Шлях лицемірства (2)

Я багато думав про це.

Чому в постапокаліптичних історіях так багато очевидних лиходіїв? Невже авторам було ліньки придумати щось окрім крадіжок та зґвалтувань на кожному кроці? Адже якщо настане «катастрофа», хіба люди не почнуть раціональніше поводити?

— Отже, не віддаси. Тоді вб’ємо його!

Відповідь була просто переді мною. Я спостерігав за чоловіками, що наближалися, як і за тим, хто спостерігав віддалік.

[Сузір’я «Демоноподібна Суддя Полум’я» очікує справедливого вироку]

Я черговий раз усвідомив це. Якщо людська уява переповнена кліше, то справжні люди були навіть більш клішованими, ніж сама уява.

Всюх!

Металева труба розсікла повітря. Цей удар був без мети мене вбити. Насправді, він навіть не так вже й болів.

— Я-якщо не втечеш, то помреш! Звали!

Четвірка чоловіків оточила мене. Один з них тремтів, але решта розслабилася. Мабуть, через перевагу у кількості.

— Чого ви чекаєте?

— А-а-а! — з криком кинулися на мене вони, навіть не намагаючись захищатися.

Я махнув шипом.

Штрик!

— А-а-а! Моя нога! Нога!

— Виродок!

— Нумо вдаримо разом!

Схвильовані чоловіки водночас кинулись на мене, але я не боявся. Рівень сили кожного з них був ледь-ледь за 5. Я приймав всі їх удари і мовчки бив у відповідь.

Штрик! Штрик!

Угх! А-а-а!

Вони з криком падали на коліна, хапаючись за пробиті стегна. Я не став їх вбивати. Зрештою, умова завершення сценарію була лише «усунути».

[Сузір’я абсолютного добра кивають вашому вироку]

[Декілька сузір’їв сміються над вашою людяністю]

[Сузір’я спонсорували вам 100 монет]

Якби я став вбивцею, можливо, це ненадовго привернуло б увагу сузір’їв. Але тільки ненадовго. Це миттєве видовище не вартувало того в довготривалій перспективі.

[Лишилося 3 хвилини до кінця сценарію]

Минуло дві хвилини. В таких сценаріях найважливіше було підібрати влучний час.

— Х-хто ти бляха такий? Чому не здихаєш?

Тим часом їхній лідер, що лише спостерігав за всією картиною, нарешті виступив наперед:

— А ти міцний хлоп. Всім назад. Я з ним розберуся.

— Чьольсу хьон-німе! Схоже, у нього доволі сильний спонсор!

— Добре. Значить, у нього багато монет.

Сяючий чорний кастет, очевидно, що не звичайний металевий. Невже подарунок від спонсора?

Хрусть, — повільно похрустів кістяками пальців він.

[Персонаж «Чьольсу» використав Погрозу]

[Погроза не спрацювала через велику різницю у загальних здібностях]

— Хо, а ти нічогенький. Зовсім не боїшся.

Ще до того як він закінчив речення, його кулак метнувся. Цілив він мені в щелепу. Я спритно відступив. Він всміхнувся.

— Ти вправний. Тренуєшся?

Навіть якщо не тренуватися, будь-хто зі спритністю більше 10-го рівня здатен на таке. А зважаючи, що після покупки предметів я інвестував монети у свої показники, їхня сума тепер сягала 33.

Може, поглянути на нього?

[Активовано особисту навичку Список персонажів]

[Інформація про персонажа]
Ім’я: Бан Чьольсу
Вік: 34
Сузір’я-спонсор: Монарх Дрібних Сошок
Ексклюзивний атрибут: Капітан Штурмового Загону (загальний)
Ексклюзивні навички: Рукопашний бій Рів. 2, Блеф Рів. 2
Стигма: Погроза Рів. 1
Загальні показники: Витривалість Рів. 6, Сила Рів. 7, Спритність Рів. 6, Магічні сили Рів. 2
Загальна оцінка: Звичайна дрібна сошка, якій поталанило отримати спонсора. Має тенденцію переоцінювати власні здібності.

А… точно. Тепер згадав.

— Бан Чьольсу з групи Чьольду.

— Ти мене знаєш?

— Хтозна?

Він не затримався в моїй голові, тому що він зник, мов вітром здуло, ще на початку історії. Але я тьмяно пригадував персонажа на ім’я Бан Чьольсу.

Найдурніший зі своєї команди станції Гимхо.

Наскільки я знав, його мав би вже вбити Ю Чунхьок. Але чому тоді він досі живий?

— Хо-хо, ти теж з «цих»? Впевнений, ти вбивав, чи не так? Я відчуваю, що ми схожі.

[Персонаж «Бан Чьольсу» використав Блеф]

Блеф. Навичка, якою володів будь-який злодюжка. Вона накладала на суперника дебаф, що послаблював його силу атаки. Але не в цьому випадку.

[Четверта стіна заблокувала блеф персонажа Бана Чьольсу]

[Впевненість персонажа Бан Чьольсу стрімко падає]

— Ігноруєш мене? Певно, справді хочеш померти.

Бан Чьольсу прийняв загрозливу позу з греко-римської боротьби і кинувся до мене. Але це був лише блеф. Адже у нього не було відповідної навички.

— Годі патякати. Нападай.

— Сучий син!

Його основною навичкою був Рукопашний бій Рів. 2, але якщо тримати з ним достатню дистанцію, сенсу від неї жодного.

— Здохни!

Різниця в рівнях спритності була настільки великою, що його атаки ледь по мені потрапляли. Я глянув на нього з жалістю.

Не всі сузір’я жадали виростити своє втілення до рівня головного героя сценарію.

Наприклад, сузір’я «Монарх Дрібних Сошок» було відоме своєю ощадливістю, коли справа стосувалася його втілень. Мазохіст, якому подобалося використовувати як свої втілення різних придурків, а потім з насолодою дивитися, як інші втілення їх знищують. Ось ким він був.

[Сузір’я «Монарх Дрібних Сошок» вдоволене]

[Сузір’я «Монарх Дрібних Сошок» спонсорувало вам 100 монет]

Хоч його втілення зараз страждає, він спонсорує ворога. Спочатку я думав завершити сценарій одним ударом, але зараз ситуація дещо змінилася.

[Лишилося 2 хвилини до кінця сценарію]

Отже, варто використати залишок часу на повну.

— Покидьок!

Навіть його фрази в смаку Монарха Дрібних Сошок. Жалюгідно.
Пум!

— Ха-ха! Попав!

Його атака дивом влучила, але шкоди майже не нанесла. Хіба що місце, куди він вдарив трохи поколювало.

— Як?..

Як? Моя витримка на 12-му рівні, а твоя сила лише на 7-му. У нас була величезна різниця у загальних показниках, звідти і різниця в бойовій міці.

— Моя черга, еге ж?

Я поплескав розгубленого Бан Чьольсу по щоці, перш ніж щодуху вдарити. З його рота вилетіло кілька зубів. Він кричав. Але я не вагався і впевнено проштрикнув його руку шипом.

— А-а-а!

Я прибив його руку до стіни і почав бити куди попаде. Бив так, щоб він скиглив від болю, але не втрачав свідомість. 

[Сузір’я «Монарх Дрібних Сошок» вдоволене]

[Сузір’я «Монарх Дрібних Сошок» просить подовжити тривалість цього побічного сценарію]

[Тривалість побічного сценарію збільшено на 1 хвилину]

Також я попіклувався ранити його туди ж, куди була поранена та жінка.

— Кха! Угх!

Кров і шматки м’яса летіли усюди. Скривавлені зуби летіли на підлогу, як намистини, а зламані кінцівки жахаюче викручувалися в різні сторони. Однак я не спинився.

— Г-годі! Будь ласка! Відпусти хьон-німа! — з острахом гукнув один з чоловіків. 

Я поступово огледів усю компанію, а тоді перевів погляд на напівроздягнену жінку, що все ще лежала на підлозі.

Люди такі слабкі. Як такі слабкі люди здатні на щось настільки жорстоке? Вони використали руйнацію світу як виправдання. І під ним вони вбивали, ґвалтували жінок та крали в інших.

Чи були це інстинкти?

Коли я побачив переповнені тваринним жахом очі Бан Чьольсу, мені раптом стало цікаво:

— Чому ти це зробив?

Це було безпричинне питання. Насправді я і відповіді на нього не чекав. Але в ту мить, коли я ладен був знову його вдарити, Бан Чьольсу розплющив очі.

— Трясця… просто вбий мене, виродку.

І в його погляді я знайшов відповідь на своє питання. Погляд людини, яка ніколи не любила життя. Так. Звісно, це було не через інстинкти.

— Цей сраний світ… — тихо сказав він.

Він впав у відчай ще задовго до того, як світ почав руйнуватися. Зовсім як я.

[Лишилося 10 секунд до кінця сценарію]

Я не став й далі це відкладати, і з силою вдарив чоловіка у шию, вИбиваючи з нього подих. Він нарешті втратив свідомість.

[Ви виконали всі вимоги для завершення побічного сценарію]

[Ви отримали 300 монет]

[Сузір’я «Монарх Дрібних Сошок» вдоволене і спонсорувало вам 100 монет]

— Я-як жорстоко…

Чоловіки відповзали, з жахом дивлячись то на мене, то Бан Чьольсу, який більше нагадував криваві дрантя, ніж людину. Всі вони виглядали, як тварини на скотобійні.

Я підняв жінку, що була без свідомості, а також продуктові пакети. В будь-якому разі, світ вже зруйновано, і у мене не було вибору, окрім як жити цим новим життям.

— Відведи мене до решти групи.

***

Взагалі, станція Гимхо мала б стати найбільшою базою району, після того, як її очолив Чунхьок. В першому колі він пройшов другий основний сценарій разом з командою станції Гимхо, допомігши людям зайняти своє місце в новій епосі.

Але це було в першому колі. До третього кола Чунхьок вже став іншим.

Чунхьок третього кола був монстром, який монополізував все, що міг.

— …Але навіть так він був тим, хто зробив би банальну зачистку.

— Га? — озирнувся чоловік, який показував мені дорогу.

— Це я сам до себе. Звичка.

[Сузір’ю «Таємний інтриган» подобається ваш монолог]

— Гаразд… сюди.

Чоловіки з групи Чьольду, підтримуючи одне одного, припинили шкутильгати. Ми спустилися темною платформою і попрямували до світла.

Чим нижче ми спускалися сходами, тим сильніше чувся гамір.

— Група Чьольду! Є поранені!

Хтось підбіг, аби допомогти групі Чьольду. Вони виявилися більш систематизованими, ніж я очікував, адже рухалися вони впорядковано.

Зовсім скоро до мене підбігли люди зі знайомими обличчями.

— О боже, Докча-ссі, Докча-ссі!

На щастя, схоже, нічого не трапилося.

— Ю Сано-ссі.

— Я така рада! Яка ж я рада тебе бачити! — вона вискочила перед мене з щасливою усмішкою.

Через це я застиг, але зрештою нервово потиснув їй руку. На долоні Сани було купа подряпин: символ того, що останні чотири дні для неї теж були нелегкими.

Щось вчепилося в мою ногу.

— Ти живий.

Це виявився Ґірьон. Я погладив його по голові.

— Все було добре?

Він кивнув. Мабуть, він був голодним — у нього були сильно впалі щоки. Я дістав з пакету плитку шоколаду і вклав йому в руки.

— Я знав, що ти живий, Докча-ссі. Ха-а…

Я нарешті глянув на Хьонсона. М’язи верхньої частини його тіла здавалися міцнішими, ніж раніше. Можливо, весь цей час він захищав цих двох.

— Мені так шкода. Тоді я залишив Докчу-ссі…

— Ти нічого не міг вдіяти.

— Хух. Я радий, що Ю Чунхьок-ссі виявився правим.

Чунхьок?... Чому він про нього згадав?..

Помітивши моє нерозуміння, Хьонсон додав:

— Ну, Ю Чунхьок сказав, що ти напевно живий…

— Де він?..

— Не тут.

Не тут?

— Він залишив станцію вчора. Тож…

Коли Хьонсон закінчив говорити, я багато чого зрозумів. Зрозуміло. Все й справді так. Він був людиною, яка весь час кудись поспішала.

— Точно, був же ще дехто.

— А, голова відділу фінансів… — заговорила Сана, але перш, ніж вона закінчила, втрутилася група чоловіків.

Але це було навіть добре.

— Геть з дороги!

Мені навіть не довелося вислуховувати пояснення, адже міг одразу все побачити на власні очі. Три чи чотири озброєних молотками та трубами чоловіків оточили мене. Серед них виявилося знайоме обличчя.

— Т-ти!..

Мьон’о, що полишив мене на Парному мості і тепер дивився на мене, як на привида. Мабуть, він долучився до цієї групи.

— П-позбудьтеся його! Він жахлива людина! Його тут не має бути! — закричав він.

На злодієві шапка горить. 

Однак інші лише перезирнулися, але діяти не стали. Щось не так. Мьон’о був на чолі, але вони його зовсім не слухали?

— Ха-ха, Хан хьоне, ми всі маємо ладнати, чому б тобі не припинити?

— А, ну…

— Ти новенький.

Чоловіки розійшлися, пропускаючи когось наперед. Поміж ними з’явився худий чоловік. Лише по одному його погляду я міг сказати, що у нього є спонсор.

— Приємно познайомитися. Можна спитати твоє ім’я?

— Кім Докча.

— Докча-ссі, зрозуміло. Я Чон Інхо.

Чон Інхо? Мене переслідувало відчуття, ніби я мав знати це ім’я. Я міцніше стиснув шип в руці. Схоже, він був лідером команди Чьольду. Через мене половину його людей поранено, тож він, певно, прийшов мені пакостити.

— Я чув про тебе від тих, хто привів тебе. Ти бився з монстром, щоб урятувати членів моєї групи.

Га?..

— Всі, зберіться, будь ласка! Серед наших лав є новий сміливець!

Люди поступово озиралися до нас, почувши слова Інхо.

В той момент я зрозумів. Мьон’о бракувало харизми, аби зібрати таку силу. Справжнім лідером цієї компанії був Інхо.

— Вау! Їжа! — гукнули люди, голодно дивлячись на продуктові пакети.

Інхо, ніби тільки й очікуючи цього, заговорив:

— Він приніс це нам. Неймовірно добра людина, правда?

Люди дивилися на мене, як на спасителя. Мати, що тримала на руках дитину, і старий чоловік з пораненою ногою, дивилися на мене з щирою вдячністю.

Чон Інхо… Згадав. Так, він належав до групи станції Гимхо.

[Сузір’я «Таємний інтриган» схвильоване]

В зруйнованому світі справжню загрозу несли не люди на кшталт Чьольсу, якими рухав відчай. Натомість остерігатися варто було тих, хто використовував відчай як добриво для нарощення сили. Зовсім, як цей хлопець.

— Вітаю на станції Гимхо, Кім Докча-ссі, — розсміявся він, дивлячись на мене.

Він тиснув мені руку, а всередині насміхався.

Але Інхо ніколи не дізнається, що саме в той момент його долю вже буде вирішено.