Початок монетизації (3)

Люди реагували по різному: хтось намагався вибратися з вагону, хтось — зв'язатися з поліцією. Сана була серед останніх

— По-поліція не відповідає! Щ-що ж роби...

— Ю Сано-ссі, заспокойся. Ти пробувала грати у гру, яку випустив відділ розробки? Там де світ зруйновано, і в живих лишилося лише кілька людей.

— Га? До чого тут...

— Подумай. Те, що зараз відбувається — дуже схоже на гру.

Сана нервово облизала губи.

— Гру...

— Все просто. Не сумнівайся, просто роби, що я скажу. Гаразд?

— З-зрозуміла. Що мені робити?

— Поки що нічого.

Нарешті моє дихання прийшло у норму. Мені теж знадобився час, аби прийняти те, що відбувається довкола.

Три способи вижити в зруйнованому світі.

Перед очима виникли знайомі описи, що я бачив в романі.

«Докебі настовбурчив свої антени».

«Мертві тіла були розкидані потягом, як якесь сміття».

«Скривавлений офісний робітник все ще тремтів».

«Старенька стогнала зі свого сидіння».

Я уважно роззирнувся навкруги. Мов Нео з Матриці, що ставив реальність під сумнів. Спостерігав, аналізував, доки не дійшов висновку... Я мусив це визнати. Не знаю чому, але, без сумнівів, «Способи вижити» стали реальністю.

Варто подумати... Як же мені вижити в новому світі?

Рівно за п'ять хвилин зі зникнення докебі хтось виступив наперед.

— Увага. Нам усім треба заспокоїтися. Для початку зробіть глибокий вдих.

Це був міцний чоловік з коротко стриженим волоссям, приблизно на голову вищим за середній чоловічий зріст.

— Заспокоїлися? Тоді, будь ласка, зупиніться та приділіть мені хвилинку уваги.

Всі: і хто плакав, і ті, хто телефонував поліції, — враз затихли. Коли до нього були прикуті всі погляди, чоловік знову заговорив:

— Як ви знаєте, у випадку національного лиха навіть невелика паніка може призвести до великих людських втрат. Тому я збираюся ​​взяти ситуацію під свій контроль.

Дехто прийшов до тями і почав протестувати, почувши слово «контроль».

— Хто ти взагалі?

— Національне лихо? Що ти таке говориш?

Тоді парубок дістав з гаманця посвідчення.

— Я лейтенант 6502-ї військової частини.

Люди дещо заспокоїлися.

— А, то він військовий.

Але було ще зарано розслаблятися.

— Я щойно отримав повідомлення зі своєї частини.

Навколо нього зібралися люди, аби глянути повідомлення. Я без труднощів прочитав його, адже знаходився поруч.

Сталося національне лихо 1 рівня. Всім військам, зібратися якомога швидше.

Ситуацію і правда оцінили як національне лихо. Мене це не здивувало: я цього очікував. Куди більше мене здивувало дещо інше.

Лейтенант Ї Хьонсон... Цей чоловік був тим «Ї Хьонсоном».

Я його знав. Попри те, що я бачив обличчя цього чоловіка вперше, його ім'я чітко засіло в моїй голові. Він був одним з другорядних героїв в «Способах вижити».

«Сталевий меч Ї Хьонсон».

Тепер ще й персонаж роману з'явився. Хіба я можу й далі заперечувати реальність?

— Пане військовий, що відбувається?

— Я намагався зв'язатися зі своєю частиною, але...

— Синій дім! Чим займається Синій дім? Будь ласка, зв'яжіться з президентом якомога швидше!

— Мені шкода, я лише звичайний солдат, у мене немає прямого зв'язку з Синім домом.

— Тоді чому ти береш контроль на себе?

— Заради безпеки усіх громадян...

Хьонсон спокійно відповідав навіть на всі абсурдні питання. Я раптом усвідомив, що жоден з описів у романі не виявився хибним.

Однак чи мав Хьонсон ось так з'явитися? Я глибоко задумався. Мене з'їдало дивне передчуття.

Як єдиний читач «Способів вижити» можу з упевненістю сказати, що перша поява Хьонсона була не такою. Адже в романі він з'явився лише наприкінці першого сценарію.

Тоді що відбувається зараз?.. Я був спантеличений. Якби у мене все ще були під рукою «Способи вижити», я б зміг переконатися.

— Промова від прем'єр-міністра! Це правда національне лихо першого рівня! — крикнув хтось, і всі полізли у свої телефони.

Сана показала мені свій:

— Докча-ссі, поглянь...

Навіть в пошуці вбивати нічого не довелося. Абсолютно всі посилання приводили до промови прем'єр-міністра. Хоча я, звісно ж, вже знав зміст цього відео.

Всім нашим співгромадянам. У невизначених кількості регіонів, включно з Сеулом, зараз діють неідентифіковані терористи.

Промова була доволі тривіальною. Влада мобілізує усі сили та запровадить усі заходи, аби протистояти терористам, і ні в якому разі не піде на переговори. Тому всі можуть продовжувати жити своїм щоденним життям...

Коли я читав про це, то не надав великого значення, але, почувши це особисто, я був шокований. Тероризм... Втім, це найреалістичніше з можливих пояснень.

— Але де президент? Чому говорить прем'єр-міністр?

— Президента вже вбили.

— Що?! Серйозно?

— Не знаю, але в коментарях...

— Чорт, тоді це неправда!

Звісно, я знав, що коментар якраз був правдивим.

— А-а-а!

Кілька людей випустили телефони, коли звідусіль пролунали постріли. Вони йшли зі смартфонів.

Клац! — і з гучним звуком кров залила екран. Якусь мить ніхто навіть дихнути не наважувався, а тоді всі раптом усвідомили, що стало.

— П-прем'єр-міністр...

Прем'єр-міністр помер. Його голова вибухнула в прямому етері. Пролунало ще кілька звуків, схожих на постріли, і з того боку стало абсолютно тихо. А тоді на екрані з'явився докебі.

[Я вже всім сказав, це не ігри, і ніякий не «тероризм».]

Всі тільки й могли, що відкривати й закривати рота у жасі, мов ті кляті рибки.

[Ви все ще не розумієте? Так не піде. Невже ви досі гадаєте, що все це — іграшки?]

Його тон був настільки розслабленим, що викликав зловісне передчуття. Я несвідомо з усіх сил стиснув кулаки.

[Ха-ха, відповідно до моїх відомостей, люди в цій країні дуже вправні в іграх. То чому б не підвищити складність?]

Бі-іп. В повітрі з'явився величезний таймер. І час на ньому став спадати з шаленою швидкістю.

[Залишок часу було зменшено на 10 хвилин]

[Лишилося 10 хвилин]

[Якщо перше вбивство не відбудеться протягом наступних 5 хвилин, всіх живих в потязі буде знищено]

— Щ-що? Це жарт якийсь?..

— Хіба ти не чула повідомлення? Гей, я один його чув?

— Пане військовий, що нам робити? Чому поліція ніяк не прибуде?

— Всі, будь ласка, заспокойтеся та послухайте мене...

Слова докебі спричинили такий хаос, що Хьонсон більше не здатен був його приборкати. Сана міцно вчепилася за мою сорочку.

А я не міг побороти відчуття невідповідності. Якщо Ї Хьонсон, другорядний герой, вже з'явився, чому його все ще немає? Судячи з того, що я знав, я мав би вже його помітити.

— Т-там когось убивають!

Крізь невелике віконце у дверях було видно, що відбувалося у вагоні 3907. Обличчя вбивці було білим, як сніг.

— Закрийте двері! Не пускайте звідти нікого!

Пасажири вчепилися в металеві двері, та дарма. Якраз звідти нам боятися було нічого.

[Доступ до решти вагонів обмежено до кінця сценарію]

І після повідомлення всіх, хто тримався за двері, немов відкинуло невидимим бар'єром.

— Щ-що це таке?

Знову почувся голос докебі:

[Ха-ха, в деяких місцях доволі весело, в той час, як деякі ще навіть не почали. Гаразд, ось вам невеличка послуга. Я покажу, що станеться, якщо за наступні п'ять хвилин так нічого і не відбудеться.]

Посеред вагону з'явився величезний екран. Показували шкільний кабінет. Дівчинка в темно-синій уніформі тремтіла.

— Хіба це не форма Тхепуну? — кусаючи свої нігті пробурмотів якийсь хлопець.

Біп-біп-біп, — лунало зловісно.

А тоді старшокласниці закричали.

[Данний час вийшов]

[Початок зняття плати]

Одразу ж після оголошення голова старшокласниці, що сиділа у першому ряду, вибухнула. Одна за одною, знову і знову вибухали голови... Дівчата кричали, намагаючись втекти крізь двері та навіть вікна.

— А-а-а, чорт!

Вони ламали підручні предмети, здирали в кров нігті, але двері не піддавалися. Ніхто так і не зміг вибратися.

Бах, бах! Продовжували розлітатися навсібіч їхні голови.

Через кілька коротких миттєвостей на екрані лишилася тільки дівчина, що задушила подругу, — та зі стогоном померла в її руках.

[Канал #Бай23515. Старша школа для дівчат Тхепун, 2 рік*, клас Б. Вижили: Ї Чіхє]

*[1] приблизно 11 клас.

Дівчина зникла з екрану. Натомість там з'явився докебі, який з посмішкою спитав:

[Ну і як? Цікаво?]

Але люди вже не дивилися на екран. Зустрівшись поглядом з іншим пасажиром, вони повільно відходили одне від одного.

— Чорт! І що це було?

Навіть Сана мене відпустила. Однак не відсунулася. Нарешті обидві мої руки були вільні, і я увімкнув телефон.

Чому він ніяк не показується? В голові змішалися спогади вже відомої мені інформації та думки про те, яких знань мені бракує.

Єдиним способом вибратися з подібної кризи для мене могло бути тільки перечитування «Способів вижити». Однак де мені їх знайти? Цей роман був не настільки популярним, аби його піратили на інші платформи... Ні, постривайте.

1 прикріплений файл.

Я завагався на мить, знову побачивши на екрані знайомі слова. Можливо... Ні.

Відкривши прикріплений файл, я розгубився.

Назва файлу, відправленого мені автором, була:

Три способи вижити в зруйнованому світі.txt