Очікування третьої сторожової[1] ночі, здалася нестерпно довгим плином часу, для декого.
Ву Сінсюе щойно облаштував порожнє подвір'я в кінці провулка, оточивши його масивною огорожею з талісманів.
Після того, як усі справи були вирішені, він запитав маленького хлопчика, який слідував за ним:
— Котра година?
Хлопчик допомагав стежити за часом, тому він чітко відповів:
— Друга сторожова[2].
Ніч уже трохи поглибилася, небо стало зовсім чорним, хоча до опівночі залишалася ще ціла сторожова година.
Для таких людей, як Тяньсю і Лінван, сторожова година здавалася вічністю, достатньою, щоб сходити туди й назад з найпівденнішої точки до Північного Безмежного моря.
Ву Сінсюе подумки розрахував час і вирішив скористатися цією можливістю, щоб сходити в гори та знайти там розбійника, який спричиняє неприємності.
Він недбало зірвав з дерева довгу пряму гілку. Синьо-сіра гілка закрутилася на кінчиках його пальців, перетворившись на довгий меч, який відбивав місячне світло.
Щойно він зібрався вийти, тримаючи в руках меч, як раптом почув слабкі, майже нечутні кроки з провулків, що супроводжувалися зловісним іржавим запахом.
Ву Сінсюе протягом кількох століть керував демонічним лігвом і бачив безліч жахливих речей у цьому світі. Цей запах звичайні люди не відчували б, але він його вловлював навіть за сотню кроків.
Це був запах того, хто вбивав людей.
Хлопчики, яких він створив за допомогою магії, були його проявами, тож вони, природно, теж відчули аномалію, і насторожилися, запитавши Ву Сінсюе:
— Пане, пане, це той розбійник йде?
Здавалося, що це дійсно був той самий розбійник.
Ву Сінсюе бачив незліченну кількість демонів і вбив їх не менше. Цей розбійник був просто живою людиною, яка зналася на деяких таємних мистецтвах.
Якби справа дійшла до бійки, то все було б вирішено в одну мить.
Ву Сінсюе покрутив мечем і знову запитав хлопчика:
— Котра, кажеш, година?
Хлопчик відповів:
— Лише друга сторожова.
Ву Сінсюе:
— Ох.
Очі хлопчиків заблищали, і вони нетерпляче потерли руки:
— Пане, ми будемо битися? – запитав один з хлопчиків.
Ву Сінсюе замислився, приклавши палець до губ:
— Тссс.
Залишалася ще ціла сторожова година.
І він вже майже занудьгував...
Тож він міг би трохи згаяти часу.
Він окинув поглядом групу хлопчиків, щипнув кількох за щоки й тихо запитав
— Хочете влаштувати виставу?
Хлопчики:
— ...Га???
***
Розбійник блукав маленькими стежками між провулками.
Він знав про кожну з тисячі сімей, що проживали тут. Він ніколи не грабував абикого, завжди ретельно обирав ціль, перш ніж діяти. Тому за кілька місяців ніхто не зумів його спіймати.
Як, наприклад, сьогодні вночі.
Насправді він уже давно обрав дві родини, і час, коли він спускався з гори, також збігався з часом, коли ці дві родини відпочивали. Якби він швидко рухався маленькими стежками, то міг би швидко зайти й вийти.
Але чомусь...
Коли він кружляв провулками, його погляд мимоволі тягнувся до Зіркового провулка, який не входив до його плану. Ніби там був захований якийсь дорогоцінний скарб, який незрозумілим чином притягував його до себе.
Розбійник довго вагався, але все ж таки ступив до Зіркового провулка.
Як тільки він увійшов у провулок, то побачив будинок.
На перший погляд, будинок не виглядав дуже великим, і він був розташований в самому кінці Зіркового провулка. Його планування було практично ідентичним до навколишніх будинків.
Ось тільки біля інших будинків ліхтарі висіли на дерев’яній опорі, а біля цього - на позолоченій, який виблискував під місячним світлом, випромінюючи атмосферу благородства.
— Що ж це за сім’я така...? Навіть ліхтарний стовпчик позолочений, - спантеличено пробурмотів собі під ніс розбійник.
Він довго копирсався у своїй пам’яті, але зрозумів, що зовсім не пам'ятає про цей будинок.
Це було дуже дивно.
Не буває диму без вогню.
Розбійник добре розумів цей принцип, тому розум підказував йому: "Швидше тікай!", але цікавість змушувала його зробити кілька кроків уперед.
Він неспокійно совався біля паркану, не знаючи, що робити.
Через деякий час він нарешті сказав собі: «Не буду ризикувати, я просто зроблю попередню розвідку, щоб зрозуміти, що відбувається».
З цією думкою розбійник стиснув у руці свій амулет і засіб для затьмарення свідомості, й безшумно видерся на паркан.
***
Подвір'я було не надто великим, але надзвичайно вишуканим - саме таке елегантне планування оцінив би вчений або культурний джентльмен. Компактне подвір'я містило рослинність, ставок з лотосами й навіть кам'яний міст через ставок, який можна було перетнути всього за кілька кроків.
Будинок також невеличкий, і зі свого вигідного місця на паркані, розбійник міг бачити кімнати крізь широкі вікна.
Усередині вишуканий молодий господар, одягнений у просту білу мантію, лежав на ліжку і, підперши голову рукою, читав книгу.
Охоронців не було ні всередині, ні на подвір'ї, але кілька молодих служителів, які метушилися всередині й зовні, миючи пензлі та розтираючи чорнило. Двоє з них постійно позіхали.
Всього лише… - подумав розбійник, — Чи не буде марнотратством навіть не зазирнути всередину?
Стара приказка наголошувала: надмірна обережність - це боягузтво.
Тож розбійник вийняв снодійні ароматичні палички, провів пальцем по ним, і ароматний дим поплив у двір.
У цих хлопчиків був чутливий нюх.
Вони мили пензлі біля ставка, коли раптом підняли голову, наморщили носи й сказали тому, хто був у кімнаті:
— Молодий... молодий пане, ви щось відчуваєте? У дворі так приємно пахне.
Молодий пан, що лежав на ліжку, підняв очі від книги й подивився на кількох слуг.
Він побачив, як вони знову посилено принюхуються, а потім вигукнули"Ой!", хапаються за скроні.
Молодий пан: "…"
Вони пройшли кілька кроків, хитаючись.
Пролунала серія глухих ударів, й вони, впавши один за одним, лягли біля ставка в найрізноманітніших позах.
Молодий пан: "…"
***
Розбійник лежав нерухомо на паркані, затамувавши подих.
Він боявся, що стривожена реакція молодого пана, протидіє ефекту снодійних.
Але вчені, як правило, були слабкими.
Наступної миті рука молодого пана, що підпирала його голову, здригнулася, і його голова безшумно впала на ліжко.
Розбійник не кинувся одразу до будинку. Натомість він розтер і розвіяв ще дві палички, щоб переконатися, що ці люди повністю втратили здатність рухатися, перш ніж спуститися на подвір’я.
Раніше він припустив, що це якийсь багатий юнак, який виїхав з дому на навчання або розважатися, і зупинився тут на ніч.
Обшук у кімнатах підтвердив більшість його припущень.
Багажу було не багато, зате було багато дивних речей. Навіть просте прес-пап'є[3] чи підставка для пензлів вразили його. Там були речі, яких він ніколи раніше не бачив, що переливалися блискучими кольорами, набагато красивіше, ніж золото чи срібло.
Обізнаний у деяких таємних мистецтвах, розбійник дістав з-за пояса мішечок цянькунь, здатну вмістити величезні предмети, і запихав усі знайомі й незнайомі речі.
Коли він уже збирався повісити мішок на місце і піти геть, він випадково глянув на кулон, що висів на поясі молодого пана.
Розбійник трохи вагався, перш ніж безшумно наблизитися до ліжка.
Зблизька він побачив, що кулон молодого пана був справді надзвичайним. Спочатку він здавався зробленим з білого нефриту, але був більш прозорим і яскравим, ніж будь-який інший білий нефрит, який він коли-небудь бачив.
Здавалося, що це не земна річ.
На мить розбійник був зачарований. Коли він прийшов до тями, то зрозумів, що вже простягнув руку і вхопився за підвіску кулона, готовий зняти його.
Аж раптом рука схопила його за зап'ястя!
Це було настільки несподівано, що навіть найбезстрашніший розбійник відсахнувся, ледь не підстрибнувши.
Придивившись уважніше, він побачив, що його зап'ястя стискає той самий молодий пан.
Рука була струнка, без мозолів від тренувань з мечем, з недостатньою мускулатурою для перетягування важких предметів - очевидно, вона призначалася лише для гри у шахи та дражнити птахів.
Проте зараз його хватка була надзвичайно сильною.
Розбійник відчував себе так, ніби його не схопили, а закували в крижані кайдани, з яких він не міг вирватися, хоч як би не боровся.
У відчаї на його обличчі промайнув злісний вираз, і він вихопив ніж, встромивши його в молодого пана.
Звісно, рука молодого пана раптово ослабла і зісковзнула.
Розбійник не мав бажання затримуватися, він негайно кинувся навтьоки. Йому було не до кулона з білого нефриту і рідкісних скарбів.
Побачивши стіну двору, він негайно переліз через неї!
***
Після того, як розбійник перелетів через стіну двору і впав на землю, він у панічному поспіху зрозумів, що біг не в тому напрямку. Замість того, щоб вискочити в провулок, він стрибнув на подвір'я сусіднього будинку.
— Що ж... це теж непогано, - пробурмотів він собі під ніс.
Він не міг так просто здатися цієї ночі!
Він дещо пам'ятав про цей сусідній будинок. В ньому мешкала молода подружня пара, яка тримала невелику виноробню в цьому районі. Не надто заможні, але й грошей та коштовностей не бракувало.
Проблема полягала в тому, що ці люди дуже ретельно оберігали своє майно, тримаючи гроші при собі й навіть під подушкою, коли спали вночі.
Охоплений жадібністю, розбійник підкрався до темної спальні й розвіяв там палички зі снодійним ефектом, перш ніж прослизнути всередину.
Усередині була непроглядна темрява, але він опанував кілька таємних мистецтв, які дозволяли йому бачити в темряві.
Ковдра повільно підіймалася й опускалась в так дихання мешканців. Здавалося, що "снодійний аромат" подіяв, і вони міцно сплять.
Розбійник, заспокоївшись, підійшов до ліжка, щоб намацати під подушкою мішечок з грошима. Але не встиг він зробити й двох рухів, як хтось схопив його за зап'ястя.
Розбійника пройняв жах, коли він побачив, що з-під ковдри виринула голова.
Це зовсім було не подружжя!
Очі розбійника розширилися від шоку - це було те саме обличчя, що й у того багатого молодого пана, якого він бачив раніше.
Бляха...
Розбійник відскочив назад, знову завдавши молодому пану удару ножем, перш ніж втекти, рятуючи своє життя.
Цього разу він не наважився дозволити жадібності заволодіти ним, відчайдушно намагаючись втекти назад у гори.
Він переліз через стіну двору, безладно впав у провулок і підвернув ногу. Стискаючи ніж, він швидко шкутильгав уздовж стін.
Але щойно він завернув за ріг, як зіткнувся з кимось, хто повертав у провулок з іншого боку.
Шати незнайомця були розкішними, а від нього віяв аромат морозної свіжості, ймовірно, від якогось мішечка з пахощами.
Розбійник вже хотів було зауважити на очевидне багатство, коли його погляд зупинився на білому нефритовому кулоні на поясі.
Розбійник: "…"
Він важко ковтнув, повільно піднімаючи погляд.
І побачив, як молодий пан з кривою посмішкою і прижмуреними темними очима дивиться на нього і каже:
— Ого, яка несподівана зустріч.
Розбійник сповз по стіні.
Молодий пан нахилив голову і раптом тихо промовив:
— Яка зараз година?
Перш ніж розбійник встиг відреагувати, з-за спини молодого пана, наче паростки після дощу, вигулькнуло кілька хлопчиків, які в унісон защебетали:
— Тільки-но минула середина другої сторожової години.
Молодий пан випустив "Ох", наче нарешті позбувся нудних справ. Він підняв свою ніжну руку і простягнув її вперед.
І розбійника вмить затягнуло до вишуканого двору на Зірковому провулку.
***
Цим примарним "заможним молодим паном" був не хто інший, як сам Ву Сінсюе.
Він перестрибнув через стіну на дах будинку, скинувши розбійника на подвір'я, а потім сам спустився з даху. Приземлившись, він недбало покрутив довгим мечем в одній руці й підійшов до винуватця, нахилившись, запитав:
— Я чув, що в цій місцевості нещодавно стався напад розбійника, в результаті яких загинуло кілька людей. Кажуть, що це ти винен?
Розбійник опустив очі й вперто мовчав.
Ву Сінсюе почекав трохи, а потім сказав:
— Онімів? Тоді я допоможу тобі.
Коли його пальці потягнулися до винуватця, ще до контакту, чоловік відчув, як його шкіра поколює, а в суглобах та кістках з'явився пекучий біль, наче його могли розірвати живцем будь-якої миті.
Він завжди був тим, хто робив м'ясорубку, і ніколи раніше не відчував подібного. Не витримавши, він затремтів і закричав:
— Це був я, це я! Не... не розчленовуйте мене!
Ву Сінсюе кивнув і сказав:
— Тоді я почекаю трохи.
Почувши це, розбійник, відчув, що втратив всі свої сім душ.
Ву Сінсюе знову запитав:
— Скільки загалом домівок ти пограбував?
— Десять... п'ятнадцять.
— Скільки людей ти вбив?
— Три-чотири... сім-вісім чоловік - відповідаючи з тремтячим диханням, розбійник поспішно благав, — Клянусь небесами, я більше ніколи не буду чинити зла! Я більше ніколи не вб'ю жодної людини! Я... я навіть можу сказати вам, де заховані скарби. Не могли б ви пощадити моє життя?!
Ву Сінсюе нахилив голову, даруючи йому слабку посмішку. Посмішка була ледь помітною, але променистою, як весняний вітерець, завдяки його надзвичайно вродливій зовнішності.
Але потім посмішка зникла, коли він різко сказав:
— Які чудові у тебе мрії.
За мить хлопчики заплющили очі й заткнули вуха.
Далі пролунали жахливі крики, які відлунням прокотилися подвір'ям і, на щастя, були стримані захисним бар’єром, щоб не потривожити мешканців Трьох вулиць та Дванадцяти провулків.
***
Коли Сяо Фусюань опівночі повертався з морського ринку, несучи духовні артефакти, він побачив у дворі зв'язаного чоловіка, який стогнав і плакав.
Сяо Фусюань спустився з даху, витончено змахнувши мечем, а потім сховав його в піхви. Здивовано він запитав:
— Хто це?
Розбійник закричав крізь залите сльозами обличчя, не в змозі розгледіти людину перед ним, але відчайдушно чіпляючись за будь-яку крихту надії:
— Врятуйте мене, будь ласка, врятуйте мене!
Але в наступну мить той елегантний молодий пан, який змусив його кричати від жаху, підморгнув, одним рухом опинився позаду того, хто прийшов, і сказав:
— Сяо Фусюань, цей чоловік щойно двічі мене вдарив ножем.
Сяо Фусюань: "..."
Меч Тяньсю, щойно вкладений у піхви, був негайно витягнутий знову.
Розбійник: "…"
Що?????
Далі
Розділ 135 - Екстра 7: Учні (III)
Загалом, результат тішив: розбійник, який тероризував Три вулиці й Дванадцять провулків протягом декількох місяців, був повністю ліквідований в першу ж ніч, коли вони там залишилися. Спочатку мешканці провулків не знали про те, що сталося, оскільки навколо двору був встановлений бар’єр. Вони не чули ні плачу, ні криків. Вони лише помітили аномальну відсутність розбійника, який кілька днів не спускався з гір. І лише коли вкрадені цінності таємничим чином знову з'явилися на їхніх подвір'ях, мешканці із запізненням зрозуміли - розбійник зник, ймовірно, був знищений. Незабаром про цю подію почали ширитися чутки. Мовляли, перед тим, як розбійника було знищено, до дверей одного з будинків постукав хлопчик, одягнений як заклинач, і запитав: — Чому люди в околицях зачинили двері? Людина відповіла: — Через розбійника, який тут спричиняє неприємності. Якщо подумати, то тоді все стало зрозумілим! Мабуть, саме той мініатюрний хлопчик або його господар переміг розбійника, врятувавши людей. Жителі південно-західного регіону завжди цікавилися магією. У цей період через інцидент з розбійником набула популярності певна практика: вона розвинулася із залишків технік маріонеткового ремесла, змішаних з народними традиціями. Різьбили маленьку фігурку з дерева або робили її з паперу та клаптиків тканини й перев'язували нитками. Цю фігурку можна було носити як з собою, так і повісити на подвір’ї як оберіг. З надією, що подібно до того мініатюрного хлопчика, ця фігурка матиме містичну силу, духовно захищаючи господарів та оберігаючи їхні домівки. Люди в тій місцевості дали цим фігуркам назву - "дерев'яний хлопчик". Багато років по тому, один шляхетний чоловік, який подорожував південно-західним регіоном, побачив, як роблять "дерев'яних хлопчиків", і одразу розгадав їхню таємницю створення. Пізніше, після кількох його удосконалень, з'явився новий метод, який отримав назву "маріонетка". Але це вже інша історія. У сучасному південно-західному кварталі "дерев'яні хлопчики" все ще були досить новою та популярною штучкою. На галасливих вулицях, що повернули собі колишню жвавість, часто можна було побачити людей, які сиділи, схрестивши ноги з прапорами, і вирізали ці фігурки для людей. Лінван любив такі цікаві нововведення. І хоча він міг лише за помахом пальця створити ряд живих, справжніх "хлопчиків", це не заважало йому з цікавістю спостерігати за майстрами, які виготовляли фігурки на вулицях. Зазвичай він просто спостерігав, не втручаючись. Але того дня він з Сяо Фусюанем натрапив на майстра біля Зіркового провулка. Майстерність цього ремісника... Це було справді божественно. Лінван деякий час дивився з захопленням, а потім смикнув Сяо Фусюаня за рукав і сказав: — Зачекай трохи. Сяо Фусюань інтуїтивно відчував, що нічого хорошого не буде, і не хотів чекати. Але ноги Тяньсю його не слухались, і після того, як дехто смикнув його за рукав, він більше не міг зробити ані кроку вперед, змушений тільки чекати. Він побачив, як Ву Сінсюе присів навпочіпки й гукнув до ремісника: — Пане, чи маєте ви час зробити ще й для мене фігурку? Ремісник махнув ножем для різьблення по дереву й сказав: — Вдосталь часу! Тут, у різьбленні "дерев'яних хлопчиків", є свої особливості. Зазвичай люди описують майстру образ власної дитини або предка, який він мав наслідувати, повертаючись туди-сюди, щоб уточнити деталі. Цей ремісник не був винятком, запитуючи: — Який образ вам потрібен? Не потрібно занадто багато деталей, просто дайте мені загальну ідею. Ву Сінсюе видав замислений звук, коли його погляд зупинився на Сяо Фусюані. Сяо Фусюань: "…" Можна сказати, що це не було несподіванкою. І справді. Як тільки він не зміг зробити крок уперед, то вже знав, чим все закінчиться. Він ворухнув губами й сказав: — Ву Сінсюе. Ву Сінсюе двічі хмикнув і запив майстра: — Тоді почнемо з голови? Майстер відповів: — Так, здається, ви знаєте процес. Ву Сінсюе сказав: — Тоді хай буде зачіска пучком і корона. Сяо Фусюань заплющив очі. І ось майстер з вигуком "Добре", почав різьбити. Через деякий час Тяньсю, притискаючи до себе меч, глянув крадькома і побачив, що майстер вирізав корону. Згодиться. І ремісник навіть мав нахабство показати готову голову Ву Сінсюе, запитуючи: — Ось так? Відповідь Ву Сінсюе явно була сповнена веселощів: — Будь ласка, продовжуйте, пане. Ремісник запитав далі: — А як щодо тіла й одягу? Ву Сінсюе знову подивився на Сяо Фусюаня, його очі сяяли, як два півмісяці у воді, і він сказав: — Широкі плечі, вузька талія. Рукави звужені, а на ногах довгі чорні чоботи. Ще одне "Добре" від ремісника, коли він зайнявся різьбленням. Не зважаючи на його майстерність... Звичайно, талію не можна було виточити, як і рукава, не кажучи вже про довгі чоботи. По суті, вийшла фігура-обрубок. Ніж ремісника на мить завагався: — Е-е-е... Але Лінван був щедрим на заохочення: — Чудово виглядає, передає свій шарм. Коли він говорив, Сяо Фусюань бачив, як його плечі злегка здригаються, явно намагаючись стримати сміх. Але на цьому він не зупинився. Він звернувся до майстра: — У нас вдома вісім карнизних кутів і двоє воріт, вирізьбіть більше фігурок у різних позах. Почувши це, різьбяр зрозумів, що має справу з багатієм, і відчув, що цей день приніс йому велику вдачу. Він негайно взявся за роботу, різьблячи й вдаючи, що уточнює деталі: — Все ті ж широкі плечі й вузька талія? — Саме так. — Довгі чорні чоботи? — Так. — Позолочена корона на голові? — Саме так. Коли майстер міняв ніж, периферійним зором він побачив Сяо Фусюаня. Коли його погляд зупинився на його чорних чоботях, ніж для різблення на мить застиг. Потім його погляд повільно піднявся вище, помітивши його струнку талію, чорні браслети на зап'ястях, що виднілися, коли він тримав меч... А потім побачив його безпристрасне обличчя. Ремісник: "…" Мати Василева, я зараз небесам душу віддам! Відступати було вже пізно, перед ним вже стояв ряд готових виробів. Різноманітні та унікальні вироби, кожен з яких має свій шарм. Руки ремісника тремтіли від хвилювання. Але Лінвана це абсолютно не турбувало, він був дуже задоволений і забрав усі ці "дерев'яні маріонетки", і з повними руками він повернувся до Сяо Фусюаня. — Тяньсю, заплати йому. Сяо Фусюань подивився на нього, його голос був тихим: — Ти знущаєшся з мене, а я ще й повинен платити? Ву Сінсюе: — То не можна? Сяо Фусюань: — Можна. Вони занесли всю колекцію фігурок всередину. Хлопчики з цікавістю зібралися навколо і з цікавістю запитали: — А що це таке? Ву Сінсюе відповів: — Тяньсю, який захищає наше житло. Хлопчики: "???" Вони з подивом роздивлялися ці фігурки, але не встигли знову запитати, як раптово їх змела потужна вітряна хвиля і вони опинилися за межами бар'єра. А потім Лінван на власному досвіді відчув, що означає це "можна" і для чого потрібні зав'язки на талії та зап’ястях. Його довели до такого стану, що він, стискаючи зубами тканину, не міг стримувати свій голос. *** Наступного дня, після полудня, хлопчики нарешті вийшли з павільйону, мляво потягуючись і позіхаючи. Нін Хуайшань і Фан Чу вбралися в духовні артефакти, які Сяо Фусюань приніс з морського ринку, і сиділи, схрестивши ноги, на дерев'яних помостах у дворі, гріючись на сонці. Решта хлопчиків не могли всидіти на місці, скупчившись невеличкими групами по всій території. Вони не лише виглядали надзвичайно схожими, але і їхнє вбрання було практично ідентичним. Часто, кинувши швидкий погляд, неможливо було їх перерахувати. Один із хлопчиків справді примружився і рахував витягнутими пальцями, а його обличчя ставало все більш похмурим. У цей сезон у південно-західному регіоні часто йшли дощі, тож яскравий сонячний день був великою рідкістю, якою треба було насолоджуватися. Великі вікна головної зали були навстіж відчинені. Ву Сінсюе, одягнутий в білі, як хмаринки, шати, ліниво притулився до столу і спостерігав, як Сяо Фусюань чистив свій меч. Як і ці хлопчики, небесні мечі також потребували періодичного впливу сонячного світла. Поспостерігавши деякий час, Ву Сінсюе озирнувся і, помітивши спантеличеного хлопчика, запитавши: — Що з тобою? Хлопчик відповів: — Пане, кількість слуг не збігається. Ву Сінсюе перебував у розслабленому, напівсонному стані, його голос мав легку хрипоту, оскільки він не бажав витрачати зусилля на розмову, говорячи: — Що ти маєш на увазі? — Нас повинно бути чотирнадцять, включаючи мене, так? Але сьогодні вранці, як би я не рахував, здається, що нас п'ятнадцять. Ще один з'явився нізвідки, що відбувається? Ці хлопчики часто робили дрібні помилки, тож помилитися на одну цифру, коли вони всі пересувалися, було цілком нормально. Ву Сінсюе не замислювався над цим, підперши голову рукою і недбало сказавши: — Це просто доказ того, що твій пан провів бурхливу ніч. Хлопчик: "?" Сяо Фусюань: "?" Рука Тяньсю застигла і він похмуро подивився на Ву Сінсюе, і вже збирався заговорити, коли інша дитина, що стояла біля вікна, зауважила: — А? Пане, здається, на руків'ї меча є якась дивна позначка. Сяо Фусюань і Ву Сінсюе одночасно обернулися і побачили, що хлопчик сидить навпочіпки й з серйозним виглядом показує на ієрогліф "Мянь" на руків'ї й сказав: — Ось тут, схоже, хтось його змінив. Хоча цей слід був дуже тьмяним, звичайна людина, навіть пильно вдивляючись, не змогла б нічого розгледіти. Але зрештою, хлопчики були створені з духовної енергії колишнього Лінвана тож їхній зір був гострішим. Сяо Фусюань провів великим пальцем по руків'ю меча й подивився на Ву Сінсюе, сказавши: — Так, дехто його змінив. Усі безсмертні знали, що небесні артефакти мають найважливіше значення, пов'язані з життєвою сутністю людини, тому ніхто, окрім власника, не повинен торкатися їх. Тож, почувши це, очі хлопчика широко розплющилися, і він вигукнув: — Хто посмів? Він побачив, як Тяньсю ворухнув губами й сказав: — Як гадаєш? Хлопчик зустрівся поглядом з Лінванем, перш ніж випустити "Ох" від усвідомлення. Дійсно, цій конкретній людині було дозволено вільно торкатися до чого завгодно. У часи Безсмертної Столиці меч Тяньсю дійсно був під владою Лінвана, який міг поводитися з ним, як йому заманеться. Хоча Лінван ніколи не переходив межу... за винятком витівок, коли він змінював ієрогліф "Мянь", щоб подражнити Сяо Фусюаня. "Мянь" – титул Сяо Фусюаня, змінити цей ієрогліф, це однаково, що присвоїти йому нове прізвисько для жартів. Лінван насолоджувався своїми маленькими витівками. Це не викликало особливих проблем... Просто коли Сяо Фусюань отримував Небесний Указ про ведення справ у смертному світі, і по дорозі діставав меч, на руків'ї раптом була інша назва. На передній стороні могло бути написано "Нещасний", а на зворотній - "Невтішний". І так далі в тому ж дусі, нескінченно творчі фрази. Іноді Тяньсю міг виявляти різні емоції, а іноді просто похитував головою й усміхався. Але незалежно від цього, це завжди було тільки між ними двома. Єдиним винятком був випадок, коли Сяо Фусюань необережно забув відновити напис після витівок Лінвана. Він саме з таким мечем повернувся до Безсмертної Столиці, ступаючи нефритовими сходами, його помітив гострозорий Санфен. Той базіка занепокоївся, негайно вказавши на меч: — Пане Тяньсю, здається, хтось підмінив напис на вашому мечі. Хіба руків’я не виглядає... е-е... трохи інакше? Звісно, Сяо Фусюань не хотів, щоб інші побачили ці надряпані фрази, тому сховав руків'я і спокійно відповів: — Це просто альтернативна назва. Якимось чином це імпровізоване виправдання почало циркулювати й поширюватися, до того, що навіть смертні іноді згадували про нього, але ніхто ніколи не міг точно вказати на конкретні деталі. Згодом це стало бляклим спогадом... І цей меч, як і інші небесні артефакти, більше ніколи не чіпали навмання. *** Це єдине запитання хлопчика змусило Сяо Фусюаня ненадовго відволіктися. Його обличчя зазвичай було спокійним, і цю коротку мить розсіяності, ніхто не повинен був помітити. Але поруч з ним був дехто, хто ніколи не діяв у рамках цих правил. Тож Сяо Фусюань повернувся до тями завдяки своєму мечу. А причиною було те, що дехто, через сотні років, знову змінив напис на руків'ї. Опустивши погляд, він побачив, що руків'я дійсно змінилося... Спереду було написано: "Сяо Фусюань". На звороті: "У мене болить поперек". Тяньсю: "..." Він нахмурившись повернув голову і побачив, що Лінван, підперши голову, купаючись у сяйві сонця, напівмляво і з усмішкою дивиться на нього. Сяо Фусюань на мить зупинився, перш ніж нахилитися і відновити бар’єр. ...... Наступного дня з'явився ще один хлопчик. Хлопчики: "?"
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!