Початок

На південному березі річки, в місті Мрій, розташувалося мальовниче місце.

Тут, де перепліталися сотні довгих вузьких вулиць, завжди чути пташиний спів, а над арками мостів протікає струмочок. З високих веж відкривається чудовий краєвид на білу кам'яну дорогу, що веде до лісу. Ця дорога веде до гори божественного дерева, де на початку березня розквітають дерева, вкриваючи схили білосніжним килимом цвітіння.

Тут вирує спокійне й жваве життя. Сусіди знайомі один з одним, і будь-яка новина протягом дня облітає всі вулиці. Цього разу люди подейкували про одне й те ж:

— Чули, в південно-східному кутку з'явився новий будинок?

— На якій вулиці? - запитував хтось, хто не міг зрозуміти напрямок.

Багато вулиць не мали назв, адже люди любили давати їм назви, пов'язані з цікавими подіями. Цього разу мова йшла про одну з таких безіменних вулиць.

Після довгих суперечок, дехто нарешті зумів згадати де це місце:

Потім вони почали сперечатися.

Один чоловік сказав:

— Цей будинок не новий, він стоїть наприкінці вулиці вже давно. Просто раніше він був покинутий, стіни заросли диким виноградом, і люди, що проходили повз, не звертали на нього уваги.

Інший заперечував:

— Ні, там завжди були лише руїни та бур'яни, ніхто не знає, скільки років воно там стоїть. Я там навіть колись коників ловив. А саме цей будинок збудований зовсім недавно.

— Не може бути! Ти, мабуть, помилився вулицею. Якби там збудували новий будинок, шум був би протягом року, хіба ти щось чув?

— Ні...

— Ось бачиш!

— Але

Суперечки в чайному будиночку загострилися, і один з присутніх, стомлений від них, запропонував:

— Сонце вже хилиться до заходу, а ми все нічого не робимо. Ходімо й подивимося на цей будинок. Чи нові там стіни, чи старі, чи заросли стіни диким виноградом, одразу все стане ясно.

— Згоден, - підтримав його інший, — Ходімо, подивимося. Від ваших розмов у мене мурашки по шкірі йдуть. Сьогодні я повинен з'ясувати, в чому ж справа. Інакше, якщо так далі будемо сперечатися, він перетвориться на справжній будинок з привидами.

***

Господар цього будинку не знав про суперечки, що вирували серед людей.

Йому просто було не до того.

Цей будинок дійсно з'явився наприкінці вулиці нещодавно.

Він з'явився тихо, непомітно, й навіть люди, які проходили повз, не могли згадати, звідки він взявся. Це було тому, що він був оточений тонким захисним бар'єром.

Цей бар'єр створив Сяо Фусюань.

Він був зовсім не схожий на бар'єри, які раніше ставив Тяньсю. Цей бар'єр не мав жодної руйнівної сили. Він був схожий на легкий туман, не завдаючи шкоди й не заважаючи нікому. Він лише затуманював свідомість людей, змушуючи перехожих звикати до існування цього будинку...

А ще він приглушував звуки зсередини, адже там було трохи галасливо.

Що ж до того, чому там було галасливо, це вже інша історія, й почати її слід з того дня, коли Сяо Фусюань розплющив очі.

***

Коли Сяо Фусюань повернувся до життя і розплющив очі, він виявив, що опинився в місці де повинна була бути резиденції "Де не сідають горобці" у місті Чжаоє, адже це був вихід з часової лінії в справжній світ.

Однак через зникнення Небесного Указу й протистояння божественного дерева всі події, які відбувалися протягом століть у справжньому світі, були змінені й переписані.

Тому в цьому світі вже не існувало демонічного міста Чжаоє, а отже, й резиденції, до якої не наважувалися наблизитися птахи, також більше не існувало.

Це місце знову стало гірським лісом.

Сяо Фусюань прокинувся в цьому лісі, огорнутий запахом холодної, як залізо, крові. Він тримав на руках Ву Сінсюе, чиї очі були все ще розплющені, а одяг просякнутий багряним кольором. Сяо Фусюань спустився з гір у світ людей.

Спочатку він хотів знайти мальовниче місце, де ніхто не потурбує їх, і дочекатися, коли Ву Сінсюе прокинеться.

Але в останній момент він змінив свою думку.

Ці місця завжди були безлюдними, надто віддаленими й тихими. Це завжди нагадувало йому про тридцять три рівні під землею в туманній Північній території Цанлан.

Дехто з народження любить галасливі вулиці з ліхтарями, людський гомін і спів птахів. Якби, відкривши очі, він побачив лише тихий туман, йому було б самотньо...

Тож Сяо Фусюань вирушив до міста Мрій і вибрав найспокійніший, але жвавий район на півдні міста, щоб оселитися в будинку наприкінці провулка.

***

Цей будинок не був схожим ні на палац "Південне Вікно", ні на палац "Сидячи на весняному вітерці", ні на особняк резиденції "Де не сідають горобці". Це був найпростіший будинок на півдні міста Мрій, хіба що трохи вищий, з більшою кількістю балок під карнизом, де могли б оселитися птахи.

У дворі росло дерево, не таке високе, як божественне дерево, але й воно мало пишну крону, що частково спиралося на стіну, а частково - на дах.

З двору завжди було чути людські розмови, навіть у найглибшу ніч іноді можна було почути глухий звук бруківки.

Спокій, але не тиша.

Ву Сінсюе лежав на ліжку навпроти широкого вікна, під ним тихо й безперервно працювала духовна формація.

А Сяо Фусюань сидів біля ліжка, медитуючи й відновлюючи сили, майже не відходячи від нього.

Але він робив не лише це.

В день, коли вони влаштувалися в місті Мрій, Сяо Фусюань наклеїв на двері будинку талісман "притягування душ".

Коли він розплющив очі, то так і не дізнався, де знаходяться Нін Хуайшань і Фан Чу. Можливо, й на них вплинула зміна справжнього світу, прийнявши якусь невідому форму й опинившись десь в іншому місці.

Цей талісман "притягування душ" був створений за допомогою часточки духовної енергії Ву Сінсюе. Нін Хуайшань і Фан Чу колись були дітьми Безсмертної Столиці, на них був відбиток аури Ву Сінсюе, й незалежно від того, де знаходились, неодмінно прийдуть до цього будинку, наче їх щось тягнуло сюди.

Талісман "притягування душ" спрацював швидше, ніж очікував Сяо Фусюань. На третій день після того, як талісман активували, вранці хтось постукав у двері.

Почувши стукіт, Сяо Фусюань інтуїтивно відчув, що щось не так. Але він не став довго думати, підійшов до дверей і на мить розвіяв захисний бар'єр.

Коли він відчинив двері будинку, тримаючи в руці меч, він не побачив знайомих фігур двох демонів з резиденції "Де не сідають горобці".

Він уже збирався насупитися, як раптом почув два голоси, що долинали знизу і в унісон кликали його:

— Лорд Тяньсю.

Сяо Фусюань здивовано поглянув вниз.

Перед ним постали два маленьких хлопчики, нижчі за його коліно, чіплялися за двері, дивилися на нього знизу догори. Вони мали слабку схожість з Нін Хуайшанем і Фан Чу, виглядали трохи втомленими від подорожі, наче поспішали звідкись.

Сяо Фусюань рідко виявляв здивування, але цього разу був вражений.

— Звідки ви прийшли?

Хлопчики відповідали хаотично. Спочатку вони сказали, що Безсмертної Столиці більше немає, потім - що вони не знають, як опинилися в гірському лісі, що їм приснився надзвичайно довгий сон, а коли вловили запах талісману "притягування душ", то прокинулися, й негайно примчали сюди.

— Який сон? - запитав Сяо Фусюань.

— Нам наснилося, що ми стали демонами... - сказав молодший брат.

— Нам приснилося, що ми всі живемо в демонічному лігві, дуже холодному і тихому місці, до якого навіть птахи не наважуються наближатися, - додав старший.

— Так, - кивнув молодший, поглянувши на дерево на подвір'ї, перш ніж сказати, — У дворі демонічного лігва теж було надзвичайно високе дерево. Той двір навіть мав назву, називався... називався...

Коли він прокинувся, його очі були червоними, він важко дихав, наче щойно вийшов з бою не на життя, а на смерть, і ледь не загинув. Деталі сну були настільки яскравими, що у нього та його брата виникло враження, що це був не просто сон, а щось, що вони пережили насправді...

Вони дійсно прожили таке життя.

Але через день, спогади сну почали тьмяніти. Навіть коли вони знову згадали про це, вони вже не могли пригадати назву того двору.

Хоча уві сні вони повторювали цю назву багато разів...

Менший брат довго мізкував, раптом розсердився, очі його почервоніли, й він, хлипаючи, почав терти голову:

— Як же називався той двір...? - через деякий час він подивився на Сяо Фусюаня й сказав, — Пане, я забув.

Сяо Фусюань помовчав і сказав:

— Де не сідають горобці?

— О! - вигукнув молодший і ляснув себе по нозі, — Здається, так! - він штовхнув старшого й запитав, — Так?

Старший кивнув:

— Так. Начебто. Але пане, як ви дізналися? - здивовано запитав хлопчик Сяо Фусюаня, — Це ж був наш сон.

Сяо Фусюань не відповів на питання, а лише запитав:

— Вам було важко уві сні?

— Трохи, - відповів старший, трохи помовчавши, й додав, — ...Але не так вже й погано.

Старший смутно пам'ятав, що сон був надзвичайно довгим, і все, що доходило до кінця, було надзвичайно важко витримати. Але в кінці він почув слова, які заспокоїли його.

Хоча він уже не пам'ятав, що це були за слова, але коли він їх почув, він зрозумів, що нічого не боїться, ні смерті, ні життя, ні снів, ні реальності.

— Добре, - відповів Сяо Фусюань.

Він пропустив хлопчиків у дім.

Їхня пам'ять була короткою, й вони вже не згадували про сон. Натомість вони кинулись до кімнати, де лежав Ву Сінсюе, й, штовхаючись, тихо й лагідно кликали його: «Пане».

— Чому від нашого пана пахне кров'ю? - запитав молодший, у якого нюх був гострішим за будь-що, зморщивши ніс і повернувшись до Сяо Фусюаня, який увійшов слідом за ними.

— Це з одягу, - відповів Сяо Фусюань.

Він нахилився і розправив без того бездоганно чисті білі шати Ву Сінсюе.

— Наш пан поранений? - знову запитав старший.

— Ні, вже ні, - відповів Сяо Фусюань.

— То чому він так довго не прокидається?

Сяо Фусюань стиснув пальці Ву Сінсюе, які виднілися з-під одягу, й відповів:

— Бо він дуже стомився.

Так, він дійсно стомився. За довгі роки він не знав спокою, тому зараз йому хотілося поспати трохи довше.

— Але скоро він прокинеться, - додав Сяо Фусюань, дивлячись на духовну формацію під Ву Сінсюе, з яким він був тісно пов'язаний, що дозволяло йому відчувати, як людина в формації потроху відновлюється й скоро прокинеться.

Молодший замислився й сказав:

— А може нам поплакати? Раніше, коли ми починали плакати, наш пан завжди затикав нам рота цукеркою, щоб ми замовкли. Хіба це не розбудить його? - з цими словами він сильно штовхнув брата й збирався розридатися.

Але не встиг він навіть пискнути, як його рот заткнули чорною тканиною.

Молодший: "?"

Сяо Фусюань:

— Не потрібно.

Молодший:

— Мх-мм-мх-мг?

Сяо Фусюань:

— Не бубни, я не розумію.

Молодший: "..."

***

Оскільки Сяо Фусюань не дозволив їм плакати, але вони щиро хотіли, щоб їхній пан швидше прокинувся, й не могли заспокоїтися, не побачивши його розплющених очей. Ці два хлопчики почали галасувати у дворі.

Цей галас не дратував, а навпаки, додавав жвавості й гармонійно поєднувався з життям на цій вулиці.

Тож Сяо Фусюань не звертав на них уваги й дозволив їм робити, що заманеться.

Так минуло ще три дні.

Аж до того дня, коли брати не витримали.

Вони скористалися рідкісним шансом, коли Сяо Фусюань відійшов від ліжка й пішов у двір, щоб підібрати нові духовні камені для духовної формації під Ву Сінсюе. Брати кинулися в кімнату, щоб розплакатися й розбудити свого пана.

Але вони боялися, що Сяо Фусюань спіймає їх на гарячому, тому притулилися спинами до ліжка, обличчям до вікна й постійно стежили за пересуванням Сяо Фусюаня у дворі.

Коли вони побачили, що його постать зникла з поля зору, вони щипнули один одного за найболючіше місце на талії, очі їхні почервоніли, й вони роззявили роти, щоби заплакати.

Але ледь вони встигли видати один звук, як молодший відчув холод біля носа.

Ззаду до нього простягнулася рука й ліниво затулила йому рот і ніс. Бліда, тонка рука з розслабленими пальцями, ніби піднята уві сні, без особливої сили, й ось-ось мала зісковзнути.

В очах молодшого ще виблискували сльози, й коли він опустив погляд, великі краплі впали на цю руку. Він нечітко побачив білий рукав і хотів було вигукнути: «Тяньсю! Наш пан прокинувся!»

Але не встиг він вимовити й слова, як відчув, як по його обличчю пронісся різкий холодний вітер.

Людина, яка ще хвилину тому підбирала духовні камені у дворі, вже була біля ліжка.

***

Перед тим, як прокинутися, Ву Сінсюе наснився надзвичайно довгий сон.

Кажуть, що безсмертні не бачать снів, але, попри те, що дзвіночка снів більше не було, він знову поринув у сон.

На порозі смерті йому приснилося, що він, як і триста років тому, після розколу божественного дерева, впав на коліна і довго сидів на забороненій зоні Гірського Ринку Падаючого Цвіту.

Йому снилося, як навколо все ще вирувала пожежа, спочатку вона вирувала до самого неба, а потім поступово згасала, й зрештою зовсім згасла.

Він дивився на випалену землю, підвівся, стер з одягу сліди крові, і крок за кроком попрямував до краю гори.

Гірська стежка була довгою, порожньою й тихою.

Він йшов і зупинявся, наче йому потрібні були сотні років, щоб нарешті дійти до кінця.

Але перед самим кінцем шляху він різко зупинився.

Адже цей момент був надто схожим на той, що був три століття тому, й уві сні він не завжди міг розрізнити, де дійсність, а де сон.

Тому йому здалося, що як тільки він зробить ще один крок, то знову побачить картину минулого: людський світ змінився з епохи "Суйнін" на "Цінхе", а люди, що проходили повз нього в горах, вказували на нього пальцями та кричали: «Демон».

Він навіть чув плач...

Щойно він опустив очі з глузливою посмішкою, як в кінці гірської стежки хтось опустився, мов яструб, простягнув руку, щоб схопити його, і промовив тихим голосом:

— Ву Сінсюе, тебе ніхто не боїться, й ніхто не плаче. Хочеш прокинутися?

Ву Сінсюе заціпеніло подивився вгору, міцно стискаючи цю руку.

Він ступив на гірську стежку під проводом цієї руки, відсунув сухі лози, що звисали й обвивали скелі, й побачив світло.

***

Саме в ту мить Ву Сінсюе розплющив очі.

Уві сні він вже відчував, що його довге життя закінчилося разом зі зникненням Небесного Указу. Все, що було потім, було новим, ніби переродження смертного.

Його нове життя почалося саме в цю мить.

Першою людиною, яку він побачив, коли розплющив очі, був Сяо Фусюань.

Він бачив, як Сяо Фусюань стримує сльози й дивиться на нього.

Через деякий час він покликав його:

— Ву Сінсюе, - тихо промовив Сяо Фусюань, — Поглянь у вікно.

Ву Сінсюе відсував легкий дотик до щоки й подивився ліворуч.

Це було вікно, ще ширше, ніж у палаці "Сидячи на весняному вітерці". У дворі цвіло дерево, його ніжні пелюстки падали на землю, вітер кружляв їх і приносив до вікна. Птахи пурхали навколо карнизів, два з них тісно сиділи на високій балці. Десь далеко чулися голоси дітей, що грали на довгій вулиці, лунко стукали по бруківці, і їхній сміх линув через стіну.

Це було світло, яке протягом століть було йому недоступне, але тепер воно осявало його нове життя.

Ву Сінсюе почув, як Сяо Фусюань лагідно й тепло говорить:

— Цього разу ти мене пам'ятаєш?