Все ще дивний граф(7)
Паула кинула погляд на Ітана, який продовжував тримати легку посмішку, звернену до Вінсента. Проте в цій посмішці вгадувалася гіркота.
— Роби, як знаєш. Я тебе не змушую, — недбало сказав Ітан.
— …
— Не хочеш вірити — не вір, — додав він так само спокійно, наче зовсім не надаючи ситуації жодної ваги.
Щелепа Вінсента стиснулася, губи злилися в тонку сувору лінію — промовистий знак його незадоволення. Між ними повисла важка тиша — коротка, але задушлива. Паула переводила погляд із одного на іншого, відчуваючи, що за цими безтурботними словами ховається набагато глибша напруга.
Врешті Вінсент тяжко зітхнув і потер пальцями скроні.
— Гаразд. У тебе немає причин брехати. Це я неправильно зрозумів, — пробурмотів він втомленим тоном.
Схоже, вважаючи справу залагодженою, Вінсент повернувся, щоб піти. Та перш ніж зробити крок, Паула інстинктивно схопила його за зап’ястя.
— Зачекайте! — вигукнула вона з тривогою в голосі.
Її рух був таким несподіваним, що обоє здригнулися. Паула швидко відпустила його руку й відступила назад, заливаючись рум'янцем. Вона низько вклонилася, поки на собі відчувала пронизливий погляд Вінсента.
— Що таке? — коротко спитав він.
— Я просто… я хотіла запитати, чи ви в порядку. Після тієї ночі, — поспіхом пробурмотіла вона, спотикаючись на словах.
Від тієї буремної ночі Паула не знаходила собі місця, переживаючи, чи справді з Вінсентом усе гаразд. Вона не мала можливості перевірити це раніше, а тепер, коли нагода трапилася сама собою, змусила себе заговорити.
Відповідь Вінсента була короткою й холодною:
— Все добре.
Не даючи їй можливості продовжити, він знову рушив уперед, його кроки глухо лунали в порожньому коридорі. Паула випрямилась і дивилася йому вслід, відчуваючи змішане полегшення й розчарування.
Коли вона озирнулася на Ітана, то побачила, що з його обличчя зникла звична легкість — тепер у його погляді було щось задумливе, спокійне.
Несподівано Ітан окликнув:
— Вінсент.
Паула здивовано глянула на Вінсента, який зупинився й обернувся на пів оберта. Його обличчя лишалося важкочитабельним, проте в очах на мить промайнуло щось складне.
— Минуло багато часу. Радий тебе бачити, — м'яко сказав Ітан.
Вінсент не відповів. Він лише кілька секунд мовчки вивчав Ітана поглядом, а потім відвернувся й без слів пішов далі, його кроки звучали важко й відчужено.
Ітан, здається, зовсім не засмутився відсутністю відповіді. Він спокійно повернувся до Паули й ледь усміхнувся.
— Схоже, ти мені знову винна, — промовив він невимушено.
— Дякую за допомогу, — ввічливо відповіла Паула, хоча думками все ще поверталася до сцени між двома чоловіками. Між ними щось було — невимовлена напруга, яку вона помічала й раніше, але тепер вона стала відчутнішою, густішою, незавершеною.
— Раніше все виглядало досить напружено, а тепер ніби нічого. Щось сталося між вами? — обережно запитав Ітан.
— Ах, я випадково натрапила на нього в коридорі пізно вночі. Там була... невеличка ситуація, — ухильно пояснила Паула, уникаючи подробиць, які могли б ускладнити справу.
— Пізно вночі, кажеш? Ну тоді все ясно, — легко кивнув Ітан, на диво не розпитуючи далі.
Він швидко змінив тему:
— Кольорове чорнило, про яке згадав Вінсент, — це те саме, що Лукас використовував для своїх листів? Я бачив таке раніше — коли додають пігмент до білої основи.
Паула задумливо нахилила голову:
— У тому чорнилі, яке було в мене, колір уже був змішаний.
— А де ти його взяла? — поцікавився Ітан.
— Один колега мені його передав. Позичив через знайомого, — пояснила Паула.
— Гм, розумію, — задумливо промовив Ітан, хоч його інтерес, здавалося, швидко згас. Проте Паулу не полишало відчуття, що він щось приховує.
— Чому ти сказав, що я працюю на вашу родину? — запитала вона, не стримавши своєї розгубленості.
— Ну, якщо вже обманювати, то робити це ґрунтовно, — невимушено відказав Ітан.
— Що?! — вигукнула Паула, не вірячи своїм вухам.
— Життя краще, коли в ньому є трішки труднощів і пригод, чи не так? — додав він із хитрою усмішкою.
Що це за нісенітниця?!
— Раніше ти казала, що не хочеш, аби Вінсент тебе впізнав, правда? — нагадав Ітан. — Я подумав над цим. Тож я поважаю твоє бажання. Давай зробимо все ідеально — обдуримо його так, щоб він нічого не запідозрив.
— І що ти задумав? — підозріло спитала Паула.
— Допомогти тобі отримати саме те, чого ти хочеш, — просто відповів Ітан.
— Чому? — недовірливо перепитала вона.
— А чому ні? Хіба я не можу допомогти? — невинно відказав він.
— Це не схоже на чисті наміри, — насторожено мовила Паула. — І взагалі, ти зараз сам собі суперечиш.
— Та ні, ми ж союзники, пам'ятаєш? — з усмішкою нагадав Ітан. — Це ти першою запропонувала.
Паула мимоволі усміхнулася, згадавши той момент. Її початкова пропозиція була відчайдушним жестом, зробленим у миті паніки, коли Ітан тільки-но з’явився. Вона й гадки не мала, що він сприйме це всерйоз, та ще й використає на свою користь.
— Цікаво, правда? — раптом озвався Ітан, знову переходячи на грайливий тон.
— Про що? — запитала Паула, її усмішка зникла, щойно вона помітила хитрий блиск в очах Ітана.
— Про те, хто з нас має рацію, — відповів Ітан, нахиляючись ближче.
По спині Паули миттю пробіг холодок. Усе попереднє легке весело зникло, інстинкти кричали про небезпеку. За безтурботною поведінкою Ітана ховалося щось набагато розрахованіше, і в ту мить Паула зрозуміла: вона сама загнала себе в пастку.
І гра вже почалася.
Щойно Паула зайшла до кімнати, Алісія схопила її за руку, різко потягнула до ліжка й змусила сісти. Паула тяжко зітхнула, готуючись до бурі, яка неминуче мала розпочатися.
— Що з тобою таке? — втомлено запитала вона.
— Як ти знаєш того чоловіка?! — різко випалила Алісія.
— Якого чоловіка?
— Графа Крістофера! Того чоловіка! Я чула, що він друг господаря цього будинку! — гарячково виплеснула вона.
Отже, Алісія щось таки дізналася. Паула вагалася, роздумуючи, скільки варто розповісти. Зайві подробиці тільки ускладнили б ситуацію, але й мовчання могло ще більше роздратувати Алісію.
— Так вийшло, — ухильно відповіла Паула.
— Як саме "вийшло"? Як ти просто так можеш знати якогось графа?! Ти працювала в його маєтку? Він був тим паном, якого ти раніше обслуговувала? Ні, ні, це ж не сходиться. Ти сама казала, що втекла після того, як втратила прихильність у місці, де служила, — все гостріше допитувалася Алісія.
— Чому ти раптом це згадала? — обережно перепитала Паула.
— Чому?! Та тому, що коли ще ти могла познайомитися з таким, як він? У тебе був шанс тільки тоді! — різко кинула Алісія.
Її здогадки були небезпечно близькими до правди. Справді, у звичайному житті Паула не мала справ із дворянами, а особливо теплі нотки в поведінці Ітана не могли не привернути увагу. Алісія щось запідозрила — і не збиралася відступати.
— Кажи! Це правда чи ні?! — вимагала вона, її очі звузилися від підозри.
Паула на мить замислилась, обираючи, як відповісти. Врешті вирішила триматися принаймні часткової правди.
— Ні, це неправда, — спокійно відповіла вона.
— Неправда? — перепитала Алісія з очевидною недовірою.
— Саме так. Я не працювала на нього, — підтвердила Паула, вирішивши не вигадувати нову брехню, яка могла тільки ще більше заплутати ситуацію — як для себе, так і для Ітана. При такій наполегливості Алісії будь-яка слабка вигадка швидко б розвалилася.
На обличчі Алісії промайнуло щось схоже на полегшення. Паула насупилася, здивована такою реакцією.
— І що це має означати? — запитала вона.
— Нічого! Займайся своїми справами! — гаркнула Алісія, різко відвертаючись.
— Та ти ж сама питала, — буркнула Паула собі під ніс.
— Взагалі-то, я думала, що ти рвешся геть із цього місця. А тепер дивись: як миленька погодилася залишитися ще на випробувальному терміні, — зловтішно прокоментувала Алісія, у голосі бриніла докірлива нотка.
— Це не так. На те є причини, — твердо відповіла Паула.
— Ага, причини… Хитрючка, — презирливо скривилася Алісія.
Хитрючка?! Паула обурилася. Що вона такого зробила, аби заслужити таке прізвисько?
— То як ти все-таки його знаєш? — не відставала Алісія.
— Ніяк, — відрізала Паула.
— Що? Ей!
Але Паула, втомившись від цієї розмови, просто плюхнулася на ліжко й натягнула на голову ковдру, ігноруючи обурені вигуки Алісії. Ігнорування здалося їй найкращою стратегією в цій ситуації.
***
Коли початковий випробувальний термін добіг кінця, більшість тимчасових працівників залишили маєток. Лише кілька осіб, серед яких були Паула та Алісія, залишилися — їм подовжили службу.
Маєток здавався порожнішим, у коридорах стояла тиша, яку зрідка порушували новоприбулі працівники, що поступово заповнювали вакансії. Спостерігаючи за ними, Паула відчула дивний напад ностальгії за часами свого першого приїзду. Минуло не так уже й багато часу, а здавалося, ніби то було в іншому житті. Вона все ще не розуміла, чому набір персоналу в цьому маєтку відбувався такими дивними й масштабними хвилями, але пояснення так і не знайшла.
Відвернувшись від сповнених надії облич новачків, Паула важко піднялася сходами, її кроки видавали її невдоволення. Вона зупинилася перед знайомими дверима й тяжко зітхнула.
Про себе вона гаряче молилася, аби Ітан не вчинив чергової дурниці, яка тільки ускладнить їй життя. Вона прагнула залишатися непомітною й спокійно відпрацювати подовжений термін. Але з непередбачуваними витівками Ітана перспектива спокою здавалася чимось далеким і недосяжним.
Тихо постукавши у двері, Паула не почула відповіді. Стукаючи ще раз — теж тиша. Обережно прочинивши двері, вона побачила, що кімната залита гнітючою тишею.
Поставивши піднос із їжею на стіл, Паула відкрила штори, впустивши в кімнату потік сонячного світла. Груда на ліжку заворушилася, ніби намагаючись утекти від яскравості. Ітан, який досі валявся в ліжку далеко за полудень, поворушився під ковдрою.
— Вставай. Уже обід, — сказала Паула з ноткою роздратування.
Відтоді, як Ітан вирішив залишитися в маєтку, він став уособленням ледачості. Під приводом «відпочинку» він проводив дні, майже не ївши й майже не встаючи, наче відпрацьовуючи якийсь сезон затяжної сплячки.
Коли Паула схопила ковдру, щоб стягнути її з нього, Ітан міцно вчепився в неї, не даючи їй цього зробити.
— Вставай, — наполягла вона.
— Ще трошки... — пробурмотів Ітан.
— Скільки саме?
— П’ять хвилин... Ні, десять, — почав торгуватися він.
— За цей час ти міг би вмитися, переодягнутися й поїсти. Було б куди продуктивніше, — запропонувала Паула.
— Тоді давай двадцять хвилин, — безсоромно підвищив ставку Ітан.
— Вставай. Зараз.
//Коментар перекладача: «Казка про Ітана, великого сонька та сувору чарівницю Паулу»
Колись-колись, у маєтку за далекими полями, жив собі молодий лорд на ім’я Ітан. Він був веселий, розумний і спритний... за винятком одного: він страшенно любив спати.
Його королівство було невелике — одне ліжко, одна ковдра й нескінченна війна з ранками.
І ось якось ранком, коли сонце вже високо стояло над світом, до дверей його ліжкового царства увійшла сувора чарівниця — Паула.
В руках у неї був чарівний піднос із їжею, а в очах — блиск великої місії: розбудити Ітана.
Паула оголосила йому свій ультиматум:
— Лорд Ітане, час вставати! Інакше я закликаю магію ковдрового буревію!
Але хитрий Ітан сховався під ковдру, зачаклувавши себе чарами "ще п’ять хвилин".
Та Паула була мудрою чарівницею. Вона знала: якщо ковдру стягнути з ніг — прокляття лінощів ослабне.
І от коли скуйовджене каштанове волосся Ітана
визирнуло з-під ковдри, Паула вже знала: перемога близька.
Кажуть, що після великої битви за ковдру Ітан усе ж таки підвівся... але виключно тому, що йому пообіцяли нагороду у вигляді свіжих булочок на обід.//
