Хоч і знадобилося чимало часу, та я хотів би згадати Золотий тиждень — ті дні, коли я досхочу розважався з Ханекавою Цубасою. Це жорстокі спогади, це терпкі спогади, але водночас і гірко-солодкі, та все ж, якби я міг їх якось забути, я б так і зробив... я б кинув виклик реальності й перетворив усе це на суцільну вигадку. Дозвольте мені згадати ті дев’ять осяйних днів.
Ханекава Цубаса. Сімнадцять років. Жіноча стать. Випускниця старшої школи. Староста класу. Зразкова учениця. Заплетене волосся з рівним чубчиком. Окуляри. Серйозна, надто серйозна. Доброчесна. Дуже розумна. Добра й справедлива до всіх. Але я ні на мить не думаю, що зможу описати вам таку виняткову дівчину, як вона, просто перелічуючи ці риси та ознаки. Так, є в ній щось таке, що неможливо передати жодною людською мовою, і чого не зрозуміти, якщо ви не стикалися з нею особисто, якщо не перебували в її присутності. Насправді якщо ви хочете розповісти, хто така Ханекава Цубаса, вам, найімовірніше, доведеться говорити мовою богів.
Або, можливо, мовою диявола.
Тож, кажучи відверто, і хоч як мені прикро, я здався від самого початку; я міг би заглибитися в кожну дрібницю, від початку до кінця, нічого не оминувши, і я впевнений, що все одно не зміг би передати правду про ті дев’ять жахливих днів, або ж ту ледь помітну імітацію правди, якою вони були. Утративши будь-яку надію на порозуміння, я є втіленням і аватаром покірності.
Та й узагалі, я зовсім не хочу нікому розповідати про свої почуття.
Просто.
Я просто... і відверто... хочу бурмотіти собі під ніс про свою рятівницю, Ханекаву Цубасу, мою подругу, Ханекаву Цубасу.
У цьому, мабуть, немає жодного сенсу.
У цьому, безперечно... абсолютно нічого немає.
Жодного сенсу, абсолютно нічого ні для кого, навіть для мене.
Це те, що можна назвати порожньою оболонкою нічого.
Саме тому Сенджьоґахара Хітаґі чи Камбару Суруґа, яких я зустріну пізніше... котрі стрімголов мчать до своїх цілей, готові пожертвувати всім, що завгодно, з такою силою, що часом без вагань топчуть те, що їм дороге... побачили б у ностальгійному, реваншистському вчинку, який я збираюся зробити, лише абсолютно легковажну тугу, варту посмішки, навіть не презирства, непродуктивну й спрямовану в минуле.
Ці дівчата, водночас сильні й слабкі, поділяють систему цінностей, згідно з якою люди повинні жити, дивлячись уперед, якщо не активно, то позитивно, якщо не агресивно, то принаймні цілеспрямовано.
Вони кажуть, що не обов’язково бути гарним.
Забіякуватим — можна, жадібним — можна.
Такі їхні цінності... і вони інші.
Я інший.
Слабкий і кволий Арараґі Койомі, що й у підметки їм не годиться... інший.
Слабкодухий боягуз, який, перш ніж ступити на пішохідний перехід, дивиться не лише ліворуч і праворуч, а й назад, пародія на людину... відрізняється від тих дівчат.
І.
Ми з Ханекавою Цубасою однакові.
Звалені в одну купу.
Всупереч очікуванням, можна сказати.
Доповнюючи почуття, можна сказати.
Хоч як грубо було б ставити себе в один ряд із кимось настільки винятковим і видатним, як вона, хто певною мірою перебуває за межами нашого розуміння, та якби й існувало якесь поняття, що асимптотично наближається до моралі, засвоєної мною за Золотий тиждень, то це було б саме воно. Використання слова «мораль» робить мене схожим на шахрая, але що я можу вдіяти, якщо це непохитна істина.
Я змирився... нічого іншого не вдієш.
Спільна риса між мною та нею.
Спільний знаменник між Арараґі Койомі та Ханекавою Цубасою.
Те, що однакове в наших серцях.
Я розумію це зараз... тепер, коли минув час після Золотого тижня й ось-ось почнеться другий семестр, це жахливо боляче, але я нарешті це розумію.
Це буквально до болю очевидно.
Чому Ханекава Цубаса вирішила заговорити до мене.
Чому Ханекава Цубаса дозволила собі зустріти мене.
Чому Ханекава Цубаса врятувала мене.
Але це те, що я «зрозумів зараз», «через увесь цей час». Іншими словами, уже запізно, і ні до чого це не призведе. Єдине, що я можу з цього винести... це речі, які вже не повернути, вчинки, які вже здійснено.
Щось могло б статися, якби я помітив ці обставини, можливо, не з моменту нашої зустрічі, але принаймні до Золотого тижня.
Ми двоє, слабкі й кволі.
Ми могли б стати чимось більшим.
Ось чому це справді слова, пробурмочені собі під ніс у порожньому класі після уроків, деталізоване, стандартне вибачення, написане з-за цієї нудної парти.
Слова жалю, видряпані на парті напередодні випуску.
Я відчуваю каяття через те, що сталося, але не шкодую... ні, я б ніколи не спробував виправдати себе такою фразою.
Я відчуваю каяття, і я шкодую.
Я хотів би, щоб цього ніколи не було, і якби я міг усе повторити, я б так і зробив.
Я просто розчарований, так розчарований тим Золотим тижнем. Чому я не міг зробити все краще? Чому, чому, чому? Я настільки розчарований, що хотів би померти, якби не був безсмертним, настільки розчарований, що хочеться плакати, і навіть зараз мені сняться сни про це.
Це, без сумніву, кошмари.
Ханекава Цубаса.
Дівчина з парою непарних крил.
Щодо часу, коли відбувалися ці події, то це було приблизно через місяць після того, як я пройшов крізь пекло протягом двох тижнів під час весняних канікул між другим і третім роками старшої школи... хоч мене все ще мучили залишкові наслідки, я якось повернувся до повсякденного життя, переживши, наче дурень, надзвичайно романтичний досвід нападу вампірки, з усіх можливих варіантів, у сучасній Японії. Сприйнявши мене за якогось анахронічного малолітнього злочинця, Ханекава Цубаса хитрощами зробила мене заступником старости, і хоч я не пам’ятаю, чи турбував мене ще тоді такий розвиток подій, чи я вже з цим змирився... саме тоді це й сталося.
Її зачарував кіт.
Кіт.
Ссавець, що належить до ряду хижої родини котових.
Ось чому з часів Золотого тижня... я не люблю котів.
Я боюся котів.
Так... так само як я боюся Ханекаву Цубасу.
Ця передмова трохи затягнулася, але не варто хвилюватися... після уроків часу більше, ніж ви думаєте.
А тепер я хотів би розповісти вам про сон, що наснився мені минулої ночі.
