Змія Надеко - 007

Епілог, чи, радше, кульмінація цієї історії.
 
Наступного дня мене, як завжди, розбудили мої молодші сестри Карен та Цукіхі, і я почав збиратися до школи. Вівторок, тринадцяте червня, будній день. Моя права рука і ліва нога, здавалося, загоїлися настільки, що повсякденні справи не становили проблеми. З Камбару та Сенґоку, які підтримували мене з обох боків, як це не жалюгідно, я пішов до покинутої підготовчої школи, щоб Шінобу випила трохи моєї крові, аби прискорити загоєння мого тіла. Якими б байдужими не були мої батьки, я не міг повернутися додому з розтрощеними рукою та ногою. Як завжди, Шінобу не розмовляла зі мною. Можливо, вона була приголомшена, можливо, вона взагалі ні про що не думала. У будь-якому випадку, вона не могла бути проти несподіваної можливості випити ще більше моєї крові та, мабуть, була в одному з найкращих своїх настроїв. За належною процедурою я коротко розповів про події Ошіно, але він теж нічого не сказав. Можливо, він був приголомшений… можливо, він взагалі ні про що не думав.
 
Після цього я провів ніч з усіма в одній з кімнат покинутої вечірньої школи. Сенґоку збрехала своїм батькам і сказала, що вона на ночівлі у подруги, тож їй треба було десь переночувати. Не маючи інших придатних місць, ми спали прямо там, у руїнах. Спочатку ми були схвильовані, як діти на шкільній екскурсії, але всі троє, мабуть, втомилися і миттєво заснули.
 
Якщо зима, то весна не за горами.
 
За ніччю завжди настає день.
 
Ми з Камбару провели Сенґоку додому, пообіцяли знову зустрітися, а потім розійшлися. Трохи обговоривши плани щодо вечірки на день народження Сенджьоґахари, я теж розійшовся з Камбару на перехресті. Потім, коли я нарешті дістався додому і почав знову засинати у своєму ліжку, мене розбудили мої молодші сестри. Без особливої причини я запитав Цукіхі: «Ти пам'ятаєш Сенґоку?».
 
Вона відповіла, що так.
 
«А, ти маєш на увазі Сен?».
 
Коли я це почув, то згадав… так само як вона називала мене «братик Койомі», я називав її «Сен».
 
І все ж...
 
Я не міг так її тепер називати.
 
Перевдягаючись у шкільну форму, я почав думати.
 
Про те, чому було дві Джяґірінави.
 
Чому дві змії… вселилися в Сенґоку.
 
Була та дівчина, її подруга, з її недоброю образою… вона обурювалася тим, що хлопець, який їй подобався, освідчився Сенґоку, але отримав відмову. Дівчина звернулася до окультних чар, модних у її школі, і до того ж до першокласного прокляття. Це був її спосіб випустити пару, і вона, мабуть, не думала, що це справді спрацює...
 
Один лише цей інцидент вказував на ще одну людину ─ іншого персонажа, який міг ображатися на Сенґоку. Так, хлопець, якому Сенґоку дала відкоша. Як і у випадку з подругою Сенґоку, я не знав його імені. Але не було б нічого дивного, якби він теж затаїв недобру образу на неї. Це можна було б назвати навіть розумним, з психологічного погляду. Простий випадок… романтичних заплутаностей. Шаленого кохання. Дівчата не мали виняткового права на ті чари, що були модними в їхній школі. Цілком можливо, що хтось міг спробувати накласти прокляття, не повідомивши ціль, як чесний дурень. Накласти прокляття серйозно… теж можливо.
 
Коли когось проклинають, риють дві ями.
 
Що ж, це все лише мої припущення. У мене немає жодних твердих доказів, і навіть якщо я маю рацію, до кого повернулася Джяґірінава, до дівчини чи до хлопця, і як працює повернене прокляття, я не можу сподіватися з'ясувати.
 
Сенґоку теж не потрібно цього знати.
 
Як не крути, а для Сенґоку це як для змії чоботи.