню й пішов до своєї кімнати. Кімната була лише одна. Це була водночас і вітальня, і спальня. Маленький будиночок, який заповнювався, коли вони з матір'ю лягали спати. Тепер він мав користуватися ним сам, але він не відчував себе великим.

 

Його мати була маленькою людиною. Маленька, худенька, яка сиділа в кутку й усе життя шила. Нурі підійшов і сів на те місце, де колись сиділа його мати. Воно було надзвичайно увігнуте, а підлога під ним – чорною і липкою. Там він згорнувся калачиком, притулившись спиною до стіни.

 

— Мамо, маленька шаманка сказала, що проведе для тебе поминальну службу. Вона сказала, що зробить ритуал і для мене теж.

 

Ніхто не відповів. Лише голос Нурі витав у маленькому будинку. Нурі витяг із рукава шматочок коряги.

 

Що вона мала на увазі під «йти за картою»? Чи був нею цей маленький шматочок коряги? Він не міг сказати.

 

— Чи стане краще?

 

Що означає «стане краще»? Життя Нурі завжди було однаковим.  Життя каліки, чужинця, який працює то тут, то там. Нурі ніколи не мріяв про щось більше. Принаймні на острові Чхундо, здавалося, що його місце вже визначено. Ніхто не зможе його змінити.

 

Довго торкаючись коряги, Нурі міцно заснув. Його обличчя та одяг усе ще були вкриті брудом з могили. Лише це дало йому ілюзію, що він чомусь спить разом з матір'ю.

 

У кімнаті було тепло, і її розмір здавався підходящим. Усе було так, як завжди. У його житті ще нічого не змінилося. Він навіть не відчував відсутності матері.

 

Справжні зміни, мабуть, настануть після пробудження. Нурі засинав, думаючи про те, що трохи боїться ранку, який він зустріне на самоті, коли розплющить очі.

 

Йому снилося, що він вільно плаває в безкрайньому морі. Торкатися красивих речей і сміяється, а його ноги рухалися набагато вільніше, ніж будь-коли.

 

Вільніше.

 

Нурі засміявся. Його кульгава нога, здавалося, зажила, наче її вилікували. Нурі був щасливий. Його ощасливлювала думка, що він може жити так, як йому подобається. Він не хотів прокидатися, він просто хотів залишитись отак.

 

Безліч крихітних крапельок води полилися йому на обличчя. Ніби щось вибухнуло, але красиво розлетілося. Найбільша крапля води долетіла до Нурі і з тріском луснула.

 

«Я чекав на тебе.»

 

Це був дуже милий голос. Голос, який тріпотів разом із краплинами води, був низьким і таємничим.

 

«Хто? Хто чекає на мене?» – подумав Нурі.

 

Коли він озирнувся, вода зникла. Нурі стояв на землі, сухий, як горіх. Це було так, ніби його свобода була ілюзією. Нурі похитав головою уві сні. Він махав рукою, просячи повернути його назад.

 

«Я чекаю на тебе.»

 

Знову почувся голос. Нурі повернув голову в його бік. Проте нічого не побачив. Був лише яскравий спалах світла, який свідчив про настання ранку.