Початок монетизації

— Я — Кім Докча*, — зазвичай представлявся я. Після чого незмінно виникало непорозуміння.

[1]«Докча» означає читач або єдина дитина.

— О, то ви — єдина дитина в родині?

— Це так, але я мав на увазі не це.

— Га? Тоді що?

— Мене звати Докча. Кім Докча.

Кім Докча. Батько обрав мені це ім'я, аби я був сильним, навіть коли сам. Однак, це ім'я зіграло зі мною злий жарт: я став звичайною самотньою людиною.

Якщо коротко, це ім'я ідеально мені підходило. 28 років від народження, самотній. Моїм захопленням було читання веброманів в метро.

— Ти так часто сидиш в телефоні, — почулося в шумному вагоні метро.

Я машинально підвів голову і зустрівся поглядом з парою зацікавлених очей. Вони належали моїй колезі з відділу кадрів, Ю Сані.

— Привіт.

— Їдеш додому з роботи?

— Так. Як щодо тебе, Ю Сано-ссі?

— Пощастило. Менеджер поїхав у відрядження, і мене відпустили додому раніше.

Щойно місце поруч звільнилося, Сана сіла. Від неї відчувався тонкий аромат. Мені стало ніяково.

— Ти завжди їздиш метро?

— Ну... — вона насупилася.

Якщо так подумати, це вперше ми з нею тут зустрілися. Починаючи з менеджера персоналу Кана і закінчуючи фінансовим менеджером Ханом... Ходили чутки, що Ю Сану щодня підвозили додому чоловіки з компанії.

Але Сана раптом сказала:

— Хтось вкрав мій велосипед.

Велосипед.

— Ти їздиш на роботу велосипедом?

— Так! Останнім часом у мене так багато роботи, що зовсім не було часу на тренування. Їздити велосипедом трошки проблематично, але результат того вартий.

— А, зрозуміло.

Сана всміхнулася. Якщо уважно глянути, стає зрозуміло, чому вона така популярна серед чоловіків. Але мене це не стосується. У кожної людини був свій жанр життя. І Ю Сана була з людей, які жили жанром, відмінним від мого.

Після цієї короткої ніякової розмови ми обидва встромили носи в телефони. Я знову відкрив застосунок з романами, в той час, як Сана... Що ж вона робила?

— Por favor dinero.

— Га?

— Це іспанською.

— Он як... І що це означає?

— «Будь ласка, дайте мені грошей», — гордо відповіла Сана.

Вчиться в метро по дорозі додому... Вона і правда жила іншим жанром. Хоча нащо їй взагалі запам'ятовувати такі слова?

— Ти дуже стараєшся.

— До речі, а що ти робиш, Докча-ссі?

— А, я...

Сана перевела погляд на екран мого телефону.

— Це роман?

— Ну... так. Вважай, що практикую корейську.

— Вау, я теж люблю романи. Але останнім часом мені бракує часу на читання...

Неочікувано. Сана любила читати романи?..

— Харукі Муракамі, Реймонд Карвер, Хан Канг...

Як я і думав.

— Докча-ссі, а які автори подобаються тобі?

— Ти не впізнаєш їх, навіть якщо скажу.

— Я читала багато романів. То що це за автор?

Я не спромігся сказати їй, що читаю романи тільки заради розваги. Я глянув на назву роману, який читав.

Світ після кінця.
Автор: Сін Сьон

Я не міг сказати, що читаю «Світ після кінця Сіна Сьона».

— Та так, це звичайний фентезі роман. Це... Що ж, щось схоже на Володаря перснів...

Очі Сани розширилися від подиву.

— О? Володар перснів? Я фільм дивилася.

— Фільм і правда гарний.

Кілька секунд панувала тиша. Сана дивилася на мене, ніби очікувала, доки я щось скажу. Я поквапився змінити тему:

— Вже минув рік, як я приєднався до компанії. Це мій останній рік. Час так швидко летить.

— І правда. Тобі жоден з нас нічого ще не знав, правда?

— Це точно. Здається, ніби вчора я тільки підписав договір, а ось його термін вже закінчився.

Лише побачивши вираз її обличчя, я зрозумів, що сказав щось не те.

— А, я...

Я забув. Минулого місяця Сана уклала успішну угоду з іноземними клієнтами, і її перевели до основного штату.

— А, точно. З запізненням, але вітаю. Вибач. Ха-ха, гадаю, варто було докласти більше зусиль для вивчення іноземних мов.

— Ах, ні, Докча-ссі! Зрештою, попереду ще перевірка ефективності та...

Я не хотів цього визнавати, але коли Сана говорила, вона справді зачаровувала. Ніби світ увімкнув величезний прожектор і спрямував суто на неї. Якби цей світ був новелою, головна героїня мала б бути якоюсь такою.

Насправді результат був очевидним з самого початку. Я не старався, в той час, як Сана докладала усіх зусиль. Я читав романи в інтернеті, поки Сана важко вчилася. Тож було очікувано, що Сану візьмуть у штат, а мій контракт ось так просто закінчиться.

— Це... Докча-ссі...

— Так?

— Якщо ти не проти... Хочеш, поділюся застосунком, який я використовую? — її голос прозвучав так далеко, ніби ми були на великій відстані.

Мені здалося, ніби весь світ віддалився. Зібравши думки до купи, я глянув перед собою.

Навпроти мене в вагоні метро сидів хлопчик. Йому було близько десяти років. Він тримав в руках сітку для збору комах і, сидячи поруч з матір'ю, радісно всміхався.

— Докча-ссі?..

Що як у мене було б інше життя? Якби жанр мого життя змінився?

— Кім Док...

Якби жанр мого життя був не «реалізм», а «фентезі»... Чи міг би я бути в ньому головним героєм? Я не знав. Можливо, і ніколи не дізнаюся. Однак, дещо я знав напевно.

— Все гаразд, Ю Сано-ссі.

— Га?

— Навіть якщо ти скажеш мені назву застосунку, він мені не допоможе.

Жанр мого життя, без сумнівів був «реалізмом».

— Докча живе самітньо.*

[2] гра слів

— Га? Що...

— Така вже я людина.

В цьому жанрі я був не головним героєм, а «одинаком».

— Самітнє життя... — сказала вона, посерйознішавши.

Але я махнув рукою, показуючи, що все гаразд.

Не знаю чому вона так за мене хвилювалася. Можливо, тому, що вона з відділу кадрів... Хоча я і без того чудово знав, що, порівняно з колегами, у мене не найкраща ефективність.

— Докча-ссі такий хороший.

— Га?

— Тоді я житиму щасливе життя*.

[3] Гра слів «Сана» та «слонова кістка» (в значені «щасливий, безтурботний»)

Здавалося, вона щось для себе вирішила і повернулася до вивчення іспанської. А я ще деякий час поспостерігав за нею, перш ніж повернутися до роману. Але чомусь читання більше не йшло. Можливо, тому, що я раптом відчув вагу реальності і не хотів більше гортати телефон.

Тоді зверху екрану раптом з'явилося сповіщення.

«У вас є новий лист».

Коли я відкрив свою пошту, виявилося, що він був від автора «Способів вижити».

«Шановний читачу, мій роман стане платним о сьомій годині вечора. Це буде вам корисним. Хай щастить».
1 прикріплений файл.

Автор казав, що надішле мені подарунок. Невже це він і був?

Як і казало моє ім'я, я був читачем до мозку кісток. Тож, отримавши листа, я був схвильований.

Так, жити читачем не так вже й погано.

Я перевірив годинник. Шоста п'ятдесят п'ять. Лишилося лише п'ять хвилин до початку монетизації.

Тоді я відкрив застосунок з романом. Враховуючи, що я був єдиним читачем, мені хотілося особисто привітати та підбадьорити автора.

Однак...

Нічого не знайдено.

Я кілька разів вписав «зруйнованому» в пошуку, але результат не змінився.

Сторінка «Способів вижити» безслідно зникла. Як дивно. Невже роман видалили без попередження, адже він став платним?

Тоді в метро раптом згаснуло світло і всередині вагону запанувала абсолютна темрява.

Скрр!.. З гучним металевим звуком весь вагон похитнувся. Сана закричала та вхопилася за мою руку. Люди навколо починали нервувати. Сана так міцно вчепилася в мене, що мене куди більше турбував біль в лівій руці, ніж раптова зупинка. Минуло ще кілька секунд, перш ніж потяг остаточно зупинився.

Звідусіль чулися схвильовані голоси:

— Га? Що?

— Щ-що це було?

Кілька людей увімкнуло ліхтарики на телефонах, щоб освітили вагон.

— Щ-що відбувається? — спитала Сана, все ще міцно стискаючи мою руку.

Я вдав, що мене ситуація взагалі не переймає.

— Не хвилюйся. Не думаю, що це щось серйозне.

— Правда?

— Так. Мабуть, якийсь самогубця кинувся під потяг. Гадаю, машиніст скоро зробить оголошення про те, що сталося.

Щойно я це сказав з динаміків почулося оголошення:

— Оголошення всім пасажирам потягу. Оголошення всім пасажирам потягу.

Всі враз заспокоїлися.

Я зітхнув.

— Бачиш? Дрібниця. Зараз він, певно, перепросить, а тоді повернеться світло...

— Всі, тікайте... тікайте!..

Що?

Пролунало кілька гудків. Оголошення обірвалося. Всередині вагону знову запанував хаос.

— Д-Докча-ссі? Що це?..

На початку вагона загорілося яскраве світло, а тоді долинув барабанний дріб та коротке «пуф!»

Щось з темноти прямувало в нашу сторону. Я зовсім випадково поглядом натрапив на годинник на телефоні. Рівно сьома вечора.

Клац! Здавалося, весь світ завмер.

І тоді почувся голос:

[Безоплатний період планетарної системи 8612 добіг кінця.]

[Починається основний сценарій.]

В ту мить жанр мого життя раптово змінився.