— Флокі шу? Що це? Як таке можливо? Невже вони взяли пон-де-ринг та французький краллер і поєднали їх? Яке буяння див! Старомодно! Я жадаю їх від самого лиш вигляду! Від самого лиш вигляду, кажу тобі! Мені не треба й куштувати ані крихти, щоб збагнути витонченість їхнього смаку… але скуштувати, я скуштую! А тофу-пончики? Сама лише назва збуджує мене! Поглянь на ці мафіни, які вишикувалися наче гладкі, блискучі коштовності! Чому вони так довго приховували від мене існування мафінів?! Ах, тьху на тебе, лиходію. А це що? Золотий шоколад, та безліч інших пончиків, які я їла в минулому, наче обрані, викладені такими рясними купами? Неймовірно! Навсправжки?! Мій пане, я можу з'їсти їх усі?
— Звісно ж ні.
Невже вона очікувала, що я куплю стільки пончиків, що ми за один візит назбираємо достатньо балів, аби замовити гігантську м'яку іграшку Пон де Ліона з їхнього каталогу подарунків?
А знаєте що? Від її характеру з початку історії не лишилося й сліду. Або з середини.
Чи не зарано вона позбувалася своїх рис?
Якщо вона збиралася так сильно змінитися, то могла б заразом і перестати говорити, як стара людина.
Особливо, якщо вона ще й збиралася казати: «Навсправжки?!».
Навіть коли дивини існували насправді, вони зрештою не мали сутності, тому навколишнє середовище впливало на них у нерозбавленому вигляді… Чорна Ханекава була чудовим прикладом.
Між її першою та другою появою характер кота-монстра значно змінився… як пряме відображення змін у серці та розумі Ханекави.
Отже, я міг лише дійти висновку, що значна частина відповідальності за те, що Шінобу перетворилася на таку ідіотку, лежить на мені…
Зрозуміло. Невже саме таке враження я справляв, об'єктивно кажучи (наприклад, на Хачікуджі чи Ханекаву)?
Навсправжки?
І ось.
Я, Арараґі Койомі, виконав бажання лоліти та колишньої вампірки, Ошіно Шінобу, супроводивши її до «Пана Пончика».
Оскільки це був єдиний заклад «Пана Пончика» у районі, то він був надзвичайно цінним місцем.
Хоча це й мережевий заклад, але це був єдиний «Пан Пончик», який я коли-небудь бачив, тож якби мені сказали, що це флагманський магазин або навіть єдиний у всій Японії, я б, можливо, повірив. Враховуючи брак цілодобових крамниць та ресторанів швидкого харчування, було дивом, що ця франшиза взагалі з'явилася в нашому районі.
Мабуть, тому це був не дуже великий «Пан Пончик» (вони не пропонували м'ясних булочок, бульйонів з локшиною чи інших дім сумів, які були у великих закладах), але очі Шінобу все одно сяяли від захвату, ніби вона опинилася в країні див зі своїх найкращих мрій.
Навіть її світле волосся, здавалося, виблискувало з особливим сяйвом. Наче в Супер Саяна.
Як ви можете здогадатися з усього цього блиску та з її вибуху емоцій, коли ми увійшли до закладу, вона була надмірно збуджена.
Не думаю, що я коли-небудь бачив, щоб маленька версія Шінобу виявляла такий щирий захват від будь-чого. Проте я навряд чи міг розділити її емоції.
Як гарненька світловолоса дівчинка, вона вже привертала достатньо уваги за нас обох. Чим більше шаленіла Шінобу, тим спокійнішим мав бути я.
— Нррр, — прогарчала вона, — я не можу з'їсти їх усі? Ні, гадаю, що ні… Я зробила спробу, але знала, що це ні до чого доброго не призведе, ще коли казала це. Не турбуйся, я теж вивчила звичаї людського світу. Я не перегинатиму палицю, сама лише можливість поїсти в «Пану Пончику» мене задовольняє. Воістину, що ти скажеш на те, аби взяти по одному кожного смаку?
— Не знаю, звідки в тебе такі уявлення про гроші, але благаю тебе, будь поблажливішою. Я ж миттю збанкрутую.
Я жив на кишенькові гроші. У мене ж не було підробітку. Ми жили в такій глушині, що тут і працювати не було де.
— Е? Що? Невже ти натякаєш, що я мушу жорстоко обирати з-поміж цих величезних, рясних куп пончиків?
Шінобу зблідла від раптового розчарування.
Через якісь там пончики.
Мені стало шкода її з іншої причини.
— Я приводитиму тебе сюди раз на місяць, — пообіцяв я, — тож сьогодні прояви трохи стриманості. Припини бути такою ненажерливою свинею й продемонструй свій клас. Він же в тебе ще є, так? Клас? Давай просто подивимося, що ти зможеш подужати, і почнемо, скажімо, з трьох. Розумно, так?
— Ну-ну, мій пане та володарю, невже ти мусиш бути таким бездушним? «Ненажерлива»! Яка гидка річ. Зрештою, ми говоримо лише про монети. Чи не мудріше було б тобі розглядати це як інвестицію — скажімо, аванс, щоб купити мою прихильність?
— Яка мені користь з того, що ти будеш мені винна?
— Ми говорили про вміст дівочих спідниць.
— Я сам дізнаюся, що під дівочою спідницею. Мені не потрібні твої незаконні витоки.
— Нррр. Мій пан, здається, справжній чоловік.
— Тц. Давно пора було помітити. Щодня на сніданок я їм крок-месьє.
— Сніданок джентльменів!
— А ще я пунктуальний!
Ми вели дурну розмову, просто дурну розмову, гаразд?
— Ааа, досить. Гаразд, — здався я, — як щодо того, щоб ми обоє обрали по п'ять? Це буде десять загалом, і ми зможемо поділитися.
Гадаю, це був розпродаж по сто єн. Я міг дозволити собі витратити тисячу єн. Мені не потрібна була її прихильність, але не завадило б підняти їй настрій. Щоб підтримувати між нами безперебійний зв'язок... Я сумнівався, що проситиму її про допомогу, але все ж не хотів, щоб вона заважала моїм залицянням до Хачікуджі.
— Але натомість, жодних мафінів чи пирогів, — встановив я. — Вони не входять у розпродаж.
— Агх… Я стерплю, якщо доведеться.
Шінобу кивнула з найнеохочішим виглядом, який тільки можна уявити.
Що за дармоїдка… А як щодо подяки?
Я збирався купити на ці гроші посібник для навчання. Якщо я провалю іспити, то звинувачуватиму її.
Хай там як, після того, як ми нарешті узгодили наші умови, Шінобу знадобилося ще тридцять хвилин, щоб обрати свої десять пончиків з вітрини (я навіть дозволив їй обрати мої п'ять. Оскільки ми все одно ділилися, насправді не було ніяких «моїх п'яти» та «її п'яти»).
Шопінг з дівчатами — це важко.
Колишня вампірка, здавалося, також мала тунельний зір і нуль витонченості. Провівши тридцять хвилин у «жорстокому» виборі, вона врешті-решт взяла аж три флокі шу.
Шоколадний, яблучний та чорничний смаки.
Строго кажучи, вони були різними, але це був її шанс спробувати всілякі види пончиків. Можна було б подумати, що вона захоче трохи більше різноманітності.
Можливо, мені варто було щось сказати, але через її зовнішність та архаїчну мову Шінобу привертала багато поглядів. У мене не вистачило духу вступати в один з наших буфонадних діалогів просто біля каси.
Судячи з реакції касирки, здавалося, припустили, що Шінобу так розмовляє через улюблене аніме чи щось таке, але я не був настільки авантюрним, щоб підіграти цій помилці.
Фух. Хай так і буде.
Оскільки я збирався приводити Шінобу сюди щомісяця, рано чи пізно виникнуть усілякі непорозуміння та порозуміння.
Це все було антипитанням часу.
На додачу до десяти пончиків я замовив дві чашки кави з безплатним доливанням, після чого ми з Шінобу попрямували до столика на другому поверсі.
На її обличчі був задоволений вираз, коли ми сиділи одне навпроти одного. Вона була на сьомому небі від щастя.
— Я тримала це в таємниці, але за свої п'ятсот років, правду кажучи, я кілька разів роздумувала над тим, щоб знищити людську расу. Але будь певний, дозволь мені зараз дати присягу! Доки існує «Пан Пончик», я ніколи не спробую знищити людей!
— Це якась великомасштабна дріб'язковість. Ті п'ятсот років, мабуть, здалися тобі дуже довгими.
Звісно, я уявляв, що за цей час багато чого сталося.
П'ятсот років.
Хоча ми й утворили нерозривний зв'язок, ми з Шінобу знали одне одного менше ніж пів року... було ще багато чого, чого я про неї не знав.
Але я вирішив, що це нормально.
Шінобу... була дивиною.
Я... був людиною.
Ключове слово: був.
— До речі, Шінобу, я хотів тебе дещо запитати. — Дочекавшись слушного моменту (іншими словами, коли зі столу зникло близько п'яти пончиків), я підняв свою тему. — Сьогодні, коли я йшов до будинку Камбару, а потім повертався, пам'ятаєш? Ті двоє людей, що питали в мене дорогу... пані, що говорила кіотським діалектом, і дитина з хвацьким виглядом. На твою думку... якими вони були?
Каґенуй Йодзуру та Ононокі Йоцугі. У мене був свій великий прихований мотив для влаштування цього великого бенкету з пончиків. Я сподівався дізнатися думку Шінобу про цих двох.
— Хмф.
Можливо, її пончиковий кайф трохи спав. Шінобу показала мені безстрашну посмішку... можливо, трохи менш безстрашну, ніж було задумано, через білу пудру, розсипану навколо її губ від пончика з ангельським кремом.
— Мій пане, що ж тепер? Я сумніваюся, що це варто згадувати… Я принаймні вважаю це справою мовчазної згоди. Але оскільки випала нагода — я висловлю свої думки.
— Хмм?
— Запечатана у твоїй тіні... і через непорушні кайдани цієї печатки я постійно висмоктую твою енергію, не оголюючи іклів, не п'ючи твоєї крові. Я оживлена тобою... і врятована.
— Оживлена… і врятована.
— Але крім таких ніжних обставин, за нашої нинішньої домовленості я — твій васал. Хоч я і ненавиджу, і зневажаю тебе, як і належить, між нами багато чого сталося... тож, коротко кажучи, я зацікавилася тобою.
— Зацікавилася…
«Тобою» — безпорадно повторив я за Шінобу.
— Тобою, або, можливо, твоїм життям. Не дивини, а звичайної людини, що втратила вампірську силу, якою колись володіла... не величезний інтерес, але мені досить цікаво.
«І я ще й пончики їм» — додала вона, переносячи мій напівз'їдений цукровий пончик з моєї руки до свого рота.
Це був непрямий поцілунок. Не те щоб я був настільки наївним, щоб зашарітися.
— Однак, мій пане та володарю, і це найголовніше... хоч я і можу бути твоєю союзницею, не смій ні на мить думати, що я, отже, союзниця людства.
— …
— Звісно, я не союзниця і дивинам... у кращому випадку вони — корм і пожива. Їжа, харч. Проте, хоч я і втрачаю свої сили... хоч не залишається ні тіні, ні форми — це не означає, що я стала людиною. Уяви, що ми натрапимо на людину в біді. Ймовірно, ти допоможеш цій людині. Я, однак, не стану, — заявила Шінобу, ніби давала олімпійську присягу. — Я не знищу людство... але й не допомагатиму йому. Це правило, якого я вирішила дотримуватися.
— Тобто це не вампірське правило, а твоє власне? Межа, яку ти провела для себе?
— Воістину. Тобто, якщо десь та чи інша людина потрапить у біду, я не стану турбувати себе, щоб повідомити тобі... і немає гарантії, що я відповім на будь-які питання правдиво. Ось так і стоять справи. — Крізь повний рот пончика вона пробурмотіла. — Я доклала чимало зусиль під час нещодавнього інциденту з бджолиною дивиною, але це було для допомоги моєму панові, а не твоїм родичам.
Для когось, хто їв щось солодке, вираз її обличчя був досить суворим... вона не казала всього цього, щоб просто подражнити мене чи пококетувати.
Що ж, гадаю, це мало сенс. Отримавши крихітну частину вампіризму, становище Арараґі Койомі було досить складним, але становище Ошіно Шінобу після того, як її позбавили більшої частини вампіризму, її справжнього імені на додачу до її форми та вигляду, виходило за межі простої складності в область незбагненно дивного.
Ошіно Шінобу.
Залізнокровна, палкокровна, але холоднокровна вампірка.
Які б величезні угоди вона не укладала з собою... були за межами мого розуміння.
Легендарна вампірка відгородилася від мене, повністю й абсолютно ігноруючи. Минуло чотири місяці, перш ніж вона нарешті розтулила вуста і знову заговорила зі мною.
Чотири місяці. Порівняно з п'ятьмастами роками, які вона прожила, можливо, це був короткий проміжок часу.
Однак для Шінобу ці чотири місяці... мабуть, здалися довшими за п'ятсот років.
Сум'яття, день у день. Невизначеність. Відчай.
Якщо мої весняні канікули були пеклом... то пекло Шінобу тривало й після весняних канікул.
У такому разі, до яких би висновків вона не дійшла, які б угоди не уклала з собою, не мені було їх критикувати.
Якби вона захотіла знищити сонце чи розтрощити людську расу... я б більше не намагався її відмовляти. Я міг лише запропонувати жалюгідні залишки свого життя, яке мало б давно скінчитися, і благати її про прощення.
Якщо повторювати щось занадто часто, слова можуть почати втрачати сенс, але це я повторюватиму знову і знову: якби Ошіно Шінобу померла завтра, то життя Арараґі Койомі могло б скінчитися також завтра... бо лише присутність Ошіно Шінобу дозволяла мені жити далі.
— Ну, так… У нас є мовчазна згода, як ти кажеш. Навіть я це розумію, не треба зараз це розжовувати. То що? Ти хочеш сказати... що не бажаєш розповідати мені про тих двох?
— Навіть на це питання відповісти складно. Якщо я скажу тобі, що не хочу відповідати, це дасть тобі зрозуміти, що вони принаймні хтось.
— Тобто ти відмовляєшся навіть розглядати питання? Хм, а це суворе правило.
— Ну, не знаю, чи суворе…
Шінобу потягнулася до кави, ніби солодкість у роті стала надмірною. Як і личить її національності, вона віддавала перевагу чорному чаю, але це не означало, що вона цуралася кави. До речі, спостерігати, як маленька дівчинка п'є каву, було витонченим видовищем.
— Але строго кажучи, — продовжила вона. — Можливо, я не проти розповісти тобі про дівчинку з хвацьким виглядом.
— Що… це означає?
— Вона не людина. Вона дивина, — прямо відповіла Шінобу. Проте, це, мабуть, була сіра зона з погляду її правила... її тон був пласким, байдужим і діловим. — Людська форма — підробка. Як і в мене, її зовнішність не відповідає її справжньому віку... і її ім'я, Ононокі Йоцугі, ймовірно, також фальшиве.
«...Сказав він з хвацьким виглядом» — діловим тоном додала Шінобу.
Жартувати в такий спосіб було проявом її сухої впертості.
Або, можливо, її некерованої войовничості.
Можливо, це було її непереборне почуття гумору.
У будь-якому разі... це був її характер.
— Розбираючи її прізвище, Ононокі, — продовжила вона, — я маю загальне уявлення про її природу... але це починає межувати з приватністю істоти. Більше, ніж будь-яке правило, з міркувань етикету я б воліла про це не говорити. Ти ж не хотів би, щоб я оголошувала твої сексуальні схильності.
— Ну, ні. — Ну, зовсім ні. Навіщо мені, щоб їх оголошували? — Але якщо відкинути її прізвище... щось в її імені, Йоцугі, здається мені дивним. Коли порівнюєш його з іменем тієї пані Каґенуй, вони звучать майже як пара.
— Ха, ім'я, ймовірно, зв'язує її, я б сказала. — Шінобу виразно знизала плечима. Зазвичай знизування плечима не буває таким перебільшеним, але це підкреслило стримане роздратування Шінобу. — Так само як я зв'язана іменем того нікчемного хлопчиська. Коротко кажучи... Ононокі Йоцугі — це щось на кшталт фамільярки для Каґенуй Йодзуру.
— Фамільяр…
Дивина… зв'язана, як і Шінобу.
Нікчемний хлопчисько, про якого говорила Шінобу, був тим, кого я, і Ханекава, і Сенджьоґахара, і навіть Хачікуджі, Камбару та Сенґоку вважали нашим рятівником.
Ошіно Меме.
Експерт з протидії дивинам… авторитет у вигнанні йокаїв.
Простішими словами — чувак у гавайській сорочці.
Для Шінобу він був людиною, на яку вона таїла найглибшу образу, окрім мене… але протягом того часу, коли Ошіно мешкав у цьому місті, вони жили разом у тій покинутій будівлі… підготовчій школі «Ейкоу».
Тож, хоча Шінобу й говорила про нього зневажливо, ймовірно, вона відчувала до нього не лише образу.
Що саме вона відчувала, однак, було за межами мого розуміння. Я навіть уявити не міг.
Бути зв'язаною… іменем.
Одне здавалося певним: Шінобу не хотіла обговорювати Ошіно.
— Фамільяр. Цей термін, — поспішила вона до наступного речення, — робить її схожою на якогось пажа, тож, можливо, він не зовсім точний. Хмм… Щоб порівняти її з чимось із власного фольклору цієї країни, вона схожа на шікіґамі.
— Шікіґамі…
Фамільяр… або шікіґамі. Я не помітив нічого, що змусило б мене так думати. Наскільки я міг судити, вона виглядала як людина.
Але тепер, коли Шінобу сказала це, відсутність міміки в Ононокі, її непроникність, її невловимість… були достатніми, щоб подумати, що вона не зовсім людина.
Нульова або навіть негативна кількість.
І понад усе, якщо порівняти її з деякими іншими матеріально, фізично реальними дивами, з якими я стикався… були, безумовно, схожості.
Наприклад, Ханекава Цубаса, коли її зачарував кіт, і Камбару Суруґа, коли вона загадала бажання мавпі.
Вони явно мали щось спільне.
— Хммм…
Все ж таки. Чи дозволено дивам існувати в такий невимушений, повсякденний спосіб?
Я взагалі не міг сказати. Я був підозрілим щодо неї, саме тому й запитав Шінобу, але я б ніколи не здогадався, що ця дівчинка — справжнісінька дивина.
Проте… об'єктивно кажучи, я не мав би бути таким спантеличеним. Одна з тих «матеріально, фізично реальних» дивин сиділа просто перед моїми очима і набивала щоки смаколиками — смачними пончиками найневимушенішим, повсякденним чином.
Не кажучи вже про мене самого. У певному сенсі… я теж був свого роду дивиною.
— Отже, шікіґамі…
Можливо, ця асоціація була трохи занадто прямолінійною… але перше, що спало мені на думку, коли я почув це слово, був онмьоджі, наш місцевий чаклун. Вона ж говорила кіотським діалектом, зрештою…
Тож якщо Ононокі — дивина, то Каґенуй…
— Це пояснює, чому вони мене обзивали. «Диявольський юначе», «добрий пане монстре». Зрозуміло. Ці двоє… ну, принаймні Каґенуй, є якимось експертом.
Експертом, авторитетом.
Іншими словами, вона займалася тим самим, що й Ошіно Меме.
— Можливо, Ононокі, але щодо Каґенуй, чи не просто вона побачила, як ти осідлав свою родичку, наче поштового коня, і відповідно судила? Кожен, хто став свідком такого видовища, міг би пробачити їй думку, що ти диявольський.
Я не міг зрозуміти, чи Шінобу дорікала мені, чи справді так думала… поки вона не цокнула язиком і не пробурмотіла: «Я забагато сказала»… тож, гадаю, вона мала це на увазі.
Як грубо.
Хммм… але я не розумів. Тож Каґенуй не була онмьоджі?
Оскільки вона влучно визначила, що Карен вжалила бджолина дивина, вона не могла бути повною аматоркою… хіба що вона також мала на увазі це прикметниково, як-от «люта, як шершень». За словами Карен, Каґенуй становила небезпеку автомобільного рівня… не було б дивно, якби Каґенуй, своєю чергою, помітила грізні бойові навички моєї сестри.
Насправді Каґенуй, мабуть, зрозуміла, що жодна звичайна дівчина не носить свого брата на плечах.
Можливо, саме це означало «шершень».
Але, можливо, й ні.
— Я не розголошуватиму жодної інформації щодо справжніх людей. Я обмежуюся дивинами, або, щонайбільше, експертами по них, — випередила мене Шінобу, перш ніж я встиг заговорити. На моєму обличчі, мабуть, з'явився вираз очікування. — Ти думав так легко скористатися мною? Я не така дешева жінка, щоб кілька пончиків розв'язали мені язика. Я не твою фамільярка і не твоя шікіґамі. Я просто васал. Якщо ти наполягаєш на відповідях, скористайся своєю владою, щоб наказати мені.
— Я ні на чому не наполягаю…
І не думав, що зможу легко нею скористатися.
Я також не мав наміру купувати прихильність.
Ну, звісно, це був досить бажаний прихований мотив… вона мала рацію, що впіймала мене на цьому.
Аби тільки мене не проткнули дерев'яним кілком у серце.
— Рада, що ми розуміємо одне одного, — сказала Шінобу, роблячи ще один ковток кави.
Несвідомо копіюючи її рух, я взяв свою чашку в руки.
Ніби вона хитро, зі злим умислом, чекала, поки чорна рідина потрапить мені до рота, вона сказала:
— Але якщо ти наполягаєш, мій пане… чому б не запитати у чоловіка, що сидить у кутку?
— ?
Я обернувся, щоб подивитися за спину, і одразу ж виплюнув каву з рота.
Там сидів, з тацею, заставленою лише мафінами та пирогами, які він запивав подвійним еспресо… не хто інший, як шахрайський послідовник справи Ошіно Меме.
Кайкі Дейшю.
