Все ще дивний граф (1)
Атмосфера в маєтку була незвично жвавою. Служниці, зазвичай старанні у своїх обов’язках, тепер збиралися групками, жваво перемовляючись, час від часу кидаючи погляди в бік дверей, ніби когось очікуючи. Навіть ті, хто зазвичай не відволікався, здавалися розсіяними — в повітрі витала напруга. Зрештою, Одрі насварила їх, але погляди все одно залишались прикутими до входу.
Паула не розуміла причини такої метушні, однак вирішила зосередитися на роботі — щось, чим вона давно не займалася. Закінчивши мити коридори, вона несла відро з брудною водою назад, коли помітила трьох служниць, що зібралися біля перил сходів. Їхнє хихотіння і погляди в бік дверей викликали цікавість.
Зачарована, Паула підкралася ближче й почула уривки розмови.
— Ух ти, не віриться, що бачимо його на власні очі.
— У житті він ще вражаючий.
— Вражаючий? Та він трохи лякає.
Паула прослідкувала за їхнім поглядом — і її очі теж зупинились на дверях. Там стояли троє: Вінсент, Одрі, і навпроти них — чоловік, якого вона впізнала одразу.
— Сер Ітан?
Вона підозрювала, що приїде якийсь гість, та ніколи б не подумала, що це буде Ітан. Минуло п’ять років відтоді, як вона бачила його востаннє. Його зовнішність змінилася — він став стрункішим, а на обличчі з’явилися ледь помітні сліди часу. Його колишня грайлива вдача зникла, поступившись серйозному виразу, який робив його майже незнайомцем. Жодної посмішки — розмова з Вінсентом здавалася напруженою.
Служниці не вгавали, шепочучи нові плітки. Одна з них нахилилася до Паули, голос — змовницький:
— Кажуть, він убив власну родину, щоб стати графом.
У Паули перехопило подих. Приголомшено вона слухала далі.
— Нібито вбив брата.
— А я чула, що батька.
— Ні, здається, і того, і іншого. Саме тому смерть старого графа Крістофера й досі вважається підозрілою.
З кожним словом Паула все більше дратувалася. Це були пусті, жорстокі плітки про людину, яку вона колись знала — або думала, що знала. Зрештою, вона не витримала.
— Це неправда, — промовила вона.
Служниці здивовано озирнулися. Голос Паули став твердішим:
— Сер Ітан не той, хто вбив би сім’ю заради влади. Це лише чутки.
Одна зі служниць склала руки на грудях, виклично зиркнувши на неї:
— А ти звідки знаєш? Ти там була?
Паула подивилася на неї спокійно, але впевнено.
— Це не має значення. Важливо те, що поширювати подібні вигадки — неправильно.
Суперечка ставала голоснішою — і врешті-решт привернула увагу Вінсента та Ітана. Обидва вже стояли у дверях і дивилися на них. Служниці миттєво замовкли, знітились і, швидко вклонившись, розбіглися. Паула залишилася сама.
Повернувшись до прибирання, вона знову згадала заголовки газет п’ятирічної давнини, що повідомляли про падіння родини Крістоферів. Вона добре пам’ятала біль на обличчі Ітана — навіть попри те, що відтоді вони не розмовляли. Ті звинувачення не вписувалися в образ того юнака, який любив своїх братів і сестер.
Роздуми обірвала Алісія, яка, всміхаючись, легенько штурхнула її.
— Що, знову з собою розмовляєш?
— Нічого, — буркнула Паула, відмахнувшись від сестриної турботи. Та серце в неї було важке. Ітан, якого вона пам’ятала, мав свої недоліки, але це ще не давало права стороннім називати його вбивцею.
Сьогодні до прибирання долучилася й Алісія. Майже весь персонал отримав завдання підготувати будинок до приїзду гостя. Щоправда, Алісія ледь вдавала, що працює. Спокуса поскаржитися на неї Одрі була надто сильною.
— Не витріщайся, — прошепотіла Паула з досадою. Алісія вже деякий час пильно дивилась на неї — так, що хоч сховайся. І останнім часом це перетворилося на звичку. Таку, з якою жити ставало дедалі важче.
— Ти бачила гостя, так?
Нарешті тиша зірвалася з вуст Алісії.
— Бачила.
— І як тобі? Кажуть, він друг Вінсента.
— Вінсента? — Паула аж захлинулася від такого невимушеного тону.
Алісія лише знизала плечима.
— Скоро він буде моїм Вінсентом, тож краще звикати до імені.
//Коментар перекладача: якщо вона ще раз назве Вінсента своїм, то я особисто викличу Ітана на балкон, дам йому спис і скажу:
— Бий, синку, як у 18-му розділі! Вгору — і з обертом!//
— Ти з глузду з’їхала. Слідкуй за язиком.
— Та розслабся. Коли треба, я й “пане” кажу. Але невдовзі вже й не доведеться.
Звідки в неї ця самовпевненість?
Як би смішно це не звучало, Алісія справді намагалася завоювати прихильність Вінсента. Щоразу, коли той пив чай із Джоелі, вона чимдуж бігла його обслуговувати: “Чай до смаку, пане?”, “Можливо, занадто гарячий?” Він майже не реагував — короткі відповіді, байдужий тон. Та Алісії вистачало й цього. Вона наче підживлювалася навіть найменшим проявом уваги, й з кожним днем її самовпевненість лише зростала.
Паула не витримала:
— От справді цікаво — як ти взагалі збираєшся його підкорити?
— У мене є свої способи.
— І ти в них упевнена?
Питання було щирим, але Алісія відповіла самовдоволеною посмішкою:
— Ще й як. Бо я — ідеальна для нього.
— У якому місці?
— Ти б не зрозуміла, — відмахнулась Алісія, як від мухи. — Краще займайся своїм.
— Тільки нічого дурного не зроби, гаразд?
Алісія нахилилася ближче, очі блищали хитринкою.
— Ти, бува, й сама не зацікавилася?
Від абсурдності такого припущення Паулі перехопило мову. Вона нічого не відповіла, і Алісія, звісно ж, вирішила, що мовчання — знак згоди. Та Паула навіть не хотіла вступати в суперечку. Їй було важко зрозуміти, чому сестра взагалі бачить у ній конкурентку. Вона ж і близько не думала про Вінсента — та й він, відверто кажучи, не виявляв інтересу ні до кого з них.
— Ти просто не розумієш, — з кокетливим помахом волосся заявила Алісія, як актриса на сцені. — Він так мною цікавиться… Стільки питань задає кожного разу, як гляне. Просто виснажливо.
Паула у відповідь лише гмикнула — будь-яка реакція лише підживила б ці фантазії. Що саме живило впевненість Алісії — залишалося загадкою. Паула вирішила поки що не копати глибше.
Їхнє прибирання перервала інша служниця, яка зазирнула до комірчини, щось коротко шепнула Алісії — і зникла. Алісія одразу ж кинула ганчірку на підлогу.
— Ти куди? — різко спитала Паула.
— Мене покликала Джоелі, — пролунало солодко-саркастично.
Паула скривилась.
— Спершу дороби, що почала.
— Зроби сама, — з насолодою відказала Алісія. — У мене справи важливіші. Але ти тримайся, удачі.
Роздратована, Паула повернулась до роботи, не ставши дивитись, як сестра гордо вистукує каблуками по коридору. Вона почала знову замітати — хоча підлога й так блищала. Просто, щоб хоч якось розрядити злість.
Невже все справді впирається в зовнішність?.. Ця думка пригнічувала. Вона зупинилась і втупилась у підлогу — задумлива, загублена в роздумах.
Раптом тишу порушив м’який стукіт у двері. Паула здригнулася й обернулася — на порозі стояла несподівана постать.
Це був Ітан.
У неї перехопило подих. Що він тут робить?
А Ітан, здавалось, зовсім не знітився. Стояв, недбало спершись об одвірок, схрестивши руки на грудях. Його карі очі уважно ковзали по ній зверху донизу — ніби вивчали.
//Чаювання з перекладачем:
«Виклик Ітану прийнято» — перекладач виходить на зв’язок
Виходить перекладач у халаті, з чайником у руці, тремтячим оком і каже:
— Ітан, брате. Ми з тобою не знайомі офіційно, але здається, ми — споріднені душі. Бо коли ти з’явився в дверях, я закричала не гірше за Паулу в бурю. Але то було не через страх — то було через надію.
Бо хтось тут має врешті-решт наваляти Алісії.
І якщо не ти — то хто?
(камери показують, як Алісія за кадром «випадково» проливає чай на Вінсента, каже «ой», і Паула в куточку стискає швабру з виразом "ще трохи, і я її самостійно вивезу в ліс")
— Тож, Ітане. Я офіційно передаю тобі повноваження.
На тобі:
ліцензія на «розгріби сюжет»,
посвідчення «майстра холодної різкості»,
купон на безкоштовне відпиздження одного персонажа (персоналізований, ім’я на звороті: Алісія).
P.S. Сподіваюсь, він усе розгребе, поки ми тут чай допиваємо.//
