Отже, вони могли не порозумітися ще змалку.
Коли шестирічний Карсель Ескаланте пообіцяв прожити все життя зі своєю ровесницею Інес Балестеною, він досі не знав значення цих слів. У герцогському маєтку Балестена відбувся бенкет на честь дитячих заручин, і лише під кінець розкішного свята хлопчик наважився спитати, скільки триває життя.
— Ні, мені кортить знати, скільки років це ваше «на все життя» займе? — вже, мабуть, вчетверте запитав Карсель, блукаючи серед дорослих, що дивно усміхалися замість відповіді. Герцог Балестена, в якого поцікавилися тривалістю життя, кивнув на свою дочку, перервавши відповідь герцогині. Тільки тоді Карсель побачив вираз обличчя Інес.
— …а ти взагалі знаєш, що це таке?
Вона дивилася на нього згори вниз, ніби на щось найжалюгідніше у світі. Хоча вони були одного зросту, погляд Інес залишався безмежно зверхнім. Шестирічний Карсель мав лагідну вдачу, проте завдяки безпомилковій інтуїції завжди відчував, коли хтось зневажав його. Щойно хлопчик роздратовано насупився, Інес спокійно підсумувала:
— Не знаєш.
— Та знаю я! Усі ж знають!
— Тоді поясни мені.
— Очевидно, що все життя це… це час…
— Час, а далі що?
— Бо час…
— …батьку, матінко, обов’язково мені говорити з сином сеньйора Ескаланте? — спитала Інес, різко відвернувшись.
Герцог схилився до своєї маленької донечки та ніжно заговорив:
— Ти набагато розумніша, ніж твої однолітки. Розчарування — це природна реакція. Ось чому слід навчитися говорити без зневаги до тих, хто гірший за тебе. Пояснювати некмітливим друзям все незрозуміле, щоб вони не відчували зверхності…
Це він розчарував Інес? Гірший за неї? Некмітливий? Карсель, не вірячи своїм вухам, поперемінно дивився то на Інес, то на герцога.
Але здавалося, що вони вже про нього забули.
«Невже я дурник?»
Карсель інтелектом випереджав однолітків: всі викладачі та дорослі дому Ескаланте в один голос вихваляли його. За їхніми словами: «Юний сеньйор — надзвичайно тямуща дитина».
Він знову набурмосився, глянувши на герцога. Інес поводилася скуто, на відміну від власного батька, пихате обличчя якого сяяло від гордості та любові до своєї дочки. На неї сеньйор Балестена дивився зовсім інакше, ніж на чужих дітей.
— Мені не потрібні друзі. І син герцога Ескаланте — мій наречений.
Прозвучало так, ніби жодні міжособистісні стосунки нічого не важили в очах Інес. Мовляв, навіщо перейматися якимось там нареченим, якщо мені навіть на друзів байдуже?
Карсель був малим і багато чого не розумів, але навіть він знав, що «наречений» — це щось набагато важливіше за «друг». Друзів можна заводити безліч, тоді як наречений — один-єдиний!
«Така розумна, а не знаєш цього?»
Щоправда, є тут певний нюанс: вони неодноразово зазнавали невдачі як друзі.
— Так, Карсель — твій наречений. Тож будь з ним ще ніжнішою й люб’язнішою, як личить справжній дівчинці…
— Може, я бриклива, та однаково дівчинка, батьку.
Насторожений Карсель не зводив очей з Інес, аж поки не здригнувся: вона раптово повернула голову до нього, щойно закінчила вичитувати свого батька.
Дівчинка з чорним волоссям, охайно вбрана в сукню того ж кольору, мала б доречніший вигляд на похороні якогось незнайомця, аніж на святковій вечері з нагоди власних заручин. Вона випромінювала сувору енергію, абсолютно не притаманну дитині — таку, яка викликала дискомфорт, немов тобі довелося зіткнутися з недоброзичливим дорослим, що кривдив малечу…
Інес Балестена не схожа на дитину: мабуть, саме це й породило інстинктивну відразу. Карселю завжди було незручно поруч з нею, тож не вірилось, що Інес — його ровесниця.
— Ескаланте. Слухай уважно.
Суха та формальна, вона нізащо не звернулась би до когось на ім’я. Не гарніша за нього, а гонору задуже…
Карсель одружиться з цією задавакою?
— Мертві — єдині, хто може відповісти на питання, скільки триває людське життя.
— …мерці говорять?
— Ні. Тому ніхто з живих і не знає відповіді.
— А мертві її звідки знають?
— Бо вони померли.
— …
Хлопчику, який дізнався про смерть лише чотири місяці тому, було складно підтримувати розмову, де постійно лунали слова про померлих. Це ж як лячно! — Інес у платті, що скидалося на траурний одяг, і без того мала страхітливий вигляд, так ще й раз у раз сміливо повторювала той жах для більшого ефекту… Карсель озирнувся довкола, шукаючи поглядом когось з дорослих, хто міг би втрутитися, але герцог Балестена зі своєю дружиною тим часом залишили їх самих.
Він вирішив самотужки змінити тему.
— То ти теж не знаєш?
— Ні. Тільки мертві.
Спроба перевести розмову в інше русло виявилася даремною: вони все ще говорять про мерців. Карсель швидко здався.
— Чому треба померти, щоб дізнатися?
— Життя закінчується із смертю.
— …
— Тоді… ти зможеш підрахувати, скільки років у тебе було.
— То… це кінець?
— Кінець. А ти думав, що ніколи не помреш?
Завершення було бажаним, бо дорослі кажуть, що Карсель з Інес повинні провести разом «все життя». Якщо воно закінчиться, то їхній шлюб теж.
Але вмирати важко.
— Чому «на все життя» — це лише до смерті?
— «Все життя» починається твоїм народженням та триває до самої смерті. Тому ти не знатимеш, зі скількох років воно складається, доки не загинеш.
— …
— Будь ласка, не питай, коли ти помреш.
— Коли?
Ха… Інес поклала долоню на чоло й похитала головою. Мати Карселя робила так, коли він завдавав клопоту.
Ще дужче стривожений, хлопчик негайно перепитав:
— Коли я помру? Чому?
— Я тобі провидиця, чи що?.. Ніхто цього не знає.
— У мого дідуся почала гнити нога, коли його поранили в Нуньєрі. Отже, моя теж…
— Якщо хочеш у всьому наслідувати свого діда, то можеш і кулю спіймати, але необов’язково впадати в крайнощі. Усі помирають з різних причин: хвороба, голод, алкоголізм, бійки, рана від вогнепальної чи холодної зброї…
Гарне личко Карселя зблідло. Інес вкотре втомлено зітхнула.
— Причин смерті дійсно аж так багацько?
— Просто будь обережним. Принаймні спробуй.
— Якщо я буду обережним, то не помру?
— Ні, помреш.
— Тобто я однаково помру?
— Ти можеш померти хоч завтра.
Досконале обличчя, мов у ангела з ікони, повільно спотворилося. Здавалося, ще мить — і рікою потечуть сльози, що вже блистіли в кутиках тремтячих блакитних очей.
У погляді Інес промайнула знайома Карселю зневага.
— Я теж… втрачу ногу?
— …твій дід прожив ще десять років після ампутації кінцівки.
— Я маю жити з тобою, доки мені її не відріжуть?
— Ти не такий, як твій дідусь. Скільки разів я сказала, що тобі не треба відтинати ногу? Можливо, доведеться ампутувати її, якщо загноїться, чи якась вогнепальна рана не отримає належної медичної допомоги, однак…
— …значить, точно відріжуть! Або так, або я одружуся з тобою!
Люди запізніло звернули увагу на героїв сьогоднішнього бенкету. Точніше, на бідолашного хлопчика з ангельською красою, що безупинно плакав. Потім вони, шукаючи причину, помітили також дівчинку, яка холодно спостерігала за ним.
З одного боку — Карсель, який мав сліпуче золоте волосся та світлі очі, бездоганну порцелянову шкіру, витончені риси лиця, а на додачу одягнувся в білу парадну сорочку, червону краватку, бежевий жилет і коричневий фрак.
З іншого — похмура Інес, що була вся в чорному й контрастувала з цими теплими кольорами…
Боротьба світлого й темного — добра та зла. Інес прошепотіла крізь зуби:
— Думаєш, ми лише одружимося? Ти повинен зачати зі мною спадкоємця.
— Ні!
— Якщо не хочеш цього, то краще припини плакати. Продовжиш, і у нас точно з’явиться дитина.
— …
— Правда ти мене ненавидиш?
Карсель зиркнув на Інес застиглим поглядом, а тоді повільно кивнув. Дівчинка неохоче витерла рукою його мокру щоку. Здалеку ця дія видалась ласкавою, тому заспокоїла дорослих достатньо, щоб вони швидко втратили інтерес до дитячих справ.
Переконавшись, що тінь підозри, яка на неї впала, зникла, Інес відсторонилася від свого нареченого. Хтось би повважав вчинок дівчинки жорстоким, зате Карсель нарешті перестав відчувати подих смерті на собі.
— Ескаланте.
— Так?
— …насправді це може виявитися не «на все життя».
— Про що ти говориш?
— Про наш шлюб, — Інес довірливо усміхнулася, немов ділилася важливою таємницею, а після цього повернулася до звичної беземоційності.
Спантеличено опустивши голову, Карсель роздратовано промимрив щось на кшталт: «Та що тобі знати?» — але опісля зупинився. Причиною стала імператриця Каєтана, його тітка, а заразом старша сестра герцога Ескаланте, яка раптово підняла келих, щоб виголосити тост.
— Карсель Ескаланте де Еспоса одружиться з Інес Балестеною де Перес, коли вони досягнуть повноліття. Нехай союз між їхніми родинами стане ще міцнішим завдяки цій прекрасній парі, яка проведе разом усе своє життя!
— Саме так!
— Переконана, що вони, кохаючи та оберігаючи, стануть одне одному підтримкою, що у скрутні миті підставить плече допомоги, та світлом, яке вестиме вперед. Інес Балестена, майбутня господиня величезного маєтку Ескаланте, яка власноруч ним керуватиме, та Карсель Ескаланте, зять роду Балестена — обидвоє присвятять своє життя служінню власним родинам на радість імператорській сім’ї…
Бути разом все життя — до смерті, кохати та оберігати одне одного все життя — до смерті, присвятити власним родинам все життя — до смерті… Тепер «все життя» само собою змінювалося на «до смерті». Це благословення радше нагадувало прокляття.
Що б не сказала його негарна, невихована та зарозуміла шестирічна наречена, того дня їхні долі кинули, як наосліп.
Ясно й те, що ідеальне життя Карселя Ескаланте відтоді було остаточно зіпсоване.
канал, де є все, що пов'язано з цією роботою [заходимо, не соромимось]
