З грудей вирвався смішок. Мені довелося кілька разів потерти очі, аби переконатися, чи, випадково, вони мені не брешуть. Файл формату txt… Невже автор… Невже подарунок, який він збирався мені надіслати — копія роману?
[Ви отримали винятковий атрибут], [Задіяно виняткові здібності] — пролунало в голові, щойно я відкрив файл. Мене це не здивувало. Зрештою, світ став «Способами вижити», а всі в «Способах вижити» мали виняткові здібності та атрибути.
Необхідно було дізнатися, що ж за атрибут я отримав, тож я подумки сказав «Вікно атрибуту».
[Ви не можете задіяти Вікно атрибуту]
Га? Я ще раз спробував викликати «Вікно атрибуту», але результат був тим самим. Що за маячня? Хіба таке хоч раз описувалося в романі? Якщо я не здатен відкрити Вікно атрибутів, то як я дізнаюся, які у мене атрибути та здібності?
Той, хто добре знає як себе, так і ворога, стає майже нездоланним. Але зараз, коли я про себе не міг нічого дізнатися, що вже казати про ворога.
Я деякий час витріщався в простір, перш ніж здатися та відкрити текст, який мені надіслав автор.
[Швидкість вашого читання зросла завдяки ефектам виняткового атрибута]
Я не знав, що у мене за атрибут, але завдяки ньому перший розділ «Способів вижити» я прочитав менш ніж за хвилину.
Знайшов. Мій палець застиг над реченням на початку твору, де головний герой починав чинити деякі… «дії» у вагоні метро.
«Він бачив, як люди скупчилися біля задніх дверей 3707-го вагона. Колесо запальнички в його руках було холодним. У цьому житті він не міг припуститися жодної помилки. І для цього він був готовий використати будь-які засоби.
На обличчях людей читався страх, але він не відчував провини. Усе одно все було швидкоплинним.
Безжально глянувши на них, він смикнув пальцем, запалюючи вогонь. Тоді-то все й почалося».
Моєю спиною пробіг мороз. Я кілька разів перечитав цю частину, перш ніж зрозумів причину свого дивного відчуття.
— 3707…
Я мимоволі підняв очі на номер власного вагона.
3807.
Мій вагон був наступним після того, у якому зараз був головний герой. Від думки про це затремтіли руки.
Стривайте… Скільки людей вижило в моєму вагоні?
«Він глянув крізь мутну шибку вікна на 3807–й вагон. Було запізно. Це було неминуче. У тому вагоні вижило тільки двоє».
Тільки двоє вижило. Значить, решта померла. І я вже знав, ким були ці «двоє».
Я підняв голову й безвиразно глянув на Сану. Можливо, ця жінка помре. І, можливо, я разом з нею.
— Кіме Докча, може, нам варто втрутитися?
Сана вказала на місце, де починалася якась заваруха.
Звідти чувся стогін. Якийсь парубок присів навпочіпки перед старою.
— Чорт, я в лайновому настрої, а ти все скиглиш і стогнеш! Ти замовкнеш нарешті чи ні? — кинув він.
Хлопець був худим, з пофарбованим у біле волоссям. На формі було вишите його ім’я: «Кім Намун». Воно теж було мені добре відомим.
«З вагону вижили тільки Ї Хьонсон та Кім Намун. Але це неважливо. Усе одно вони були єдиними, хто мені потрібні».
— Гей, я хіба не сказав тобі замовкнути? — Намун роздратовано вхопив бабусю за комір. Та тільки безпорадно похитала ногами. Долоня Намуна розсікла повітря.
Ляпс. Ляпс.
За нормальних обставин хтось уже спинив би це. Але зараз ніхто не поворухнувся. Зовсім скоро ляпаси перетворилися на повноцінні удари.
— Р-рятуйте. Рятуйте!..
Я чув, з яким звуком його стиснуті кулаки вдаряли її плоть. Декілька чоловіків, що були поруч з Намуном, завагались на мить, але так і не кинулися на допомогу. Неочікувано, ініціативу на себе взяв Мьоно.
— Юначе, так поводитися зі старшими!..
— Мужик, ти здохнути хочеш? — презирливо обірвав той.
— Що?..
— Ти ще не второпав?
— Що ти верзеш, нахабо?
Намун розсміявся і ткнув пальцем у стелю вагону.
— Хіба не бачиш?
На стелі був голографічний екран запису.
[Р-рятуйте!]
[А-а-а!]
[Здохни! Здохни!]
Лише потягами та старшою школою Тепун все не обмежилося. На відео помирали люди з усіх куточків країни. Намун продовжив:
— Все ще не розумієш? Армія нас не врятує. Хтось мусить померти.
— Щ-що ти таке кажеш?..
— Ми мусимо обрати, хто помре.
Мьоно не знайшов, що відповісти. Волосся на його оголених руках стало дибки.
— Я розумію, про що ти думаєш. Тобі необхідно вбити співгромадянина, аби вижити, а так чинять тільки рідкісні покидьки. Але, знаєш, все одно вибору в нас немає. Якщо ми не вб’ємо, то помремо. То хто має право нас звинувачувати? Чи ти хочеш померти, до кінця захищаючи свої моральні принципи?
— Н-ну…
— Добре подумай. Світу, яким ти його знав, настав кінець.
Плечі Мьоно тремтіли. Але це стосувалося не тільки його. По поглядах було видно, що в решті теж щось надломилося. Їх тьмяне уявлення про мораль руйнувалося на очах. І саме Намун вбив клин у його тріщини.
— Новий світ — нові закони.
Кім Намун. Юнак, який найшвидше адаптувався до світу «Способів вижити».
Він розвернувся та продовжив побиття старої. Більше його ніхто не спиняв. Ні Мьоно, ні решта чоловіків… Ні навіть Хьонсон. Він стояв, так міцно стиснувши кулаки, що ті тремтіли, і дивився на все це з порожнім виразом обличчя. Схоже, він теж зробив свій вибір.
— Ах… Убивати доволі важко. Ви всі так і будете витріщатися? Так хочеться лишитися позаду?
Його слова розбурхали решту. Думки на їх обличчях читалися легше, ніж речення з дешевого роману.
«Якщо протягом п’яти хвилин не станеться вбивства, всі у вагоні помруть».
Їх погляди почали змінюватися.
«Якщо ця стара не помре, решта загине через п’ять хвилин…»
Люди — найпримітивніші з усіх земних створінь.
— Так… Цей виродок правий. Якщо ми цього не зробимо, то помруть усі.
Перший чоловік підбіг до Намуна. Він штурхнув стареньку. Та впала й скрутилася клубочком.
— Забули? Хтось має померти, аби ми вижили!
— Ух, дідько… Ну, я не знаю.
Тоді з’явилися другий та третій.
Більшість трималася осторонь. Боягузливі чоловіки, що зволікали, ніяк не наважуючись. Студент, що записував усе на свій телефон. Мати дитини та Мьоно. Усі вони зрештою кинулися до бабусі, жадаючи її смерті.
— Здохни! Здохни вже!
Вони були як тюремні наглядачі, що одночасно смикають важіль, щоб не знати, хто саме вбив в’язня. Вони всі разом побивали бабусю та штурхали її ногами.
А я спостерігав. Я сидів, ніби це мене не стосувалося. Ніби я й зовсім був не причетним до цього світу.
Бабуся, імені якої я навіть не знав і якій не судилося жити. У романі вона померла. Тож… Що гріховного в тому, аби спостерігати за її смертю?
Тоді Сана раптом підвелася.
— Тебе вб’ють, — мимоволі схопив її я. — Я сказав тобі нічого не робити.
Її руки тремтіли. Сана стиснула їх у кулаки, намагаючись це приховати.
— Я знаю, знаю!..
— Ю Сано, якщо ти зараз підеш туди, то помреш.
У її погляді читався страх. Але попри це…
Я раптом зрозумів. Попри зміну жанру деякі люди так само продовжували сяяти.
— Ю Сано, сядь.
Однак, цю історію Сана була змінити не здатна. Вона не була головного героїнею цього світу.
— Га? Але…
— Зроби, як я кажу. Лише раз. Після цього я більше не лізтиму.
Усадивши Сану назад на її сидіння, я глибоко вдихнув, підвівся та озирнувся. Розправив плечі та видихнув. Неквапливо розім’яв щиколотки та зап’ястя.
Взагалі, було ще зарано втручатися. Принаймні за початковим планом.
— Кіме Докча?..
Я не відповів, тільки глянув на людей. На тих, хто бив стару. Я не втручався не тому, що боявся Намуна чи інших, і не тому, що погоджувався з їхніми звірствами. Я просто чекав. Чекав слушного моменту, аби зробити хід. Тож…
Ба-бах!
Зараз.
— А-а-а! Що це?!
Долинув гуркіт вибуху і весь вагон сколихнувся. Люди закричали. З правого кінця вагона було видно клуби диму. Почалося. Він почав діяти.
Я з усіх сил відштовхнувся від підлоги й пролетів повз людей, що кричали, схилившись над бабусею.
— Га? У-угх!
Ми з Намуном зіткнулися і впали додолу. З першого погляду може здатися, ніби я рятував бабусю, але це зовсім не те, чого я прагнув.
Де ж вона? Я поквапом роззирнувся.
Через вибух хтось впав поруч з бабусею, заходячись риданнями посеред всього цього хаосу. Це виявився той хлопчик, що тримав сітку для ловлі комах.
— Перепрошую, — сказав я, беручи сітку з його рук.
Варто було мені запустити руку в сітку, як відчув кінчиками пальців хітин коника. Я дістав його та віддав хлопчині, а тоді озирнувся до людей.
— Припиніть. Ви не зможете вижити, якщо вб’єте бабусю.
Мій голос звучав чітко і ясно, зважаючи, як всі затихли після вибуху. Люди почали озиратися на мене.
— Ну, допустимо, ви її вб’єте. А далі?
Їх обличчя набули здивованого виразу. Добре, продовжимо.
— Ну стане бабуся в очах докебі «першим вбивством», і ви виграєте трохи часу. Але що тоді?
— Ем…
— Якщо докебі сказав правду, кожен з присутніх мусить вбити. Кого ви вб’єте наступним? Людину, що поруч з вами?
Почувши мої слова, люди знову віддалилися одне від одного. У їхніх очах був тваринний жах. Всі й без мене знали: бабуся була тільки початком.
Намун помітив зміну загального настрою.
— Ха-ха, і чого всі так рознервувалися? Ну то його вбийте наступним! Боягузи. Не думайте, хто помре наступним, у всіх рівні шанси!
Він сказав рівно те, що я від нього очікував. Я легко махнув рукою, перериваючи його.
— Не обов’язково випробовувати вдачу. Є спосіб вижити, навіть не стаючи вбивцею.
— Га?
— Я-який?
Всіх зацікавили мої слова. Обличчя Намуна спотворилося в гримасі.
— Забули? В сценарії не написано «вбийте людину».
Декого це спантеличило, але кілька людей все ж помітило.
[Убити принаймні одну живу істоту]
Як я і сказав, в умовах сценарію ніколи не було вказано, що це обов’язково має бути людина. «Жива істота». Іншими словами, будь-що живе підійде. Якийсь розумаха, помітивши сітку в моїх руках, вигукнув:
— Комахи! Комахи!
Цвіркуни жваво скакали сіткою. Обличчя людей прояснішали. Я кивнув.
— Все правильно, комахи.
Я запустив руку до сітки й витягнув цвіркуна. Особливо товстого, якого я собі вже запримітив.
— Дай мені! Швидше!
— Один! Мені потрібен лише один!
Я поступово відступав, бачачи, як до мене наближаються інші. Тепер неприборкуване божевілля, що змушувало їх намагатися вбити бабусю, було спрямовано тільки на мене. І все ж на моєму обличчі з’явилася усмішка. Чому? Чому навіть у цій всепоглинаючій напрузі моє серце радісно тьохкало в грудях?
— Хочете її?
Я махнув сіткою, мов провокував якусь дику тварину. Декілька людей й справді підскочили ближче до мене.
— Тоді ловіть!
Я розчавив коника у своїй долоні.
[Ви отримали досягнення «Перше вбивство»!]
[Ви отримали 100 монет додаткової нагороди]
І щосили кинув сітку в протилежну сторону від того, де була стара та натовп.
— Божевільний!
Опинившись на волі, коники розбіглися геть, шукаючи порятунок.
