Все ще дивний граф (2)
— Ем… Вам щось потрібно?.. — невпевнено спитала Паула.
Ітан не відповів. Його погляд, пильний і пронизливий, змусив її міцніше стиснути держак мітли. Напружена тиша тягнулася нестерпно довго. Коли Паула, не витримавши, відвела очі, Ітан зробив кілька рішучих кроків і зайшов у кімнату. Зупинившись перед нею, він оглянув її з голови до ніг. Мовчки поклав долоню їй на маківку — ніби вимірював зріст. Потім опустив руку до свого грудей і знову підняв. Повторив рух тричі, а потім раптом почав обходити її по колу, розглядаючи з усіх боків.
Паула стиснулась під його поглядом, відчуваючи, як нерви натягуються до межі.
— Чому… ви це робите? — прошепотіла вона ледь чутно.
Жодної відповіді.
Нарешті Ітан знову зупинився перед нею. Його суворий вираз обличчя змінився — м’які риси, кутики губ піднялися, і за мить він розсміявся.
— Це справді ти, — сказав він, і в голосі зазвучала щира радість.
— Я?.. Що ви маєте на увазі?
— Спочатку я не був певен. І не думав, що побачу тебе знову, — усміхнувся Ітан, розводячи руки. В його голосі бриніло тепло. — Минуло чимало часу, Пауло.
У Паули перехопило подих. Як…?
— Як ви зрозуміли, що це я? — вирвалося з неї.
Ітан нахилив голову, а в очах з’явився пустотливий вогник.
— Що ти маєш на увазі? Я впізнав тебе одразу. Ти зовсім не змінилася. Така ж… мініатюрна.
Він хмикнув і легенько постукав її по маківці. Цей жест, такий знайомий, ця легкість у тоні — все вказувало на те, що жартівлива натура Ітана нікуди не поділась.
Паула дивилась на нього, розгублена. Вона й уявити не могла, що він згадає її. У минулому вона завжди ховалася за чубчиком, зливаючись із іншими служницями. Вона була впевнена: він її забув.
— І чубчик підстригла, — зазначив Ітан.
— А, так… Випадково, — Паула ніяково торкнулася коротшого волосся.
— А я думав, ти відрощувала його для якогось образу.
— Відрощувала, але не для цього, — рішуче відповіла вона. Ітан вибухнув сміхом. Здається, дражнити її було його улюбленим хобі.
— Коли ти повернулася? Я нічого не чув від Вінсента.
— Ну… Граф не знає. Я, власне, не поверталася, — зніяковіло пояснила вона.
— Не поверталася? То що ти тут робиш?
— Це довга історія…
Паула коротко, трохи розпливчасто пояснила, як опинилася в маєтку, навмисно оминувши складні моменти. Її відповідь була не надто переконливою, і розгублений погляд Ітана це підтверджував. Усвідомивши, як дивно все це звучить, Паула лише знизала плечима:
— Так вийшло.
Ітан виглядав не зовсім задоволеним, але не став розпитувати. Замість цього він зробив крок уперед і, все ще усміхаючись, знову розвів руки.
— Головне, що я знову тебе бачу.
— Пробачте?
Ітан подивився їй просто в очі — погляд теплий, щирий.
— Я сумував за тобою, Пауло.
Звук її імені з його вуст, такий лагідний після всіх цих років, щось зворушив у глибині її серця. Вона намагалася зберегти спокій, але усмішка все одно з’явилася.
— Я теж сумувала за вами, сере Ітане.
Вони обійнялися — і в цій миті було більше, ніж просто зустріч. Це було мовчазне визнання всього, що сталося за ці роки.
— Як ти жила? — м’яко спитав Ітан.
— Завдяки тобі змогла втекти й трохи стежити за ситуацією. Повернулася в рідне місто, але… батько помер. Потім ми з молодшою сестрою почали шукати роботу — так і опинилися тут.
— У тебе є сестра? — очі Ітана засяяли цікавістю. — Молодша?
— Так, — кивнула вона.
— Вона теж тут? — запитав він.
— Так, вона теж працює в маєтку.
Його інтерес був щирим, і ця зацікавленість викликала в Паули незручну усмішку. Їй здавалося дивним, що хтось цікавиться її родиною — зазвичай усю увагу привертала Алісія зі своєю яскравою зовнішністю. Тож тепер, коли увага була спрямована на неї саму, Паула почувалася ніяково. Вона знервовано теребила пальці, але більше нічого не додала. Ітан, помітивши її скутість, не став наполягати.
— Тобі, мабуть, було непросто, — тихо сказав він і лагідно скуйовдив їй волосся. Його жест був таким природним, що Паула навіть не знала, як реагувати. У ньому не було ані натяку на ту жорстокість, про яку шепотілися служниці — навпаки, перед нею стояв саме той Ітан, якого вона пам’ятала.
Він здавався спокійним. Вільним.
Паула знала, що й сама пережила немало. Але Ітан… Його шлях, мабуть, був ще тернистішим. Вона вагалася, чи варто зачіпати цю тему — чи не принесе це ще більше болю.
Ітан помітив її заминку й усміхнувся, заспокійливо:
— Все добре.
— Я ж нічого не сказала.
— А твої очі сказали, — пожартував він з лукавою усмішкою й знову потягнувся до її чубчика. — До речі, тобі личить коротший варіант.
— Не чіпай, — огризнулася Паула й легенько відбила його руку.
Та Ітан і не думав знітитись — лише розсміявся.
— А ти як жив? — спитала Паула, намагаючись перевести розмову.
— Ти вже більшість чула, — зітхнув Ітан, ледь помітна іронія промайнула в куточках вуст. — І я чув, як ти мене захищала.
— Ти це чув? — Паула миттєво зашарілася.
— Майже просльозився, — з удаваною серйозністю промовив Ітан, усміхаючись.
— Не було там нічого такого, — рішуче заперечила вона, хоч у голосі промайнуло тепло.
— Але й ти багато пережив, правда ж? — додала вона м’якше.
— Та ні, — відмахнувся Ітан, з усмішкою, за якою ховалося щось більше. — Це вже в минулому.
— Усміхатися — це не обов’язок, — Паула подивилася на нього серйозно.
— Маю усміхатись. Навіщо згадувати те, що не змінити?
— Але ж біль не зникає тільки тому, що ти вирішив його забути. Так само і з сумом.
— І що, я зараз виглядаю засмученим? — запитав він, голос його був легкий, але погляд — уважний, ніби він випробовував її.
— Так, — відповіла Паула без жодних вагань.
Ітанова усмішка трохи зів’яла. Маска байдужості тріснула, крізь неї промайнуло щось глибше.
— А чи маю я взагалі право сумувати? Адже… це все правда.
— Не кажи так, — твердо промовила Паула, заперечливо хитаючи головою.
— Я сам знищив власну родину. І вижив. Один.
— Ітан…
— Як би ти це не прикрашала, які б приховані правди не існували — я зробив це власними руками, — мовив Ітан з напруженою серйозністю. — Я сам розібрався зі своєю родиною. «Поглинув» — досить влучне слово, правда ж?
— Це було не те, чого ти хотів, — тихо промовила Паула.
— Ти справді так вважаєш? — запитав Ітан. Його голос звучав легко, але за цим питанням стояла нестерпна вага.
Паула не відповіла — лише подивилася йому просто у вічі. Вона знала: він не шукає від неї виправдань. Він боровся із самим собою. Його бліда усмішка носила сліди старої рани, що ніколи не загоїлася.
— Ти знаєш, Пауло. Ти знаєш, що зробив Джеймс. Це було те, чого ніхто не міг пробачити. Навіть якби міг — я не зміг би.
— …
— Ти розчарована в мені? — запитав він.
— Ні, — твердо відповіла Паула. Жодної вагань. Як вона могла його судити? У неї не було на це права, а давати порожні поради здавалося б зухвальством. Вона була лише стороннім свідком, який не міг до кінця відчути глибину його болю.
Вона знала, що його брати і сестри були для нього всім. І якщо вже він ухвалив таке рішення, то це означало, що його довели до межі. Вона не наважувалась навіть уявити собі ту безодню страждання, яку він пережив.
— Я не розчарована, — повторила вона ще раз.
— Справді? — Ітан легенько посміхнувся, але його погляд залишався уважним, ніби шукаючи в її очах щиру відповідь. — Можливо, я вже зовсім не той, ким ти мене пам’ятала.
— Я й тоді тебе особливо не знала, — щиро зізналася Паула.
— …
— Хіба що пам’ятаю, який ти був надокучливо веселий і як умів довести людей своїми коментарями, — додала вона.
Ітан театрально приклав руки до серця:
— Пауло, як жорстоко! Навіть у мене є почуття!
— Ти переживеш, — сухо відрізала вона, добре розуміючи, що він просто переграє. Його схильність до кумедних перебільшень, здається, тільки зміцніла з роками.
— Невже я справді був настільки нестерпним?
— Можливо. Хочеш, я краще скажу: «Сере Ітане, ви все ще такі ж добрі, як колись»?
— Було б приємно, — пожартував він.
— Але я не вмію брехати.
— Пауло! — вигукнув Ітан, вибухаючи сміхом. Його усмішка стала ще ширшою, і він нагадав: — Знаєш, коли я вперше тебе зустрів, то подумав: «Оце так служниця — бреше, як дихає!» Я тоді таємно захоплювався твоєю винахідливістю.
Паула закотила очі:
— Перебільшуєш.
Коли сміх нарешті стих, Ітан заговорив уже серйозніше:
— Я чув, що ти доглядаєш Роберта.
— Ти знаєш Роберта? — здивувалася Паула.
— Авжеж. Він син Вайолет.
— Син Вайолет? — Паула була приголомшена.
Ітан теж виглядав спантеличеним її реакцією.
— Ти не знала?
— Ні... Не знала.
Раптом усе стало на свої місця. Те знайоме відчуття, яке Паула завжди мала, коли дивилася на Роберта, — це була Вайолет. Схожість, особливо в очах, тепер здавалася кричущо очевидною. Думки Паули закружляли: чи міг Роберт бути сином Вінсента? Але вона швидко відкинула цю ідею, згадавши згадки про його покійного батька.
— Як там леді Вайолет? Коли вона вийшла заміж? — запитала Паула, все ще намагаючись усе осмислити.
— Невдовзі після твого від’їзду, — відповів Ітан. — Вона офіційно розірвала заручини з Вінсентом і досить швидко вийшла заміж за іншого шляхтича. Це було наполегливе бажання маркіза.
— І вона погодилася?
— У неї особливо не було вибору.
Паулине серце стислося. Перед очима знову постала сцена: Вайолет, яка плаче, поки її відводять геть. Було неважко уявити, які дні сповнені болю чекали на неї потім.
— Принаймні, здається, що жила вона більш-менш гідно, — продовжив Ітан. — Маркіз хоч і був суворим, але не став би віддавати доньку за першого-ліпшого.
— Але він… помер.
— Ти й про це чула. Так, трагічна аварія карети. Тепер вона сама управляє маєтком покійного чоловіка.
Усі шматочки пазлу нарешті склалися. Тепер ставали зрозумілими й розповіді про матір Роберта, яка була занадто зайнята, щоб навідувати сина, і про її виснаження від перевантаження. Паула пригадала, як няня скаржилася, що Вайолет інколи взагалі не встигає спати, керуючи всім сама.
— З нею все добре, не хвилюйся, — запевнив Ітан.
— Справді добре? — недовірливо перепитала Паула.
Усмішка Ітана була щирою.
— Я ж тобі казав раніше, пам’ятаєш? Вайолет — найсильніша з нас усіх.
Паула відчула полегшення. Навіть якщо життя Вайолет склалося не так, як вона мріяла, це принаймні не було повним нещастям.
— Якщо Вайолет дізнається, що ти тут, можливо, захоче приїхати.
— Прошу, не кажи їй.
— Чому? Вона б зраділа.
— Це буде незручно. Ми… не дуже добре розійшлися.
Ітан з цікавістю нахилив голову.
— Ви посварилися?
— Якби ж я могла посваритися з нею...
— Посварилася, — підсумував Ітан із самовдоволеною усмішкою.
Паула лише зітхнула й похитала головою, вирішивши не сперечатися. Ітан виглядав переконаним у своїй версії.
— Роберт у всьому схожий на Вайолет. Повен енергії, — сказав Ітан.
— Отже, справді має на кого бути схожим.
— Вона й сама була ще тим непосидючим бешкетником.
— Я чула таке.
— І впертість Роберт теж у неї успадкував.
Хоч Ітан і говорив буденно, Паула помітила тепло в його голосі, коли він згадував Роберта й Вайолет. Це нагадало їй про ту ніжність, яку він завжди зберігав до тих, кого любив, незважаючи на всі складнощі у стосунках.
//Чаювання з перекладачем:
Ну що, мої дорогенькі...
Дозвольте мені велично і урочисто підняти чашку і заявити: Я. БУЛА. ПРАВА.
Схоже, Ітан будить у мені гетеро.(Перекладач витирає уявну сльозу над розбитими ідеалами.)
І я, чесно кажучи, не маю імунітету проти таких штук.//
