— Сеньйоре, сеньйоре Ескаланте!
Щойно чоловік завернув коридором, що розходився на обидві сторони, йому в потилицю долетіло щось, схоже на крик знатної дами. Коли він, не замислюючись, зупинився, голос раптом наблизився разом із звуком швидких кроків.
— Перепрошую, ви не могли б нам допомогти? Графиня зненацька поскаржилася на сильне запаморочення, і я не знаю, що робити. Тут лише слабкі жінки…
Перш ніж вона встигла знайти ще якісь безглузді виправдання, Карсель знову одягнув рукавички, які вже наполовину зняв. По його втомленому обличчю промайнула нудьга, але тільки й того.
Зрештою, дещо грубий, але доброзичливий молодий дворянин озирнувся на леді.
— … – жінка, яка підійшла до Карселя найближче, дивилася на його обличчя, втративши дар мови. Одного погляду в бік цього чоловіка вистачало, щоб в очах читалось захоплення. Як для придворних дам Ортеги, так і для різних збоченців.
Перше — втомливо, друге — нудотно, але тут причина одна: його надмірна краса.
Життя сина найпрестижнішої сім’ї Ортеги, а за сумісництвом ще й найгарнішого чоловіка в Мендосі завжди було…
— Сеньйорито?
Настільки чудовий, що бракує слів. Якби він міг вирвати очі всіх людей з хтивими поглядами, це було б найкраще, що сеньйор Ескаланте коли-небудь робив.
Акуратна усмішка з’явилася на вустах різкого з виду морського офіцера. Жорсткі лінії губ, які здавалися такими стоїчними на тлі сліпучо світлого волосся, миттєво пом'якшилися. Жінка мала вигляд відсутньої, аж поки не захитала головою, неначе запізніло згадала про свій обов’язок.
— …о, так! Я чекала, поки повз пройде джентльмен, у якого можна було б попросити про допомогу, але ніхто так і не з’явився. Яке щастя, що в цю скрутну хвилину прийшли ви, сеньйоре Ескаланте!..
Карсель перевів погляд зі знатної дами перед собою на ту, що важко дихала позаду, притулившись до стіни. На думку не спадало її ім’я, але обличчя було трохи знайомим.
Дві жінки, що стояли поруч з нею, неочікувано почали напоказ робити всілякі дрібниці. Масажувати нещасній руки, махати віялом… “Ви можете ви дихати, ви можете ходити?” — речі, про які вони її питали, і які явно не були такими нагальними в ситуації, що склалася.
Якби це дійсно було серйозно, будь-хто би кинувся в бенкетний зал, до якого йти дві хвилини, щоб привести когось на допомогу благородній графині, але судячи з того, що ніхто досі цього не зробив…
— …мушу визнати, ваш стан викликає глибоке занепокоєння.
Це не була, відверто кажучи, надзвичайна ситуація. Від самого початку вони чекали не милого джентельмена, який відніс би бідолашну жінку до карети чи кімнати для гостей.
Коли проводиться бенкет у палаці, те, куди зазвичай прямує Карсель після виходу з бенкетного залу, те, яким маршрутом він іде — все ретельно розраховується.
Бо все, чого вони чекали, це Карсель.
Графиня, обіперта на стіну, почала сповзати додолу, коли чоловік ввічливо прихилив голову та підійшов до неї. Тоді-то він і пригадав, що дама в біді була дружиною сеньйора Портільйо, який сконав десь у цей час рік тому.
Найкраще для розваг підійде саме така вільнодумна молоденька вдова.
— Можете встати самотужки?
Та все ж Ескаланте тримав руки при собі, розраховуючи на перший крок з боку цієї жінки. Навіть макіяж не зміг приховати розпашілі рум’янцем щоки графині, коли він спинився прямо перед нею та ґречно перепитав.
— Вибачте, але ні…
— Тоді чи дозволите взяти вашу руку?
Карсель попросив лише руку графині, але натомість вона вся покірно впала в його обійми. Обираючи між бенкетом і тривіальним вивертом, чоловік врешті вирішив, що перше набагато нудніше.
Дар — не купля: не гудять, а хвалять.
— Мені віднести вас до карети? — він обережно поставив запитання, трохи нахилившись і підтримуючи її під руку.
Графиня, розгубившись, лише відвела погляд, уникаючи відповіді. Замість неї озвалася інша жінка, яка начебто дбала про вдову до цього часу — то була турбота, що межувала чи то з щирою дружбою, чи з сердечною, майже слугоподібною відданістю.
— Оскільки сеньйора страждає лише від запаморочення, їй найліпше було б трохи відпочити в тиші… Резиденція Портільйо — аж на околиці Мендоси, тож навіть у разі негайного виїзду дорога буде надто довга. Та й шлях до карети, погодьтеся, не з найлегших…
— Краще допоможу графині дійти до третього поверху, – Карсель перебив жінку, щоб запобігти довгим поясненням.
У південній частині імператорського палацу було декілька кімнат, де могли відпочити чи переночувати аристократи, яких втомив бенкет.
Точніше, місця, де зазвичай ховаються від зайвих очей такі чоловіки, як він, або такі жінки, як графиня. Карсель обійняв вдову. Жодна з тих дворянок, що досі піклувалися про неї, не рушила слідом — ніби так і належить. Могли б принаймні удати, що спускаються сходами, — якби мали трохи більше розуму.
Графиня видавалася недосвідченою людиною: мабуть, усе тому, що минуло ще небагато часу відтоді, як вона овдовіла й уперше відчула смак свободи. Проте він не став давати порад. Немає сенсу вихвалятись перед жінкою тим, якими манівцями тебе вже вивертало життя.
Проповідувати обережність, коли сам втрапив не в одну халепу — сміх та й годі. Карсель попрямував туди, де аристократи зазвичай не вештаються. Коли в коридорі стало чути лише їхні кроки, графиня невпевнено заговорила:
— …не знаю, як віддячити вам за ці клопоти.
— Допомагати слабшим природно для солдата Ортеги. Не варто за це дякувати.
Вона аж ніяк не була слабкою — жінка, що розсипала крихти багатства й влади, як милостиню, й керувала іншими дворянами, наче власними слугами. Але коли вона отак судомно втягувала повітря, то здавалася втіленням безмежної жалісності.
Графиня Портільйо глянула на Карселя із таким зворушенням, мовби дійсно потребувала рятівника.
— Мене тішить думка, що така достойна людина, як ви, захищає територіальні води Ортеги.
Сила уніформи вражає. Хоч обом було зрозуміло, що справа з самого початку зводиться до однієї ночі, дивно, як навіть у неуважно кинутій фразі одразу вчувається нотка щирості.
Карсель Ескаланте де Еспоса. Довге та почесне ім’я, ідеальна обгортка. Додайте до цього образу білу військову форму морського офіцера, й отримаєте найпрекрасніше творіння Господа. За ним впадали і стримані жінки; ба більше, навіть чоловіки не могли встояти перед його бездоганністю — і важко було їх за це звинувачувати.
Якби не родина Ескаланте, він би вже ворон собою годував.
— Ви вступили до флоту, щоби продовжити справу вашого діда — чоловіка, який без залишку присвятив себе служінню Ортезькій короні. Обрали шлях честі — той самий, що ним поколіннями йшли чоловіки вашого роду… Зізнаюся, спершу це здивувало мене. Ви — єдиний спадкоємець дому Ескаланте, а море Нуньєра й досі сповнене тривог: там точаться сутички, великі й малі, мов залишки старої війни. Ваш дід, великий адмірал Кальдерон, здобув блискучу перемогу над талацьким народом у тих водах, та мир, на жаль, виявився нетривким. Нині, як відомо, талацькі пірати нападають на наші кораблі щороку…
Освічена пані. Форма так зачарувала сердешну, що вона емоційно сипала завчені слова, не замислюючись про те, що з цим блідим макіяжем справді скидалася на хвору.
— Як нащадок Гранд де Ортега я змалку був навчений, що права, даровані імператорською короною, супроводжуються відповідальністю, гідною їхньої честі.
— Невже?
— Мій дід завжди казав: “Найвища посада вимагає найбільшої відповідальності”.
Карсель промовляв правильні слова так машинально, немов верстат протинав тканину на фабриці. Графиня важко дихала, схвильована його незрівнянним виглядом.
І щойно Ескаланте подумав, що це трохи небезпечно, як жінка зістрибнула на підлогу й кинулася на нього.
— Графине, тут–
— Облиште, я готова будь-де.
— Принаймні зайдімо до кімнати.
Губи графині накривали його на кожній паузі. Карсель уникав її поцілунків, посуваючи жінку до найближчих дверей, однак вона вже забула, що була хворою, нехай лише вдавано.
— Ні, в кімнаті занадто темно…
— Темно?
— Сеньйоре…Форма, я хочу побачити вас у ній… Ще…
Недарма вона так дивилася, ніби облизувала поглядом еполети й комір… Графиня, схоже, мала фетиш на уніформу. Карсель зітхнув, опустивши очі на напівроздягнену жінку.
Чому ж вони всі без винятку божеволіють, тільки-но бачать його? Самозвинувачення, що межувало із самозакоханістю, змусило його замислитися, щоправда, лише на мить.
Її ледь прикриті груди спокусливо погойдувалися в тьмяному світлі, не залишаючи місця для вагань.
Гранд де Ортега*. Єдиний спадкоємець герцогського дому Ескаланте — одного з найвідоміших серед сімнадцяти великих родів, що отримали почесні титули від імператорської династії Ортеги, — попри весь цей вражаючий спадок, був настільки вродливим, що люди сліпли від його осяйної краси. Це саме по собі виглядало як привілей від Бога — дозвіл прожити життя як заманеться, без жодних обмежень.
Не відкидай подарунок, що сам впав тобі до рук — його девіз по життю. Чи то приголомшлива врода, дарована Господом, чи то прихильність жінок, чи то захоплення людей різного віку, чи то красуня, що майже скинула з себе сукню й готова віддатися йому посеред коридору…
Хоч народився хлопчина небагатослівним та сухим у спілкуванні, Карсель від самого початку мав у собі щось нахабне. Уже в п’ятнадцять, як тільки в нього з’явилися перші ознаки справжнього чоловіка, він частенько водився з молодими панянками, які давно вже перетнули межу повноліття. У сімнадцять, у формі кадета військово-морської академії, де б не з’являвся Карсель Ескаланте — скрізь збирав натовпи шанувальниць. А в двадцять, коли саме збирався вступати до флоту, його коло знайомств уже складалося з більш дорослих, зрілих жінок — тих, що не залишали по собі зайвих ускладнень.
Й ось йому вже двадцять три. Найкращий час.
Карсель схопив її за талію, розвернув і притис до стіни. Майстерність жінки, що безладно прикипала до нього губами, виявилася посередньою, але він віддав належне пристрасті графині, яка не вщухала навіть у публічному місці.
Отже, нагорода має відповідати її старанності. Хоч це й суперечить ще одному принципу Карселя: не робити нічого ризикованого в таких небезпечних умовах…
“Ну, один раз можна”.
Коли він стиснув її груди й ніжно провів губами вздовж лінії шиї, обличчя графині перекосилося від задоволення. Як їй закортить, вона сама спокійно задирала поділ сукні аж до талії, однак крий Боже йому було торкнутися своєї уніформи, одразу ж ретельно поправляла комір, ніжністю прикриваючи ту майже нав’язливу одержимість.
Воно й на краще: одягати форму складніше, ніж її знімати. Не для цього він йшов до армії, чесно, але бонус таки приємний.
Карсель зосередився на тілі графині, що звивалося, одним вухом слухаючи її дурну балаканину. Відповідав зрідка, кількома словами, безтямно.
Із запізненням він усвідомив, що всі розмови жінки крутилися довкола однієї й тієї самої теми.
Слова, що лилися з вуст графині, думки, що стрімко промайнули в його голові… Ні, не заради такого він пішов служити…
…тоді для чого? Ледь встиг себе спитати, як перед очима вже спливло чиєсь обличчя.
— Тобто ваша наречена, сеньйоре… Ах-х… Вона не заслуговує такого чоловіка, як ви… У ній немає геть нічого особливого. Хіба що шляхетна родина за плечима — Балестена.
— …
Інес Балестена. Те доброчесне обличчя — вже сама думка про нього гнітила, перетискаючи горло. Карсель насупився. Надто яскравий спогад цілковито відбив бажання, яке в нього було.
— Якщо з лиця не гарна, то хай би хоч поводилася мило, хі-хі, так би бодай щось ніжне й м’яке в ній було…
Навіть плітки йому не подобалися. Карсель встромив погляд у стіну, потім нервово відвернув голову, втікаючи від губ графині. Таким чином він мимохіть кинув очима вбік.
— …мати поруч такого ідеального нареченого, як ви — і ходити з таким кам’яним, нудним обличчям!.. Вона ж не черниця врешті-решт…
За ними спостерігала Інес Балестена.
Зі своїм звичним кам’яним і нудним виразом обличчя, мов черниця в каплиці.
За сімнадцять років заручин Карселя вперше викрили.
Гранд де Ортега* — оскільки авторка спирається в побудові всесвіту на культуру Іспанії, ця частина ієрархії перенесена від Гранд де Іспанія — тобто вища знать, яка вклалася в розвиток імперії; в її складі могли бути герцоги, барони, маркізи чи графи; відрізнялися від іншої знаті більшим колом прав. У Ортезі є п'ять герцогських родин, які належать до Гранд де Ортега, серед яких Ескаланте та Балестена.
група, де є все, що пов'язано з цією роботою [заходимо, не соромимось]
