Все ще дивний граф(4)
Після ще кількох реплік їхня розмова поступово почала згасати. Паула розуміла: їм не можна надто довго залишатися в запиленій комірчині — зрештою, Ітан був гостем, а Алісія могла будь-якої миті повернутися.
Коли Ітан перевірив час і підвівся, він запитав:
— До речі, хто така Енн? Чому тебе всі так називають?
— Це тепер моє ім'я, — відповіла Паула.
— Коли ти його змінила?
— ...Так просто вийшло. Будь ласка, тепер називай мене Енн.
Ітан явно був незадоволений, але, нехотячи, кивнув.
— Але мені більше подобається Паула.
— Будь ласка, — наполягла вона, наголошуючи на кожному складі.
— Ти плануєш сказати Вінсенту?
— Ні, — твердо відповіла вона.
— Чому ні?
Чому...
— Бо я не хочу, щоб він знав, що я та сама служниця.
— Чому? Це ж могло б бути добре. Хоча... тепер, коли замислитись, Вінсент і справді тебе не впізнав. Дивно…
Ітан схрестив руки й задумливо насупився.
Паула лише подумала: Нічого дивного.
— Ти щось приховала від нього? — раптом різко запитав Ітан, уп'ялившись у неї пильним поглядом.
— ...
— Не кажи, що... ти ховала обличчя?
— ...
— Пауло.
— Він вважає, що я виглядаю інакше, — зрештою зізналася вона.
Ітан довго зітхнув, на обличчі відбилася приглушена досада. Його насуплені брови, здавалося, без слів дорікали їй. І справді, Паула не могла нічим виправдати себе. Це була не вина — радше щось природне. Як вона могла відкрити йому своє справжнє обличчя?
— Ітане, я не хочу, щоб він знав, ким я є. Я хочу, щоб він залишався в невіданні. Назавжди.
— Пауло...
— Я хочу залишитися для нього гарним спогадом.
— Чому твоє розкриття мало б усе зруйнувати?
Паула розвела руками, ніби демонструючи саму себе:
— Подивися на мене, — з гіркотою сказала вона. — Подивися на цю звичайну, нічим не примітну жінку. Уяви, як йому буде, якщо він дізнається, що та служниця, яка була колись поряд, виглядає... ось так.
— Ти маєш на увазі... через зовнішність?
— Так.
— Ти виростила чубчик саме через це, так?
— Саме так, — визнала вона. Його здогад боляче влучив у ціль.
— І ім’я?
— Теж. І... ти ж пам’ятаєш, завжди була ймовірність, що хтось почне мене шукати. Ти знаєш, чому я тоді покинула маєток.
Ітан мовчав, певно згадуючи їхню останню розмову перед її зникненням.
— Ти справді вважаєш, що Вінсент оцінює людей за зовнішністю? — тихо запитав він.
— Я не знаю. Але хіба люди не розчаровуються, коли реальність не відповідає їхнім уявленням?
— Це абсурд, Вінсент би...
— Ітане, — перебила вона, — кожен будує образи про людей, які йому цікаві.
"Як вони виглядають?"
"Яка сестра в тієї красивої дівчини?"
"Яке обличчя в тієї пихатої служниці, що осмілилась мене насварити?"
І коли реальність не відповідає очікуванням, люди відчувають розчарування.
— Пауло...
— Я не хочу, щоб він розчарувався.
Паула не вважала, що Вінсент був поверхневим або судив людей за зовнішністю. Але вона не могла заперечити: у його пам’яті напевно зберігався якийсь образ тієї служниці, що залишилася з ним у найтемніші часи...
Можливо, з часом у його уяві її обличчя ставало дедалі красивішим.
І це було не його провина — це була її власна марнославність і крихка гордість.
— Вінсент так не вчинив би, — наполягав Ітан.
— Усі інші вчинили, — заперечила Паула. — Коли люди бачать моє обличчя, вони шоковані. Деякі навіть сердяться. Слово "потворна" переслідує мене все життя, як тінь.
— ...
— Та й незабаром я все одно поїду, — продовжила вона. — Мене взяли лише тимчасово, і мій термін уже майже закінчився. Коли я поїду, я більше ніколи сюди не повернуся. І з Вінсентом ми більше не зустрінемось. Так буде краще.
— Ти справді цього хочеш? — тихо запитав Ітан. — Щоб Вінсент так і не дізнався?
— Так. Я хочу, щоб він залишився в невіданні.
Якщо вона могла залишитися для когось гарним спогадом — чому б і ні?
Нехай буде короткою, красивою миттю його минулого.
Вона раділа, що Вінсент відновив зір. Навіть якщо тепер йому більше не потрібна така, як вона, цього було досить. Важливо було лише те, що він жив добре. Це звільняло її від провини за те, що вона його покинула.
— Я хочу залишитися приємною пам’яттю, красивим обличчям із минулого, — м’яко сказала Паула. — Чимось, що можна згадувати з теплом.
— ...
— До того ж, він і сам не захоче мене бачити. Я була б лише плямою в його житті. А йому більше не потрібна така людина, як я.
— Пауло, — промовив Ітан, і в його голосі вчувалася роздратована ніжність. — Ти зовсім не змінилася.
Його слова звучали як докір. Він і всі інші рухалися вперед, а вона залишилася на місці. І він мав рацію.
Навіть після всіх труднощів, які вона пережила після втечі з маєтку, вона не змінилася по-справжньому. Вона все ще чіплялася за свої страхи й невпевненість. Стрижка чубчика і зміна імені не змінили її сутності.
— Життя має ставати кращим, — тихо сказав Ітан. — Я хотів, щоб ти була щасливою.
— Я щаслива, — відповіла Паула, хоча в її голосі не було переконання.
— Справді щасливі люди не соромляться самих себе.
Паула гірко засміялася. Ось чому їй не подобався Ітан. Він був надто проникливим. Надто вміло знімав усі захисні шари, дістаючи до самих ран, які вона намагалася поховати глибоко всередині. Він змушував її стикатися з собою справжньою — тією, якою вона боялася бути.
— Якщо ти так відчуваєш, я більше не буду тебе тиснути, — нарешті сказав Ітан.
— Дякую, — прошепотіла Паула.
— Але... хто знає, що нам готує майбутнє? — додав він із загадковою усмішкою.
Паула здивовано підвела на нього очі. Його слова змусили її напружитися. Ітан загадково посміхався — саме так, як вона боялася. В її душі закралися тривожні передчуття.
Та Ітан лише продовжував посміхатися.
Обличчя Роберта нахилилося вліво, потім хитнулося вправо й знову повернулося. Його великі фіалкові очі сяяли цікавістю, а круглі щічки надулися, перш ніж розтягнутися в надуту гримаску. Паула не змогла відвести погляду від цього крихітного обличчя перед собою.
— Що? На мені щось є? — запитав Роберт.
— Ні, нічого… — Паула швидко відвернулася, удаючи байдужість, і заходилася обтрушувати пил із його штанців.
Спершу вона не придивлялася до хлопчика уважно. Але тепер, знаючи правду, не могла відвести очей.
Цей маленький лорд був сином Вайолет. І тепер, коли вона знала це, схожість була вражаючою. Світле золоте волосся, яскраві фіалкові очі, вибухова натура — усе це вона впізнавала. Роберт був ідеальним втіленням того, чого можна було очікувати від сина Вайолет.
Коли вони були готові, Паула супроводила Роберта та його няню до вітальні.
Усередині вже сиділи Джоелі, Вінсент та Ітан, розмовляючи за столом. Їхні голоси й сміх створювали невимушену, теплу атмосферу.
Побачивши їх, Роберт кинувся вперед.
— Ітане! — вигукнув він із захопленням.
— Привіт, малюк, — лагідно привітався Ітан, легко підхопивши Роберта на руки й скуйовдивши йому волосся. Його поведінка була спокійною — не такою грайливою, як раніше з Паулою, — але все одно теплою. Роберт весело задер ноги в повітря, залившися сміхом.
— Ти так підріс із нашої останньої зустрічі!
— Ага! Я вже великий! Я більше не малюк! — гордо вигукнув Роберт.
— А на мене — ще досі малюк, — відповів Ітан з усмішкою.
— Ні, я вже ні! — обурено заперечив Роберт, енергійно бовтаючи ногами. Він витягнув руки вгору, демонструючи, наскільки виріс. Ітан знову лагідно погладив йому голову, явно розважений його стараннями.
Можливо, тому що Роберт був сином Вайолет, Ітан ставився до нього з особливою ніжністю. Вони легко знаходили спільну мову.
Але раптом погляд Роберта почав блукати по кімнаті, ніби він щось шукав.
— Що сталося? — запитав Ітан.
— Де мама?
— Вона не змогла приїхати цього разу.
Обличчя Роберта помітно потьмяніло, плечі опустилися. Він, мабуть, дуже чекав на зустріч із нею.
Помітивши зміну настрою, Ітан швидко перевів увагу:
— Я привіз тобі дещо цікаве, — сказав він і витягнув з-за дивана невеличкий згорток. Це був набір крихітних кам'яних фігурок у вигляді різних тварин.
— Вау! — вигукнув Роберт, його обличчя засяяло, коли він почав розглядати фігурки одну за одною. Він захоплено перевертав їх у руках, моментально забувши про свій сум.
Паула мовчки спостерігала за ними, із тихим захопленням. Як і Вінсент, Ітан умів легко знаходити підхід до Роберта.
Коли Ітан глянув на Паулу, їхні погляди перехопилися. Він хитро всміхнувся, а вона у відповідь чемно нахилила голову.
— Посади Роберта тут, — сказав Ітан. — Одрі, будь ласка, можна трохи молока?
— Зараз принесу, — відповіла Одрі.
Вона налила молоко в склянку і поставила перед Робертом. Той одразу схопив склянку й почав щасливо сьорбати, поки його няня акуратно поправляла йому сорочку.
Паула стояла позаду, допомагаючи Одрі, коли потрібно було. Тим часом Алісія, скориставшись нагодою, узяла на себе завдання налити чаю Вінсенту, її голос звучав надто солодко:
— Обережно, гарячий чай, — прошепотіла вона, кидаючи на Вінсента кокетливі погляди.
Вінсент лише коротко кивнув у відповідь і спокійно відпив із чашки.
Джоелі захоплено почала розповідати про рідкісність і корисні властивості чаю. Вінсент та Ітан час від часу кивали, але мовчали. Алісія ж найбільш активно реагувала:
— Справді? Неймовірно! Де ви його дістали? — вигукнула вона. Її захват більше нагадував бажання залишитися в розмові, а не щире зацікавлення чаєм.
Одрі суворим поглядом втихомирила Алісію, і та, надувши щоки, ображено відступила.
Тим часом Паула помітила, як Роберт жадібно поглядає на тарілку з десертами.
Вона, зрозумівши натяк, швидко відрізала шматочок і подала йому. Роберт прийняв його з щирою усмішкою, від якої Паула мимоволі усміхнулася у відповідь.
Але саме в цю мить її погляд зустрівся з поглядом Вінсента.
Її усмішка миттєво зникла. Вона швидко опустила голову, удаючи, що зайнята. Але все одно відчувала його погляд на собі. Ризикуючи, вона кинула короткий погляд у бік Ітана.
Ітан більше не був тим веселим, жартівливим, яким він був раніше. Тепер він сидів спокійно, гідно тримаючи чашку чаю в руках, його обличчя було беземоційним.
Але саме ця серйозність нагадала Паулі про його загадкові слова. Невимовна тривога защеміла в грудях.
Ітан, мабуть, відчув її погляд — він підняв очі, і на його обличчі з’явилася ледве помітна, майже насмішкувата усмішка.
Його губи беззвучно вимовили:
— Ти витріщаєшся.
Паула сердито відповіла без слів:
— Нічого не роби.
Схопивши печиво, вона простягнула його Ітану, ніби намагаючись заткнути йому рота.
Ітан одразу зрозумів натяк, усміхнувся і театрально прийняв печиво, демонстративно дякуючи.
Його самовдоволена посмішка ніби промовляла:
"Ще побачимо."
Коли Паула зиркнула на нього з холодною люттю, Ітан тільки розсміявся і відкусив шматок печива.
Його ледь стримуваний сміх дратував її ще більше. Як він може так розважатися, змушуючи її нервувати? Його серйозність, що ще недавно так тяжіла в повітрі, тепер здавалася далеким спогадом — Ітан ледве стримував веселощі.
Раптом він поперхнувся чаєм і почав голосно кашляти.
— Ви в порядку? — схвильовано запитала Джоелі, простягаючи йому хустинку.
— Все добре, все добре, — запевнив Ітан між нападами кашлю, але його вигляд видавав повний розвал внутрішньої рівноваги.
Паула спостерігала, як він витирає рот, насилу стримуючи власний сміх.
"Так тобі й треба."
Але її задоволення швидко зникло, коли вона помітила, що Вінсент знову дивиться на неї.
Її серце впало. Чи бачив він той обмін з Ітаном?..
Збентежена, вона поспіхом опустила голову, силкуючись зробити вигляд, що нічого не сталося.
Нервово перебираючи пальцями, Паула подумки молилася, щоб ця зустріч якомога швидше закінчилася.
//Чаювання з перекладачем:
Він підходить до Вінсента і дуже спокійно, дуже безневинно (але з тою своєю знаменитою посмішкою "Я зроблю щось незаконне і мені нічого не буде") каже:
— Знаєш, твоя нова служниця... Вона трохи більше ніж здається.
Трохи стара знайома. Трохи привид із минулого.
Трохи краща частина твого серця, яку ти навіть не впізнав.
Шльоп.
Офіційне розкриття особистості.
А Паула в цей час нічого не підозрює.
Вона тихенько переливає чай. Пильнує десерти. Думає про печиво й планує, як непомітно розчинитися в повітрі.
Тільки чомусь Вінсент починає дивно поводитися.
То усміхнеться, коли вона проходить повз.
То кине фразу, яку треба сприймати на грані флірту.
То раптом цікавиться її справами.
То нахиляється трохи ближче, ніж зазвичай дозволяє особистий простір.
А Паула така:
"Так. Спокійно. Це просто... мабуть, зміна клімату."
"Нічого такого. Просто... йому дали надто міцний чай."
"Вінсент же не може фліртувати. Він серйозний. Він... Він... Ой ні."
І коли нарешті (припустимо, через якогось вусатого лакея або випадково підслухану розмову) Паула дізнається, що Ітан всьо вилив —
буде такий момент чистого, концентрованого:
"ІТАН!!!"
(І я в цей час з іншого боку кімнати з чайником у руках така:
“Вітаю. Ви потрапили на екстрений сеанс групової терапії ‘Мене зрадили в ім'я любові’.”)//
