Екстра 6: Учні (II)

Очікування третьої сторожової[1] ночі, здалася нестерпно довгим плином часу, для декого.

Ву Сінсюе щойно облаштував порожнє подвір'я в кінці провулка, оточивши його масивною огорожею з талісманів.

Після того, як усі справи були вирішені, він запитав маленького хлопчика, який слідував за ним:

— Котра година?

Хлопчик допомагав стежити за часом, тому він чітко відповів:

— Друга сторожова[2].

Ніч уже трохи поглибилася, небо стало зовсім чорним, хоча до опівночі залишалася ще ціла сторожова година.

Для таких людей, як Тяньсю і Лінван, сторожова година здавалася вічністю, достатньою, щоб сходити туди й назад з найпівденнішої точки до Північного Безмежного моря.

Ву Сінсюе подумки розрахував час і вирішив скористатися цією можливістю, щоб сходити в гори та знайти там розбійника, який спричиняє неприємності.

Він недбало зірвав з дерева довгу пряму гілку. Синьо-сіра гілка закрутилася на кінчиках його пальців, перетворившись на довгий меч, який відбивав місячне світло.

Щойно він зібрався вийти, тримаючи в руках меч, як раптом почув слабкі, майже нечутні кроки з провулків, що супроводжувалися зловісним іржавим запахом.

Ву Сінсюе протягом кількох століть керував демонічним лігвом і бачив безліч жахливих речей у цьому світі. Цей запах звичайні люди не відчували б, але він його вловлював навіть за сотню кроків.

Це був запах того, хто вбивав людей.

Хлопчики, яких він створив за допомогою магії, були його проявами, тож вони, природно, теж відчули аномалію, і насторожилися, запитавши Ву Сінсюе:

— Пане, пане, це той розбійник йде?

Здавалося, що це дійсно був той самий розбійник.

Ву Сінсюе бачив незліченну кількість демонів і вбив їх не менше. Цей розбійник був просто живою людиною, яка зналася на деяких таємних мистецтвах.

Якби справа дійшла до бійки, то все було б вирішено в одну мить.

Ву Сінсюе покрутив мечем і знову запитав хлопчика:

— Котра, кажеш, година?

Хлопчик відповів:

— Лише друга сторожова.

Ву Сінсюе:

— Ох.

Очі хлопчиків заблищали, і вони нетерпляче потерли руки:

— Пане, ми будемо битися? – запитав один з хлопчиків.

Ву Сінсюе замислився, приклавши палець до губ:

— Тссс.

Залишалася ще ціла сторожова година.

І він вже майже занудьгував...

Тож він міг би трохи згаяти часу.

Він окинув поглядом групу хлопчиків, щипнув кількох за щоки й тихо запитав

—  Хочете влаштувати виставу?

Хлопчики:

— ...Га???

***

Розбійник блукав маленькими стежками між провулками.

Він знав про кожну з тисячі сімей, що проживали тут. Він ніколи не грабував абикого, завжди ретельно обирав ціль, перш ніж діяти. Тому за кілька місяців ніхто не зумів його спіймати.

Як, наприклад, сьогодні вночі.

Насправді він уже давно обрав дві родини, і час, коли він спускався з гори, також збігався з часом, коли ці дві родини відпочивали. Якби він швидко рухався маленькими стежками, то міг би швидко зайти й вийти.

Але чомусь...

Коли він кружляв провулками, його погляд мимоволі тягнувся до Зіркового провулка, який не входив до його плану. Ніби там був захований якийсь дорогоцінний скарб, який незрозумілим чином притягував його до себе.

Розбійник довго вагався, але все ж таки ступив до Зіркового провулка.

Як тільки він увійшов у провулок, то побачив будинок.

На перший погляд, будинок не виглядав дуже великим, і він був розташований в самому кінці Зіркового провулка. Його планування було практично ідентичним до навколишніх будинків.

Ось тільки біля інших будинків ліхтарі висіли на дерев’яній опорі, а біля цього - на позолоченій, який виблискував під місячним світлом, випромінюючи атмосферу благородства.

— Що ж це за сім’я така...? Навіть ліхтарний стовпчик позолочений, - спантеличено пробурмотів собі під ніс розбійник.

Він довго копирсався у своїй пам’яті, але зрозумів, що зовсім не пам'ятає про цей будинок.

Це було дуже дивно.

Не буває диму без вогню.

Розбійник добре розумів цей принцип, тому розум підказував йому: "Швидше тікай!", але цікавість змушувала його зробити кілька кроків уперед.

Він неспокійно совався біля паркану, не знаючи, що робити.

Через деякий час він нарешті сказав собі: «Не буду ризикувати, я просто зроблю попередню розвідку, щоб зрозуміти, що відбувається».

З цією думкою розбійник стиснув у руці свій амулет і засіб для затьмарення свідомості, й безшумно видерся на паркан.

***

Подвір'я було не надто великим, але надзвичайно вишуканим - саме таке елегантне планування оцінив би вчений або культурний джентльмен. Компактне подвір'я містило рослинність, ставок з лотосами й навіть кам'яний міст через ставок, який можна було перетнути всього за кілька кроків.

Будинок також невеличкий, і зі свого вигідного місця на паркані, розбійник міг бачити кімнати крізь широкі вікна.

Усередині вишуканий молодий господар, одягнений у просту білу мантію, лежав на ліжку і, підперши голову рукою, читав книгу.

Охоронців не було ні всередині, ні на подвір'ї, але кілька молодих служителів, які метушилися всередині й зовні, миючи пензлі та розтираючи чорнило. Двоє з них постійно позіхали.

Всього лише… - подумав розбійник, — Чи не буде марнотратством навіть не зазирнути всередину?

Стара приказка наголошувала: надмірна обережність - це боягузтво.

Тож розбійник вийняв снодійні ароматичні палички, провів пальцем по ним, і ароматний дим поплив у двір.

У цих хлопчиків був чутливий нюх.

Вони мили пензлі біля ставка, коли раптом підняли голову, наморщили носи й сказали тому, хто був у кімнаті:

— Молодий... молодий пане, ви щось відчуваєте? У дворі так приємно пахне.

Молодий пан, що лежав на ліжку, підняв очі від книги й подивився на кількох слуг.

Він побачив, як вони знову посилено принюхуються, а потім вигукнули"Ой!", хапаються за скроні.

Молодий пан: "…"

Вони пройшли кілька кроків, хитаючись.

Пролунала серія глухих ударів, й вони, впавши один за одним, лягли біля ставка в найрізноманітніших позах.

Молодий пан: "…"

***

Розбійник лежав нерухомо на паркані, затамувавши подих.

Він боявся, що стривожена реакція молодого пана, протидіє ефекту снодійних.

Але вчені, як правило, були слабкими.

Наступної миті рука молодого пана, що підпирала його голову, здригнулася, і його голова безшумно впала на ліжко.

Розбійник не кинувся одразу до будинку. Натомість він розтер і розвіяв ще дві палички, щоб переконатися, що ці люди повністю втратили здатність рухатися, перш ніж спуститися на подвір’я.

Раніше він припустив, що це якийсь багатий юнак, який виїхав з дому на навчання або розважатися, і зупинився тут на ніч.

Обшук у кімнатах підтвердив більшість його припущень.

Багажу було не багато, зате було багато дивних речей. Навіть просте прес-пап'є[3] чи підставка для пензлів вразили його. Там були речі, яких він ніколи раніше не бачив, що переливалися блискучими кольорами, набагато красивіше, ніж золото чи срібло.

Обізнаний у деяких таємних мистецтвах, розбійник дістав з-за пояса мішечок цянькунь, здатну вмістити величезні предмети, і запихав усі знайомі й незнайомі речі.

Коли він уже збирався повісити мішок на місце і піти геть, він випадково глянув на кулон, що висів на поясі молодого пана.

Розбійник трохи вагався, перш ніж безшумно наблизитися до ліжка.

Зблизька він побачив, що кулон молодого пана був справді надзвичайним. Спочатку він здавався зробленим з білого нефриту, але був більш прозорим і яскравим, ніж будь-який інший білий нефрит, який він коли-небудь бачив.

Здавалося, що це не земна річ.

На мить розбійник був зачарований. Коли він прийшов до тями, то зрозумів, що вже простягнув руку і вхопився за підвіску кулона, готовий зняти його.

Аж раптом рука схопила його за зап'ястя!

Це було настільки несподівано, що навіть найбезстрашніший розбійник відсахнувся, ледь не підстрибнувши.

Придивившись уважніше, він побачив, що його зап'ястя стискає той самий молодий пан.

Рука була струнка, без мозолів від тренувань з мечем, з недостатньою мускулатурою для перетягування важких предметів - очевидно, вона призначалася лише для гри у шахи та дражнити птахів.

Проте зараз його хватка була надзвичайно сильною.

Розбійник відчував себе так, ніби його не схопили, а закували в крижані кайдани, з яких він не міг вирватися, хоч як би не боровся.

У відчаї на його обличчі промайнув злісний вираз, і він вихопив ніж, встромивши його в молодого пана.

Звісно, рука молодого пана раптово ослабла і зісковзнула.

Розбійник не мав бажання затримуватися, він негайно кинувся навтьоки. Йому було не до кулона з білого нефриту і рідкісних скарбів.

Побачивши стіну двору, він негайно переліз через неї!

***

Після того, як розбійник перелетів через стіну двору і впав на землю, він у панічному поспіху зрозумів, що біг не в тому напрямку. Замість того, щоб вискочити в провулок, він стрибнув на подвір'я сусіднього будинку.

— Що ж... це теж непогано, - пробурмотів він собі під ніс.

Він не міг так просто здатися цієї ночі!

Він дещо пам'ятав про цей сусідній будинок. В ньому мешкала молода подружня пара, яка тримала невелику виноробню в цьому районі. Не надто заможні, але й грошей та коштовностей не бракувало.

Проблема полягала в тому, що ці люди дуже ретельно оберігали своє майно, тримаючи гроші при собі й навіть під подушкою, коли спали вночі.

Охоплений жадібністю, розбійник підкрався до темної спальні й розвіяв там палички зі снодійним ефектом, перш ніж прослизнути всередину.

Усередині була непроглядна темрява, але він опанував кілька таємних мистецтв, які дозволяли йому бачити в темряві.

Ковдра повільно підіймалася й опускалась в так дихання мешканців. Здавалося, що "снодійний аромат" подіяв, і вони міцно сплять.

Розбійник, заспокоївшись, підійшов до ліжка, щоб намацати під подушкою мішечок з грошима. Але не встиг він зробити й двох рухів, як хтось схопив його за зап'ястя.

Розбійника пройняв жах, коли він побачив, що з-під ковдри виринула голова.

Це зовсім було не подружжя!

Очі розбійника розширилися від шоку - це було те саме обличчя, що й у того багатого молодого пана, якого він бачив раніше.

Бляха...

Розбійник відскочив назад, знову завдавши молодому пану удару ножем, перш ніж втекти, рятуючи своє життя.

Цього разу він не наважився дозволити жадібності заволодіти ним, відчайдушно намагаючись втекти назад у гори.

Він переліз через стіну двору, безладно впав у провулок і підвернув ногу. Стискаючи ніж, він швидко шкутильгав уздовж стін.

Але щойно він завернув за ріг, як зіткнувся з кимось, хто повертав у провулок з іншого боку.

Шати незнайомця були розкішними, а від нього віяв аромат морозної свіжості, ймовірно, від якогось мішечка з пахощами.

Розбійник вже хотів було зауважити на очевидне багатство, коли його погляд зупинився на білому нефритовому кулоні на поясі.

Розбійник: "…"

Він важко ковтнув, повільно піднімаючи погляд.

І побачив, як молодий пан з кривою посмішкою і прижмуреними темними очима дивиться на нього і каже:

— Ого, яка несподівана зустріч.

Розбійник сповз по стіні.

Молодий пан нахилив голову і раптом тихо промовив:

— Яка зараз година?

Перш ніж розбійник встиг відреагувати, з-за спини молодого пана, наче паростки після дощу, вигулькнуло кілька хлопчиків, які в унісон защебетали:

— Тільки-но минула середина другої сторожової години.

Молодий пан випустив "Ох", наче нарешті позбувся нудних справ. Він підняв свою ніжну руку і простягнув її вперед.

І розбійника вмить затягнуло до вишуканого двору на Зірковому провулку.

***

Цим примарним "заможним молодим паном" був не хто інший, як сам Ву Сінсюе.

Він перестрибнув через стіну на дах будинку, скинувши розбійника на подвір'я, а потім сам спустився з даху. Приземлившись, він недбало покрутив довгим мечем в одній руці й підійшов до винуватця, нахилившись, запитав:

— Я чув, що в цій місцевості нещодавно стався напад розбійника, в результаті яких загинуло кілька людей. Кажуть, що це ти винен?

Розбійник опустив очі й вперто мовчав.

Ву Сінсюе почекав трохи, а потім сказав:

— Онімів? Тоді я допоможу тобі.

Коли його пальці потягнулися до винуватця, ще до контакту, чоловік відчув, як його шкіра поколює, а в суглобах та кістках з'явився пекучий біль, наче його могли розірвати живцем будь-якої миті.

Він завжди був тим, хто робив м'ясорубку, і ніколи раніше не відчував подібного. Не витримавши, він затремтів і закричав:

— Це був я, це я! Не... не розчленовуйте мене!

Ву Сінсюе кивнув і сказав:

— Тоді я почекаю трохи.

Почувши це, розбійник, відчув, що втратив всі свої сім душ.

Ву Сінсюе знову запитав:

— Скільки загалом домівок ти пограбував?

—  Десять... п'ятнадцять.

— Скільки людей ти вбив?

— Три-чотири... сім-вісім чоловік - відповідаючи з тремтячим диханням, розбійник поспішно благав, — Клянусь небесами, я більше ніколи не буду чинити зла! Я більше ніколи не вб'ю жодної людини! Я... я навіть можу сказати вам, де заховані скарби. Не могли б ви пощадити моє життя?!

Ву Сінсюе нахилив голову, даруючи йому слабку посмішку. Посмішка була ледь помітною, але променистою, як весняний вітерець, завдяки його надзвичайно вродливій зовнішності.

Але потім посмішка зникла, коли він різко сказав:

— Які чудові у тебе мрії.

За мить хлопчики заплющили очі й заткнули вуха.

Далі пролунали жахливі крики, які відлунням прокотилися подвір'ям і, на щастя, були стримані захисним бар’єром, щоб не потривожити мешканців Трьох вулиць та Дванадцяти провулків.

***

Коли Сяо Фусюань опівночі повертався з морського ринку, несучи духовні артефакти, він побачив у дворі зв'язаного чоловіка, який стогнав і плакав.

Сяо Фусюань спустився з даху, витончено змахнувши мечем, а потім сховав його в піхви. Здивовано він запитав:

— Хто це?

Розбійник закричав крізь залите сльозами обличчя, не в змозі розгледіти людину перед ним, але відчайдушно чіпляючись за будь-яку крихту надії:

— Врятуйте мене, будь ласка, врятуйте мене!

Але в наступну мить той елегантний молодий пан, який змусив його кричати від жаху, підморгнув, одним рухом опинився позаду того, хто прийшов, і сказав:

— Сяо Фусюань, цей чоловік щойно двічі мене вдарив ножем.

Сяо Фусюань: "..."

Меч Тяньсю, щойно вкладений у піхви, був негайно витягнутий знову.

Розбійник: "…"

Що?????