Все ще дивний граф (3)
— Не сердься на нього надто сильно. Він просто надміру обережний, бо самотній, — сказав Ітан.
— Я й не серджуся, — відповіла Паула.
— Справді?
— …Може, трохи, — визнала вона неохоче.
Ітан розсміявся вголос — гучно й безтурботно. Він схопився за живіт, явно насолоджуючись моментом, а Паула тим часом сперлася підборіддям на руку й спостерігала за ним холодним поглядом.
— Я вже й забув, що ця твоя чесність — одна з твоїх чарівних рис, Пауло.
— Обійшлося б і без такої "чарівності", — відрізала вона.
— Ха-ха! Інколи йому справді потрібна догана. Трохи дисципліни ще нікому не зашкодило. Няня його тільки й робить, що потурає, коли він вередує, а хтось же має його тримати в руках.
— Дякую за пораду, — серйозно кивнула Паула. Вона подумки додала: "Гаразд, виховаю його. А якщо хтось поскаржиться, скажу, що Ітан сам дозволив." Від цієї думки вона ледь усміхнулась, а Ітан знову тихо засміявся.
— Ти ж і Джоелі вже зустріла, так? Інакше, живучи тут, не обійшлося б.
— Так. Але… яка в неї стосунок до пана? — обережно запитала Паула. Вона давно хотіла це з'ясувати. Їй уже було зрозуміло, що Роберт — син Вайолет, і це приносило певне полегшення: Вінсент не відвернувся від Вайолет повністю. А от із Джоелі все залишалося незрозумілим.
Стоп. Ітан же назвав Роберта своїм племінником… Отже, Вайолет і Джоелі…
— Ти не знала? — перепитав Ітан, дещо здивовано.
— Що саме?
— Ага, зрозуміло. Воно й справді не таке вже й очевидне, — пробурмотів він. Трохи нахилившись уперед, Ітан знизив голос до змовницького шепоту: — Це справжня таємниця, гаразд? Тільки між нами. Обіцяй нікому не казати.
— Обіцяю, — нетерпляче погодилася Паула.
— Вона принцеса.
— Принцеса? ...Принцеса?! — перепитала Паула, її голос злетів від шоку.
Ітан розгублено почухав потилицю, все ще посміхаючись:
— Ти справді не знала?
Паула кліпала очима, намагаючись усвідомити почуте. А Ітан, схоже, тішився її реакцією.
— Джоелі й Вайолет виросли разом. Попри те, що Джоелі — з королівської родини, вона ніколи не ставилася до людей через їхній статус. Ось так вони й стали подругами, і зберегли дружбу досі.
— Тобто… та принцеса, про яку писали в новинах…
— Ти бачила? — Ітан посміхнувся. — Так, це вона була на оголошенні про заручини з Вінсентом.
— То це було на справді? — запитала Паула.
— Не зовсім. Швидше, це була пробна куля — просто чутка, яку пустили у світ, — відповів Ітан.
Паула була приголомшена. Вона не впізнала принцесу на розмитій фотографії в газеті. Витончена, стримана постать на знімку здавалася настільки далекою від тієї людини, яка зараз жила в затишній ізольованій садибі.
— Тоді… як вона опинилася тут?
— Це довга історія, — ухильно сказав Ітан, і в його очах промайнув пустотливий блиск. — Можна сказати, частина її справжнього життя.
— Що ти маєш на увазі?
— Іноді людям просто потрібне місце, де можна вільно дихати, — загадково відказав він, м’яко засміявшись з її розгубленого виразу. Було очевидно, що, попри всю цікавість Паули, Ітан не збирався розповідати більше.
— Вона називала Роберта своїм племінником. Тоді Вайолет — це…?
— Вона теж із королівської родини. Можливо, Вайолет і не справляє такого враження, але в її жилах тече королівська кров.
— Я цього не знала.
Усмішка Ітана стала трохи сумною.
— Ще щось тебе цікавить?
Паула замислилася. У неї справді було одне запитання — те, що не давало спокою з моменту їхньої зустрічі. Вона вагалася, поглядаючи на привітний вираз обличчя Ітана. Нарешті, зібравшись із духом, промовила:
— Ітан.
— Так?
— Коли я знову побачила Вінсента... його очі... — Паула обірвалася, нервово ковтаючи. Ітан нахилив голову, заохочуючи її продовжити.
— Я хвилювалася за нього, але зараз він виглядає здоровим. Статура міцна, зір наче в порядку…
— І? — м’яко підштовхнув її Ітан.
— Але… коли я його побачила, у мене в голові промайнула одна думка.
І навіть вимовляючи це, Паула відчула, як у грудях защеміло. Вона облизала пересохлі губи й опустила погляд, не наважуючись зустрітися з Ітаном очима. Він мовчки чекав, терпляче підтримуючи її мовчанням.
Нарешті Паула прошепотіла те, що боялася озвучити:
— Що сталося з сером Лукасом?
— Я вже думав, коли ти запитаєш, — тихо сказав Ітан.
У Паули пересохло в горлі, поки вона ловила його погляд. Ітан запитально дивився на неї:
— Чому, побачивши Вінсента, ти згадала Лукаса?
Тоді їй здавалося, що це просто жарт — безрозсудний коментар, який її дратував. Але частина її все ж сподівалася, що це не всерйоз. І все ж зустріч із Вінсентом змусила Паулу знову зіткнутися з думкою: можливо, Лукас справді мав на увазі кожне своє слово.
— Він казав, що хоче подарувати Вінсентові свій світ.
Просто вимовивши це, Паула відчула, як у грудях стискається біль. Спогади про Лукаса завжди були для неї болючими — раною, що так і не загоїлася. Вона намагалася забути, переконати себе, що він живе десь далеко, щасливий. Було легше ігнорувати тривожний неспокій у серці, робити вигляд, що все гаразд.
Бо ж він має бути в порядку. Він заслуговував бути в порядку.
Погляд Ітана, сповнений суму, зустрівся з її очима — ніби він просив вибачення за ту правду, яку ось-ось мав вимовити. Паула більше не змогла витримати. Вона закрила обличчя руками й зігнулася вперед, упершись пальцями в коліна.
— Пауло... — голос Ітана був тихим, майже шепотом.
— Так... — прошепотіла вона, її слова губилися у долонях.
— Лукас не вагався, — сказав Ітан спокійно. — І він ні про що не шкодував.
— Невже… справді не було іншого шляху? Невже не можна було знайти інше рішення? — у відчаї спитала Паула.
— Можливо, — відповів Ітан. — Якби у нас було більше часу… можливо, ми знайшли б інший вихід. Такий, де Лукас залишився б живим, а Вінсент зміг би вийти у світ. Але часу не було. Щодня стан Лукаса погіршувався. Він із дитинства був слабким. І це лише ускладнювало все.
— …
— Це було його рішення, — продовжив Ітан. — І я хотів поважати його вибір.
Голос Ітана залишався спокійним, але Паула відчувала всю тяжкість цих слів. Вона розуміла, якою ціною йому давалося це спокійне оповідання. Уявити весь той біль, який він пережив, було майже неможливо — бачити, як брат свідомо приносить себе в жертву заради друга, й бути безсилим це зупинити.
У Лукаса були свої причини. У Вінсента — свої битви. А Ітан опинився між ними, змушений приймати неможливі рішення і нести тягар неможливої провини.
Скільки часу йому знадобилося, щоб прийняти вибір Лукаса? Скільки ночей він боровся із болем, із сумом, із провиною? Лише тепер Паула зрозуміла справжній сенс слів, які Ітан вимовив раніше.
"Граф, який поглинув власну родину, аби вижити."
//Коментар перекладача: напевно, саме ця спільна провина зблизить їх. //
Це була не просто чутка — це була його правда. Гірка, нестерпно болісна правда.
Паула згадала вираз обличчя Ітана, коли той говорив про минуле: як його риси закам’яніли, стерлася звична легкість. То був не той Ітан, якого вона знала. То була лише оболонка людини, що мусила йти далі після всього пережитого. Навіть ті усмішки, які він дарував їй зараз, напевно, лише прикривали глибший біль. Вона впізнала цю звичку — ховати страждання під личиною легковажності.
Сльози ринули з її очей, і вона не змогла їх стримати. Вона прикусила губу, намагаючись приглушити ридання, та звук все одно вирвався назовні. Це був другий раз, коли вона плакала з моменту повернення сюди.
Вперше — через Лукаса.
Цього разу — через Ітана.
І через того чоловіка, якому довелося прийняти таку жорстоку долю.
Бо це було все, що вона могла для них зробити.
— Пауло, — лагідно промовив Ітан, пробиваючись крізь її ридання. — Чи пам’ятатимеш ти його? Якою б болючою не була пам’ять, будь ласка, не забувай. Збережи свої спогади про Лукаса в серці.
"Чи маю я право?" — подумала вона. "Адже я залишила його. Втекла й намагалася забути все. Чи маю я право пам’ятати?"
Ніби вгадуючи її думки, Ітан поклав їй руку на плече — лагідно, мовчки даючи дозвіл.
— Будь ласка, пам’ятай його. Я хочу, щоб ти пам’ятала, — повторив він.
— Я... я буду пам’ятати, — прошепотіла Паула крізь ридання. — Я не забуду...
— Дякую.
Вона заперечно похитала головою, відкидаючи його подяку. Ітан лише продовжував тихо й обережно погладжувати її плече.
Повільно Паула підняла голову. Коли вона прибрала руки від обличчя, очі Ітана округлилися — в його погляді з’явилася грайлива іскра. Її заплакане, розмазане сльозами й соплями обличчя, очевидно, видалося йому кумедним.
Він витягнув носову хустинку й простягнув їй. Але замість того, щоб узяти її, Паула простягла руку й скуйовдила йому волосся.
Скільки всього витримав Ітан, залишившись на самоті після всього, що сталося? Вінсент утік у самотність, втративши зір, але Ітан був інший. Він залишався обличчям до реальності, рухався вперед, незважаючи ні на що. Як і вона сама, Ітан, напевно, свідомо не обертався назад — бо знав: варто тільки зупинитися, і біль накриє його з головою.
І від цього її серце боліло ще більше.
— Ти так багато пережив, — тихо сказала Паула.
— …
— І так добре тримався.
Усмішка Ітана згасла, поступившись місцем виразу тихої вразливості. Паула лагідно всміхнулася у відповідь, не приховуючи свого заплаканого обличчя. Вона хотіла плакати за нього — за ті сльози, які він, ймовірно, ніколи не дозволяв собі пролити.
— Дякую, що витримав, — прошепотіла вона, голос тремтів. — Дякую, що живеш.
— Не кажи так, — прошепотів Ітан, його слова були ледве чутними.
— Дякую, — повторила вона.
Обличчя Ітана, нарешті, здригнулося. Його ретельно збудовані стіни почали тріскатися, хоча й не впали остаточно. Він підняв руку, прикриваючи обличчя, намагаючись знову взяти себе в руки. Паула лагідно торкнулася його голови, м'яко погладжуючи.
Та Ітан не заплакав. За мить він вирівняв дихання і зібрався докупи. Його захист встояв — тріснутий, але ще міцний. Лише легке почервоніння очей видавало ті почуття, які він так відчайдушно приховував.
Ітан легко взяв її за зап’ястя й відвів руку від своєї голови.
— Ти не змінилася, Пауло.
— Хіба що чубчик підстригла, — всміхнулася вона.
— Оце мене й збило з пантелику, — зізнався Ітан із тихим сміхом.
— Як ти так швидко мене впізнав? — поцікавилася Паула, трохи нахиливши голову. — Я ж думала, що з новим чубчиком це буде важче.
— Ти справді думала, що я тебе не впізнаю?
— Ну… так.
— Я ж тобі казав: я бачив твоє обличчя раніше.
Вона недовірливо підняла брову, не згадавши, коли саме. Ітан, удавано ображений, надув щоки. Паула не втрималася й розсміялася — легко, щиро. Ітан невдовзі приєднався, і їхній сміх переплівся, полегшуючи важкість моменту.
Вона зрозуміла: він маскує свій біль сміхом. Так він справлявся із втратою — ховав тягар скорботи за жартами, поки час не затер рани, поки згадувати не ставало менш боляче. Смуток нікуди не зникне повністю, але зараз, коли вони розділили його хоча б трішки, здавалося, що обом стало легше.
— Коли я востаннє бачив тебе, я сподівався, що ми більше не зустрінемось, — зізнався Ітан, і в його голосі звучав сум.
Паула кивнула. Вона відчувала те саме. Їхнє прощання було гірким, і вона ніколи не сподівалася знову зустріти його — принаймні не так. Якщо й зустрілися б, то випадково, коротко, на великій відстані.
Але ось вони тут — разом, всупереч усім очікуванням.
— Радий бачити тебе знову, — лагідно сказав Ітан, даруючи їй теплу усмішку.
Паула відповіла йому тією ж теплою, щирою усмішкою.
— Я теж.
//Коментар перекладача: Спочатку я дуже переживала. Я сиділа перед цією сценою, буквально стискаючи чашку чаю в руках, думаючи:
“А раптом я зіпсую цю прекрасну, болісну, ніжну мить своїм коментарем?.."
Емпатія в мене на рівні... ну, знаєте, десь між "кактусом" і "забутою виделкою на кухонній полиці".
… … …
А хто сказав, що я боюсь зіпсувати цю сцену своїми коментарями?
Тому що ця сцена вже належить мені, моєму чаю і моїй саморобній церемонії нагородження героїв.
ФАЗА II — "ВЕЧІР КРИКУ ДУШІ"
(Поки Паула шепоче “дякую, що ти живеш”, а Ітан стримує тремтіння, щоб не розсипатися прямо тут...)
Я вривалася в сцену на фоні трагічних скрипок, несучи в руках гітару.
Зупиняю все — ПАУЗА. ТИША.
— Вибачте, ви трохи сумні. Давайте терміново розрядимо атмосферу, бо я вже починаю рюмсати в чай!
(Ітан моргає. Паула витирає сльози. Я дістаю мікрофон.)
Репетиція пісні "Ода витриманим персонажам":
1. Ітан — соло на бас-гітарі "Жив, страждав, продовжую страждати".
2. Паула — бек-вокал "Я теж в шоці, але тримаюсь".
3. Я — головний вокал "Коли все болить, пий чай і не питай нічого".
(Фоном підключаються Джоелі з маракасами, Вайолет з маленьким барабанчиком, а Вінсент сидить збоку і філософськи дивиться в стіну.)
Гімн "Ми живі, але краще б спали"
(Урочисто фальшивим хором)
Куплет 1:
Плачем чай,
Ллємо борщ,
Життя — квест без переможних карт.
Хто вижив — тому компот,
Хто впав — тому плед і кот.
Приспів:
Ми герої власних драм,
З нервів збудували храм!
Той, хто витримав сюжет —
Той заслужив котлету й мед!
(І ще три вихідних без сліз.)
Куплет 2:
Ітан плаче всередині,
Паула плаче назовні,
Вінсент мовчить, Джоелі їсть,
А я махаю чайником — тримайся, брате!
Брідж:
Стели плед, молися на чай,
Не дивись назад, бо там тільки біль і борги за світло!
Обіймай себе духовно,
І пам’ятай: якщо страждання торкнулося тебе —
ти маєш право на два печива без черги.
Фінал:
Ми вижили, ми стогнемо,
Але ми красиві (в основному).
Тож разом крикнемо в небо:
"НАМ Б ТРОХИ ВІДПОЧИТИ, А НЕ НОВУ ТРАГЕДІЮ!"
(Все. Завіса. Чай. Аплодисменти від кота.)
Фінал вечора:
Паула отримує сертифікат "Мистецтво плакати без втрати гідності: рівень PRO."
Ітан отримує почесну табличку "Тримався, тримаюсь, буду триматись (але вже можна когось обійняти)".//
