Початок монетизації (2)

Том 1. Розділ 3 - Початок монетизації (3)

Люди реагували по різному: хтось намагався вибратися з вагону, хтось — зв'язатися з поліцією. Сана була серед останніх — По-поліція не відповідає! Щ-що ж роби... — Ю Сано-ссі, заспокойся. Ти пробувала грати у гру, яку випустив відділ розробки? Там де світ зруйновано, і в живих лишилося лише кілька людей. — Га? До чого тут... — Подумай. Те, що зараз відбувається — дуже схоже на гру. Сана нервово облизала губи. — Гру... — Все просто. Не сумнівайся, просто роби, що я скажу. Гаразд? — З-зрозуміла. Що мені робити? — Поки що нічого. Нарешті моє дихання прийшло у норму. Мені теж знадобився час, аби прийняти те, що відбувається довкола. Три способи вижити в зруйнованому світі. Перед очима виникли знайомі описи, що я бачив в романі. «Докебі настовбурчив свої антени». «Мертві тіла були розкидані потягом, як якесь сміття». «Скривавлений офісний робітник все ще тремтів». «Старенька стогнала зі свого сидіння». Я уважно роззирнувся навкруги. Мов Нео з Матриці, що ставив реальність під сумнів. Спостерігав, аналізував, доки не дійшов висновку... Я мусив це визнати. Не знаю чому, але, без сумнівів, «Способи вижити» стали реальністю. Варто подумати... Як же мені вижити в новому світі? Рівно за п'ять хвилин зі зникнення докебі хтось виступив наперед. — Увага. Нам усім треба заспокоїтися. Для початку зробіть глибокий вдих. Це був міцний чоловік з коротко стриженим волоссям, приблизно на голову вищим за середній чоловічий зріст. — Заспокоїлися? Тоді, будь ласка, зупиніться та приділіть мені хвилинку уваги. Всі: і хто плакав, і ті, хто телефонував поліції, — враз затихли. Коли до нього були прикуті всі погляди, чоловік знову заговорив: — Як ви знаєте, у випадку національного лиха навіть невелика паніка може призвести до великих людських втрат. Тому я збираюся ​​взяти ситуацію під свій контроль. Дехто прийшов до тями і почав протестувати, почувши слово «контроль». — Хто ти взагалі? — Національне лихо? Що ти таке говориш? Тоді парубок дістав з гаманця посвідчення. — Я лейтенант 6502-ї військової частини. Люди дещо заспокоїлися. — А, то він військовий. Але було ще зарано розслаблятися. — Я щойно отримав повідомлення зі своєї частини. Навколо нього зібралися люди, аби глянути повідомлення. Я без труднощів прочитав його, адже знаходився поруч. Сталося національне лихо 1 рівня. Всім військам, зібратися якомога швидше. Ситуацію і правда оцінили як національне лихо. Мене це не здивувало: я цього очікував. Куди більше мене здивувало дещо інше. Лейтенант Ї Хьонсон... Цей чоловік був тим «Ї Хьонсоном». Я його знав. Попри те, що я бачив обличчя цього чоловіка вперше, його ім'я чітко засіло в моїй голові. Він був одним з другорядних героїв в «Способах вижити». «Сталевий меч Ї Хьонсон». Тепер ще й персонаж роману з'явився. Хіба я можу й далі заперечувати реальність? — Пане військовий, що відбувається? — Я намагався зв'язатися зі своєю частиною, але... — Синій дім! Чим займається Синій дім? Будь ласка, зв'яжіться з президентом якомога швидше! — Мені шкода, я лише звичайний солдат, у мене немає прямого зв'язку з Синім домом. — Тоді чому ти береш контроль на себе? — Заради безпеки усіх громадян... Хьонсон спокійно відповідав навіть на всі абсурдні питання. Я раптом усвідомив, що жоден з описів у романі не виявився хибним. Однак чи мав Хьонсон ось так з'явитися? Я глибоко задумався. Мене з'їдало дивне передчуття. Як єдиний читач «Способів вижити» можу з упевненістю сказати, що перша поява Хьонсона була не такою. Адже в романі він з'явився лише наприкінці першого сценарію. Тоді що відбувається зараз?.. Я був спантеличений. Якби у мене все ще були під рукою «Способи вижити», я б зміг переконатися. — Промова від прем'єр-міністра! Це правда національне лихо першого рівня! — крикнув хтось, і всі полізли у свої телефони. Сана показала мені свій: — Докча-ссі, поглянь... Навіть в пошуці вбивати нічого не довелося. Абсолютно всі посилання приводили до промови прем'єр-міністра. Хоча я, звісно ж, вже знав зміст цього відео. Всім нашим співгромадянам. У невизначених кількості регіонів, включно з Сеулом, зараз діють неідентифіковані терористи. Промова була доволі тривіальною. Влада мобілізує усі сили та запровадить усі заходи, аби протистояти терористам, і ні в якому разі не піде на переговори. Тому всі можуть продовжувати жити своїм щоденним життям... Коли я читав про це, то не надав великого значення, але, почувши це особисто, я був шокований. Тероризм... Втім, це найреалістичніше з можливих пояснень. — Але де президент? Чому говорить прем'єр-міністр? — Президента вже вбили. — Що?! Серйозно? — Не знаю, але в коментарях... — Чорт, тоді це неправда! Звісно, я знав, що коментар якраз був правдивим. — А-а-а! Кілька людей випустили телефони, коли звідусіль пролунали постріли. Вони йшли зі смартфонів. Клац! — і з гучним звуком кров залила екран. Якусь мить ніхто навіть дихнути не наважувався, а тоді всі раптом усвідомили, що стало. — П-прем'єр-міністр... Прем'єр-міністр помер. Його голова вибухнула в прямому етері. Пролунало ще кілька звуків, схожих на постріли, і з того боку стало абсолютно тихо. А тоді на екрані з'явився докебі. [Я вже всім сказав, це не ігри, і ніякий не «тероризм».] Всі тільки й могли, що відкривати й закривати рота у жасі, мов ті кляті рибки. [Ви все ще не розумієте? Так не піде. Невже ви досі гадаєте, що все це — іграшки?] Його тон був настільки розслабленим, що викликав зловісне передчуття. Я несвідомо з усіх сил стиснув кулаки. [Ха-ха, відповідно до моїх відомостей, люди в цій країні дуже вправні в іграх. То чому б не підвищити складність?] Бі-іп. В повітрі з'явився величезний таймер. І час на ньому став спадати з шаленою швидкістю. [Залишок часу було зменшено на 10 хвилин] [Лишилося 10 хвилин] [Якщо перше вбивство не відбудеться протягом наступних 5 хвилин, всіх живих в потязі буде знищено] — Щ-що? Це жарт якийсь?.. — Хіба ти не чула повідомлення? Гей, я один його чув? — Пане військовий, що нам робити? Чому поліція ніяк не прибуде? — Всі, будь ласка, заспокойтеся та послухайте мене... Слова докебі спричинили такий хаос, що Хьонсон більше не здатен був його приборкати. Сана міцно вчепилася за мою сорочку. А я не міг побороти відчуття невідповідності. Якщо Ї Хьонсон, другорядний герой, вже з'явився, чому його все ще немає? Судячи з того, що я знав, я мав би вже його помітити. — Т-там когось убивають! Крізь невелике віконце у дверях було видно, що відбувалося у вагоні 3907. Обличчя вбивці було білим, як сніг. — Закрийте двері! Не пускайте звідти нікого! Пасажири вчепилися в металеві двері, та дарма. Якраз звідти нам боятися було нічого. [Доступ до решти вагонів обмежено до кінця сценарію] І після повідомлення всіх, хто тримався за двері, немов відкинуло невидимим бар'єром. — Щ-що це таке? Знову почувся голос докебі: [Ха-ха, в деяких місцях доволі весело, в той час, як деякі ще навіть не почали. Гаразд, ось вам невеличка послуга. Я покажу, що станеться, якщо за наступні п'ять хвилин так нічого і не відбудеться.] Посеред вагону з'явився величезний екран. Показували шкільний кабінет. Дівчинка в темно-синій уніформі тремтіла. — Хіба це не форма Тхепуну? — кусаючи свої нігті пробурмотів якийсь хлопець. Біп-біп-біп, — лунало зловісно. А тоді старшокласниці закричали. [Данний час вийшов] [Початок зняття плати] Одразу ж після оголошення голова старшокласниці, що сиділа у першому ряду, вибухнула. Одна за одною, знову і знову вибухали голови... Дівчата кричали, намагаючись втекти крізь двері та навіть вікна. — А-а-а, чорт! Вони ламали підручні предмети, здирали в кров нігті, але двері не піддавалися. Ніхто так і не зміг вибратися. Бах, бах! Продовжували розлітатися навсібіч їхні голови. Через кілька коротких миттєвостей на екрані лишилася тільки дівчина, що задушила подругу, — та зі стогоном померла в її руках. [Канал #Бай23515. Старша школа для дівчат Тхепун, 2 рік*, клас Б. Вижили: Ї Чіхє] *[1] приблизно 11 клас. Дівчина зникла з екрану. Натомість там з'явився докебі, який з посмішкою спитав: [Ну і як? Цікаво?] Але люди вже не дивилися на екран. Зустрівшись поглядом з іншим пасажиром, вони повільно відходили одне від одного. — Чорт! І що це було? Навіть Сана мене відпустила. Однак не відсунулася. Нарешті обидві мої руки були вільні, і я увімкнув телефон. Чому він ніяк не показується? В голові змішалися спогади вже відомої мені інформації та думки про те, яких знань мені бракує. Єдиним способом вибратися з подібної кризи для мене могло бути тільки перечитування «Способів вижити». Однак де мені їх знайти? Цей роман був не настільки популярним, аби його піратили на інші платформи... Ні, постривайте. 1 прикріплений файл. Я завагався на мить, знову побачивши на екрані знайомі слова. Можливо... Ні. Відкривши прикріплений файл, я розгубився. Назва файлу, відправленого мені автором, була: Три способи вижити в зруйнованому світі.txt