— Відтепер духи пращурів можуть перепочити! – гукнув із причалу Ко Вон Тек, щиро сміючись. 

 

Сьогодні знову був ясний день, тож кораблі вишикувалися в лінію й готувалися до відплиття.

 

Після того, як відбувся ритуал кутпан, люди, які відпочивали, дотримуючись обережності, почали один за одним відкривати свої обличчя.

 

Нурі спокійно пройшовся причалом. Ніхто не намагався заговорити з ним. Вони просто бурмотіли й відводили погляд.

 

Чим довше Нурі йшов, тим більше він відчував бажання дати Ко Чхоль Вону добрячого прочухана. Або, можливо, він хотів відлупцювати самого себе за те, що повернув ці спогади. Мине чимало часу, перш ніж вони знову підійдуть і заговорять із ним.

 

Ко Чхоль Вон, який був винуватцем даного інциденту, помітив Нурі й швидко зайшов до рубки.

 

Що за безхребетний придурок. Нурі пробурмотів щось собі під ніс і попрямував до маяка. Як завжди, сьогодні біля маяка була купа пташиного посліду. 

 

— Що ці кляті птахи тут витворяють?

 

Нурі зігнав свою злість на пташиному посліді. Він енергійно підмітав його великою зеленою пластиковою мітлою й поливав морською водою.

 

Потім пташиний послід природним чином стікав униз по скелястій горі, між камінням і валунами, і, нарешті, в море.

 

Подивившись деякий час на море, Нурі відвів погляд, а потім, розлючено кинувся назад до маяка.

 

У маленькій обгортці Нурі було шість картоплин. Це було забагато для однієї людини.

 

Але якщо Асон прийде в гості... Ця думка промайнула в голову Нурі, і він додав ще картоплі в каструлю.

 

Потім він поспішно закрив кришку. В будинку Нурі не було газу. В нього була електрична рисоварка, але для всього іншого йому доводилося покладатися на камін і каструлю.

 

Він приготував шість картоплин на пару. Проте в глибині душі Нурі невиразно думав, чи взагалі Асон прийде сьогодні.

 

День був ясний, люди були веселі. Єдине, що було спокійним, – це морські хвилі та Нурі.

 

Нурі дивився, як човни вишикувалися в лінію й відчалили. Він увімкнув ліхтар і почав їсти картоплю при білому світлі, що лилося від ліхтаря.

 

М'яка, пухнаста й розсипчаста текстура картоплі, що розпадалася на частини, була схожа на його власне серце. Яке так само легко кришилося й ламалося без жодного опору.

 

Нурі спокійно подумав про свої бажання та емоції, які можна було б легко розвіяти, доклавши лише трохи сили з боку інших. Вони ламалися так легко й природно, як ця картоплина.

 

Нурі не знав жодних складних слів, але він точно відчував, що картопля, яка без жодного опору розламується на частини, схожа на нього. 

 

Чи всі гості такі? Чому його мати любила гостя? Нурі не любив гостя. Ще не любив, та все ж його серце було в тривозі.

 

Нурі не зміг доїсти картоплю, тож поклав її на місце. Море було спокійне, а небо чисте. Він притулився спиною до ліхтаря й подивився на човни, які ставали все меншими й меншими, поки не зникли з поля зору.

 

Роботи для доглядача маяка сьогодні не було, тож і платити йому не будуть, бо такі вже вони люди. 

 

Нурі навіть не знав, чи запитають його, за що йому платити, коли він нічого не робить.

 

Не було з ким поговорити, не було кому його підтримати. Нурі трохи постояв на місці, а потім спустився з маяка.

 

Потягнувшись, Нурі почав блукати навколо маяка. Це було місце, де нічого не було й ніхто нічого не шукав.

 

Хоча йому це не подобалося, але він не міг цього уникнути. Він не любив бути на самоті.

 

Поки Нурі думав про це, звідкись здалеку, з плескотом морської води, несподівано вилетів камінь і приземлився біля нього.

 

Нурі поспішно повернув голову.

 

Там стояв Асон, який усміхався, притулившись до скелі.

 

— Гостю!

 

— Привіт.

 

Асон підняв руку й помахав йому. Нурі відчув, що ось-ось розплачеться, побачивши його, але стримався.

 

Нурі не плакав через такі дрібниці. Тому що так він міг вижити, і так його вчили.

 

Нурі подивився в зелені очі Асона, а потім згадав про картоплю. Він ж приготував для нього картоплю на пару.

 

— О, зачекай хвилинку! Не йди ще!

 

Нурі поспішно пішов до маяка за картоплею. Асон лише лагідно всміхнувся.

 

Нурі швидко спустився зі скелястої гори. Попри те, що він накульгував, він ішов рішуче. Обличчя Асона було млявим, коли він говорив.

 

— Повільніше. Ти можеш поранитись.

 

— Нічого, чому ти прийшов саме зараз? Ти був зайнятий?

 

— Так, я був зайнятий.

 

— Ти їси? Хочеш картоплі?

 

Асон похитав головою, дивлячись на три потворні картоплини, які приніс для нього Нурі.

 

— Ти не можеш їсти картоплю?

 

— Мені не потрібно нічого їсти.

 

— Як людина може так жити?.. Точно, ти ж не людина.

 

— Нурі, поїж ти. Ти занадто худий.

 

Нурі сів на широкий камінь. Він витягнув одну ногу й плюхнувся на нього. Потім він відкусив великий шматок картоплі.

 

Асон у цей час дивився на нього з любов'ю. Коли Нурі їв картоплю, доки не надулися його щоки, він зрозумів, що цю м'яку, пухнасту й розсипчасту текстуру картоплі можна відчувати й по-іншому.

 

Він відчув пухнастість усередині. Ту м'якість і тепло. Достатньо було просто перебувати в присутності когось, хто не бажає тобі зла. 

 

— Ти прийдеш завтра чи ні? 

 

— Завтра буде дощ.

 

— Хіба не добре приймати гостей, коли йде дощ? Ти зміг прийти до мене минулого разу, з ногами, як у людини, і в гарному одязі.

 

— Я просто хотів побачити Нурі.

 

Нурі мовчав. Чому цей русал постійно приходить до нього? Звичайно, він чекав на нього, але почувши це так прямо, його серце затремтіло.

 

Гість був тим, хто чекав на нього, тим, хто врятував його. Водночас він був тим, хто хотів його побачити, тим, хто його шукав.

 

І неважливо, чи був він із родини сільського голови, чужинцем, чи калікою. Нурі змінив тему, відчуваючи, що йому не по собі.

 

— Якщо завтра буде сонячно, я планував пофарбувати дах вугільною фарбою. 

 

— Не приходь завтра на маяк.

 

— Бо буде сильний дощ? Звідки ти знаєш?

 

Асон тихо засміявся й провів рукою по волоссю. На тильній стороні його руки виднілася довга червона рана. 

 

— Ти поранився?

 

— А.

 

Асон опустив руки, занурившись у воду по шию. Нурі насупився. Асон поспішно заговорив.

 

 — Це дрібниці.

 

— Це не дрібниці. Певно дуже боляче. Хіба це не опік? Має дуже поганий вигляд. Як ти з ним справляєшся під водою? Ходи сюди.

 

— Скоро стане краще.

 

— Хто це зробив? Це селяни?

 

Асон похитав головою.

 

— Я повинен був захистити того, кому служу.

 

— І кого ж ти захищаєш? Царя Дракона?

 

— ...Звідки ти знаєш? – запитав Асон, нахиливши голову. Він виглядав так, ніби йому було щиро цікаво. 

 

Нурі відклав картоплю, яку їв, спостерігаючи, як Асон відповідає на його випадкове зауваження.

 

— Чому цар Дракон не захистив тебе, хіба йому не потрібно захищати свого гостя? Це смішно.

 

— Він мене не бив.

 

— Байдуже, він повинен був допомогти тобі, перш ніж ти так постраждав. Хіба він не може нічого зробити, якщо він всемогутній цар Дракон?

 

Асон усміхнувся, здавалося, йому сподобались імпульсивні слова Нурі. Асон занурився у воду й закружляв навколо, його хвіст то з'являвся, то зникав із поля зору. Потім він підплив трохи ближче до Нурі.

 

— Я радий, що Нурі піклується про мене.

 

— Я просто... Я маю на увазі, я не хочу, щоб тобі було боляче. 

 

Нурі прикусив губу, перебираючи руками крихти вареної картоплі.

 

Селяни ніколи не любили його, що б він не робив. Але цей чоловік перед ним був іншим.

 

Він щиро радів, коли той виявляв крихту турботи. Нурі бачив це в його очах, чув у його голосі. Це не була фальшива прихильність, вона була справжньою.

 

Асон і Нурі були так близько, що могли доторкнутися одне до одного, просто простягнувши руки. Нурі недбало потер руки об свій одяг.

 

— Тобі не боляче?

 

— Скоро стане краще. Зараз навіть не болить. 

 

— Можна я подивлюся ближче?

 

Асон кивнув і простягнув руку до Нурі. Зблизька рана здавалася ще більшою та грубішою. Мало такий вигляд, ніби хтось ударив по ній розпеченою мотузкою й обпік плоть.

 

Це була величезна рана, від одного погляду на яку можна було здриґнутися. Коли Нурі не зміг нічого сказати, Асон прибрав руку.

 

— Наступного разу, коли ми зустрінемося, її вже не буде.

 

— А коли ми зустрінемося знову?

 

— Коли закінчиться дощ.

 

— Весь цей час світило сонце, а ти не з’являвся, і цей птах, Арґо чи як його там, думає, що це ідеальне місце, щоб погадити.

 

— Я не думаю, що це зробив Арґо.

 

— Звідки ти знаєш? Тут купа лайна. – надувши губи, буркнув Нурі. 

 

Асон засміявся, побачивши це видовище. А Нурі роззявив рота, побачивши веселий вираз на обличчі Асона. Чоловік посміявся ще деякий час, а потім заговорив.

 

— Можеш завтра залишитися вдома й нікуди не виходити?

 

— Дощ буде сильним? Мені доведеться часто виходити на вулицю, коли дощ закінчуватиметься, тому що всі інші пливстимуть на човнах.

 

— Дощ буде дуже сильний.

 

— Але, чесно кажучи, навіть якщо буде сильний дощ, я повинен прийти, коли мене покличуть. Це не мій вибір.

 

— Чому?

 

Асон запитав із суворим виразом обличчя, але Нурі не зміг відповісти. Так було завжди. Відколи він народився, і кожної миті його життя відтоді.

 

Нурі не міг сказати йому чому. Навіть він сам не знав чому, але так було. Таким він був.

 

Коли Нурі трохи опустив голову, Асон приплив до нього ближче. Його волога рука взяла грубу руку Нурі. Рука Нурі стала чистою, так, ніби Асон забрав усі картопляні крихти, що залишилися на ній.

 

Його руки були чистими, наче їх омили в солоній морській воді. Нурі повернувся обличчям до руки, яка тримала його руку.

 

— Коли дощ припиниться, ти справді повернешся?

 

— Так.

 

— Як довго ти будеш приходити?

 

— Безперервно. Доки Нурі буде тут.

 

— Справді? Справді?

 

Асон кивнув, і Нурі взяв його руку. Між пальцями не було ніяких перетинок. На дотик вона була схожа на людську, але з іншим рівнем вологості.

 

Нурі перевертав руку Асона знову й знову, розглядаючи її під різними кутами.

 

— Звідки береться ця вода? У твоїй руці навіть немає жодного отвору.

 

Асон голосно розсміявся. Нурі скривив губи. Це був низький і приємний звук, наче він потрапив до таємничої печери.

 

— Нурі змушує мене сміятись.

 

Нурі підняв схилену голову й подивився в очі Асону. Той ніжно стиснув його пальці, а потім відпустив.

 

— Ти йдеш?

 

— Так. Люди скоро повернуться.

 

— ...Звідки ти знаєш?

 

Асон знову загадково посміхнувся, нечитабельною посмішкою. Потім він поцілував ступню ноги Нурі. На ній залишилися сліди від подрібнених черепашок. 

 

Підошва ноги в дешевих капцях виглядала красиво, можливо, навіть красивіше, ніж раніше. Нурі не міг сказати, чи це була ілюзія, чи його серце просто так відчувало.

 

— Я прийду знову.

 

— До побачення, гостю. Будь обережний із хвилями, коли йтиме дощ. І стережися човна сільського голови, він називається «Чхундо № 1». Вони можуть убити тебе, якщо зловлять.

 

Асон засміявся й пірнув глибше в море. Нурі сидів на камені, поки його слід не зник у чорній тіні моря. 

 

Блиск мушель на його ступнях повільно зникав, а занімілі ноги відчували себе трохи краще.

 

Нурі з насолодою з'їв решту картоплі, його пригнічений настрій раптово покращився й з’явився апетит. 

 

Нурі тихо розсміявся біля підніжжя скелястої гори, а потім повільно попрямував до маяка.

 

Незабаром повернулися човни, як і казав Асон. Це сталося набагато раніше, ніж зазвичай. Нурі подивився, як човни причалили, а потім вийшов з маяка. Він почув бурчання чоловіків, коли нарешті прибув до причалу.

 

— Я нічого не спіймав.

 

— Не можливо, як це могло статися? Риба зникла.

 

— Навіть сільський голова не зміг наловити риби й цим усе сказано.

 

Чхоль Вон прочистив горло, наче чув усе, що було сказано.

 

Нурі підняв рештки картоплі, наче він не мав до них жодного стосунку, і поспішно пересунув ноги, хоча це були лише кроки.

 

— Нурі.

 

Це був старий і виснажений голос сільського голови. Нурі випростався, але не обернувся. Він подумав, що, можливо, йому почулось.

 

— Нурі, підійди сюди на хвилинку.

 

Сільський голова покликав Нурі. Він сказав, що хоче поговорити з ним. На причалі раптом стало тихо. Ніхто не промовив ані слова. Нурі повернувся. В нього не було вибору.