З моїх грудей вирвався смішок. Мені довелося кілька разів потерти очі, аби переконатися, чи, випадково, вони мені не брешуть. Файл формату txt... Невже автор... Невже подарунок, який він збирався мені надіслати — копія роману?
[Ви отримали ексклюзивний атрибут], [Особисті навички були активовані] — пролунало в голові, щойно я відкрив файл. Мене це не здивувало. Зрештою, світ став «Способами вижити», а всі в «Способах вижити» мали ексклюзивні навички та атрибути.
Необхідно було дізнатися, що ж за атрибут я отримав, тож я подумки сказав «Вікно атрибуту».
[Ви не можете активувати Вікно атрибуту]
Га? Я ще раз спробував викликати «Вікно атрибуту», але результат був тим же самим. Що за маячня? Хіба таке хоч раз описувалося в романі? Якщо я не здатен відкрити Вікно атрибутів, то як я дізнаюся, які у мене атрибути та навички?
Той, хто добре знає як себе, так і ворога, стає майже нездоланним. Але в такій ситуації я вже й про себе не міг нічого знати, що вже казати про ворога.
Я деякий час витріщався у простір, перш ніж здатися та відкрити текст, який мені надіслав автор.
[Швидкість вашого читання зросла завдяки ефектам ексклюзивного атрибута]
Я не знав, що у мене за атрибут, але завдяки ньому перший розділ «Способів вижити» я прочитав менш ніж за хвилину.
Знайшов. Мій палець застиг над реченням на початку твору, де головний герой починав чинити деякі... «дії» у вагоні метро.
«Він бачив, як люди скупчилися біля задніх дверей 3707-го вагона. Колесо запальнички в його руках було холодним.
В цьому житті він не міг припуститися жодної помилки. І для цього він був готовий використати будь-які засоби.
На обличчях людей читався страх, але він не відчував провини. Все одно все було швидкоплинним.
Безжально глянувши на них, він смикнув пальцем, запалюючи вогонь. Тоді-то все й почалося».
Моєю спиною пробіг мороз. Я кілька разів перечитав цю частину, перш ніж зрозумів причину свого дивного відчуття.
— 3707...
Я мимоволі підняв очі на номер власного вагона.
3807.
Мій вагон був наступним від того, в якому зараз був головний герой. Від думки про це мої руки затремтіли.
Стривайте... Скільки людей вижило в моєму вагоні?
«Він глянув крізь мутну шибку вікна на 3807–й вагон. Було запізно. Це було неминуче. В тому вагоні вижило тільки двоє».
Тільки двоє вижило. Значить, решта померла. І я вже знав, ким були ці «двоє».
Я підняв голову і безвиразно глянув на Сану. Можливо, ця жінка помре. І, можливо, я разом з нею.
— Докча-ссі, може, нам варто втрутитися?
Сана вказала на місце, де починалася якась заваруха.
Звідти чувся стогін. Якийсь парубок присів навпочіпки перед старою.
— Чорт, я в лайновому настрої, а ти все скиглиш і стогнеш! Ти замовкнеш нарешті чи ні? — кинув він.
Хлопець був худим, з пофарбованим у біле волоссям. На формі було вишите його ім'я: «Кім Нам'ун». Воно теж було мені добре відомим.
«З вагону вижили тільки Ї Хьонсон та Кім Нам'ун. Але це не мало значення. Все одно вони були єдиними, хто мені потрібні».
— Гей, я хіба не сказав тобі замовкнути? — Нам'ун роздратовано вхопив бабусю за комір. Та тільки безпорадно похитала ногами. Долоня Нам'уна розсікла повітря.
Ляпс. Ляпс.
За нормальних обставин хтось вже спинив би це. Але зараз ніхто не поворухнувся. Зовсім скоро ляпаси перетворилися на повноцінні удари.
— Р-рятуйте. Рятуйте!..
Я чув, з яким звуком його стиснуті кулаки вдаряли її плоть. Декілька чоловіків, що були поруч з Нам'уном, завагались на мить, але так і не кинулися на допомогу. Неочікувано, ініціативу на себе взяв Хан Мьон'о.
— Юначе, так поводитися зі старшими!..
— Містер, ти здохнути хочеш? — презирливо обірвав той.
— Що?..
— Ти ще не второпав?
— Що ти верзеш, нахабо?
Нам'ун розсміявся і ткнув пальцем у стелю вагону.
— Хіба не бачиш?
На стелі був голографічний екран запису.
[Р-рятуйте!]
[А-а-а!]
[Здохни! Здохни!]
Лише потягами та старшою школою Тхепон все не обмежилося. На відео помирали люди з усіх куточків країни. Нам'ун продовжив:
— Все ще не розумієш? Армія нас не врятує. Хтось мусить померти.
— Щ-що ти таке кажеш?..
— Ми мусимо обрати, хто помре.
Мьон'о не знайшов, що відповісти. Волосся на його оголених руках стало дибки.
— Я розумію, про що ти думаєш. Тобі необхідно вбити співгромадянина, аби вижити, а так чинять тільки рідкісні покидьки. Але, знаєш, все одно вибору у нас немає. Якщо ми не вб'ємо, то помремо. То хто має право нас звинувачувати? Чи ти хочеш померти, до кінця захищаючи свої моральні принципи?
— Н-ну...
— Добре подумай. Світу, яким ти його знав, настав кінець.
Плечі Мьон'о тремтіли. Але це стосувалося не тільки його. По поглядах було видно, що в решті теж щось надломилося. Їх тьмяне уявлення про мораль руйнувалося на очах. І саме Нам'ун вбив клин у його тріщини.
— Новий світ — нові закони.
Кім Нам'ун. Юнак, який найшвидше адаптувався до світу «Способів вижити».
Він розвернувся та продовжив побиття старої. Більше його ніхто не спиняв. Ні Мьон'о, ні решта чоловіків... Ні навіть Ї Хьонсон. Він стояв, так міцно стиснувши кулаки, що ті тремтіли, і дивився на все це з порожнім виразом обличчя. Схоже, він теж зробив свій вибір.
— Ах... Вбивати доволі важко. Ви всі так і будете витріщатися? Так хочеться лишитися позаду?
Його слова розбурхали решту. Думки на їх обличчях читалися легше, ніж речення з дешевого роману.
«Якщо протягом п'яти хвилин не станеться вбивства, всі у вагоні помруть».
Їх погляди почали змінюватися.
«Якщо ця стара не помре, решта загине через п'ять хвилин...»
Люди — найпримітивніші з усіх земних створінь.
— Так... Цей виродок правий. Якщо ми цього не зробимо, то помруть всі.
Перший чоловік підбіг до Нам'уна. Він штурхнув стареньку. Та впала і скрутилася клубочком.
— Забули? Хтось має померти, аби ми вижили!
— Ух, дідько... Ну, я не знаю.
Тоді з'явилися другий та третій.
Більшість трималася осторонь. Боягузливі чоловіки, що зволікали, ніяк не наважуючись. Студент, що записував все на свій телефон. Мати дитини та Мьон'о.
Всі вони зрештою кинулися до бабусі, жадаючи її смерті.
— Здохни! Здохни вже!
Вони були як тюремні наглядачі, що одночасно смикають важіль, щоб не знати, хто саме вбив в'язня. Вони всі разом побивали бабусю та штурхали її ногами.
А я спостерігав. Я сидів, ніби це мене не стосувалося. Ніби я й зовсім був не причетним до цього світу.
Бабуся, чиєї імені я навіть не знав і якій не судилося жити. В романі вона померла. Тож... Що гріховного у тому, аби спостерігати за її смертю?
Тоді Сана раптом підвелася.
— Тебе вб'ють, — мимоволі схопив її я. — Я сказав тобі нічого не робити.
Її руки тремтіли. Сана стиснула їх у кулаки, намагаючись це приховати.
— Я знаю, знаю!..
— Ю Сано-ссі, якщо ти зараз підеш туди, то помреш.
В її погляді читався страх. Але попри це...
Я раптом зрозумів. Попри зміну жанру деякі люди так само продовжували сяяти.
— Ю Сано-ссі, сядь.
Однак, цю історію Сана була змінити не здатна. Вона не була головного героїнею цього світу.
— Га? Але...
— Зроби, як я кажу. Лише раз. Після цього я більше не лізтиму.
Всадивши Сану назад на її сидіння, я глибоко підвівся, вдихнув та озирнувся. Випрямив спину та видихнув. Я неквапливо розім'яв щиколотки та зап'ястя.
Взагалі, було ще зарано втручатися. Принаймні за початковим планом.
— Докча-ссі?..
Я не відповів, тільки глянув на людей. На тих, хто бив стару.
Я не втручався не тому, що боявся Нам'уна чи інших, і не тому, що погоджувався з їхніми звірствами.
Я просто чекав. Чекав слушного моменту, аби зробити хід. Тож...
Ба-бах!
Зараз.
— А-а-а! Що це?!
Долинув гуркіт вибуху і весь вагон сколихнувся. Люди закричали. З правого кінця вагона було видно клуби диму. Почалося. Він почав діяти.
Я з усіх сил відштовхнувся від підлоги і пролетів повз людей, що кричали, хитнувшись над бабусею.
— Га? У-угх!
Ми з Нам'уном зіткнулися і впали додолу. З першого погляду може здатися, ніби я рятував бабусю, але це зовсім не те, чого я прагнув.
Де ж вона? Я поквапом роззирнувся.
Через вибух хтось впав поруч з бабусею, заходячись риданнями посеред всього цього хаосу. Це виявився той хлопчик, що тримав сітку для ловлі комах.
— Перепрошую, — сказав я, беручи сітку з його рук.
Варто було мені запустити руку у сітку, як відчув кінчиками пальців хітин коника. Я дістав його та віддав хлопчині, а тоді озирнувся до людей.
— Припиніть. Ви не зможете вижити, якщо вб'єте бабусю.
Мій голос звучав чітко і ясно, зважаючи, як всі затихли після вибуху. Люди почали озиратися на мене.
— Ну, допустимо, ви її вб'єте. А що далі?
Їх обличчя набули здивованого виразу. Добре, продовжимо.
— Ну стане бабуся в очах докебі «першим вбивством», і ви виграєте трохи часу. Але що тоді?
— Ем...
— Якщо докебі сказав правду, кожен з присутніх мусить вбити. Кого ви вб'єте наступним? Людину, що поруч з вами?
Почувши мої слова, люди знову віддалилися одне від одного. В їхніх очах був тваринний жах. Всі і без мене знали: бабуся була тільки початком.
Нам'ун помітив зміну загального настрою.
— Ха-ха, і чого всі так рознервувалися? Ну то його вбийте наступним! Боягузи. Не думайте, хто помре наступним, у всіх рівні шанси!
Він сказав рівно те, що я від нього очікував. Я легко махнув рукою, перериваючи його.
— Не обов'язково випробовувати вдачу. Є спосіб вижити, навіть не стаючи вбивцю.
— Га?
— Я-який?
Всіх зацікавили мої слова. Обличчя Нам'уна спотворилося в гримасі.
— Забули? В сценарії не написано «вбийте людину».
Декого це спантеличило, але кілька людей все ж помітило.
[Вбити одне або більше живе створіння]
Як я і сказав, в умовах сценарію ніколи не було вказано, що це обов'язково має бути людина. «Живе створіння». Іншими словами, будь-що живе підійде. Якийсь розумаха, помітивши сітку в моїх руках, вигукнув:
— Комахи! Комахи!
Цвіркуни жваво скакали сіткою. Обличчя людей прояснішали. Я кивнув.
— Все правильно, комахи.
Я запустив руку до сітки і витягнув цвіркуна. Особливо товстого, якого я собі вже запримітив.
— Дай мені! Швидше!
— Один! Мені потрібен лише один!
Я поступово відступав, бачачи, як до мене наближаються інші. Тепер неприборкуване божевілля, що змушувало їх намагатися вбити бабусю, було спрямовано тільки на мене. І все ж на моєму обличчі з'явилася усмішка. Чому? Чому навіть у цій всепоглинаючій напрузі моє серце радісно тьохкало в грудях?
— Хочете її?
Я махнув сіткою, мов провокував якусь дику тварину. Декілька людей й справді підскочили ближче до мене.
— Тоді ловіть!
Я розчавив коника у своїй долоні.
[Ви отримали досягнення «Перше вбивство»!]
[Ви отримали 100 монет як додаткову нагороду]
І щосили кинув сітку в протилежну сторону від того, де була стара та натовп.
— Божевільний!
Опинившись на волі, коники розбіглися геть, шукаючи порятунок.
Далі
Том 1. Розділ 5 - Початок монетизації (5)
Побачивши, як комахи розбігаються вагоном, люди ще дужче запанікували. — Г-гей! Ти нащо це зро... Поки хтось стояв з розгубленим виразом обличчя, той самий розумник наблизився до мене. — Виродок. — Поквапся з пошуком, — спокійно відповів я. — Лишилося три хвилини. Це стало каталізатором: всі кинулися шукати коників, як якісь скажені дикі звірі. — Піймав! А-а! Швидкоплинна втіха від упіймання комахи, а тоді — безжальна атака зі спини. У вагоні панував суцільний хаос. — Гей, нащо ти це зробив? Хіба ти не міг просто дати їм комах? Я озирнувся. Нам'ун вже підвівся та розминав шию. — Зараз тут дванадцять людей, — обережно відповів я. — Га?.. — В сітці було тільки три комахи. Він насупився на мить, а тоді розреготався. — Три на дванадцятьох? Ха-ха-ха! Що ж, все одно не всі змогли б вижити. Тому ти її кинув? — Так. — Не сміши мене. Я витріщився на нього з німим питанням. — Жодна адекватна людина не зробила б цього лише з цієї причини, — його посмішка стала ширшою. — Скажи чесно, ти ж просто хотів побачити, як вони божеволіють? Я згадав знайомого мені за «Способами вижити» Нам'уна. В той момент в моїй голові пролунало повідомлення: [Активовано особисту навичку «Список персонажів»]. Наступної ж миті перед моїми очима з'явилося віконце. Я все ще не знав, що ж у мене за атрибут, але глянув на відкрите віконце. [Інформація персонажа] [Ім'я: Кім Нам'ун Вік: 19 Сузір'я-спонсор: Відсутнє. (Наразі два сузір'я проявляють інтерес до цієї особи) Ексклюзивний атрибут: Чунібьо* (загальний) Ексклюзивні навички: Надзвичайна адаптивність Рів. 3, Бій на ножах Рів. 1, Затьмарення Рів. 1 Загальні показники: Витривалість Рів. 3, Сила Рів. 4, Спритність Рів. 6, Магічні сили Рів. 4 Загальна оцінка: Чунібьо, пізнавший темряву в результаті певних подій. Рекомендується з ним не зв'язуватися] [1] Сленгова назва підлітків, що хочуть виділитися або переконали себе, що мають приховані знання/таємні сили. Більшість чунібьо, що з'являлися в «Способах життя», вкорочували собі віку, не здатні витримати того жаху, що став їхньою новою реальністю. Однак чунібьо переді мною, Нам'ун, був іншим. Демон омани Кім Нам'ун. Юнак, якого далі знали під таким прізвищем, дійсно сильно відрізнявся від решти. Він тільки й чекав руйнації світу, тому й адаптувався до нових умов він «надзвичайно швидко». — Об'єднаймо зусилля. Що скажеш? — запропонував він. [Персонаж «Кім Нам'ун» має гарне враження щодо вас] [Ваше розуміння персонажа «Кім Нам'ун» зросло] Якщо погоджуся, моє виживання буде гарантовано. Якби я не читав «Способи вижити», то зробив би трохи інший вибір. — Вибач, та я полюбляю самотність. — Правда? Гм, шкода, — він облизав губи та зробив крок до мене. — Тоді відійдеш? Я ще не закінчив з тою старою. Почувши його слова, я озирнувся. Скривавлена стара, ледве дихаючи та ледь-ледь при свідомості, лежала на підлозі. — Чого ти від неї хочеш? — А ти не знаєш? — Ти не збираєшся ловити комах? — Комах? А нащо мені їх ловити? — розсміявся хлопець. — Я вже спіймав одну. Я відчував його жагу крові. Персонаж, що раніше існував тільки на сторінках роману, зустрів мене своїм звичним невпинним божевіллям. Тож певною мірою я відчував благоговіння. Нам'ун справді виявився саме таким, яким я його уявляв. [Прихильність персонажа «Кім Нам'ун» дещо зменшилася] — На що витріщаєшся? Ти звалиш чи ні? — Буде складнувато. — Що? — Адже я не відійду. — Ха-ха, тепер вдаватимеш з себе праведного суддю? У тебе що, розлад особистості? Я не відповів. На обличчя Нам'уна впала тінь, і погляд його сяючих очей враз став холодним. — Ні, зачекай. Ти з самого початку тільки заради цього й кинув сітку? Серйозно? Я мовчав. — Настільки сильно кортіло врятувати бабцю? Ха-ха-ха! Неймовірно! Просто дивовижно. То так чи ні? Я так нічого й не сказав. Я уважно дивився на нього, поки в голові виринали спогади. — А, виявляється, ти той тип людей, яких я ненавиджу найбільше. Всі ви, дорослі виродки, однакові. ...Спогади про те, як же мене вибішував цей нахаба, коли я читав «Способи вижити». [Персонаж «Кім Нам'ун» зневажає вас] — Що ти сказав? — підгадавши час, я опустив голову, уникаючи його кулака. — О, непогано. Хоч я й ухилився, все одно відчув жар над головою. Це був незвичайний удар. [Затьмарення Рів. 1] Все тіло Нам'уна випромінювало темну ауру. Це була ексклюзивна навичка від його атрибута «чунібьо». Мало хто виявляв навички до кінця першого сценарія, а Нам'ун ще й вправно їх використовував. Не просто ж так того взяв до команди головний герой попри його божевільну вдачу. Бум! Він влучив мені у плече, і те відлунилося болем. Якщо так продовжиться, у мене не буде жодних шансів на перемогу. ...Може, варто використати «це»? Я якраз подумки відраховував секунди, коли почув повідомлення: [Ваше розуміння персонажа «Кім Нам'ун» зросло] [Ви майже відповідаєте вимогам використання ексклюзивної навички Точка зору всезнаючого читача Рів. 1] Точка зору всезнаючого читача? Це ще що таке? [Ви зустріли вимоги для використання ексклюзивної навички Точка зору всезнаючого читача Рів. 1!] Не влучивши у мене, кулак Нам'уна вдарився в підлогу. — Ха-ха, що? Я що, став сильнішим? На підлозі лишився слід від його руки. Нам'ун вже починав усвідомлювати свою нинішню міць. Бам! Бам! Бам! Він бив з такою силою, що міг би враз роздробити кістки, але щоразу влучав тільки в землю. Його настільки це дратувало, що він почав втрачати самовладання: — Чорт, чому я не можу попасти? Звісно ж ти не міг попасти. Все завдяки моїй другій навичці. [Активовано особисту навичку Точка зору всезнаючого читача Рів. 1!] І, активувавши її, я став здатним бачити напрямки Нам'унових ударів. Здавалося, я читав його думки. Наприклад... Правий бік. Я спритно уникнув атаки. Праве око. А тоді сів, ухиляючись. — Ти і правда добре тікаєш! Атакувати у відповідь я не міг, хоча б тому, що мав жахливу фізичну підготовку, але її виявилося достатньо, аби уникнути більшість атак. Ліве стегно. Треба просто протриматися. Просто протягнути час. Я уникнув чергового удару Нам'уна та ткнув на таймер в повітрі. — Хлопче, лишилося дві хвилини. Нам'ун в сум'ятті дивився то на мене, то на бабцю. — Дідько! Він зробив вибір. Погляд його спинився на старій. Я схопив її та відкотився. Якщо бабуся помре, Нам'ун виконає умови сценарію. А мені за будь-яку ціну треба було завадити йому потрапити до наступного сценарію. — Ха-ха, я знав, що ти це зробиш, — Нам'ун щось дістав зі своєї сумки. В мені поселилося недобре передчуття. Лезо блиснуло на світлі. Це був швейцарський ніж. Я й забув, що цей хлопець абсолютно схиблений на військовій тематиці. Шу-ух! Він посилив «Бій на ножах» своїм «Затьмаренням». Очевидно, куди він цілитиме. Серце. Уникнути цього удару я б не зміг. Вагався лиш мить: не можу уникнути, то підставлю щось менш життєво важливе. Різь! Ледь промахнувшись по серцю, лезо увійшло в моє плече. Боляче. Неймовірно боляче. Моє тіло пронизував пекучий біль. В очах темнішало. Здавалося, тут я і помру. — Ха-ха, здохни нарешті! До кінця сценарію лишалося півтори хвилини. Я зиркнув на стару. Вибач, бабусю, але у мене немає вибору, крім як використати «це». — Старша школа Чхунґіль, 2-й рік, Кім Нам'ун. У мене є до тебе питання. — Га?.. — Як гадаєш, чи є яйця комах живими істотами? Я дістав з кишені тільце вбитого мною коника. Пухкий мішечок на його животі був рясно набитий кладкою. Я стиснув долоню. Під лускаючі звуки моєю рукою розтіклася рідина. Огидно. [Ви вбили живу істоту] [Ви отримали 100 монет як нагороду] [Ви вбили живу істоту] [Ви отримали 100 монет як нагороду] [Ви вбили живу істоту] [Ви отримали 100 монет як нагороду] [Ви вбили живу істоту] [Ви отримали 100 монет...] У моїй голові невпино лунали повідомлення. — Яйця комах? — насупився він. — Чого питаєш? Тягнеш час? — Можливо. — Мені яке діло? Я на біології завжди засинав від нудьги, — помітивши кров на моєму плечі, він радісно вишкірився. — В одному я впевнений. Знаєш, у чому? — Просвіти мене. — Тепер ти помреш! — він знову кинувся на мене з ножем. Цієї атаки теж було важко уникнути. [Ви отримали значну суму монет! Бажаєте перевірити поради з їх використання?] Я пропустив пояснення. Все одно воно було мені не потрібне: я вже знав його зміст. — Ні, сьогодні помреш тут ти, — виплюнув я, подумки проговорюючи дещо інше. [2,700 монет інвестовано у «витривалість»] [Витривалість Рів. 1 → Витривалість Рів. 10] [Рівень вашої витривалості значно збільшився!] [Витривалість вашого тіла значно зросла!] Ніж Нам'уна увійшов в моє серце. Або принаймні так здалося. Моя шкіра виявилася твердою, як камінь, і в результаті такого випаду на ній лишилася хіба що подряпина. В його очах читалося здивування. — Як? — Я скажу тобі правильну відповідь на своє запитання. Яйце — живе створіння. — Га-а? — І в період нересту коники відкладають понад сотню яєць водночас. Яйця, живі створіння, сотня... На жаль, дурнуватому школяру було замало часу, аби зв'язати все до купи. — Що ти верзеш? — Байдуже, якщо ти не розумієш. Все одно лишилася хвилина. Тепер на обличчі Нам'уна з'явився встрах. — А-а-а! Здохни! Здохни! Ніж метнувся в мою шию. Я навіть не став ухилятися. Кх-х! Рана виявилася глибшою за попередньою. Чи тому, що шия вразливіша від грудей? Втім, вона не так вже й боліла. — Кіме Нам'уне. За його спиною люди все ще плазали в пошуці коників. Інші були готові за цю комаху вбити. — Ти правий, ми з тобою — однаковий тип людей. Можливо, я навіть міг когось з них урятувати. — Чорт! Чому ти не помираєш?! Здохни нарешті! 55 секунд... 50... 45... Ніж не міг лишити на мені бодай щось серйозніше подряпин. З них виступала кров, але лезо не могло увійти в мою плоть. Коли лишилося тільки 30 секунд, Нам'ун розкрив рота: — В-врятуй мене, — впустивши ніж, він впав на коліна. 25 секунд. — Б-будь ласка! Поможи мені! — Чого б це? 20 секунд. — З-звісно ж тому, що людські життя важливі! — Це принцип старого світу. Ти сам сказав, що новий світ потребує нових правил. 10 секунд. — Не хочу, не хочу, не хочу вмирати! А-а-а! 5 секунд. Нам'ун кинувся на мене з заглушливим криком, намагаючись поцілити в моє око. І лише за мить до того, як він проткнув мою сітківку... [Даний час вийшов] [Початок зняття плати] ...голова Нам'уна з гуркотом вибухнула. Слідом за нею зусібіч почали розлітатися голови інших людей. Одна, дві, три, чотири... Мов феєрверк на честь початку нової епохи. Я спостерігав за цим з сумішшю насолоди, провини та незрозумілого мені відчуття. Чому? Чому я був настільки спокійним попри те, що розверталося на моїх очах? Мов я все ще просто читав роман. [Ви вибили 124 живих створіння] [Історія вбивств: 1 коник, 123 яйця коника] [Ви вбили живе створіння, яке не чинило супротив. Кількість отриманих монет буде зменшено вдвоє] [Ви отримали 6,200 монет!] [Кількість монет, використаних на підняття рівня показників буде вирахована автоматично] [Наразі у вас 3,500 монет] [Через надмірні вбивства ви отримали досягнення «Масовий вбивця»] Моє обличчя відображалося в темному вікні вагона метро. Воно здавалося мені чужим, попри те, що протягом життя я незліченну кількість разів дивився у дзеркало. Я стер кров зі своєї щоки. Вона не стерлася. Виявилося, це була кров на самому вікні. Ту-тух. Вагон ледь помітно похитнувся, і потяг зрушив з місця. Зовсім скоро замість темряви за вікном нарешті з'явилося світло. Ми виїхали на наземну ділянку третьої лінії метро між Апгучонгом та Оксу. По ту сторону вікна розкинулися ріка Хан та Сеул. Хтось випустив стогін. Це був стогін глибокого полегшення від виживання. Однак, зовсім скоро він змінився на крик. Пейзаж за вікном більше не був тим Сеулом, яким ми його знали. Над зруйнованим містом здіймалися клуби диму та попіл. Міст ріки Хан розвалився, а сама ріка була червоною від мертвих тіл солдатів. Серед завалених будівель монстр шматував танк К1, як якусь іграшку. [Основний сценарій #1 — Доказ цінності завершено] [Ви отримали 300 монет як нагороду за виконання сценарію] [100 монет знято як комісію за використання каналу] [Починається розрахунок додаткових винагород] Один світ було зруйновано, і на його попелищі зродився новий. ...І я був єдиним читачем, який знав фінал цього самого світу.
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!