Звісно, я пам'ятаю.
Я більше ніколи в цьому житті тебе не забуду.
Здавалося, що всі п'ять відчуттів Ву Сінсюе повернулися до нього лише частково, мов крізь серпанок. Прокинувшись після смерті, він лежав мовчки, не маючи сил промовити жодного слова.
Ву Сінсюе підняв руку, бліду, мов місячне сяйво, і торкнувся нею долоні Сяо Фусюаня, що сидів поруч. Потім потягнув його за рукав, трохи наближаючи до себе.
Сяо Фусюань нахилився і почув м'який, хрипкий голос Ву Сінсюе:
— Сяо Фусюань, ти мені знову наснився.
— Що тобі снилося? - голос Сяо Фусюаня також був тихим.
— Мені наснилося, що ти сказав... що я дещо досі тобі винний.
— І що ж саме? - м'яко поцікавився Сяо Фусюань.
Перш ніж слова встигли стихнути, той, хто щойно прокинувся, повернув голову і ніжно поцілував вуста Сяо Фусюаня.
— Ось це.
— Це?
— Так.
— Коли це ти мені заборгував? - тонкі вуста Сяо Фусюаня ворухнулися, коли він тихо запитав.
— На Північній території Цанлан, - відповів Ву Сінсюе.
Якби не той нещасливий сон про місто Цюе, де не було Сяо Фусюаня, він би, безсумнівно, зробив це вже тоді, коли розплющив очі.
Шкода, що на це знадобилося так багато часу.
Ву Сінсюе трохи відсунувся і сказав:
— Це було за минулий раз.
Сяо Фусюань, не відриваючи погляду від нього, запитав:
— А тепер?
— А тепер – за цей раз, - відповів Ву Сінсюе і знову наблизився до нього.
Цей поцілунок був легким, мов подих вітру, ніжним і прохолодним.
У кімнаті двом маленьким хлопчикам, здалося, заткнули вуха ватою, адже з самого початку вони нічого не чули. Зараз же їм було дуже цікаво, і вони хотіли подивитися, що відбувається. Але як тільки вони спробували поворухнутися, з нізвідки з'явилися дві чорні тканини й затулили їм очі.
Хлопчики: "?"
Потім порив вітру пронісся під їхніми ногами, ніби піднімаючи глечик з вином, і виніс їх обох з кімнати.
Хлопчики: "???"
Ззовні почувся серйозний голос молодшого:
— Мій пане, нас атакують!
Сяо Фусюань на мить застиг, не знаючи, що й сказати.
Вуста Ву Сінсюе злегка вигнулись вгору. Через деякий час він не зміг більше стримувати усмішку, злегка відхилився і повернувши голову, засміявся.
Коли він повернувся, його прижмурені очі увібрали в себе світло ззовні, яскраво переливаючись, як ласкавий весняний вітерець.
І це сяйво більше ніколи не згасне протягом їхнього довгого й безсмертного життя.
***
Можливо, як сказав Сяо Фусюань, Ву Сінсюе був надто виснажений, й не міг спокійно відпочити навіть за допомоги дзвіночка снів. Тому він довго не прокидався від сну, а коли розплющив очі, то почувався дещо інакше.
Сяо Фусюань розташував нові духовні камені, ретельно створивши нову формацію, щоб Ву Сінсюе міг повільно відновлювати сили, сидячи в ній.
Проте цей чоловік, сам ще не до кінця відновився, а вже почав піклуватися про інших.
Спочатку він наполегливо смикнув Сяо Фусюаня, і, не відпускаючи, довго досліджував його енергію. Потім, одним лише рухом руки, він затягнув до кімнати двох хлопчиків, збираючись з ніг до голови їх обстежити, але його дії перервав стукіт у двері.
Ву Сінсюе здивовано зупинився і запитав:
— У нас гості? Хіба ти не встановив захисний бар'єр?
— Встановив, - Сяо Фусюань також був дуже здивований.
Зазвичай, завдяки цьому бар'єру, звичайні люди з вулиць, навіть якщо й відчували цікавість, могли лише кілька разів пройти повз будинок й поглянути на нього здалеку, але не наважувалися б стукати у двері.
З обережності, відкриваючи двері, Сяо Фусюань мимохідь схопив свого меча.
Але як тільки двері відчинилися, знову повторилася знайома ситуація: з першого погляду він не побачив гостей, але краєм ока помітив щось біле, низьке й не вище колін, біля стіни.
Сяо Фусюань перевів погляд і побачив ряд маленьких хлопчиків у білих шатах, що стояли, притиснувшись до стіни, і дивилися на нього з ображеними обличчями.
Сяо Фусюань: "..."
Хлопчиків було багато, але йому не потрібно було рахувати, щоб зрозуміти, що їх дванадцять. Це були ті самі, яких Ву Сінсюе колись підступно привів під Південне Вікно.
Сяо Фусюань відкрив було рота, щоб заговорити, але ця група дітей застосувала безвідмовний прийом, який неодноразово спрацьовував у минулому: вони миттєво оточили Сяо Фусюаня, підняли обличчя й почали плакати.
Ці хлопчики були акторами за покликанням, і їм не потрібна була жодна підготовка, щоб розплакатися. Сльози текли рікою, й кожен з них ридав, немов їх серця розбилися, й невиразно вигукували якісь слова.
Сяо Фусюань прислухався і ледве розібрав, що вони говорили щось на кшталт "Не женіть нас", "Ми будемо слухняними".
Сяо Фусюань: "..."
Від їхнього плачу у нього розболілася голова, і він пробурмотів:
— Ніхто вас не жене.
Хлопчики миттєво затихли, кожен витирав сльози й дивився на нього з виразом, що коливався між радістю і легкою недовірою.
Один дорослий... перед обличчям дванадцяти дітей, якимось чином влаштували протистояння біля вхідних дверей.
Хлопчики не рухалися, мовчки спостерігаючи за ним протягом деякого часу, переконавшись, що він дійсно не збирається їх проганяти, негайно розцвіли в усмішках і, прошмигнувши повз довгі ноги Сяо Фусюаня, зникнувши у дворі.
***
Спочатку Ву Сінсюе хотів запитати Сяо Фусюаня: «Хто там?».
Однак ті маленькі хлопчики надто жалібно плакали. Почувши їх, він одразу зрозумів, що відбувається й промовчав.
Раптом його охопило відчуття, ніби він провалився крізь час, пригадавши свою першу зустріч із Сяо Фусюанем. Але він швидко опанував себе, адже шеренга маленьких хлопчиків увійшла до кімнати, а вираз обличчя Сяо Фусюаня, який йшов за ними...
Був занадто смішним.
Ву Сінсюе з хитрою посмішкою спостерігав, як Сяо Фусюань заходить, відповідаючи "угу-угу" на безперервне "Пане" від хлопчиків.
Ву Сінсюе промовив:
— Як вони сюди потрапили?
Сяо Фусюань підняв руку, показуючи талісман між пальцями:
— Раніше, щоб знайти Нін Хуайшаня і Фан Чу, я прикріпив на дверях талісман "притягування душ"...
І забув його зняти.
Але Сяо Фусюань з його прямолінійністю, ледве стримався, щоб не промовити ті останні слова. Щоб ці маленькі актори не відчули себе зайвими й знову не розплакалися.
Ці хлопчики також несли на собі сліди впливу Ву Сінсюе. Талісман "притягування душ", який спрацював на Нін Хуайшані та Фан Чу, спрацював і на них.
Сяо Фусюань просто не очікував, що вони все ще будуть поруч...
Ву Сінсюе був не менш здивований.
Але ці хлопчики були дуже чутливі, і він не хотів прямо питати, тому хотів обережно їх розпитати:
— Після того, як зникла Безсмертна Столиця, де ви опинилися?
Хлопчики одразу ж почала гамірно пояснювати.
Один хлопчик дорівнював п'яти Фан Чу або трьом Нін Хуайшаням, а всього їх було дванадцять - ціла юрба.
Навіть не чекаючи запитань, вони розповіли все від початку до кінця.
З їхніх слів Ву Сінсюе і Сяо Фусюань багато чого дізналися.
Наприклад, само узгодження цього світу розпочалося з того моменту, коли Юнь Хай загинув від рук демонів. Після цього Безсмертна Столиця зникла, а демони, що лютували у світі, також безслідно зникли.
Коли Безсмертна Столиця була знищена, це не зашкодило смертному світу, але залишило деякі сліди зіткнення духовних енергій на горі Тайїнь, яка колись з'єднувалася з небесами.
Протягом наступних століть, а то й тисячоліть, на горі Тайїнь час від часу виникали гірські пожежі через ці сліди..
Але це все було пізніше.
А всі інші духовні енергії, які не могли бути поглинуті людським світом, ринули на південь, де мало б бути місто Чжаоє. Однак через само узгодження, Чжаоє ніколи не існувало, а на його місці були лише дикі ліса та озеро.
Тож духовна енергія влилася в це озеро.
Люди люблять розповідати казки та легенди, і, побачивши натяк на щось таємниче, одразу вигадували багато історій. У цих історіях були добрі та злі духи, вічне кохання та розлука.
Іноді легенди виявлялися правдивими, але люди цього не усвідомлювали. Наприклад... одна з чуток свідчила, що озеро на півдні з невідомої причини має надзвичайно багату духовну енергію, можливо, достатню для того, щоб розбудити якусь істоту, що глибоко заснула в ньому.
Але це також було пізніше.
Ву Сінсюе запитав хлопчиків:
— А як щодо жителів Безсмертної Столиці, вони все ще тут?
Хлопчики хором відповіли:
— Вони зникли, коли Безсмертна Столиця розпалася.
Ву Сінсюе запитав:
— Як вони зникли?
Хлопчики й самі не могли цього пояснити.
Тоді Сяо Фусюань додав:
— Після зникнення духовної платформи Небесного Указу, безсмертні повинні були повернутися в небуття.
Ву Сінсюе кивнув:
— Швидше за все.
Можливо, вони знову стали звичайними людьми.
Це "зникнення" не обов'язково означало знищення. Можливо, вони просто повернулися до якогось місця на землі й робили те, що хотіли робити на початку свого шляху до самовдосконалення захищаючи тих, кого вони колись хотіли захистити.
***
Не все, що колись сталося й існувало, зникає безслідно. Іноді в людських розмовах можна почути відгомін минулих подій, як до само узгодження світу, так і після нього.
Ву Сінсюе та Сяо Фусюань чули про такі випадки пізніше.
Це сталося через два тижні після того, як вони тимчасово оселилися на цій довгій вулиці. Одного разу вони йшли через міст неподалік. Ву Сінсюе ненароком побачив викарбувані написи на боці мосту.
Його кроки призупинилися, коли він вимовив:
— Гм?
Сяо Фусюань прослідкував за його поглядом і побачив, що на мосту написано: Міст, що проводжає безсмертних.
Ву Сінсюе показав туди й сказав:
— Подивись на слово "проводжає", воно здається свіжішими, але інший край все ще не згладжений, наче його вирізали до того.
Він був надзвичайно вродливим, а коли говорив, його очі сяяли, а постава була елегантною та вільною. Його голос був таким же лагідним, як гірський туман, тому він легко привертав увагу перехожих.
Так сталося, що літня жінка, яка проходила повз нього з бамбуковим кошиком, почувши його, не втрималася і відповіла:
— Цей міст раніше мав іншу назву.
Ву Сінсюе підняв брову й прошепотів Сяо Фусюаню:
— Бачиш, яке в мене проникливе око?
Повернувшись до літньої жінки, він вклонився їй і, хихикаючи, вимовив:
— Бабусю.
Сяо Фусюань мовчки відвернувся.
З тими роками, які вона прожила, це звертання було для неї наче гострий біль у зубах.
Однак Ву Сінсюе не звернув на це уваги і, не замислюючись, запитав:
— Чому міст перейменували?
Літня жінка прицмокнула губами і відповіла:
— Будівельник мосту змінив назву після того, як йому наснився сон.
Ву Сінсюе:
— Справді?
— Так, багато людей бачили, як він перейменовував міст, - сказала літня жінка, — Йому наснилася якась жінка з небес, яка не могла винести страждань людей і, наспівуючи сумну пісню, стрибнула в цю річку. Прокинувшись, будівник довго не міг знайти собі місця, тому ходив і розповідав про це всім. У цих краях часто ходять сліпі ворожки. Одна з них сказала, що назва мосту має бути змінена. Виходячи з того сну, "проводжати" більше підходило, ніж "зустрічати", тому пізніше назву змінили.
Спочатку Ву Сінсюе був дуже зацікавлений, але коли він почув про "жінку з небес, яка наспівуючи сумну пісню, стрибнула в річку", його цікавість охолола.
Це викликало дивне почуття...
Ті сумні події вже давно минули, і все змінилося. Для простих людей це були лише легенди та сни. Але для Ву Сінсюе та Сяо Фусюаня це було більше схоже на випадкові розповіді про старих знайомих.
Він був дещо приголомшений, але літня жінка подумала, що через його юний вік він не вірить у легенди й дива. Вона смикнула його за руку і сказала:
— Настане час й ти повіриш у такі речі. Не кажучи вже про того будівника, я й сама зустрічала подібне, не уві сні, а наяву.
— Ви бачили?
— Так! - літня жінка, яка, ймовірно, розповіла про це не одній людині, пожвавішала й сказала, — Одного разу на Чистий четвер я пішла в гори, щоб спалити паперові підношення. Коли я спускалася, було вже трохи пізно, і я побачила, як на далекій гірській стежці промайнула тінь. Я не розгледіла чітко, але за цією людиною йшов дуже гарний олень.
— Олень?
Ву Сінсюе та Сяо Фусюань перезирнулися, обидва думали про одну й ту саму людину.
Колись у Безсмертній Столиці, єдиним, кого завжди супроводжував духовний олень, був він. Хоча їх ніколи не можна було назвати "друзями", але їхні шляхи переплелися в тих минулих подіях, невідомих тепер нікому.
Це був колишній лідер безсмертних Лінтай, Міну Хуа Сінь.
***
Насправді старенька не помилилася, і вони теж не помилилися. Той силует, що промайнув у горах, дійсно був Міну.
Просто після загибелі Безсмертної Столиці у смертному світі більше не було лідера безсмертних, а були лише заклиначі на кшталт Хуа Сіня.
Довгі роки він мандрував усюди, шукаючи сліди реінкарнації однієї душі.
Коли загинув Юнь Хай, він не встиг залишити відбиток на його душі, тому пізніше це стало схоже на пошук голки в копиці сіна. Йому знадобилося понад двісті років, щоб знайти цю людину, яка вже двічі перевтілювалася в гірському місті.
Того дня, коли стара його побачила, він саме прямував до гірського міста.
Був глибокий осінній вечір.
Слідуючи за талісманом пошуку душ, Хуа Сінь поспішив до підніжжя гірського міста. Проходячи між двома лавровими деревами, він відчував запах багаття і побачив досить просторий будинок з низькою хвірткою, яка огороджувала двір.
На подвір'ї стояли дерев'яні стовпи, які використовувалися для тренувань, всіяні слідами від зброї. На одному з них бовтався на червоній мотузці білосніжний глечик з вином, ледь хитаючись на вітрі.
Всюди були сліди людської діяльності, але, на жаль, двері були щільно зачинені, а в будинку панувала темрява - господаря не було вдома. Судячи зі слідів, його не було вже кілька днів, і невідомо, коли він повернеться з мандрів.
Проте вираз обличчя Хуа Сіня не змінився. Адже він навмисно вибрав цей час, щоб прийти до порожнього будинку. Важко сказати, що це було за почуття, можливо, наближення кінця викликало в ньому певну тривогу.
Це був просто порожній будинок, але він довго дивився на нього. Так довго, що коли він почув тупіт копит коня, що мчав по запиленій гірській дорозі позаду нього, було вже надто пізно, щоб сховатися.
Він майже в паніці обернувся, побачивши довгу тінь, що майже наблизилася.
Вершник вже промчав повз нього, але на відстані кількох кроків різко смикнув повіддя. Кінь здійнявся на диби, а юнак років сімнадцяти-вісімнадцяти, який сидів на ньому, обернувся до Хуа Сіня, його погляд пробігся по духовному оленю, і він раптом запитав:
— Ви... ви безсмертний?
Далі
Розділ 128 - Місто Цюе
Порівняно з весною, літом та осінню, зима в місті Мрій здається дещо суворішою. Через те, що місто розташоване біля річки, тут завжди було вогко і холодно, через що легко застудитися та обморозитися. Мешканці південної частини міста рідко випускали з рукавів грілки, а в оселях постійно горять каміни, щоб прогнати сирість. Однак для двох мешканців у кінці провулка це не було великою проблемою. З того часу, як Ву Сінсюе відродився, він більше не був демоном. Ненависть, що поглинала його, розвіялася, як дим, і він більше не страждав від прокляття, що змушувало його тіло поглинати душі померлих. Проте ці сили протягом століть все ще терзали його душу. Хоча тепер їх уже не було, час від часу все ще з'являлися фантомний біль. Це було схоже на те, як людина, яка довго подорожувала на човні, ступивши на тверду землю, все ще відчуває хиткість. Ці болі не завдавали справжньої шкоди, але для повного одужання Ву Сінсюе знадобилося б два роки спокою. З моменту його пробудження не минуло й року, а живильна духовна енергія міста Мрій навесні та влітку сприятливо впливали на одужання, але взимку ця енергія міста слабшала, що трохи уповільнювало процес. Ву Сінсюе не боявся болю й не звертав уваги на ці труднощі, адже завжди ставився до таких речей з байдужістю. Але Сяо Фусюань ставився до цього інакше. Щоразу, коли він помічав найменшу блідість на обличчі Ву Сінсюе або відчував холод у кінчиках пальців, Сяо Фусюань негайно тягнув його до спальні, де створював духовний бар'єр і досліджував його стан за допомогою власної енергії. Це був дієвий метод. Чиста й потужна енергія Сяо Фусюаня, без сумніву, могла полегшити стан Ву Сінсюе. Ретельно досліджуючи всі важливі акупунктурні точки, повторюючи процедуру день за днем, що значно покращувало б циркуляцію духовної енергії. Однак це було лише в теорії. На практиці все було інакше. Адже відчуття від того, як енергія Сяо Фусюаня блукає його тілом і тисне на точки, було, м'яко кажучи... невимовним. Кожна така "процедура", що розпочиналась як "лікування", неминуче звертала в інше русло. Маленькі хлопчики, що мешкали в будинку, раптово опинялися позбавленими слуху, а потім й зовсім вигнаними з кімнат. Одного разу, можливо, через скептицизм, вони зупинялися і продовжували, продовжували й знову зупинялися, і так декілька разів. В результаті бар'єр навколо цієї кімнати протримався п'ять днів. Цілих п'ять днів... Ліжко, стіл і все інше було абсолютно... непридатним для використання. А на тілі Лінвана, від шиї до кінчиків пальців, а також до колін і щиколоток, проступили багряні плями, що не зникали протягом довгого часу. Навіть дихання його було тремтячим. Він міцно тримався за Сяо Фусюаня, його вологі очі були прижмурені. Погляд ковзнули по безладу на його животі та стегнах, і він знову зігнув свої довгі ноги. Затуливши обличчя рукою, минуло багато часу, перш ніж він нарешті зміг пробурмотіти: — … Більше не можу. Сяо Фусюань, схилившись, ніжно поцілував кінчики його пальців, що прикривали очі. Його голос був рідкісно млявим: — Гм? — Давай краще перемістимося в інше місце, - промовив Ву Сінсюе. Такими темпами він не витримає й однієї зими в місті Мрій. *** Сяо Фусюань та Ву Сінсюе у тому затишному місці прожили пів року. З настанням лютої зими вони вирушили в дорогу, шукаючи нове духовне місце на півночі, де могли б остаточно відновитися. Перед тим, як піти, Ву Сінсюе наклав на будинок ще один захисний бар'єр. Завдяки його чарам, перехожі, що проходили повз провулок, бачили його таким, яким він був завжди, з незмінними деталями, мовби час тут зупинився. Ніхто й не підозрював, що тут колись хтось жив, ніхто й не помічав, що тут колись хтось був. Сяо Фусюань та Ву Сінсюе були лише промайнувшими тінями, тими, що не прагнули нікого потривожити чи залишити по собі бодай якісь сліди. Однак... пам'ять про них збереглася. Ті жителі міста, що колись сперечалися в чайній, одного разу разом вирушили до кінця вулиці, й згодом часто приходили туди знову, проходячи повз. Одного разу, пізнього весняного вечора, один з них побачив, як білосніжна постать, промайнувши повз будинок, легко приземлилася на високий дах, зібравши жменю пелюсток квітучої вишні, а потім з усмішкою звернулася до когось під карнизом. Того дня один з хлопчиків ненароком порушив захисний бар’єр, і Ву Сінсюе, піднявшись на дах, миттєво його відновив. Проте люди не знали про це. Для випадкового перехожого це була лише мить, лише швидкоплинний образ, що нагадував про диво. Цей житель міста часто розповідав про те, що бачив, описуючи білосніжного небожителя на карнизі. Він вірив, що цей провулок володіє особливою силою, адже тут жили боги, і, можливо, колись знову з'являться. І так, безіменний провулок отримав свою назву, що передавалася з вуст в уста... Він став Сніжним провулком. Минули століття, місто змінювалося, назви річок та вулиць забувалися, але лише ця назва залишалася незмінною, мов нагадування про диво, що сталося колись у затишному провулку. *** У той час Сяо Фусюань та Ву Сінсюе ще нічого не знали про ті події. Наклавши захисний бар'єр на будинок у провулку, вони не вирушили одразу на північ, а залишилися в місті ще на одну ніч. Їх привабила звістка про зимовий ярмарок, що мав відбутися в місті Мрій цієї ночі, а також ім'я, що пролунало в розмовах перехожих - Ї Ушен. Зимовий ярмарок у місті Мрій був рідкісним джерелом веселощів на дванадцятий календарний місяць, адже наближався Новий рік. Сюди з'їжджалися люди з усіх околиць - з передмістя, сіл та навіть з міста Чуньфань. Ті, хто розповідали про ярмарок, були торговцями, які везли товари для зимового ярмарку. Як мандрівним торговцям їм було багато відомо про різні місця, особливо про місто Чуньфань. Штовхаючи візки по бруківці, вони обговорювали погоду: — Сніжить щодня, та й мороз сильніший, ніж зазвичай. Стара хвороба знову дає про себе знати. Інший відповів: — У місті Чуньфань є чудовий лікар, на ім’я Ї Ушен. Він дуже добросердий, тобі варто звернутися до нього. — Так, так, так! - підхопили інші, — Чудово, що ти згадав про нього! Останні два роки він приїжджав на ярмарок, й цього разу, мабуть, буде. Можеш його почекати, його карета завжди зупиняється біля... Чоловік підняв голову, оглядаючись. Неподалік вже запалили ліхтарі на ярмарку, й вони, мов сузір'я, сяяли над юрбою людей. — Ось там, - кинув він, вказуючи на заїжджий двір біля входу до ярмарку, — Зовсім близько. Кажуть, що... - раптом він урвав розмову, здивовано вигукнув і ляснув по плечу хворого товариша, — Яке щастя! Та це ж його карета! Ти бачиш?! Сяо Фусюань та Ву Сінсюе, що йшли трохи попереду, вже майже ступили на ярмарок. Почувши слова "Яке щастя", вони одночасно зупинилися й обернулися. Заїжджий двір був за кілька кроків від них, а карета, щойно повернувши з-за рогу, з цокотом копит зупинилися прямо перед входом до двору. Двері карети зі скрипом відчинилися, і з неї вийшла знайома постать - елегантний і худорлявий чоловік. Він не одразу пішов до будинку, а зупинився біля карети й подав руку жінці, що вийшла за ним. Неподалік лунали голоси перехожих: — Ось вони, Ї Ушен та його дружина, заступниця з клану Хуа. З нічного неба падали сніжинки, що під тьмяним світлом ліхтарів виблискували у повітрі. На землі лежав тонкий шар снігу, що випав два дні тому, перетворившись на слизьку поверхню. Хуа Чжаотай, тримаючись за руку Ї Ушена вийшла з карети й випадково наступила на тонкий шар льоду. Людина, що займається самовдосконаленням, не втратить рівноваги через кригу. Але Хуа Чжаотай вдала, що спіткнулася, випустивши "Ой!", ніби злякавшись. Ї Ушен поспішно потягнув її на себе, через що натомість вони насправді втратили рівновагу. Хуа Чжаотай: "..." Вони зіткнулися один з одним і трохи похитнулися, але зрештою втрималися на ногах. Думаючи про цю ситуацію, вони не змогли стримати сміху. Саме в цей момент Ї Ушен підвів голову і випадково зустрівся поглядами з Ву Сінсюе та Сяо Фусюанем. Ї Ушен, як і більшість освічених людей, мав звичку при зустрічі з будь-яким перехожим ввічливо кивати. Тому він кивнув Ву Сінсюе та Сяо Фусюаню й з теплою усмішкою промовив: — Будь ласка, вибачте нам, панове. Ву Сінсюе на мить застиг, а потім теж усміхнувся й відповів: — Нічого страшного. В ту мить його настрій значно покращився. Хіба не заради таких моментів вони пережили все, що з ними трапилося й були забуті світом? Господар заїжджого двору вийшов назустріч, щоб привітати Ї Ушена та Хуа Чжаотай. Ті ж перехожі, що потребували допомоги, розвантажили свої товари з візків біля входу до ярмарку й також попрямували до заїжджого двору. Саме в цей час сніг почав падати сильніше, й широка вулиця миттєво вкрилася білою ковдрою. Зграї птахів пролетіли по засніженому небу, перш ніж зникнути в ночі. З одного боку лунав стукіт коліс та копит, з іншого - гомін людей під сяйвом ліхтарів зимового ярмарку. Ву Сінсюе, окинувши поглядом все навколо, здійняв брови й тихо промовив до Сяо Фусюаня: — Ось воно, "Місто Цюе[1]". — Так, - оглянув околиці Сяо Фусюань й тепло відповів, — Місто Цюе. *** Вони йшли крізь галасливе місто, осяяне ліхтарями. Тут були чайні та таверни, оповідачі, пахучі візки з їжею, до яких зазивали торговці, і всілякі інші товари, виставлені на продаж. Насправді, все це не сильно відрізнялося від ярмарків Гірського Ринку Падаючого Цвіту, що відкривалася на третій місяць весни. Але той, хто від природи любив людську метушню, зачаровано дивився на все це. Веселощі завжди однакові, але люди все одно раз за разом йдуть на них, попри пору року. Сюжети розповідей про кохання, розлуку та ненависть завжди однакові, але в переповнених будинках, слухачі день за днем сміялися й плакали над цими історіями. Ву Сінсюе зупинився біля одного візка, взяв до рук цікаву маску й розглядав її. Раптом він відчув, як його легенько поплескали по плечу. Він обернувся й побачив Сяо Фусюаня під сяйвом ліхтарів. Навіть така мить здавалася знайомою, мовби з минулого століття. Саме так Ву Сінсюе уявляв собі найкращу першу зустріч у людському світі. Неподалік, у чайній, оповідач вдарив по дерев’яній тріскалці і його голос пролунав крізь ліхтарі та сніг: — Триста років епохи Цінхе, великий снігопад у Мяньчжоу. Невідомо чому, сніг запечатав десять тисяч миль, безкрайній покрив сягає самого неба... Ву Сінсюе на мить застиг, раптом згадавши, як він вперше відкрив очі, а Сяо Фусюань розповів йому те що дізнався з чуток: «Зараз все ще править династія Цінхе, але рік змінився. Не на такий, як ти пам'ятаєш, бо у світі панує мир». Тому в історіях більше не було згадок про "епоху Тяньшу", й не було "Північної території Цанлан". Лише мир та спокій. І так минає вже триста років. Це третє століття без безсмертних і демонів... Відтепер гори, річки, ніжний вітерець і місячне сяйво зустрічаються лише в цьому людському світі. [1] Місто Цюе – "місто Сороки", це місто, що снилося Ву Сінсюе до того, як він прокинувся в Північній території Цанлан. Місто, про яке вони мріяли з Сяо Фусюанем.
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!