— Я — Кім Докча*, — зазвичай представлявся я. Після чого незмінно виникало непорозуміння.
[1]«Докча» також означає читач або єдина дитина.
— О, то ви — єдина дитина в родині?
— Це так, але я мав на увазі не це.
— Га? Тоді що?
— Мене звати Докча. Кім Докча.
Кім Докча. Батько обрав мені це ім’я, аби я був сильним, навіть коли сам. Однак, це ім’я зіграло зі мною злий жарт: я став звичайною самотньою людиною.
Якщо коротко, це ім’я ідеально мені личило. 28 років від народження, самотній. Моїм захопленням було читання веброманів у метро.
— Ти так часто сидиш в телефоні, — почулося в шумному вагоні метро.
Я машинально підвів голову й зустрівся поглядом з парою зацікавлених очей. Вони належали моїй колезі з відділу кадрів, Ю Сані.
— Привіт.
— Їдеш додому з роботи?
— Так. Як щодо тебе, Ю Сано?
— Пощастило. Менеджер поїхав у відрядження, і мене відпустили додому раніше.
Щойно місце поруч звільнилося, Сана сіла, лишаючи за собою тонкий ароматний шлейф. Мені стало ніяково.
— Ти завжди їздиш метро?
— Ну… — вона насупилася.
Якщо так подумати, це вперше ми з нею тут зустрілися. Починаючи з менеджера персоналу Кана і закінчуючи фінансовим менеджером Ханом… Ходили чутки, що Сану щодня підвозили додому чоловіки з компанії.
Але вона раптом заявила:
— Хтось вкрав мій велосипед.
Велосипед.
— Ти їздиш на роботу велосипедом?
— Так! Останнім часом у мене так багато роботи, що зовсім не було часу на тренування. Їздити велосипедом трошки проблематично, але результат того вартий.
— А, зрозуміло.
Сана всміхнулася. Якщо уважно глянути, стане зрозуміло, чому вона така популярна серед чоловіків. Але мене це не стосується. У кожної людини був свій жанр життя. І Сана була з людей, які жили жанром, відмінним від мого.
Після цієї короткої ніякової розмови ми обидва встромили носи в телефони. Я знову відкрив застосунок з романами, в той час, як Сана… Що ж вона робила?
— Por favor dinero.
— Га?
— Це іспанською.
— Он як… І що це означає?
— «Гроші, будь ласка», — гордо відповіла Сана.
Учиться в метро дорогою додому… Вона і правда жила іншим жанром. Хоча нащо їй взагалі запам’ятовувати такі слова?
— Ти дуже стараєшся.
— До речі, а що ти робиш, Кіме Докча?
— А, я…
Сана перевела погляд на екран мого телефону.
— Це роман?
— Ну… так. Вважай, що практикую корейську.
— Вау, я теж люблю романи. Але останнім часом мені бракує часу на читання…
Неочікувано. Сана любила читати романи?..
— Харукі Муракамі, Реймонд Карвер, Хан Канг…
Як я і думав.
— Кіме Докча, а які автори подобаються тобі?
— Ти не впізнаєш їх, навіть якщо скажу.
— Я читала багато романів. То що це за автор?
Я не спромігся сказати їй, що читаю романи тільки заради розваги. Зиркнув на назву роману, який читав.
Світ після кінця.
Автор: Шін Шьон
Не міг же я сказати: «Світ після кінця Шіна Шьона».
— Та так, звичайний фентезі роман. Це… Що ж, щось схоже на Володаря перснів…
Очі Сани розширилися від подиву.
— О? Володар перснів? Я фільм дивилася.
— Фільм і правда гарний.
Кілька секунд панувала тиша. Сана дивилася на мене, ніби чекала, доки я щось скажу. Я поквапився змінити тему:
— Уже минув рік, як я приєднався до компанії. Це мій останній рік. Час так швидко летить.
— І правда. Тоді жоден з нас ще нічого не знав, еге ж?
— Це точно. Здається, ніби тільки вчора я підписував договір, а ось його термін вже закінчується.
Лише побачивши вираз її обличчя, я зрозумів, що сказав щось не те.
— А, я…
Забув. Минулого місяця Сана уклала успішну угоду з іноземними клієнтами, і її перевели до основного штату.
— А, точно. З запізненням, але вітаю. Вибач. Ха-ха, гадаю, варто було докласти більше зусиль до вивчення іноземних мов.
— Ах, ні, Кіме Докча! Зрештою, попереду ще аналіз продуктивності та…
Я не хотів цього визнавати, але коли Сана говорила, вона справді зачаровувала. Ніби світ увімкнув величезний прожектор і спрямував суто на неї. Якби цей світ був романом, головна героїня мала б бути якоюсь такою.
Насправді результат був очевидним з самого початку. Я не старався, у той час як Сана докладала всіх можливих зусиль. Я читав романи в інтернеті, поки Сана старанно вчилася. Тож було очікувано, що Сану візьмуть у штат, а мій контракт ось так просто закінчиться.
— Цей… Кіме Докча…
— Так?
— Якщо ти не проти… Хочеш, поділюся застосунком, який я використовую? — її голос прозвучав так далеко, ніби ми були на великій відстані.
Мені здалося, ніби весь світ віддалився. Зібравши думки до купи, я глянув перед собою.
Навпроти мене в вагоні метро сидів хлопчик. Йому було близько десяти років. В руках він тримав сітку для збору комах і, сидячи поруч з матір’ю, радісно всміхався.
— Кіме Докча?..
Що як у мене було б інше життя? Якби жанр мого життя змінився?
— Кіме Док…
Якби жанр мого життя був не «реалізм», а «фентезі»… Чи міг би я бути в ньому головним героєм? Я не знав. Можливо, і ніколи не дізнаюся. Однак, дещо я знав напевно.
— Все гаразд, Ю Сано.
— Га?
— Навіть якщо ти скажеш мені назву застосунку, він мені не допоможе.
Жанр мого життя, без сумнівів, був «реалізмом».
— Докча живе самітньо.*
[2] гра слів
— Га? Що…
— Така вже я людина.
У цьому жанрі я був не головним героєм, а «самітником».
— Самітнє життя… — повторила вона, посерйознішавши.
Але я махнув рукою, показуючи, що все гаразд. Не знаю чому вона так за мене хвилювалася. Можливо, тому, що вона з відділу кадрів… Хоча я й сам чудово знав, що, порівняно з іншими колегами, я далеко не продуктивний.
— Ти такий хороший.
— Га?
— Тоді я житиму щасливе життя*.
[3] Гра слів «Сана» та «слонова кістка» (у цьому контексті «щасливий, безтурботний»)
Здавалося, вона щось для себе вирішила й повернулася до вивчення іспанської, а я ще деякий час поспостерігав за нею, перш ніж повернутися до роману. Чомусь читання більше не йшло. Можливо, тому, що я раптом відчув вагу реальності й не хотів більше гортати телефон.
Тоді зверху екрану раптом з’явилося сповіщення.
«У вас є новий лист».
Коли я відкрив поштову скриньку, виявилося, що він був від автора «Способів вижити».
«Шановний читачу, мій роман стане платним о сьомій годині вечора. Це буде вам корисним. Хай щастить».
1 прикріплений файл.
Автор казав, що надішле мені подарунок. Невже це він і був?
Як і натякало моє ім’я, я був читачем до самих кісток. Лист викликав у мені схвилювання.
Так, жити читачем не так вже й погано.
Я перевірив годинник. Шоста п’ятдесят п’ять. Лишилося лише п’ять хвилин до початку монетизації.
Тоді я відкрив застосунок з романом. Враховуючи, що я був єдиним читачем, мені хотілося особисто привітати та підбадьорити автора.
Однак…
Нічого не знайдено.
Я кілька разів вписав «зруйнованому» в пошуку, але результат не змінився. Сторінка «Способів вижити» безслідно зникла. Як дивно. Невже роман без попередження видалили, адже він став платним?
Тоді в метро раптом згаснуло світло й всередині вагону запанувала абсолютна темрява.
Скрр!.. — з гучним металевим виском весь вагон похитнувся. Сана закричала та вхопилася за мою руку. Люди навколо занервували. Сана так міцно вчепилася в мене, що мене куди більше турбував біль у лівій руці, ніж раптова зупинка. Минуло ще кілька секунд, перш ніж потяг остаточно загальмував.
Звідусіль чулися схвильовані голоси:
— Га? Що?
— Щ-що це було?
Кілька людей увімкнуло ліхтарики на телефонах, щоб освітили вагон.
— Щ-що відбувається? — спитала Сана, усе ще міцно стискаючи мою руку.
Я вдав, що мене ситуація взагалі не переймає.
— Не хвилюйся. Не думаю, що це щось серйозне.
— Правда?
— Так. Мабуть, якийсь самогубця кинувся під потяг. Гадаю, машиніст скоро зробить оголошення про те, що сталося.
Щойно я це сказав з динаміків почулося оголошення:
— Оголошення всім пасажирам потягу. Оголошення всім пасажирам потягу.
Усі враз заспокоїлися.
Я зітхнув.
— Бачиш? Дрібниця. Зараз він, певно, перепросить, а тоді повернеться світло…
— Усі, тікайте… тікайте!..
Що?
Пролунало кілька гудків. Оголошення обірвалося. Усередині вагону знову запанував хаос.
— Кіме Докча? Що це?..
На початку вагона загорілося яскраве світло, а тоді долинув барабанний дріб та коротке «пуф!» Щось прямувало в нашу сторону з темноти.
Погляд випадково зачепився за годинник на телефоні. Рівно сьома вечора.
Клац! Здавалося, весь світ застиг.
І тоді почувся голос:
[Безоплатний період планетарної системи 8612 добіг кінця]
[Початок основного сценарію]
У ту мить жанр мого життя раптово змінився.
