Пролог. Є три способи вижити в зруйнованому світі.

Том 1. Розділ 1 - Початок монетизації

— Я — Кім Докча*, — зазвичай представлявся я. Після чого незмінно виникало непорозуміння. [1]«Докча» означає читач або єдина дитина. — О, то ви — єдина дитина в родині? — Це так, але я мав на увазі не це. — Га? Тоді що? — Мене звати Докча. Кім Докча. Кім Докча. Батько обрав мені це ім'я, аби я був сильним, навіть коли сам. Однак, це ім'я зіграло зі мною злий жарт: я став звичайною самотньою людиною. Якщо коротко, це ім'я ідеально мені підходило. 28 років від народження, самотній. Моїм захопленням було читання веброманів в метро. — Ти так часто сидиш в телефоні, — почулося в шумному вагоні метро. Я машинально підвів голову і зустрівся поглядом з парою зацікавлених очей. Вони належали моїй колезі з відділу кадрів, Ю Сані. — Привіт. — Їдеш додому з роботи? — Так. Як щодо тебе, Ю Сано-ссі? — Пощастило. Менеджер поїхав у відрядження, і мене відпустили додому раніше. Щойно місце поруч звільнилося, Сана сіла. Від неї відчувався тонкий аромат. Мені стало ніяково. — Ти завжди їздиш метро? — Ну... — вона насупилася. Якщо так подумати, це вперше ми з нею тут зустрілися. Починаючи з менеджера персоналу Кана і закінчуючи фінансовим менеджером Ханом... Ходили чутки, що Ю Сану щодня підвозили додому чоловіки з компанії. Але Сана раптом сказала: — Хтось вкрав мій велосипед. Велосипед. — Ти їздиш на роботу велосипедом? — Так! Останнім часом у мене так багато роботи, що зовсім не було часу на тренування. Їздити велосипедом трошки проблематично, але результат того вартий. — А, зрозуміло. Сана всміхнулася. Якщо уважно глянути, стає зрозуміло, чому вона така популярна серед чоловіків. Але мене це не стосується. У кожної людини був свій жанр життя. І Ю Сана була з людей, які жили жанром, відмінним від мого. Після цієї короткої ніякової розмови ми обидва встромили носи в телефони. Я знову відкрив застосунок з романами, в той час, як Сана... Що ж вона робила? — Por favor dinero. — Га? — Це іспанською. — Он як... І що це означає? — «Будь ласка, дайте мені грошей», — гордо відповіла Сана. Вчиться в метро по дорозі додому... Вона і правда жила іншим жанром. Хоча нащо їй взагалі запам'ятовувати такі слова? — Ти дуже стараєшся. — До речі, а що ти робиш, Докча-ссі? — А, я... Сана перевела погляд на екран мого телефону. — Це роман? — Ну... так. Вважай, що практикую корейську. — Вау, я теж люблю романи. Але останнім часом мені бракує часу на читання... Неочікувано. Сана любила читати романи?.. — Харукі Муракамі, Реймонд Карвер, Хан Канг... Як я і думав. — Докча-ссі, а які автори подобаються тобі? — Ти не впізнаєш їх, навіть якщо скажу. — Я читала багато романів. То що це за автор? Я не спромігся сказати їй, що читаю романи тільки заради розваги. Я глянув на назву роману, який читав. Світ після кінця. Автор: Сін Сьон Я не міг сказати, що читаю «Світ після кінця Сіна Сьона». — Та так, це звичайний фентезі роман. Це... Що ж, щось схоже на Володаря перснів... Очі Сани розширилися від подиву. — О? Володар перснів? Я фільм дивилася. — Фільм і правда гарний. Кілька секунд панувала тиша. Сана дивилася на мене, ніби очікувала, доки я щось скажу. Я поквапився змінити тему: — Вже минув рік, як я приєднався до компанії. Це мій останній рік. Час так швидко летить. — І правда. Тобі жоден з нас нічого ще не знав, правда? — Це точно. Здається, ніби вчора я тільки підписав договір, а ось його термін вже закінчився. Лише побачивши вираз її обличчя, я зрозумів, що сказав щось не те. — А, я... Я забув. Минулого місяця Сана уклала успішну угоду з іноземними клієнтами, і її перевели до основного штату. — А, точно. З запізненням, але вітаю. Вибач. Ха-ха, гадаю, варто було докласти більше зусиль для вивчення іноземних мов. — Ах, ні, Докча-ссі! Зрештою, попереду ще перевірка ефективності та... Я не хотів цього визнавати, але коли Сана говорила, вона справді зачаровувала. Ніби світ увімкнув величезний прожектор і спрямував суто на неї. Якби цей світ був новелою, головна героїня мала б бути якоюсь такою. Насправді результат був очевидним з самого початку. Я не старався, в той час, як Сана докладала усіх зусиль. Я читав романи в інтернеті, поки Сана важко вчилася. Тож було очікувано, що Сану візьмуть у штат, а мій контракт ось так просто закінчиться. — Це... Докча-ссі... — Так? — Якщо ти не проти... Хочеш, поділюся застосунком, який я використовую? — її голос прозвучав так далеко, ніби ми були на великій відстані. Мені здалося, ніби весь світ віддалився. Зібравши думки до купи, я глянув перед собою. Навпроти мене в вагоні метро сидів хлопчик. Йому було близько десяти років. Він тримав в руках сітку для збору комах і, сидячи поруч з матір'ю, радісно всміхався. — Докча-ссі?.. Що як у мене було б інше життя? Якби жанр мого життя змінився? — Кім Док... Якби жанр мого життя був не «реалізм», а «фентезі»... Чи міг би я бути в ньому головним героєм? Я не знав. Можливо, і ніколи не дізнаюся. Однак, дещо я знав напевно. — Все гаразд, Ю Сано-ссі. — Га? — Навіть якщо ти скажеш мені назву застосунку, він мені не допоможе. Жанр мого життя, без сумнівів був «реалізмом». — Докча живе самітньо.* [2] гра слів — Га? Що... — Така вже я людина. В цьому жанрі я був не головним героєм, а «одинаком». — Самітнє життя... — сказала вона, посерйознішавши. Але я махнув рукою, показуючи, що все гаразд. Не знаю чому вона так за мене хвилювалася. Можливо, тому, що вона з відділу кадрів... Хоча я і без того чудово знав, що, порівняно з колегами, у мене не найкраща ефективність. — Докча-ссі такий хороший. — Га? — Тоді я житиму щасливе життя*. [3] Гра слів «Сана» та «слонова кістка» (в значені «щасливий, безтурботний») Здавалося, вона щось для себе вирішила і повернулася до вивчення іспанської. А я ще деякий час поспостерігав за нею, перш ніж повернутися до роману. Але чомусь читання більше не йшло. Можливо, тому, що я раптом відчув вагу реальності і не хотів більше гортати телефон. Тоді зверху екрану раптом з'явилося сповіщення. «У вас є новий лист». Коли я відкрив свою пошту, виявилося, що він був від автора «Способів вижити». «Шановний читачу, мій роман стане платним о сьомій годині вечора. Це буде вам корисним. Хай щастить». 1 прикріплений файл. Автор казав, що надішле мені подарунок. Невже це він і був? Як і казало моє ім'я, я був читачем до мозку кісток. Тож, отримавши листа, я був схвильований. Так, жити читачем не так вже й погано. Я перевірив годинник. Шоста п'ятдесят п'ять. Лишилося лише п'ять хвилин до початку монетизації. Тоді я відкрив застосунок з романом. Враховуючи, що я був єдиним читачем, мені хотілося особисто привітати та підбадьорити автора. Однак... Нічого не знайдено. Я кілька разів вписав «зруйнованому» в пошуку, але результат не змінився. Сторінка «Способів вижити» безслідно зникла. Як дивно. Невже роман видалили без попередження, адже він став платним? Тоді в метро раптом згаснуло світло і всередині вагону запанувала абсолютна темрява. Скрр!.. З гучним металевим звуком весь вагон похитнувся. Сана закричала та вхопилася за мою руку. Люди навколо починали нервувати. Сана так міцно вчепилася в мене, що мене куди більше турбував біль в лівій руці, ніж раптова зупинка. Минуло ще кілька секунд, перш ніж потяг остаточно зупинився. Звідусіль чулися схвильовані голоси: — Га? Що? — Щ-що це було? Кілька людей увімкнуло ліхтарики на телефонах, щоб освітили вагон. — Щ-що відбувається? — спитала Сана, все ще міцно стискаючи мою руку. Я вдав, що мене ситуація взагалі не переймає. — Не хвилюйся. Не думаю, що це щось серйозне. — Правда? — Так. Мабуть, якийсь самогубця кинувся під потяг. Гадаю, машиніст скоро зробить оголошення про те, що сталося. Щойно я це сказав з динаміків почулося оголошення: — Оголошення всім пасажирам потягу. Оголошення всім пасажирам потягу. Всі враз заспокоїлися. Я зітхнув. — Бачиш? Дрібниця. Зараз він, певно, перепросить, а тоді повернеться світло... — Всі, тікайте... тікайте!.. Що? Пролунало кілька гудків. Оголошення обірвалося. Всередині вагону знову запанував хаос. — Д-Докча-ссі? Що це?.. На початку вагона загорілося яскраве світло, а тоді долинув барабанний дріб та коротке «пуф!» Щось з темноти прямувало в нашу сторону. Я зовсім випадково поглядом натрапив на годинник на телефоні. Рівно сьома вечора. Клац! Здавалося, весь світ завмер. І тоді почувся голос: [Безоплатний період планетарної системи 8612 добіг кінця.] [Починається основний сценарій.] В ту мить жанр мого життя раптово змінився.