***
Це було одразу після короткого сезону дощів.
Головна вулиця Санта Ларія, що перетинала столицю Мендосу, зазвичай гомоніла від натовпу людей та показних екіпажів, але сьогодні через похмуру погоду її було не впізнати.
Широкою дорогою квапливо рухались лише кілька непримітних урядових колісниць, ланцюжок навантажених возів та дві-три особисті карети.
Навіть нетривала прогулянка сьогодні закінчувалася тим, що кожна складка одягу вбирала всю вологу з повітря. Вздовж дороги розкинулися калюжі, тому екіпажі хиталися, немов п’яні, варто було їхнім кучерам хоч трохи відволіктися.
Зокрема карета герцога Ескаланте.
— …
“Гуп!” — колеса, що загрузли в калюжі, налетіли на камінь і різко підскочили — кожну кісточку пройняло. Білосніжна форма цього разу не сковувала ні тіло, ні язик: Карсель тихо вилаявся, водночас не втрачаючи аристократичного виразу обличчя.
Зронивши прокляття на адресу невмілого кучера, молодий герцог повернувся до роздумів.
Можливо, того дня природно такій повії, як він, було відчути відразу до себе.
Спогади про Інес Балестену настільки яскраві з однієї причини. Вона дійсно стояла там.
Карсель постукав по подушці, що скотилася до його ноги, і замислився. Блондинисті пасма чоловіка безладно спадали, а сам він ліниво відкинувся назад. Та думки знову й знову поверталися до нещодавнього прикрого інциденту.
Того дня, того дня…
Карсель пригадав ще кілька слів графині, які долинули до нього.
— Але погляньте, сеньйоре, на вбрання вашої нареченої! Воно ж немов чернича ряса! Навіть на самому імператорському бенкеті... Хто ж, побачивши її вперше, повірить, що вона походить зі шляхетного роду Балестена?
Якби графиня мала більш гостре око, то відразу збагнула б, що намисто на її шиї коштує менше, ніж сукня Інес — та, що була схожа на черниче одіяння. Герцог Балестена не шкодував нічого для своєї єдиної доньки.
— О, а яка вона зухвала з іншими сеньйоритами! Якби ж ви лише стали свідком того неподобства…
Непривітна людина. Нетовариська.
— …то ти все чула?
Видовище там було гіршим за почуте. Тому Карсель — що йому не властиво — відчував провину.
Вина. Почуватися винним перед Інес, яка й була винуватицею всіх бід, це ж нісенітниця!
З примруженими очима він сердито втупився в порожнечу навпроти, проте скільки не силувався, ні на йоту не пригадав вираз обличчя Інес у той день.
Спогади виявилися такими ж нечіткими, як і його бентежні почуття тоді. Обличчя, обличчя…
Карсель завжди швидко забував щось неприємне, але це було радше…
— …капітане, ми прибули.
Похитавши головою, він вийшов із карети. Балестена. Величний маєток — мініатюрна копія того, яким керував герцог у Пересі.
Тут його резиденція, що виходила фасадом до південної частини вулиці Санта Ларія, розташовувалася по центру на підвищенні, немов замок, пануючи над рештою маєтку.
Завдяки цьому кожен гість, який прибував сюди, вже при виході з карети бачив панораму Мендоси, ніби він сам імператор. Надзвичайна розкіш. Однак Карсель відвернувся, не виявивши жодних емоцій.
Його батько, герцог Ескаланте, відгукувався про цей особняк, мовляв, він настільки пишний, що близький до несмаку, проте щоразу, стоячи тут, у Карселя перехоплювало подих. Він приїжджав сюди супроводжувати Інес Балестену або час від часу вдавати з себе її нареченого, і ніщо так не нагадувало йому про їхнє спільне майбутнє, як це.
У ці моменти Карсель думав тільки про найближчі кілька годин задухи поряд з нею або те невизначене подружнє життя, яке його чекало. Ці перспективи — сама лише згадка про них — здавлювали горло.
— Капітане Ескаланте, Інес чекає вас у вітальні.
Погляньте: вже дихати важко.
Нехай Карсель здобув славу розпусника, він все-таки був прихильником консервативної ідеї, що після одруження для чоловіка має існувати лише одна жінка — його дружина.
У вищому суспільстві Мендоси, що керувалося потворним принципом “спершу роби, а потім думай”, саме мораль Карселя вважалася нікчемною. Водночас через ідею вірності шлюб перетворився для нього на могилу.
Хай би собі голову скрутив, а після одруження не спатиме з іншими жінками. Тому зараз йому треба насолоджуватися свободою, поки може.
І тоді він проживе до кінця свого життя, як монах, ні про що не жалкуючи.
Карсель Ескаланте прагне здобути минуле потаскуна, щоб повсякчас згадувати й жити ним.
Одна справа, коли ти наречений, якого односторонньо повідомили про шлюб у віці шести років, інша — коли вже чоловік, що дав обітницю за настановою кардинала. Усе паскудство незабаром залишиться позаду. Як і повинно було статися.
Згадуючи шестирічну доньку герцога Балестени, яка одним своїм вибором змінила його життя, Карсель відчував лють, розчарування та інші виснажливі емоції, проте перед двадцятитрирічною Інес Балестеною вони поступалися місцем майбутньому обов’язку — непорушному, немов в’язниця.
Реальність, яку він уже понад шість років відкладав — військова академія, служба на флоті — невідворотно наближалась.
Тепер вона — та жінка, для якої ближчим є день, коли вони разом вирушать у храм за благословенням, ніж минуле сімнадцятирічної давнини.
— Сеньйоре Ескаланте.
— …Інес.
Тож Карсель зіткнувся з незнайомим йому відчуттям провини, яку визнавав за собою десь наполовину, і збентеження через те, що вона не повинна була про це дізнатись.
— Заходьте, — привітав його чіткий і безбарвний голос, без жодного поруху в інтонації. Карсель підійшов до неї й поцілував тильну сторону її витончено простягнутої руки.
Коли зір знову прояснився, він побачив те саме, що завжди: бездоганно стримане вбрання, закрите аж до горла, що не оголювало й частинки її шкіри.
Над ним — просте обличчя без гострих рис й особливої краси, незмінно прямий і сповнений гідності погляд, врешті-решт чорне волосся, акуратно наполовину зібране назад і зав’язане. У туманному спогаді, в якому не вистачало її виразу, ця прогалина щойно заповнилася.
Так. Тоді він теж був таким. Вираз обличчя людини, не здатної ні на гнів, ні на сміх, що незворушно дивилася на інших.
— Наскільки я розумію, ви завітали до мене у справі.
— Так само, як планував учора, чотири дні тому, тиждень тому…
— Останнім часом дощить. Я не хотіла, щоб ви завдавали собі клопоту через мене.
Інес говорила ввічливо й уважно, водночас легко оминаючи той факт, що ігнорувала всі попередні спроби Карселя зв’язатися з нею.
Ця жінка вперше не відповідала йому. Не дивно, адже яка наречена не розсердилася б? Вона стала свідком того, як її наречений тримав у пристрасних обіймах роздягнену аристократку.
Рот Карселя перекосило.
— Я знаю, про що ти думала в той день.
Він, закипаючи від роздратування, раптом махнув рукою на всі шанобливі звертання. Зрештою, на початку їхніх стосунків дев’ятнадцять років тому, коли вони були друзями по іграх, про якісь там викання взагалі не йшлося. Ясна річ, на ігри чи дружбу тоді теж і натяку не було… А все через те, що Інес ненавиділа ігри, друзів та його зокрема.
Незважаючи на це, одним порухом пальця Інес відкинула кронпринца, обравши його кузена — і своїм рішенням вона прирекла хлопця на таке ж нудне життя, як її власне. Карсель намагався нагадати собі про цей початок їхніх заручин.
Так, він повинен пам’ятати, через чию захцянку мусить жити, як чернець, решту відведеного йому часу. Карсель ніколи не хотів одружуватися. Тільки позбувшись відчуття провини та цих дратівливих, обтяжливих емоцій, він нарешті зможе…
— Не розумію, що ви маєте на увазі, сеньйоре Ескаланте.
— Ти чудово знаєш, про що я говорю.
— А от і ні, — з покорою обізвалася Інес, перекривши шляхи розвитку цього діалогу. Якби вона справді слухалася Карселя, то не заперечувала б його думку. Щоб Інес Балестена корилася йому? Складно уявити це щодо жінки, яка вказівним пальцем розпоряджалася чужим життям.
— Інес.
— Утім, хіба нам обидвом приємно буде обговорювати те, що сталося? Невже ми справді мусимо піднімати цю тему?
Проте Інес Балестена кохала його.
Вона обрала його, бо кохала; пішла проти волі імператорської родини, бо кохала; покинула своє становище в імперії, обіцяне ще до її народження, і знехтувала кількома нагодами виправити зроблене, — і все це, бо кохала.
Через своє кохання Інес чекала на нього. Сімнадцять років тому та зараз. Завжди. У тому самому місці.
Її почуття — вічна проблема Карселя.
Він аж ніяк не міг відповісти Інес взаємністю.
Можливо, Карселя душили не її тісна сукня чи безвиразне лице. Навіть не той факт, що жінка в чорному вбранні керувала його життям.
Витоки негараздів — його неспроможність дати щось натомість. Хіба що брехати для її задоволення й постійно відчувати зніяковіння… Та давню провину.
— Я можу пояснити.
Звичайно, його виправданням далеко до справжніх пояснень. Між собою і світом Інес збудувала непохитну стіну, але, попри сувору вдачу, була достатньо наївною людиною. Не потрібно розповідати їй усього. Скоро вони одружаться, отже, деякі аспекти парубкування Карселя краще приховати.
Це не означало, що Інес була повністю в невіданні щодо походеньок свого нареченого, та все ж…
— Коли все бачиш на власні очі — пояснення ні до чого. Тож ніякої проблеми немає, — вона знизала плечима.
Карсель ще навіть не вигадав пристойного виправдання.
— …це все, що ти можеш мені сказати? — зі сміхом докинув він.
— Сеньйоре Ескаланте.
— Я повністю заслуговую на лайку, повністю. Тож добряче нагримай на мене, Інес, виплесни свій гнів.
— Однак я анітрохи не серджуся на вас, — навпаки: вона усміхалася. Таке явище траплялося бачити на обличчі Інес десь раз на рік чи щось близько того.
Карсель здивовано поглянув на неї й ледь спромігся вимовити:
— Певен, ти розлютилася.
— Та кажу ж, що ні.
— Ну звичайно, саме тому ти уникала зустрічі зі мною півмісяця?
— Дощило. Я не хотіла, щоб ви повернулися додому брудні й мокрі.
Навіть за цих обставин її слова видавалися щирими.
— І такі розмови втомлюють, сеньйоре Ескаланте. Скажіть, хіба ми з тих, хто говорить про подібне?
— …
— Однаково при дворі крутиться не тільки ота жінка.
— …
— Ти дійсно вважав, що я нічого не знаю? — здивований голос Інес нагадав про часи, коли вони були дітьми. Питання видавало рівень їхньої близькості: саме так і говорять друзі дитинства, які не ладнають.
Так чи інакше, вона не дурепа. Карсель примружив очі.
— …і ти не сердишся?
— Через що? З ким би ти не зустрічався, це твоя справа.
— Я твій наречений, Інес. Ми незабаром одружимося.
Карсель нервово провів рукою по волоссю, усвідомивши, що балакає, немов у гарячці — таке враження, що вони раптово помінялися ролями й розлютився тут він сам.
Інес могла звинуватити Карселя в тому, що він суперечить собі своїми ж діями, проте заговорила вона напрочуд м’яко:
— Та зараз ти маєш повну свободу дій. Ми ще навіть не побралися.
— …
— Тож відтепер роби те, що хочеш. Не переймайся за мене й нічого не пояснюй.
— …тому що ти вся така “поблажлива” до того, що твій чоловік розважається з іншими жінками? — саркастично спитав Карсель. — Якщо це жарт, то я чомусь не знаю, коли сміятися. Інес, ти…
— Ніяка це не поблажливість, маєш рацію.
Замість того, щоб кивнути, Інес підняла на нього свої ніжні зелені очі. Вологе повітря, що тягнулося з далекого розчиненого вікна, злегка гойдало чорне жіноче волосся. Вона спокійно промовила:
— Я намагаюся донести, що мені на тебе байдуже, Ескаланте.
Його двадцять третє літо.
Вона казала, що “все до цього моменту між ними було просто непорозумінням”.
канал, де є все, що пов'язано з цією роботою [заходимо, не соромимось]
