До Того, Кого Не Могла Забути, Навіть Якщо Б Спробувала (9)
Попри всі спроби Паули збити його з наміру, Вінсент не звернув жодної уваги на її протест і впевнено попрямував до кухні. Якби Одрі це побачила, вона б жорстко вичитала Паулу — адже дозволити людині такого стану зайти в просту кухню було б серйозною помилкою.
В обличчі Вінсента не змінилося ані рисочки — він уважно оглянув скромне приміщення. Паула, нервово спостерігаючи за ним, швидко відвела погляд і кинулася до великої шафи в кутку, намагаючись знайти свічки, щоб вони могли якнайшвидше піти. Вона перебирала речі, аж поки її рука не намацала кілька аварійних свічок.
Тепер залишалося знайти свічник. Коли Паула обернулася, вона різко зітхнула: Вінсент стояв просто за нею, зовсім близько. Підійшов без жодного звуку. Він дивився на неї зверху вниз з цікавістю, наче щось у ній його здивувало.
— Чому свічки зберігаються в такому місці? — запитав він.
— Ем… часом треба швидко дістати. Я лише знайду свічник, і ми підемо, — поспіхом відповіла вона.
— І де ж свічник?
— Десь поблизу… Просто, будь ласка, зачекайте зовні, добре?
У грудях шалено калатало. Паула боялася, що хтось побачить їх і щось неправильно подумає. Вона гаряче благала його почекати за дверима, запевняючи, що все знайде сама. Нарешті Вінсент розвернувся й вийшов із кухні. Лише тоді вона змогла з полегшенням зітхнути.
Переривши нижні полиці шафи й навколишні тумби, вона не знайшла жодного запасного свічника. Зрештою довелося взяти старий, потертий, що залишився ще з минулих часів. Міцно стиснувши його в руках, вона повернулася в коридор, де на неї чекав Вінсент. Його присутність здивувала її.
— Чому ви досі тут? — запитала вона.
— Ти йдеш до Роберта, правда? Я теж піду, — спокійно відповів він.
— Зрозуміло, — м’яко мовила Паула.
Вона не подала виду, але їй здалося, що Вінсент і справді хвилювався за Роберта. Кивнувши, вона рушила вперед, несучи лампу, яка кидала світло в темний коридор. Присутність Вінсента поруч дарувала несподіване відчуття спокою. Можливо, справа була не лише у світлі лампи.
Вітер завивав у проходах, наче зойк, а ззовні долинав звук, як дерева б’ються гілками. Кроки Паули зливалися з кроками Вінсента, а їхні тіні тягнулися вперед, змінюючись у світлі обох ліхтарів.
Усе це виглядало дивно знайомо — як і п’ять років тому, коли вона тримала Вінсента за руку й вела його вперед.
Хвиля солодко-гіркої ностальгії накотилася на неї, і Паула відчула, як у переніссі защипало. Вона машинально потерла його і пришвидшила крок. З Вінсентом поруч вони безперешкодно дісталися до центральних сходів.
— Ви передали листа Роберту? — запитав Вінсент.
— Так, він був у захваті. Дуже дякую.
— А чорнило? — раптово спитав він.
— Чорнило? — Паула ледь не зупинилась. Вона ледве встигла вирівняти крок, важко проковтнувши клубок у горлі. Напруга, яку вона вже встигла забути, раптово повернулась, і вона приклала руку до грудей, боячись, що Вінсент почує, як шалено б’ється її серце. Вперше вона була вдячна за моторошні сторонні звуки.
Чи варто зізнатися зараз? Чи не краще вибачитись, що так і не знайшла чорнило? Вінсент змириться з цим — чи почне копати глибше? Паула глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтись. Не можна було дати слабину.
Та щойно вона обернулась, щоб відповісти, Вінсент вигукнув:
— Дивіться!
У ту ж мить яскравий спалах освітив коридор. Протягом миті Паула виразно побачила розгублене обличчя Вінсента — і світло згасло, залишивши після себе задушливу темряву.
Раптом усе затремтіло від оглушливого вибуху.
Бууум!
— Ааа! — Паула закричала, інстинктивно затуливши вуха. Гуркіт був такий сильний, ніби грім ударив зовсім поруч. Вона випустила лампу — та впала на підлогу й розбилась.
У хаосі щось пролетіло повз її обличчя і з гуркотом вдарилось об стіну. Вона спробувала ухилитись, але перечепилась і впала. Не встигла підвестись, як ударив ще один грім.
Бууум! Бууум!
Паула стиснулась у клубок, затуливши вуха й притиснувшись до землі. Шалений вітер з ревом увірвався в коридор, остаточно загасивши останні вогники. Темрява поглинула все.
Минуло кілька напружених секунд, перш ніж вона наважилась розплющити очі. Навколо панувала суцільна пітьма. Навіть слабке місячне світло зникло за важкими хмарами — жодного промінчика.
Крижаний вітер рвав її волосся й одяг, десь поруч бринів звук битого скла. Розбилась не лише лампа. Мабуть, щось залетіло ззовні — гілка чи камінь. Сила бурі була такою, що, здавалося, могла забрати людину.
Стискаючи волосся, Паула навпомацки намагалася зорієнтуватися в темряві. Лише завивання вітру й віддалене бурмотіння грому нагадували, що вона не оглухла. Але де Вінсент? Вона примусила себе заспокоїтись і почала обережно повзти вперед.
— Пане… Пане Вінсенте! — гукала вона розпачливо, але відповіді не було.
Паула повзла наосліп, руки дряпались об холодну, шорстку підлогу. Вона знову покликала його, але її голос губився в темряві. Паніка накочувала хвиля за хвилею. Вона не могла його знайти — і гірше того, не розуміла, де сама перебуває.
Це ще той самий коридор? Її охопив жах. Хоч вона й не відійшла далеко, все здавалося чужим і лякаючим. Темрява й холод повернули її в минуле — в той день.
Тоді теж її поглинала темрява. Дихання прискорювалося, і здавалося, що з мороку на неї тисне чийсь погляд. Вона ледь чула, як до неї наближаються кроки, хоча знала, що навколо — нікого. Паралізуюче відчуття приреченості скувало тіло.
Тікати. Треба тікати. Щось іде, щось має її вбити. Але тіло не слухалось, наче сам вітер хапав її за руки, нашіптуючи: «Залишайся. Саме тут усе й закінчиться».
Крізь задушливу тишу прорізався слабкий, хрипкий голос:
…ла.
Так тихо, що вона ледь не проґавила. Повернувшись у той бік, звідки чулося, вона рукою торкнулась чогось вологого. Навіть у темряві — вона точно знала, що це. Кривавий відтінок випалився в пам’яті.
І поруч, просто на підлозі, лежав чоловік.
— Ні… ні… — голос Паули зірвався, крик застряг у горлі. Паніка накотила, вона поповзом відступала назад, прагнучи втекти від побаченого. Вона знала цей кошмар. Це було те саме, що й раніше — задушлива тривога, смерть, яка наближається.
— Досить… Благаю, досить, — прошепотіла вона, судомно хитаючи головою. Але сон не розвіювався.
Обличчя чоловіка ставало чіткішим. Чому… чому саме він? Чому серед усіх — саме Лукас?
Вона пригорнула його до себе, обхопила руками. Зуби його цокотіли — це відлунювало в її вухах. Його велике тіло тремтіло, як у наляканої дитини. Він не міг нормально дихати — страх сковував усе.
Паула лагідно гладила його спину, притискаючи щоку до його грубого волосся.
— Я залишуся, — прошепотіла вона. — Цього разу я залишуся з тобою.
Вона простежила великий палець уздовж його долоні, стиснула його міцніше, погладжуючи по спині. Вона, крихка, відчайдушно намагалася зігріти його своїм теплом, щоби він заспокоївся і перестав боятися.
Його холодна шкіра контрастувала з теплим подихом, що торкався її плеча. Згодом тепло перемістилося до шиї — вона здригнулася, відчувши незвичне, але воно знову повернулося до плеча, якби заспокоїти. Волосся Лукасa злегка торкалось її вуха, а рука міцно тримала за спину.
— Ла… — пролунав його шепіт, гублячись у тиші.
Небо ще трохи гриміло, але темрява вже не здавалася такою загрозливою. Тепло, що тулилось до неї, змушувало не втрачати зв’язку з реальністю.
Хмари розступилися, і крізь вікно пролився місячний світ. Він розігнав морок і, здавалося, освітив і її свідомість.
Раптом свідомість пронизала блискавка:
«Що… що я взагалі зараз роблю?!»
Паула часто заморгала, вдивляючись у вже освітлений коридор. Її погляд опустився вниз — у місячному світлі блиснуло золоте волосся. Вона моргнула ще раз. І ще. Іще. І лише тоді усвідомила: вона когось тримає в обіймах.
Спробувавши трохи відсторонитися, вона відчула, як людина в її обіймах лише сильніше притислася, ніби не хотіла відпускати. Збентежена, Паула завмерла, потім незграбно знову погладила по широкій спині.
«Зачекай, я… Що я взагалі…»
Її очі метушливо шукали бодай якусь опору в реальності, перш ніж вона знову спробувала відсунутись. Цього разу обійми ослабли без опору. Вона відхилилася назад і нарешті подивилась униз на обличчя, що впиралося в її груди. Місячне світло стало яскравішим і нарешті повністю освітило постать перед нею.
Яскраво-зелені очі, блискучі й виразні, дивились на неї. Збентежений вираз обличчя Вінсента свідчив про те, що він ще більше шокований, ніж вона сама. Обіпершись на неї, він здивовано переводив погляд із її обличчя на власне становище. І поступово до нього дійшло.
— Аааааа! — зойкнув він у шоці.
— Ааааах! — вирвалося з Паули.
Із несподіваною силою він відштовхнув її.
//Екстрене оголошення для персоналу маєтку Беллуніта:
УВАГА!
Сьогодні близько третьої ночі в коридорі на другому поверсі стався… інцидент.
За офіційною версією, граф В. і служниця А. «впали один на одного через грозу».
За неофіційною — хто ж знав, що романтика приходить не в сукні, а з протягом!
Прохання:
— Прибиральникам: терміново зібрати уламки гідності.
— Нянькам: заспокоїти Роберта, який прокинувся від крику «ГРАФ, ВИ НА МЕНІ?!».
— Кухарям: передати, що жодного печива більше В. не отримає — у нього вже забагато солодкого в житті.
— Алісії: зняти бойову зачіску, ви програли.
Дякуємо за увагу. Повертаємось до щоденної дози драми.//
