Шлях лицемірства (3)

Хоч Інхо й втрутився в мої плани, сузір’я не запросили мисливський сценарій. Іншими словами, час розбиратися з ним ще не настав.

Ще близько половини дня пішло на те, аби зрозуміти стан речей на станції Гимхо. Звісно, найбільшим інформатором для мене став Хьонсон.

— Наразі на станції Гимхо 86 людей. А разом з тобою, Докча-ссі, вже 87.

— Менше, ніж я думав.

— Так. Коли почався сценарій, вижили тільки ті, хто були поряд зі станцією або у метро. Ніхто про це не говорить, але, певно, в першому сценарії…

Подальші пояснення мені були непотрібні. Все і так зрозуміло з виразів облич усіх присутніх. Вони вижили ціною чийогось життя. Всі вони були вбивцями.

— Також станція поділена на дві групи людей. Грубо кажучи, основна група та решта, — Хьонсон похмуро глянув на озброєних трубами та іншими інструментами чоловіків.

Було очевидно, яка з категорій тримала владу у своїх руках.

— Вірте мені! Голова компанії дуже старається, тож скоро всіх буде врятовано! — переконував Хан Мьон’о, молодший спадкоємець Ханкюн Груп.

— Хьон-нім правий. Не втрачайте надію. Ми протримаємося.

Інхо дружньо обійняв Мьон’о за плечі. Було очевидно, що всією владою володів саме він. Це була «основна група».

— Мамо, мені нудно… Можна пограти у телефоні?

— Почекай трошки, скоро прийде команда порятунку.

— Влада не сидітиме на місці. Не так вже й просто зруйнувати країну.

А ті, кого вони захищали, і хто просто хотів продовжувати своє мирне життя, були «маргіналізованою групою».

Вони були надто слабкими, аби бути вбивцями. Навіть якщо збирати майже сотню вбивць разом, вони неодмінно розділяться на слабких та сильних духом. Можливо, перші гадали, що вони й не були вбивцями зовсім, адже у них просто не було іншого вибору.

Спостерігаючи за підбадьорливою промовою основної групи, Хьонсон сазав:

— Розподілом їжі займається основна група. Магазини та ресторани в районі вже розграбовані… тож їжі майже не лишилося.

— Зрозуміло.

— Ось чому деякі люди з основної групи йдуть на поверхню в пошуках їжі. Хівон-ссі, яку ти привів, ходила з ними.

— Хівон-ссі?..

— Ах, так звати жінку, яку ти врятував, Докча-ссі.

Я озирнувся на жінку, що лежала на лавці метро. Тепер, в яскравому світлі, була чітко помітна її врода. Високі вилиці, м’які риси обличчя. Певно, їй часто робили компліменти. Завдяки легеням мавпи колір її обличчя повертався в норму.

— Хівон-ссі єдина, хто не повернулась?

— Ні. Насправді зранку пішло ще кілька людей, але ніхто крім основної групи не повернувся.

— Не повернувся?

— Так, — сумно відповів він.

Гадаю, він мав уявлення про те, що сталося.

Я схопив Хьонсонове плече. Лише торкнувшись, я переконався: він й справді був сталевим мечем. Скоро його сила перевищить 10 рівень.

— Ч-чому ти?..

— Ї Хьонсоне-ссі, тобі, певно, пропонували долучитися, але, схоже, ти відмовився.

— А, ну…

Об’єктивно, Хьонсон був сильнішим того ж Бана Чьольсу. Неможливо, щоб Інхо і не спробував заманити його до себе.

— Не можу пояснити чому, але чуття підказує, що мені не варто погоджуватися. Я небагато знаю про мораль та етику, але… — він ніяково почухав потилицю. — Я відчув, ніби щось не так.

Щось не так… Розмито, але щиро. Хьонсон такий Хьонсон.

— Ніколи не ігноруй своє чуття.

Тільки так я зможу й надалі в тебе вірити.

Я відчув щось дивне, тому озирнувся і побачив Сану та Ґірьона, що дивилися на мене знизу вверх. Вони нагадували маленьких пташенят, що спостерігають за своєю мамою. Це мене розсмішило.

— Точно, вже вечір. Хіба ви не голодні? Ось, візьміть.

Я поділився з ними їжею з пакету.

— Ах. Правда? Можна?

— Цього разу безоплатно. Але наступного разу варто буде заплатити.

— Га? С-скільки?

— Хіба у вас немає монет? 10 монет за одиницю.

— Н-ну…

Сана та Хьонсон розгубилися. Схоже, вони не очікували моїх слів.

— Звісно. Я заплачу вже зараз. Мені не потрібна халява, — неочікувано сказала жінка, що лежала на лавці. Вона нарешті отямилася. — Я Чон Хівон. Дякую, що допоміг мені зранку.

— Дрібниця.

Спочатку я подумав, що вона просто ввічлива, але скоро я зрозумів, що помилився. Вона впевнено і твердо сказала:

— Ю Сано-ссі, Ї Хьонсоне-ссі, отямтеся. Не час робити такі обличчя. Він добув цю їжу, ризикуючи життям. Ви очікуєте отримати її за гарні очі?

— А… — Сана зашарілася. —  Я не подумала, вибачте. Звісно, я заплачу… так буде правильно. Мені теж не потрібна халява. Ненавиджу покладатися на інших.

— Погоджуюся з Ю Саною-ссі. Я теж заплачу.

Мене трохи здивувала їх неочікувана зміна у ставленні. Звісно, те, що настав апокаліпсис ще не значило, що лишилися одні тільки покидьки.

— Якщо наполягаєте… Гаразд. Всі знають, як обмінюватися монетами?

— Так. Я навчилася кілька днів тому. Торкнутися вказівними пальцями і, ем…

— Сказати кількість монет, яку хочеш передати.

Спочатку Хівон, тоді Сана і Хьонсон заплатили за їжу 10 монет. На щастя, на ділі вони пручалися менше, ніж я гадав.

Я зробив це не для того, аби просто підзаробити. Спочатку моє судження може здатись жорстоким, але зовсім скоро люди зрозуміють, що воно було правильним.

[«Ї Ґірьон» переказав вам 20 монет]

— Га? Чому двадцять, а не десять?

— За шоколадку, яку ти дав мені в обід, — спокійно відповів він. Можливо, найлегше до нового світу адаптувалися діти. Зрештою, вони були ще не настільки заплямовані суспільними правилами та догмами. 

— Докча-ссі, ти залишишся з нами?

— А, щодо цього…

— Докча-ссі.

Вдруге мене назвав на ім’я вже не Хьонсон. Я озирнувся і помітив Інхо. Як я і думав, він швидко повернувся.

— Можемо трохи поговорити?

За його спиною стояв Чьольсу. Йому помітно бракувало зубів і, зустрівшись зі мною поглядом, він відвернувся. От і дурень.

— Звісно, поговорімо, — кивнув я.

Інхо вдоволено заговорив:

— Тоді, чи могли б ви всі залишити нас? Я б хотів поговорити з Докчою-ссі наодинці.

— А, ну…

— Ні, вам не обов’язково йти. Можете слухати.

Інхо примружився. Хьонсон завмер, напружившись, мов будь-якої миті готовий був кинутися навтьоки.

— Гм-м, он як? Що ж… неважливо.

Інхо обтрусив лавку і опустився на неї. Ща мить по обидва боки від нього намалювалися чоловіки з команди Чьольду і подали йому цигарку й запальничку. Хтось передивився кримінальних фільмів.

— Ти не схожий на тих людей, що люблять ходити довкола, тому перейду до суті.

— Гаразд.

— Приєднуйся до нашої групи.

Я очікував цієї пропозиції.

— Можу запропонувати тобі гарну позицію серед нас, Докча-ссі. Хочу керувати групою разом з тобою.

— Чому зі мною?

— Хіба ти сам не знаєш чому? — він глянув на поранених членів команди Чьольду. — Докча-ссі — герой, що врятував людей від монстрів. А у героя має бути гідна посада.

Який цікавий спосіб сказати, що ти користуватимешся моїм існуванням.

— А якщо я відмовлюся?

— Відмовишся? Цікаво. Я про це не думав, — він дмухнув в мою сторону цигарковим димом. — Докча-ссі, це не прохання. Це твій обов’язок. Хіба ти не бачиш усіх цих бідолашних людей?

У всіх навколо були зморені обличчя. Серед усіх цих людей також були діти, що заходилися плачем, і втомлені старі.

— Нічого грандіозного, просто прошу тебе співпрацювати заради загального виживання. Докча-ссі, хіба тобі бракує сили?

— Що ти хочеш сказати?

— Мені потрібен боєць.

Боєць?

— Ще кілька днів тому цим займалася інша людина. Він самотужки добував їжу та полював у тунелях, і цим дуже нам допоміг.

Мені навіть питати не треба було. Вони говорили про Чунхьока.

— Але вчора вночі він раптом пішов.

— І тепер тобі потрібен хтось йому на заміну?

— Гадаю, ти довів свою силу Чьольсу-ссі.

Хьонсон та Хівон здивовано вирячилися. Вони починали розуміти, що відбувається.

— Це непогана пропозиція, Докча-ссі. Ти герой, який поведе групу разом з нами. Ти всім подобатимешся, і…

— Вибач, але я не можу нести за всіх відповідальність. Я не приєднуватимусь до твоєї групи.

— Гм-м. Он як?

— До того ж твій спосіб керування мені не до душі.

Я перевів погляд зі здорових та енергійних членів команди Чьольду на хворобливих на вигляд членів маргінальної групи. Хівон теж дивилася на Інхо, як на ворога всього свого життя.

— Правда? Не страшно. Якщо передумаєш, приходь в будь-який час.

— Цього не станеться.

— Ха-ха, час покаже.

Зовсім скоро стало зрозуміло, що значили його слова.

Щойно група Чьольду відійшла, інші, мов тільки того і очікуючи, підійшли до нас. Це були члени маргіналізованої групи. Вони чіплялися за мене, кричачи:

— Гей, це правда?

— Ти забираєш всю їжу собі?

— Невже ти збираєшся з’їсти все сам, хоча тут достатньо, аби поділитися з усіма?

— Ми всі ховаємось разом! Чому їжа має бути тільки у тебе?

— Віддай їжу Інхо-ссі! Він поділить її порівну!

Очевидно було, що відбувається. Я бачив усміхнене обличчя Інхо позаду цього натовпу. Його губи ворухнулися в мовчазному «Обирай».

Чи віддам я їжу і стану героєм? Чи стану лиходієм, який загарбав все собі?

Якщо оберу шлях героя, то потраплю прямісінько в павутиння його інтриг. Після розподілу їжі я муситиму полювати з його командою, доки одного дня не отримаю ножа в спину.

З іншого боку, в той момент, як я залишу всю їжу собі, я стану загальним ізгоєм.

[Очі деяких сузір’їв сяють цікавістю]

[Сузір’я «Таємний інтриган» пирхнуло]

Коли загальний запал сягнув свого піка, Інхо виступив наперед:

— Ах, всі, заспокойтеся, будь ласка. Схоже, сталося непорозуміння. Кім Докча-ссі не така людина.

Що це було? Наживка?

— Кім Докча-ссі вирішив співпрацювати з нами. Звісно ж, їжа, яку він сьогодні приніс, буде передана основній групі та поділена порівну. Він також пообіцяв продовжити співпрацювати…

Звісно, він був упевнений, що я оберу його. Було важко й далі його слухати.

— Годі, — обірвав я.

На якусь коротку мить я подумав: «Що б зробив Ю Чунхьок?»

Ах, точно. Він же зараз не тут.

Та і я не був Ю Чунхьоком.

— Звісно ж я поділюся їжею…

Губи Інхо скривилися в усмішці. Але рано він зрадів.

— …але не безоплатно.

На відміну від Чунхьока, я не міг кинути все і рухатися далі. Але й нести за всіх відповідальність я нізащо не став би. Отже, їжа має буде поділена, але не безоплатно.

Людей спантеличили мої слова, мов вони ніяк не могли усвідомити їхній сенс.

— З-зачекай! Не безоплатно?

— Як я і сказав, монополізувати їжу я не планую. Однак я не даватиму їжу групі Чона Інхо. Я не ЮНІСЕФ і не довіряю їм, — я всміхнувся йому. — Я вкладу з вами угоду. Я продаватиму їжу по чесній ціні.

— П-продаватимеш?

— Що?..

— Ем… скільки вон* ти хочеш?..

*[1] корейська валюта

Обличчя Інхо помітно напружилося. Я зі сміхом відповів:

— Я приймаю плату тільки монетами.

***

Зовсім скоро поруч лишилися тільки ті, хто мене добре знав.

— Ну… Д-Докча-ссі, ти впевнений, що це правильний вибір? — схвильовано запитав Хьонсон.

— Боже, в житті є бодай щось безплатне? — втрутилася Хівон. — Докча-ссі, ти все правильно сказав. Ти б знав, яке це для мене полегшення.

Після заявки про те, що я готовий до торгів, більшість від мене відвернулася. Певно, розчарувалися.

— Згоден з Хівон-ссі. Вони надто сильно підкорюються основній групі.

— Саме так. Виродки… вся станція Гимхо під їхнім контролем. Поводяться з людьми, як з худобою. А іноді забирають на забій, як мене сьогодні зранку. 

Хівон тремтіла.

Насправді монополізував їжу не я, а основна група. Вони присвоїли їжу під приводом «чесного поділу» та використовували її, як важіль впливу. Люди слабшають, коли вірять, що їх захищають. Тож зовсім скоро вони почали у всьому покладатися на основну групу.

— Згоден. Тому я вірю в Докчу-ссі. Людям необхідна власна воля. Однак… — Хьонсон глянув на пакети з їжею. — Зовсім нічого не продалося. Хіба 50 монет за один товар не надто дорого? Чому ти не назвав їм 10 монет, як нам?..

Частково він мав рацію. Адже люди зовсім не проявляли інтересу до мене, натомість шукаючи їжу в руках основної групи. Їм все ще був потрібен час.

— Почекаймо трохи, — спокійно сказав я.

А тоді настала ніч.

З поверхні весь час долинали звуки величезних монстрів, і багато хто не здатен був заснути через кошмари. Ґірьон та Сана заснули першими. Слідом задрімала Хівон.

— Докча-ссі, тобі теж варто поспати. Я побуду на варті.

— Ні, все гаразд. Можеш йти спати, Ї Хьонсоне-ссі.

— Але ти будеш виснаженим.

— У мене ще є справи.

— Справи?

Я вказав йому за спину. Там було кілька людських силуетів.

— Цейво… ти все ще продаєш їжу?

Нарешті люди заворушилися.