Все ще дивний граф(9)
За маєтком білизна тихо тріпотіла на мотузках, поки праля збирала висохлі речі, поставивши кошик біля жердини для сушіння.
Паула вирішила допомогти, ігноруючи її ввічливі протести. Робота була нескладною.
Якби ж тільки за кожним її кроком не тягнувся той самий наполегливий переслідувач.
Вона гучно зітхнула, втомлена постійною присутністю Ітана.
Праля, очевидно, теж почувалася ніяково під його поглядом і потихеньку віддалилася.
— Ти ж казав, що не хочеш виходити зі своєї кімнати, — різко нагадала Паула.
— Це ти сказала, що мені варто зайнятися чимось, крім сну.
— Я не мала на увазі слідкувати за мною!
— Спостерігати — теж заняття, — байдуже відповів Ітан, стоячи надто близько.
Паула обернулася до нього із крижаним поглядом:
— З тобою взагалі все гаразд?
— Може, я просто хочу стати тобі ближчим, Пауло?
Вона миттєво відступила на крок.
— Це зовсім не смішно.
— Я й не жартую.
— У тебе що, справді немає нічого кращого, чим зайнятися?
— Нічого, — безсоромно відповів він.
Від його зухвалості Паула втратила дар мови.
Хіба він сам не казав раніше, що зайнятий? Мабуть, вона тоді щось не так почула.
Дивлячись на нього зараз, вона не могла не подумати, що в нього справді немає жодних термінових справ.
Похитавши головою, вона повернулася до роботи, хоча його пильний погляд тиснув, немов тінь.
У якийсь момент він запропонував:
— Хочеш, допоможу?
— Ні! — вигукнула Паула з жахом. — Не чіпай нічого!
Після того як вони закінчили збирати білизну й Паула взяла чисту постільну білизну, вона рушила назад до маєтку —
Ітан, як і раніше, крокував за нею.
— Що тепер? — запитав він.
Паула проігнорувала його.
Але його запитання продовжували переслідувати її щоразу, коли вона бралася за нове завдання:
розкладала білизну, міняла воду у його кімнаті, підмітала та мила коридори, підкладала вугілля у камін.
Ітан часом зникав, тільки для того, щоб зненацька знову з'явитися, щоразу лякаючи Паулу так, що вона кілька разів мало не схопилася за серце.
Його присутність була нестерпною.
Наче тінь, від якої неможливо було сховатися — раптова, непередбачувана, надокучлива.
Нарешті, знайшовши вільну хвилину, Паула вирішила навідатися до Роберта.
Після того, як Ітан призначив її своїм "помічником", вона водночас допомагала і йому, і Роберту.
Щоправда, останнім часом няня майже не відходила від хлопчика, тому турбот у Паули поменшало.
Вона навіть перестала писати свої регулярні звіти про Роберта.
Але все одно знаходила час, щоб навідати його.
Сьогодні Роберт ще досі дрімав, коли Паула зайшла до дитячої.
Няня привітно посміхнулася їй —
аж поки її погляд не ковзнув на постать Ітана, що стояв за Паулою.
І її усмішка миттєво зів'яла.
— Ви двоє, здається, дуже близькі, чи не так? — запитала няня, і в її голосі ясно звучало здивування.
Паула насупилася. Саме такої уваги вона й не хотіла.
Якщо так піде далі, чутки не забаряться — і тоді на неї чекатиме суворе попередження.
Роздратована, вона різко випалила:
— Ідіть погуляйте!
— А може, разом? — радісно запропонував Ітан.
На мить вона навіть задумалася... але швидко похитала головою:
— Служниці не можна залишати територію.
— Тоді давай просто пройдемося поряд.
— Не хочу зайвого шуму, — відрізала Паула.
— Тоді працюй. А я — подивлюся.
Схоже, Ітан справді збирався стежити за нею аж до вечора.
— Що тепер робитимеш? — знову запитав він.
Паула тяжко зітхнула, втомлена до краю:
— Піду готувати десерт для мого господаря.
— Юного пана Роберта?
Вона нічого не відповіла й рушила до службових сходів.
Коли Ітан збирався піти слідом, вона категорично наказала йому залишитися на місці, пообіцявши швидко повернутися.
Спустившись на кухню, Паула попросила у кухаря десерт і сама заварила чай.
Ніжно балансуючи тацю, на якій були шматок щільного шоколадного торта, печиво, чайник і чашки, вона знову піднялася нагору.
І, звісно ж, Ітан уже чекав її, уважно розглядаючи тацю, коли вона проходила повз.
— Роберту це сподобається, — зауважив він.
— Це для вас.
— ...Що?
— Я віддаю це вам в обмін на те, що ви мене залишите в спокої.
На мить Ітан замовк. Потім тихо запитав:
— Я тобі заважаю?
— Так.
— Терпи, — безтурботно відказав він.
Паула мало не впустила тацю.
— Ідіть назад до своєї кімнати й спіть! Обіцяю, я вас більше не турбуватиму!
— Хмм, немає настрою спати.
— І як довго ви плануєте за мною ходити?
— Поки мені не набридне.
Паула важко зітхнула, остаточно зрозумівши: переконати його неможливо.
Вона пришвидшила крок, сподіваючись швидко залишити тацю й утекти бодай на мить.
Та Ітан теж прискорив ходу слідом за нею.
— Може, поділимося? — запропонував Ітан.
— Я обійдуся, — відмовилася Паула.
— Не кажи "ні". Давай поділимося.
— Ні, дякую.
— Пауло, — покликав він її тоном, який дратував своєю надто знайомою невимушеністю.
Паула різко зупинилася й обернулася з блискавичним поглядом.
Але відповісти вона не встигла: з дверей ліворуч вийшли дві покоївки з вазами в руках і буквально влетіли в Ітана.
Пролунав переляканий вигук.
Одна з ваз розбилася об підлогу, друга розлила воду на штани Ітана й покотилася вбік.
Квіти розсипалися навколо.
Паула, яка стояла на безпечній відстані, дивом утримала тацю з десертом.
— В-вибачте! Нам дуже шкода! — затинаючись, пробелькотіла одна з покоївок, завмерши на місці, щойно впізнала Ітана.
Вона впала на коліна у вологу калюжу й почала без кінця схилятися в поклонах, благаючи про прощення.
Інша служниця теж опустилася поряд, тремтячи від страху:
— Будь ласка, помилуйте нас! — благала вона.
Це була дрібна випадковість, цілком зрозуміла.
Але покоївки поводилися так, наче вчинили злочин, за який загрожує смерть.
Чому?
Паула з тривогою перевела погляд на Ітана.
Той спокійно оглядав промочену штанину.
Жодної емоції на обличчі.
— Будь ласка, згляньтеся на нас! — пролунало відчайдушне благання.
Друга служниця підхопила:
— Благаємо вас, не позбавляйте нас життя! Будь ласка!
Їхні голоси тремтіли так, що це більше нагадувало крик.
Паула здригнулася від їхньої розпачу, а Ітан і далі стояв незворушний, немов ця сцена його зовсім не стосувалася.
І саме в цю мить Паула зрозуміла.
Перед нею більше не той легковажний, жартівливий Ітан.
Він стояв тут як граф Крістофер —
людина, про яку ходили лячні чутки.
Його суворе обличчя, гнітюча аура, бездоганна постава — усе нагадувало їй про розмови, що цей чоловік міг без вагань убити навіть власних рідних.
Ітан на мить опустив погляд на тремтячих покоївок,
а потім спокійно ступив уперед.
Роза, розчавлена його черевиком, залишилася непоміченою на підлозі.
Не зупиняючись, він пройшов повз Паулу.
— Ходімо, — сказав він тихо, минаючи її.
Отямившись від заціпеніння, Паула рушила слідом за Ітаном на кілька кроків позаду.
Обернувшись, вона побачила, як покоївки злякано проводжали Ітана поглядами.
Одна з них раптом заридала — тихий, надривний звук рознісся коридором.
Інша обійняла її, втішаючи так, ніби вони справді щойно уникли смерті.
Паула знову перевела погляд на Ітана.
Він напевно чув ці схлипи, але жодної реакції не виявив — навіть не обернувся.
Його хода залишалася спокійною, розміреною.
Бездоганно пошите вбрання, ідеально зачесане волосся — все в його вигляді випромінювало спокійну, холодну впевненість.
Але, придивившись уважніше, Паула помітила одну деталь:
біля основи шиї кілька пасм волосся стирчали в різні боки, так і не пригладжені помадою.
Це відкриття зняло напругу в її грудях.
Такий кумедний контраст із його інакше бездоганною зовнішністю був настільки несподіваним, що вона ледь не розсміялася.
Невже він цілий день ходив так?
Якби це помітив хтось інший, реакція була б така сама.
Можливо, якби покоївки побачили цю маленьку недосконалість, вони б уже не так його боялися.
Може, зрозуміли б, що за страхом стоїть звичайна людина.
Згадуючи поведінку інших слуг, Паула теж тепер розуміла:
багато хто завмирав, коли помічав Ітана, хтось низько кланявся, хтось поспіхом відвертався.
Їхні обличчя зраджували тільки одне — страх.
— А ось чому, — прошепотіла Паула сама до себе.
Раніше вона не звертала на це уваги: ані на напруженість атмосфери довкола Ітана, ані на обережні погляди слуг.
Ітан чудово все це розумів.
Можливо, саме тому він волів проводити час у своїй кімнаті, просто спати, уникаючи чужих поглядів.
Вибравши Паулу як помічницю, він відгородив себе від страху інших.
Його кімната була єдиним місцем, де він міг залишатися самим собою.
А щойно виходив за її межі — знову перетворювався на графа Крістофера, на людину, яка несла тягар очікувань і чужого жаху.
Може, подумала Паула, безкінечний сон і справді був для нього своєрідним "відпочинком".
//Чаювання з перекладачем:
[Таємний список Паули: Плюси Ітана]
(записано на звороті службової інструкції дрібним почерком, щоб ніхто не знайшов)
Плюси Ітана:
1. Граф.
(А це, погодьтеся, звучить солідно. Можна похвалитися перед кимось: "Так-так, мене переслідує граф. У кого ще такі проблеми?")
2. Не вміє нормально нервувати через дрібниці.
(Коли пасмо волосся стирчить — Ітан моментально з людини-катастрофи перетворюється на людину-комедію.)
3. Не злопам’ятний.
(Навіть коли над ним тихо сміються. Навіть коли допомагають йому пригладити голову й трошки шкребуть його гордість.)
4. Часом веде себе так, наче у світі не існує проблем.
(І це, дивним чином, діє заспокійливо.)
5. Дозволяє собі бути справжнім поряд зі мною.
(Навіть якщо цей "справжній" — трохи неакуратний і дуже живий.)
6. Інколи дивиться так...
(тут Паула кілька разів перекреслила рядок)
"...наче йому справді важливо, щоб ти просто була."
Підсумок:
"Плюси перевищують мінуси.
Але нікому не казати. Особливо йому."
[Ітан знаходить таємний список]
Одного сонячного дня, коли Паула в паніці шукала загублений клаптик паперу (і молилася, щоб його не знайшли небажані очі),
Ітан, звісно ж, знаходить його першим.
Він нахиляється, підіймає листок, на якому великими літерами зверху написано:
"Плюси Ітана."
Спершу — здивування.
Потім — повільна, дуже широка усмішка.
Ітан уважно читає:
"Граф." — погоджується з гордістю.
"Не вміє нормально нервувати через дрібниці." — хмикає й машинально пригладжує пасмо волосся, яке тепер гордо стирчить ще сильніше.
"Часом веде себе так, наче у світі не існує проблем." — багатозначно піднімає брову: "Що значить — часом? Завжди!"
"Дивиться так, наче важливо, щоб ти просто була." — на цьому місці Ітан зупиняється довше.
Його усмішка стає м'якою, майже ніжною.
Він обережно складає листок і, приховуючи його за спиною, промовляє вголос, ніби сам до себе:
— Треба буде надрукувати цей список і роздати всім працівникам маєтку. Особливо пункт про волосся.
(Пасмо за вухом гордо тремтить у ритмі його кроків.)//
