Початок монетизації (4)

З моїх грудей вирвався смішок. Мені довелося кілька разів потерти очі, аби переконатися, чи, випадково, вони мені не брешуть. Файл формату txt... Невже автор... Невже подарунок, який він збирався мені надіслати — копія роману?

[Ви отримали ексклюзивний атрибут], [Особисті навички були активовані] — пролунало в голові, щойно я відкрив файл. Мене це не здивувало. Зрештою, світ став «Способами вижити», а всі в «Способах вижити» мали ексклюзивні навички та атрибути.

Необхідно було дізнатися, що ж за атрибут я отримав, тож я подумки сказав «Вікно атрибуту».

[Ви не можете активувати Вікно атрибуту]

Га? Я ще раз спробував викликати «Вікно атрибуту», але результат був тим же самим. Що за маячня? Хіба таке хоч раз описувалося в романі? Якщо я не здатен відкрити Вікно атрибутів, то як я дізнаюся, які у мене атрибути та навички?

Той, хто добре знає як себе, так і ворога, стає майже нездоланним. Але в такій ситуації я вже й про себе не міг нічого знати, що вже казати про ворога.

Я деякий час витріщався у простір, перш ніж здатися та відкрити текст, який мені надіслав автор.

[Швидкість вашого читання зросла завдяки ефектам ексклюзивного атрибута]

Я не знав, що у мене за атрибут, але завдяки ньому перший розділ «Способів вижити» я прочитав менш ніж за хвилину.

Знайшов. Мій палець застиг над реченням на початку твору, де головний герой починав чинити деякі... «дії» у вагоні метро.

«Він бачив, як люди скупчилися біля задніх дверей 3707-го вагона. Колесо запальнички в його руках було холодним.

В цьому житті він не міг припуститися жодної помилки. І для цього він був готовий використати будь-які засоби.

На обличчях людей читався страх, але він не відчував провини. Все одно все було швидкоплинним.

Безжально глянувши на них, він смикнув пальцем, запалюючи вогонь. Тоді-то все й почалося».

Моєю спиною пробіг мороз. Я кілька разів перечитав цю частину, перш ніж зрозумів причину свого дивного відчуття.

— 3707...

Я мимоволі підняв очі на номер власного вагона.

3807.

Мій вагон був наступним від того, в якому зараз був головний герой. Від думки про це мої руки затремтіли.

Стривайте... Скільки людей вижило в моєму вагоні?

«Він глянув крізь мутну шибку вікна на 3807–й вагон. Було запізно. Це було неминуче. В тому вагоні вижило тільки двоє».

Тільки двоє вижило. Значить, решта померла. І я вже знав, ким були ці «двоє».

Я підняв голову і безвиразно глянув на Сану. Можливо, ця жінка помре. І, можливо, я разом з нею.

— Докча-ссі, може, нам варто втрутитися?

Сана вказала на місце, де починалася якась заваруха.

Звідти чувся стогін. Якийсь парубок присів навпочіпки перед старою.

— Чорт, я в лайновому настрої, а ти все скиглиш і стогнеш! Ти замовкнеш нарешті чи ні? — кинув він.

Хлопець був худим, з пофарбованим у біле волоссям. На формі було вишите його ім'я: «Кім Нам'ун». Воно теж було мені добре відомим.

«З вагону вижили тільки Ї Хьонсон та Кім Нам'ун. Але це не мало значення. Все одно вони були єдиними, хто мені потрібні».

— Гей, я хіба не сказав тобі замовкнути? — Нам'ун роздратовано вхопив бабусю за комір. Та тільки безпорадно похитала ногами. Долоня Нам'уна розсікла повітря.

Ляпс. Ляпс.

За нормальних обставин хтось вже спинив би це. Але зараз ніхто не поворухнувся. Зовсім скоро ляпаси перетворилися на повноцінні удари.

— Р-рятуйте. Рятуйте!..

Я чув, з яким звуком його стиснуті кулаки вдаряли її плоть. Декілька чоловіків, що були поруч з Нам'уном, завагались на мить, але так і не кинулися на допомогу. Неочікувано, ініціативу на себе взяв Хан Мьон'о.

— Юначе, так поводитися зі старшими!..

— Містер, ти здохнути хочеш? — презирливо обірвав той.

— Що?..

— Ти ще не второпав?

— Що ти верзеш, нахабо?

Нам'ун розсміявся і ткнув пальцем у стелю вагону.

— Хіба не бачиш?

На стелі був голографічний екран запису.

[Р-рятуйте!]

[А-а-а!]

[Здохни! Здохни!]

Лише потягами та старшою школою Тхепон все не обмежилося. На відео помирали люди з усіх куточків країни. Нам'ун продовжив:

— Все ще не розумієш? Армія нас не врятує. Хтось мусить померти.

— Щ-що ти таке кажеш?..

— Ми мусимо обрати, хто помре.

Мьон'о не знайшов, що відповісти. Волосся на його оголених руках стало дибки.

— Я розумію, про що ти думаєш. Тобі необхідно вбити співгромадянина, аби вижити, а так чинять тільки рідкісні покидьки. Але, знаєш, все одно вибору у нас немає. Якщо ми не вб'ємо, то помремо. То хто має право нас звинувачувати? Чи ти хочеш померти, до кінця захищаючи свої моральні принципи?

— Н-ну...

— Добре подумай. Світу, яким ти його знав, настав кінець.

Плечі Мьон'о тремтіли. Але це стосувалося не тільки його. По поглядах було видно, що в решті теж щось надломилося. Їх тьмяне уявлення про мораль руйнувалося на очах. І саме Нам'ун вбив клин у його тріщини.

— Новий світ — нові закони.

Кім Нам'ун. Юнак, який найшвидше адаптувався до світу «Способів вижити».

Він розвернувся та продовжив побиття старої. Більше його ніхто не спиняв. Ні Мьон'о, ні решта чоловіків... Ні навіть Ї Хьонсон. Він стояв, так міцно стиснувши кулаки, що ті тремтіли, і дивився на все це з порожнім виразом обличчя. Схоже, він теж зробив свій вибір.

— Ах... Вбивати доволі важко. Ви всі так і будете витріщатися? Так хочеться лишитися позаду?

Його слова розбурхали решту. Думки на їх обличчях читалися легше, ніж речення з дешевого роману.

«Якщо протягом п'яти хвилин не станеться вбивства, всі у вагоні помруть».

Їх погляди почали змінюватися.

«Якщо ця стара не помре, решта загине через п'ять хвилин...»

Люди — найпримітивніші з усіх земних створінь.

— Так... Цей виродок правий. Якщо ми цього не зробимо, то помруть всі.

Перший чоловік підбіг до Нам'уна. Він штурхнув стареньку. Та впала і скрутилася клубочком.

— Забули? Хтось має померти, аби ми вижили!

— Ух, дідько... Ну, я не знаю.

Тоді з'явилися другий та третій.

Більшість трималася осторонь. Боягузливі чоловіки, що зволікали, ніяк не наважуючись. Студент, що записував все на свій телефон. Мати дитини та Мьон'о.

Всі вони зрештою кинулися до бабусі, жадаючи її смерті.

— Здохни! Здохни вже!

Вони були як тюремні наглядачі, що одночасно смикають важіль, щоб не знати, хто саме вбив в'язня. Вони всі разом побивали бабусю та штурхали її ногами.

А я спостерігав. Я сидів, ніби це мене не стосувалося. Ніби я й зовсім був не причетним до цього світу.

Бабуся, чиєї імені я навіть не знав і якій не судилося жити. В романі вона померла. Тож... Що гріховного у тому, аби спостерігати за її смертю?

Тоді Сана раптом підвелася.

— Тебе вб'ють, — мимоволі схопив її я. — Я сказав тобі нічого не робити.

Її руки тремтіли. Сана стиснула їх у кулаки, намагаючись це приховати.

— Я знаю, знаю!..

— Ю Сано-ссі, якщо ти зараз підеш туди, то помреш.

В її погляді читався страх. Але попри це...

Я раптом зрозумів. Попри зміну жанру деякі люди так само продовжували сяяти.

— Ю Сано-ссі, сядь.

Однак, цю історію Сана була змінити не здатна. Вона не була головного героїнею цього світу.

— Га? Але...

— Зроби, як я кажу. Лише раз. Після цього я більше не лізтиму.

Всадивши Сану назад на її сидіння, я глибоко підвівся, вдихнув та озирнувся. Випрямив спину та видихнув. Я неквапливо розім'яв щиколотки та зап'ястя.

Взагалі, було ще зарано втручатися. Принаймні за початковим планом.

— Докча-ссі?..

Я не відповів, тільки глянув на людей. На тих, хто бив стару.

Я не втручався не тому, що боявся Нам'уна чи інших, і не тому, що погоджувався з їхніми звірствами.

Я просто чекав. Чекав слушного моменту, аби зробити хід. Тож...

Ба-бах!

Зараз.

— А-а-а! Що це?!

Долинув гуркіт вибуху і весь вагон сколихнувся. Люди закричали. З правого кінця вагона було видно клуби диму. Почалося. Він почав діяти.

Я з усіх сил відштовхнувся від підлоги і пролетів повз людей, що кричали, хитнувшись над бабусею.

— Га? У-угх!

Ми з Нам'уном зіткнулися і впали додолу. З першого погляду може здатися, ніби я рятував бабусю, але це зовсім не те, чого я прагнув.

Де ж вона? Я поквапом роззирнувся.

Через вибух хтось впав поруч з бабусею, заходячись риданнями посеред всього цього хаосу. Це виявився той хлопчик, що тримав сітку для ловлі комах.

— Перепрошую, — сказав я, беручи сітку з його рук.

Варто було мені запустити руку у сітку, як відчув кінчиками пальців хітин коника. Я дістав його та віддав хлопчині, а тоді озирнувся до людей.

— Припиніть. Ви не зможете вижити, якщо вб'єте бабусю.

Мій голос звучав чітко і ясно, зважаючи, як всі затихли після вибуху. Люди почали озиратися на мене.

— Ну, допустимо, ви її вб'єте. А що далі?

Їх обличчя набули здивованого виразу. Добре, продовжимо.

— Ну стане бабуся в очах докебі «першим вбивством», і ви виграєте трохи часу. Але що тоді?

— Ем...

— Якщо докебі сказав правду, кожен з присутніх мусить вбити. Кого ви вб'єте наступним? Людину, що поруч з вами?

Почувши мої слова, люди знову віддалилися одне від одного. В їхніх очах був тваринний жах. Всі і без мене знали: бабуся була тільки початком.

Нам'ун помітив зміну загального настрою.

— Ха-ха, і чого всі так рознервувалися? Ну то його вбийте наступним! Боягузи. Не думайте, хто помре наступним, у всіх рівні шанси!

Він сказав рівно те, що я від нього очікував. Я легко махнув рукою, перериваючи його.

— Не обов'язково випробовувати вдачу. Є спосіб вижити, навіть не стаючи вбивцю.

— Га?

— Я-який?

Всіх зацікавили мої слова. Обличчя Нам'уна спотворилося в гримасі.

— Забули? В сценарії не написано «вбийте людину».

Декого це спантеличило, але кілька людей все ж помітило.

[Вбити одне або більше живе створіння]

Як я і сказав, в умовах сценарію ніколи не було вказано, що це обов'язково має бути людина. «Живе створіння». Іншими словами, будь-що живе підійде. Якийсь розумаха, помітивши сітку в моїх руках, вигукнув:

— Комахи! Комахи!

Цвіркуни жваво скакали сіткою. Обличчя людей прояснішали. Я кивнув.

— Все правильно, комахи.

Я запустив руку до сітки і витягнув цвіркуна. Особливо товстого, якого я собі вже запримітив.

— Дай мені! Швидше!

— Один! Мені потрібен лише один!

Я поступово відступав, бачачи, як до мене наближаються інші. Тепер неприборкуване божевілля, що змушувало їх намагатися вбити бабусю, було спрямовано тільки на мене. І все ж на моєму обличчі з'явилася усмішка. Чому? Чому навіть у цій всепоглинаючій напрузі моє серце радісно тьохкало в грудях?

— Хочете її?

Я махнув сіткою, мов провокував якусь дику тварину. Декілька людей й справді підскочили ближче до мене.

— Тоді ловіть!

Я розчавив коника у своїй долоні.

[Ви отримали досягнення «Перше вбивство»!]

[Ви отримали 100 монет як додаткову нагороду]

І щосили кинув сітку в протилежну сторону від того, де була стара та натовп.

— Божевільний!

Опинившись на волі, коники розбіглися геть, шукаючи порятунок.