Не знаю чому, але мені згадалося речення:
«Коли воно вперше з’явилося, хтось сказав: «Докебі»*».
[1] істоти корейського фольклору. Використовують свої надприродні сили для взаємодії з людьми: іноді допомагаючи, іноді кепкуючи над ними.
Раптова зупинка потягу, темрява… Усі ці дрібні деталі викликали у мене дежавю. Метро інколи робило екстрені зупинки, але те було рідкістю. Тоді чому ця подія здавалася мені такою схожою до роману?.. Сміховинно. Хіба це взагалі можливо?
Тоді двері вагона 3807 зачинилися і світло нарешті повернулося.
— Докебі?.. — пробурмотіла Сана.
У голові дзвеніло. Я не міг вгамувати тремтіння. Реальність та роман, який я читав, раптово зіткнулися.
«Пухнасте створіння з двома маленькими ріжками, вбране у солом’яну циновку, неквапливо пропливло повітрям. Воно було надто дивним, аби назвати його феєю, надто злим, аби кликати янголом, і надто спокійним, аби вважати демоном — тому і кликали його «докебі»».
І я вже знав, якими будуть його перші слова.
«&а№@!&а№@!..»
[&а№@!&а№@!..]
Реальність і вигадка співпали ідеально.
— Що це?
— Доповнена реальність?
Серед купи людей, що перемовлялися між собою, я був як чужинець. Безсумнівно, це був докебі. Той самий докебі, який став передвісником жахливої трагедії, що згубила тисячі життів у Способах вижити.
Мій потік думок перервав голос Сани:
— Це віддалено схоже на іспанську. Може, мені спробувати з ним поговорити?
Мене спантеличили її слова.
— Ти знаєш, що воно таке?.. І що ти робитимеш? Попросиш у нього гроші?
— Ні, але…
У ту мить нарешті почулася чиста корейська мова:
[А. А. Тепер звучить, як слід? Ах, скільки ж проблем у мене було через несправний корейський патч. Усі мене чують?]
Коли воно заговорило зрозумілою людям мовою, ті помітно заспокоїлися. Якийсь кремезний чоловік у костюмі навіть наважився виступити наперед.
— Гей, що зараз відбувається?
[Га?..]
— Це якась прихована зйомка? Я мушу йти, щоб встигнути на прослуховування.
Схоже, він був якимось невідомим актором, зважаючи, що його обличчя я не впізнав. Кастинґ-директора така самовпевненість, може, і вразила б, але істота перед чоловіком ним не була.
[А, прослуховування. Точно. Це теж можна вважати свого роду прослуховуванням. Ха-ха, схоже, ви справді нічого не знаєте. Я ж доєднався рівно о сьомій, щойно почалася монетизація.]
— Га? Про що ти?
[Ну ж бо, ну ж бо, чому б вам усім не присісти, не розслабитися та уважно мене не послухати? Зараз я скажу вам дещо надзвичайно важливе!]
Мені стало важко дихати.
— Що? Ану швидко випусти нас з вагону!
— Хтось, зв’яжіться з машиністом!
— Що вони собі дозволяють? Ще й без суспільної згоди!
— Мамо, що це? Мультик?
Сумнівів не лишилося. Це був чудово мені відомий розвиток подій. Я не хотів у це втручатися, але… вибору немає. Присутні не стали б слухати маленьке та миле на вигляд створіння. Краще, що я міг: зупинити Сану, яка збиралася встати зі свого місця.
— Ю Сано, це небезпечно, лишайся на місці.
— Га? — вона витріщилася на мене.
Я зупинив її, але не зміг пояснити чому. Точніше, мені навіть не довелося.
[Ха-ха, а ви дуже голосні…]
Адже це створіння мало тут найбільшу владу і чудово вміло переконувати.
[...хоча я точно сказав вам замовкнути.]
Помітивши, як почервоніли очі докебі, я заплющив очі. Щось голосно вибухнуло і вагон враз затихнув.
Почувся хрип. У лобі актора, що так поспішав на прослуховування, тепер була величезна діра. Він одразу ж звалився додолу.
[Це ніяка не зйомка.]
Ще вибух. Цього разу голова людини, яка закликала зв’язатися з машиністом.
[Не сон. І також не роман.]
Перша, друга… Кров від вибуху людських голів летіла у всі сторони. Усі вони були людьми, які якось пручалися докебі, а ще тими, хто найбільше кричав або казився. Ті, хто спричинив невелику метушню, отримали тільки дірку у лобі. Весь вагон раптом перетворився на криваву лазню.
[Це не та «реальність» до якої ви всі звикли. Зрозуміло? А тепер стуліть пельки й слухайте мене.]
Більша частина присутніх уже була мертва. Потяг переповнила кров та шматки тіл. Люди більше не кричали. Усі з тваринним жахом спостерігали за докебі, мов якісь примітивні мавпочки перед обличчям хижака. Сана злякано гикнула, і я від несподіванки торкнувся її плеча.
Усе було справжнім. Дивне повідомлення, що я почув, докебі перед моїми очима, скривавлений вагон метро…
[Ви всі дуже добре жили до цього моменту, еге ж?]
Якась бабуся, що сиділа на місці для людей з особливими потребами, зустрілася з докебі поглядом.
[Ви надто довго жили задарма. Хіба не щедро? З самого народження вам не треба було анічогісінько платити за те, щоб дихати, їсти, срати та розмножуватися! Ха! Який чудовий у вас все-таки світ!]
Безоплатно? Жодна людина в цьому метро не жила задарма. Усі вони прагнули заробити гроші, аби вижити, і більшість зараз їхала з роботи додому. Але ніхто не насмілився переривати докебі.
[Але зараз прекрасні дні скінчилися. Скільки ще ви житимете задарма? Якщо хочете насолоджуватися власним щастям, логічно ж, що доведеться платити. Хіба ні?]
Люди досі були розгублені, не спроможні відповісти. А втім, хтось обережено підніс руку:
— Т-тобі потрібні гроші?
Мені стало цікаво, хто ж настільки сміливий, щоб заговорити в такій ситуації, та, на власний подив, я впізнав це обличчя.
— Ю Сано, хіба це не голова відділу фінансів Хан?
— Маєш рацію…
Це й справді виявився він. Хан Мьоно був з тих людей, яких новачки в компанії уникали з особливою ретельністю. Але що голова відділу фінансів робить у метро?
— Я можу дати тобі гроші. Бери. Я дам тобі стільки, скільки зажадаєш, — він витягнув візитівку під підбадьорливі вигуки інших. В той момент він був для них ледь не героєм. — Скільки ти хочеш? Мільйон? Два?
Для звичайного голови фінансового відділу дочірнього підприємства це була б нечувана сума. Утім, ходили чутки, що Мьоно був молодшим сином керівника цього самого підприємства. Хтозна, може, це й було правдою. Інакше звідки ж у його гаманці могли взятися чеки на такі суми?
[Гмм, ти хочеш дати мені гроші?]
— С-саме так! Зараз у мене з собою небагато готівки, але… Якщо випустиш мене звідси, я дам ще більше.
[Гроші — це добре. Рослинна фібра, щодо значення якої люди між собою домовилися.]
Обличчя чоловіка прояснішало. Він усім своїм виглядом ніби казав: «От бачите, гроші вирішують усе». Жалюгідно.
— Що ж, якщо ми домовилися…
[Але вони мають вартість лише у вашому часопросторі.]
— Га?
Наступної ж миті чеки в його руці спалахнули. Голова Хан закричав.
[Ці папірці нічого не значать у всесвіті макрокосмосу. Ще раз так зробиш, і я рознесу тобі голову.]
На обличчях присутніх знову з’явився страх. Було очевидно, про що вони зараз думали. Зрештою, усе було, як і в романі.
«Що ж тепер з нами буде?..»
І тільки я знав, що ж саме на нас очікує.
[Ех, доки ви тут шумите, борг тільки зростає. Що ж, гаразд. Замість того, аби зайвий раз усе розжовувати, хіба не швидше буде одразу навчити вас заробляти?]
Докебі настовбурчив роги, мов антени, і підлетів до стелі вагона.
Наступної миті пролунало повідомлення:
[Канал №БІ-7623 відкрито]
[Сузір’я приєдналися]
Перед моїми очима з’явилося напівпрозоре віконце повідомлення: [Почався основний сценарій!]
[Основний сценарій №1 — Доказ цінності]
Категорія: Основний
Складність: F
Умови завершення: Убити принаймні одну живу істоту
Часові обмеження: 30 хвилин
Нагорода: 300 монет
Штраф: Смерть
Докебі ледь усміхнувся, а тоді став прозорим і зовсім зник.
[Бажаю всім успіхів. Будь ласка, покажіть мені цікаву історію.]
