Легенди

Звісно, я пам'ятаю.

Я більше ніколи в цьому житті тебе не забуду.

Здавалося, що всі п'ять відчуттів Ву Сінсюе повернулися до нього лише частково, мов крізь серпанок. Прокинувшись після смерті, він лежав мовчки, не маючи сил промовити жодного слова.

Ву Сінсюе підняв руку, бліду, мов місячне сяйво, і торкнувся нею долоні Сяо Фусюаня, що сидів поруч. Потім потягнув його за рукав, трохи наближаючи до себе.

Сяо Фусюань нахилився і почув м'який, хрипкий голос Ву Сінсюе:

— Сяо Фусюань, ти мені знову наснився.

— Що тобі снилося? - голос Сяо Фусюаня також був тихим.

— Мені наснилося, що ти сказав... що я дещо досі тобі винний.

— І що ж саме? - м'яко поцікавився Сяо Фусюань.

Перш ніж слова встигли стихнути, той, хто щойно прокинувся, повернув голову і ніжно поцілував вуста Сяо Фусюаня.

— Ось це.

— Це?

— Так.

— Коли це ти мені заборгував? - тонкі вуста Сяо Фусюаня ворухнулися, коли він тихо запитав.

— На Північній території Цанлан, - відповів Ву Сінсюе.

Якби не той нещасливий сон про місто Цюе, де не було Сяо Фусюаня, він би, безсумнівно, зробив це вже тоді, коли розплющив очі.

Шкода, що на це знадобилося так багато часу.

Ву Сінсюе трохи відсунувся і сказав:

— Це було за минулий раз.

Сяо Фусюань, не відриваючи погляду від нього, запитав:

— А тепер?

— А тепер – за цей раз, - відповів Ву Сінсюе і знову наблизився до нього.

Цей поцілунок був легким, мов подих вітру, ніжним і прохолодним.

У кімнаті двом маленьким хлопчикам, здалося, заткнули вуха ватою, адже з самого початку вони нічого не чули. Зараз же їм було дуже цікаво, і вони хотіли подивитися, що відбувається. Але як тільки вони спробували поворухнутися, з нізвідки з'явилися дві чорні тканини й затулили їм очі.

Хлопчики: "?"

Потім порив вітру пронісся під їхніми ногами, ніби піднімаючи глечик з вином, і виніс їх обох з кімнати.

Хлопчики: "???"

Ззовні почувся серйозний голос молодшого:

— Мій пане, нас атакують!

Сяо Фусюань на мить застиг, не знаючи, що й сказати.

Вуста Ву Сінсюе злегка вигнулись вгору. Через деякий час він не зміг більше стримувати усмішку, злегка відхилився і повернувши голову, засміявся.

Коли він повернувся, його прижмурені очі увібрали в себе світло ззовні, яскраво переливаючись, як ласкавий весняний вітерець.

І це сяйво більше ніколи не згасне протягом їхнього довгого й безсмертного життя.

***

Можливо, як сказав Сяо Фусюань, Ву Сінсюе був надто виснажений, й не міг спокійно відпочити навіть за допомоги дзвіночка снів. Тому він довго не прокидався від сну, а коли розплющив очі, то почувався дещо інакше.

Сяо Фусюань розташував нові духовні камені, ретельно створивши нову формацію, щоб Ву Сінсюе міг повільно відновлювати сили, сидячи в ній.

Проте цей чоловік, сам ще не до кінця відновився, а вже почав піклуватися про інших.

Спочатку він наполегливо смикнув Сяо Фусюаня, і, не відпускаючи, довго досліджував його енергію. Потім, одним лише рухом руки, він затягнув до кімнати двох хлопчиків, збираючись з ніг до голови їх обстежити, але його дії перервав стукіт у двері.

Ву Сінсюе здивовано зупинився і запитав:

— У нас гості? Хіба ти не встановив захисний бар'єр?

— Встановив, - Сяо Фусюань також був дуже здивований.

Зазвичай, завдяки цьому бар'єру, звичайні люди з вулиць, навіть якщо й відчували цікавість, могли лише кілька разів пройти повз будинок й поглянути на нього здалеку, але не наважувалися б стукати у двері.

З обережності, відкриваючи двері, Сяо Фусюань мимохідь схопив свого меча.

Але як тільки двері відчинилися, знову повторилася знайома ситуація: з першого погляду він не побачив гостей, але краєм ока помітив щось біле, низьке й не вище колін, біля стіни.

Сяо Фусюань перевів погляд і побачив ряд маленьких хлопчиків у білих шатах, що стояли, притиснувшись до стіни, і дивилися на нього з ображеними обличчями.

Сяо Фусюань: "..."

Хлопчиків було багато, але йому не потрібно було рахувати, щоб зрозуміти, що їх дванадцять. Це були ті самі, яких Ву Сінсюе колись підступно привів під Південне Вікно.

Сяо Фусюань відкрив було рота, щоб заговорити, але ця група дітей застосувала безвідмовний прийом, який неодноразово спрацьовував у минулому: вони миттєво оточили Сяо Фусюаня, підняли обличчя й почали плакати.

Ці хлопчики були акторами за покликанням, і їм не потрібна була жодна підготовка, щоб розплакатися. Сльози текли рікою, й кожен з них ридав, немов їх серця розбилися, й невиразно вигукували якісь слова.

Сяо Фусюань прислухався і ледве розібрав, що вони говорили щось на кшталт "Не женіть нас", "Ми будемо слухняними".

Сяо Фусюань: "..."

Від їхнього плачу у нього розболілася голова, і він пробурмотів:

— Ніхто вас не жене.

Хлопчики миттєво затихли, кожен витирав сльози й дивився на нього з виразом, що коливався між радістю і легкою недовірою.

Один дорослий... перед обличчям дванадцяти дітей, якимось чином влаштували протистояння біля вхідних дверей.

Хлопчики не рухалися, мовчки спостерігаючи за ним протягом деякого часу, переконавшись, що він дійсно не збирається їх проганяти, негайно розцвіли в усмішках і, прошмигнувши повз довгі ноги Сяо Фусюаня, зникнувши у дворі.

***

Спочатку Ву Сінсюе хотів запитати Сяо Фусюаня: «Хто там?».

Однак ті маленькі хлопчики надто жалібно плакали. Почувши їх, він одразу зрозумів, що відбувається й промовчав.

Раптом його охопило відчуття, ніби він провалився крізь час, пригадавши свою першу зустріч із Сяо Фусюанем. Але він швидко опанував себе, адже шеренга маленьких хлопчиків увійшла до кімнати, а вираз обличчя Сяо Фусюаня, який йшов за ними...

Був занадто смішним.

Ву Сінсюе з хитрою посмішкою спостерігав, як Сяо Фусюань заходить, відповідаючи "угу-угу" на безперервне "Пане" від хлопчиків.

Ву Сінсюе промовив:

— Як вони сюди потрапили?

Сяо Фусюань підняв руку, показуючи талісман між пальцями:

— Раніше, щоб знайти Нін Хуайшаня і Фан Чу, я прикріпив на дверях талісман "притягування душ"...

І забув його зняти.

Але Сяо Фусюань з його прямолінійністю, ледве стримався, щоб не промовити ті останні слова. Щоб ці маленькі актори не відчули себе зайвими й знову не розплакалися.

Ці хлопчики також несли на собі сліди впливу Ву Сінсюе. Талісман "притягування душ", який спрацював на Нін Хуайшані та Фан Чу, спрацював і на них.

Сяо Фусюань просто не очікував, що вони все ще будуть поруч...

Ву Сінсюе був не менш здивований.

Але ці хлопчики були дуже чутливі, і він не хотів прямо питати, тому хотів обережно їх розпитати:

— Після того, як зникла Безсмертна Столиця, де ви опинилися?

Хлопчики одразу ж почала гамірно пояснювати.

Один хлопчик дорівнював п'яти Фан Чу або трьом Нін Хуайшаням, а всього їх було дванадцять - ціла юрба.

Навіть не чекаючи запитань, вони розповіли все від початку до кінця.

З їхніх слів Ву Сінсюе і Сяо Фусюань багато чого дізналися.

Наприклад, само узгодження цього світу розпочалося з того моменту, коли Юнь Хай загинув від рук демонів. Після цього Безсмертна Столиця зникла, а демони, що лютували у світі, також безслідно зникли.

Коли Безсмертна Столиця була знищена, це не зашкодило смертному світу, але залишило деякі сліди зіткнення духовних енергій на горі Тайїнь, яка колись з'єднувалася з небесами.

Протягом наступних століть, а то й тисячоліть, на горі Тайїнь час від часу виникали гірські пожежі через ці сліди..

Але це все було пізніше.

А всі інші духовні енергії, які не могли бути поглинуті людським світом, ринули на південь, де мало б бути місто Чжаоє. Однак через само узгодження, Чжаоє ніколи не існувало, а на його місці були лише дикі ліса та озеро.

Тож духовна енергія влилася в це озеро.

Люди люблять розповідати казки та легенди, і, побачивши натяк на щось таємниче, одразу вигадували багато історій. У цих історіях були добрі та злі духи, вічне кохання та розлука.

Іноді легенди виявлялися правдивими, але люди цього не усвідомлювали. Наприклад... одна з чуток свідчила, що озеро на півдні з невідомої причини має надзвичайно багату духовну енергію, можливо, достатню для того, щоб розбудити якусь істоту, що глибоко заснула в ньому.

Але це також було пізніше.

Ву Сінсюе запитав хлопчиків:

— А як щодо жителів Безсмертної Столиці, вони все ще тут?

Хлопчики хором відповіли:

— Вони зникли, коли Безсмертна Столиця розпалася.

Ву Сінсюе запитав:

— Як вони зникли?

Хлопчики й самі не могли цього пояснити.

Тоді Сяо Фусюань додав:

— Після зникнення духовної платформи Небесного Указу, безсмертні повинні були повернутися в небуття.

Ву Сінсюе кивнув:

— Швидше за все.

Можливо, вони знову стали звичайними людьми.

Це "зникнення" не обов'язково означало знищення. Можливо, вони просто повернулися до якогось місця на землі й робили те, що хотіли робити на початку свого шляху до самовдосконалення захищаючи тих, кого вони колись хотіли захистити.

***

Не все, що колись сталося й існувало, зникає безслідно. Іноді в людських розмовах можна почути відгомін минулих подій, як до само узгодження світу, так і після нього.

Ву Сінсюе та Сяо Фусюань чули про такі випадки пізніше.

Це сталося через два тижні після того, як вони тимчасово оселилися на цій довгій вулиці. Одного разу вони йшли через міст неподалік. Ву Сінсюе ненароком побачив викарбувані написи на боці мосту.

Його кроки призупинилися, коли він вимовив:

— Гм?

Сяо Фусюань прослідкував за його поглядом і побачив, що на мосту написано: Міст, що проводжає безсмертних.

Ву Сінсюе показав туди й сказав:

— Подивись на слово "проводжає", воно здається свіжішими, але інший край все ще не згладжений, наче його вирізали до того.

Він був надзвичайно вродливим, а коли говорив, його очі сяяли, а постава була елегантною та вільною. Його голос був таким же лагідним, як гірський туман, тому він легко привертав увагу перехожих.

Так сталося, що літня жінка, яка проходила повз нього з бамбуковим кошиком, почувши його, не втрималася і відповіла:

— Цей міст раніше мав іншу назву.

Ву Сінсюе підняв брову й прошепотів Сяо Фусюаню:

— Бачиш, яке в мене проникливе око?

Повернувшись до літньої жінки, він вклонився їй і, хихикаючи, вимовив:

— Бабусю.

Сяо Фусюань мовчки відвернувся.

З тими роками, які вона прожила, це звертання було для неї наче гострий біль у зубах.

Однак Ву Сінсюе не звернув на це уваги і, не замислюючись, запитав:

— Чому міст перейменували?

Літня жінка прицмокнула губами і відповіла:

— Будівельник мосту змінив назву після того, як йому наснився сон.

Ву Сінсюе:

— Справді?

— Так, багато людей бачили, як він перейменовував міст, - сказала літня жінка, — Йому наснилася якась жінка з небес, яка не могла винести страждань людей і, наспівуючи сумну пісню, стрибнула в цю річку. Прокинувшись, будівник довго не міг знайти собі місця, тому ходив і розповідав про це всім. У цих краях часто ходять сліпі ворожки. Одна з них сказала, що назва мосту має бути змінена. Виходячи з того сну, "проводжати" більше підходило, ніж "зустрічати", тому пізніше назву змінили.

Спочатку Ву Сінсюе був дуже зацікавлений, але коли він почув про "жінку з небес, яка наспівуючи сумну пісню, стрибнула в річку", його цікавість охолола.

Це викликало дивне почуття...

Ті сумні події вже давно минули, і все змінилося. Для простих людей це були лише легенди та сни. Але для Ву Сінсюе та Сяо Фусюаня це було більше схоже на випадкові розповіді про старих знайомих.

Він був дещо приголомшений, але літня жінка подумала, що через його юний вік він не вірить у легенди й дива. Вона смикнула його за руку і сказала:

— Настане час й ти повіриш у такі речі. Не кажучи вже про того будівника, я й сама зустрічала подібне, не уві сні, а наяву.

— Ви бачили?

— Так! - літня жінка, яка, ймовірно, розповіла про це не одній людині, пожвавішала й сказала, — Одного разу на Чистий четвер я пішла в гори, щоб спалити паперові підношення. Коли я спускалася, було вже трохи пізно, і я побачила, як на далекій гірській стежці промайнула тінь. Я не розгледіла чітко, але за цією людиною йшов дуже гарний олень.

— Олень?

Ву Сінсюе та Сяо Фусюань перезирнулися, обидва думали про одну й ту саму людину.

Колись у Безсмертній Столиці, єдиним, кого завжди супроводжував духовний олень, був він. Хоча їх ніколи не можна було назвати "друзями", але їхні шляхи переплелися в тих минулих подіях, невідомих тепер нікому.

Це був колишній лідер безсмертних Лінтай, Міну Хуа Сінь.

***

Насправді старенька не помилилася, і вони теж не помилилися. Той силует, що промайнув у горах, дійсно був Міну.

Просто після загибелі Безсмертної Столиці у смертному світі більше не було лідера безсмертних, а були лише заклиначі на кшталт Хуа Сіня.

Довгі роки він мандрував усюди, шукаючи сліди реінкарнації однієї душі.

Коли загинув Юнь Хай, він не встиг залишити відбиток на його душі, тому пізніше це стало схоже на пошук голки в копиці сіна. Йому знадобилося понад двісті років, щоб знайти цю людину, яка вже двічі перевтілювалася в гірському місті.

Того дня, коли стара його побачила, він саме прямував до гірського міста.

Був глибокий осінній вечір.

Слідуючи за талісманом пошуку душ, Хуа Сінь поспішив до підніжжя гірського міста. Проходячи між двома лавровими деревами, він відчував запах багаття і побачив досить просторий будинок з низькою хвірткою, яка огороджувала двір.

На подвір'ї стояли дерев'яні стовпи, які використовувалися для тренувань, всіяні слідами від зброї. На одному з них бовтався на червоній мотузці білосніжний глечик з вином, ледь хитаючись на вітрі.

Всюди були сліди людської діяльності, але, на жаль, двері були щільно зачинені, а в будинку панувала темрява - господаря не було вдома. Судячи зі слідів, його не було вже кілька днів, і невідомо, коли він повернеться з мандрів.

Проте вираз обличчя Хуа Сіня не змінився. Адже він навмисно вибрав цей час, щоб прийти до порожнього будинку. Важко сказати, що це було за почуття, можливо, наближення кінця викликало в ньому певну тривогу.

Це був просто порожній будинок, але він довго дивився на нього. Так довго, що коли він почув тупіт копит коня, що мчав по запиленій гірській дорозі позаду нього, було вже надто пізно, щоб сховатися.

Він майже в паніці обернувся, побачивши довгу тінь, що майже наблизилася.

Вершник вже промчав повз нього, але на відстані кількох кроків різко смикнув повіддя. Кінь здійнявся на диби, а юнак років сімнадцяти-вісімнадцяти, який сидів на ньому, обернувся до Хуа Сіня, його погляд пробігся по духовному оленю, і він раптом запитав:

— Ви... ви безсмертний?