До Того, Кого Не Могла Забути, Навіть Якщо Б Спробувала (10)
Паула закричала й повалилася назад, біль пройшовся по стегнах і пальцях. Було боляче! Вона підняла руку — шкіра була розсічена, а долоня залита кров’ю.
Збита з пантелику, Паула переводила погляд з закривавленої руки на Вінсента. Його обличчя, осяяне місячним сяйвом, було червоне. Він прикрив рот долонею, немов намагався осмислити все, що сталося. Вперше в житті Паула бачила Вінсента таким розгубленим.
— Ти… ти така схожа… от чому… — пробурмотів Вінсент.
— Що? — здивовано перепитала вона.
Його голос здригався, а зелені очі металися з боку в бік, повні сум’яття. Бачити його таким вибитим із колії чомусь заспокоїло Паулу.
— Спочатку заспокойся—
— Ааааа! — пролунав пронизливий крик — голос Роберта. Він прокинувся.
О, ні. Серце Паули стислося, вона обернулася в бік кімнати Роберта, хвилюючись, чи не злякався той. Вона спробувала підвестися, але щось смикнуло її назад. Вона опустила погляд — Вінсент тримав її за зап’ястя, ніби вчепився в когось, хто мав ось-ось зникнути.
Паула вражено подивилася на нього. Його очі ковзнули до їхніх рук — і він, здригнувшись, одразу відпустив її. Хоча здивована була вона, більш розгубленим виглядав саме Вінсент. Його почервоніле обличчя було видно навіть у тьмяному світлі.
— А, е-е, це… просто… тут темно… — пробурмотів він.
— …Що?
Яке відношення темрява мала до його раптового хватання за руку? Але Вінсент, очевидно, не збирався пояснювати, лише ще більше розгубився. Паула вже відкрила рота, щоб перепитати, але в цей момент крики Роберта посилилися.
Вінсент різко повернув голову в бік кімнати хлопчика, потім знову глянув на Паулу. Його губи сіпнулися, й нарешті він видав:
— Побудь із Робертом.
— А, гаразд, — тихо відповіла Паула.
Очікуючи, що Вінсент піде за нею, Паула здивувалась, коли той раптом розвернувся й побіг у протилежному напрямку. Не пішов — побіг. Його кроки були такими швидкими, що він миттєво зник у кінці коридору. Із далечини долинали глухі удари, наче він врізався в щось. Навіть лампу не захопив.
Хоча вона й так би не допомогла — його лампа вже розлетілась на друзки на підлозі. Цієї ночі, здавалося, лампи просто приречені на загибель. Паула глянула у вікно, намагаючись зрозуміти, чи винна в усьому буря. Але дощ уже вщух, а ніч була напрочуд тиха.
Вона опустила погляд на пекучу долоню й тяжко зітхнула. Схоже, порізалася об уламок скла. Що ж це за ніч така? Але зараз було не до роздумів. Спершу — заспокоїти Роберта, який досі плакав на самоті.
Дивна ніч минула, і настав ранок. Після того як Паула втихомирила рюмсання Роберта, вона впала на диван і провалилася в глибокий, майже непритомний сон. Прокинулась уже по обіді.
— Ти прокинулася? — запитала няня, заходячи до кімнати.
Усвідомивши, що навіть не приготувала сніданку для Роберта, Паула різко підвелася. Але няня жестом зупинила її:
— Не хвилюйся. У тебе була важка ніч.
— Ні, все гаразд. А як пан Роберт?
— Уже поснідав, зараз відпочиває в іншій кімнаті. Його спальню ремонтують — вікно сильно постраждало. І нарешті припинився дощ.
— Це добре. Вибачте, що проспала.
— Все в порядку. Ти добре впоралася, — сказала няня й лагідно поплескала її по плечу.
Паула винувато усміхнулась і протерла втомлені очі. Хоч няня й запропонувала їй відпочити ще, вона похитала головою й підвелася. Через те, що спала, згорнувшись клубочком, усе тіло затекло — вона потягнулася руками вгору. І раптом няня скрикнула:
— О, Паула, ти поранена!
— Що? — здивувалася вона.
Опустивши погляд, Паула застигла. Вона заснула в робочому фартусі, а біла тканина була вкрита темними плямами. Що це? Придивившись, вона зрозуміла — це кров. Її руки також були в засохлій крові.
— Що, чорт забирай, сталося?
— Я… я навіть не впевнена, — розгублено відповіла Паула, оглядаючи подряпані долоні.
Пекло й у колінах і стегнах. Напевно, й там поранилася. Повільно в пам’яті почали виринати уривки з минулої ночі. Після того як Вінсент пішов, усе прибирання лягло на неї. Вона втихомирила Роберта, поклала його в ліжко, а тоді вийшла в коридор.
Там усе було розтрощено. Навіть вікна вибило — мабуть, уламками, які принесло бурею. На підлозі валялися шматки дерева — доказ стихійної сили. На щастя, олії в лампі було вже обмаль — інакше іскра могла б спричинити пожежу. Паула кинулася прибирати скло, але Роберт знову прокинувся зі сльозами, тож вона все покинула.
— Буря була така сильна, що розбила одне з вікон у коридорі. Напевно, тоді я й поранилась, — пояснила вона.
— Яке саме вікно? — запитала няня.
— Те, що посеред коридору, — відповіла Паула, коротко переповівши події буремної ночі, навмисно опустивши будь-яку згадку про Вінсента. Няня кивнула без жодної підозри.
— Візьми вечір для відпочинку. Прибирання я візьму на себе, — сказала вона.
— Добре, — відгукнулася Паула, залишивши решту справ няні.
Йдучи коридором, вона відчувала, як її втомлене тіло протестує з кожним кроком. Раптом повз неї пронісся слуга, заклопотаний і розтріпаний. За ним поспішали інші — всі такі ж неохайні. Паула з подивом дивилася їм услід, аж поки не помітила, як до неї наближається Джонні. Його одяг був у пилюці.
— Що з тобою сталося? — стривожено запитала вона.
Джонні завмер, глянув на неї й скривився:
— А з тобою що? — кинув у відповідь, окинувши поглядом її не менш жалюгідний вигляд.
І тільки тоді Паула пригадала, як зараз виглядає.
— Де ти поранилась? — серйозніше запитав Джонні. Паула відмахнулася, мовляв, нічого страшного, і спитала, чому сам він у такому стані. Джонні обтрусився, здійнявши хмару пилу, і пробурмотів:
— Справді настільки погано виглядаю?
Паула зморщила носа й відійшла на крок назад.
— Зламана гілка пробила стелю в коридорі біля центральних сходів. Від самого ранку всі слуги носяться туди-сюди, намагаючись усе полагодити — суцільний хаос.
— Стеля? Наскільки велика діра?
— Досить велика. Зараз роблять терміновий ремонт, але кажуть, що може знову провалитися. Дошки стелі розхитані, тож небезпечно. Будь обережна, якщо будеш там проходити.
Ось чому всі так метушились раніше. Паула знала, що буря була сильною, але не уявляла, що завдала стільки шкоди. Тепер вона зрозуміла, чому няня не ставила зайвих запитань щодо її історії з вікном — навколо відбувалося ще більше лиха.
— Хтось сказав, що ще й вікно розбилося.
— Ага, з іншого боку.
— Спочатку стіни тріщать, тепер ще це… Цей маєток справді розвалюється.
Джонні грубо почухав потилицю — втому було видно неозброєним оком.
І справді — маєток був не в найкращому стані. Вікна деренчали, ніби ось-ось випадуть від найменшого вітру. Прибирали щодня, але тільки у найвживаніших кімнатах — решта покривалась пилом. Слуг було обмаль, і більшість із них навіть не пройшли належного навчання, тож про повноцінне обслуговування годі було й мріяти.
— Є там одна кладовка на краю горища. Одна служниця проходила повз і, не подумавши, відчинила двері. Її там комахи ледь не з’їли живцем — жахіття.
— Справді?
— Цьому будинку сотня років. Виглядає так, ніби його колись давно закинули, а тепер намагаються силоміць повернути до життя.
Джонні тяжко зітхнув і сказав, що йому треба йти. Його кроки були повільні, обважнілі. Паула провела його поглядом із співчуттям, а потім рушила далі по коридору.
Проходячи повз центральні сходи, Паула помітила скупчення слуг, які з тривогою дивилися на стелю. У самому центрі дійсно зяяла діра — доволі велика. Поламані дошки небезпечно звисали, з них стікала дощова вода просто на підлогу. Через отвір було видно робітників, що лагодили дах, — на їхніх обличчях читалося відверте роздратування. Підлога була слизькою від води, і йти було дуже небезпечно.
Обережно минаючи проблемну ділянку, Паула нарешті дісталась до своєї кімнати. Алісія, яка лежала на ліжку під час перерви, ахнула, щойно побачила її.
— Що з тобою сталося?
Це вже втретє за день її питали те саме. Очевидно, вигляд у неї був жахливий. Хоча їй конче треба було вмитися й обробити рани, втому важко було побороти.
— Інцидент, — буркнула Паула.
— Який ще інцидент?
— Не знаю. Просто втомилась.
Вона дотяглась до ліжка й без сил упала на нього. Попри те, що вже спала сьогодні, сонливість знову накривала. Її очі злипалися, а лице занурилося в подушку. За спиною Алісія цокнула язиком із досадою.
— Кажуть, господар приходив у маєток рано-вранці. Ти його бачила?
— …Без поняття.
— То бачила чи ні?
— Ні, — відрізала Паула.
Алісія смикнула її за плече, вимагаючи подробиць, але коли Паула мовчки повернулася до стіни, та лише фиркнула з роздратуванням і вийшла. Нарешті Паула змогла заплющити важкі повіки.
У голові зринали уривки нічних подій. Чи не був шок занадто сильним? Спогади вже почали стиратися. Здавалося, наче гроза стерла навіть її думки. Мить — і вона знову в темряві, не зовсім у свідомості. Можливо, вона навіть втратила притомність. А коли отямилася, вже тримала його в обіймах. Невже вона зовсім з’їхала з глузду?
У свідомості спливло збентежене обличчя Вінсента, розчервоніле від сорому. Він справді був приголомшений — аж до заїкання. Але чому він так тихо тулився до неї? Паула так і не встигла запитати. Може, це вона першою вчепилася в нього? Ця думка викликала хвилю сорому. Що він тепер про неї подумає? Ледь стримуючи бажання скрикнути, Паула міцно заплющила очі. Сон був єдиною втечею.
Її рука ковзнула до зап’ястя, яке Вінсент схопив напередодні. Те тепло, що мало би давно зникнути, здавалося, досі залишалося. Зап’ястя було дивно гарячим. Вона провела по ньому пальцями — і занурилася в сон. Вперше з часу прибуття до маєтку — без жодного кошмару.
Після того дня Паула більше не зустрічала Вінсента. Він майже не навідувався до маєтку, а коли й приходив навідати Роберта, то навіть не зиркав у її бік. Хоча він і далі надсилав листи через слуг, жодного разу не звертався до Паули напряму. Навіть коли вона щось говорила, Вінсент відповідав виключно няні, наче навмисне уникав її — так, ніби тримав дистанцію свідомо й цілеспрямовано.
Паула не могла вирішити, чи полегшення їй це приносить, чи образу. З одного боку, тепер не доводилось хвилюватися, що її знову розпитуватимуть про чорнило. З іншого — в його байдужості було щось гірке, щось прикро холодне.
Час минав стрімко. Рани на її руках загоїлись, діру в стелі полагодили, й життя в маєтку знову увійшло у звичне русло.
Та коли випробувальний
термін Паули добігав кінця — в маєток Беллуніта приїхав гість.
На неї чекала нова, доленосна зустріч.
//Коментар перекладача: Ітан уже йде все вирішувати.//
